Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гроші та кредит (Конспект лекцій ХНЕУ) скачати онлайн-> 11.2 Операції комерційних банків

11.2 Операції комерційних банків


Різноманітні операції комерційних банків поділяються на наступні види; пасивні, активні, акцентні, розрахункові, факторинговые, лізингові, трастові, торгово-комісійні. Розглянемо їх окремо.
Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки утворять свої ресурси (пасиви). Пасиви банків складаються з їхніх власних капіталів і притягнутих засобів. Власний капітал індивідуального банку – це капітал, що належить банкіру. Власний капітал акціонерного банку належить акціонерам. Він складається з акціонерного, резервного капіталів і нерозподіленого прибутку поточного року. Акціонерний капітал – це капітал, мобілізований шляхом продажу акцій. Його сума дорівнює номінальної вартості випущених акцій. Резервний капітал складається з установчого прибутку, що представляє собою різниця між курсовою і номінальними вартостями випущених акцій, а також із щорічних відрахувань від поточної прибутку.
Власний капітал комерційного банку складає незначну довго всіх його пасивів – менш 10%. Це порозумівається тим, що комерційний банк виступає в ролі посередника в кредиті і власному капіталі служить лише основою для залучення чужих засобів. З розвитком капіталізму частка власних засобів скорочується. Так, власний капітал усіх комерційних банків США в 1875 р. складав 35%, у 1900 – 20, у 1920 – близько 12, а в даний час – зразково 7 – 8% усіх пасивів. В Англії власні капітали комерційних банків у 1900 г-минулому рівні 18%, зараз складають менш 3% їхніх пасивів, У великих банків питома вага власних капіталів менше, ніж у дрібних.
Притягнуті засоби комерційних банків складаються в основному з внесків юридичних і фізичних осіб. Внески комерційних банків утворяться двома шляхами: за рахунок внеску вкладниками готівки (реальні внески) і банківських кредитів, зачислюваних на поточний рахунок чи позичальника надані в межах установленого ліміту (уявні вклади). Необхідність у створенні уявних вкладів об’єктивно викликається потребами товарообігу, що розширюється, у засобах платежу.
За умовами вилучення внески поділяються на термінові і безстрокові, чи вклади до запитання. Строкові вклади – це внески, що можуть бути вилучені вкладником тільки після закінчення часу, на яке вони були поміщені, чи через визначений час після повідомлення банку про їхнє вилучення. Приміщення строкових вкладів оформляється видачею банком вкладнику одного з наступних трьох документів: вкладної й ощадної чи книжок вкладного посвідчення – сертифіката. Спосіб оформлення внеску залежить від того, хто є вкладником. Приміщення великих сум банки оформляють видачею вкладних книжок і сертифікатів.
Строкові вклади підприємств – це тимчасово вільні грошові капітали, що перевищують необхідний мінімум платіжних засобів на поточному рахунку. Тому що по внесках на поточні рахунки банки відсотків не платять, те їх власнику вигідніше надлишок засобів перевести на строковий вклад. Вкладні сертифікати бувають із правом і без права передачі. Перші можуть переходити з рук у руки за допомогою передатного напису – індосаменту. Ощадні вклади громадян містяться у формі покупки чи сертифікатів на ощадну книжку, у якій вказуються умови приміщення внеску і відбиваються вилучення і надходження грошей. Процентні ставки комерційних банків по ощадних вкладах трохи нижче процентних ставок ощадних банків. Незважаючи на це багато вкладників поміщають внески в комерційні банки, тому що їхній розмір не обмежується і, потрібно менше часу для попереднього повідомлення банку про вилучення внеску.
Строкові вклади більш стійкі в порівнянні з безстроковою частиною позикових засобів банку. Тому вони можуть служити джерелом не тільки короткострокових, але і середньо, і довгострокових позичок, а також джерелом інвестицій у цінні папери. Відсоток, виплачуваний по строкових вкладах, залежить від терміну, на який поміщений внесок. Чим більше термін, тим вище відсоток.
Безтермінові вклади – це внески, що виплачуються банком на першу вимогу вкладника. Вони в основному мають форму внесків на поточні рахунки. Приміщення внесків на поточні рахунки зв’язано з функцією банку як посередника в розрахунках. На цих рахунках зосереджуються, насамперед, тимчасово вільні грошові капітали підприємств, що служать резервом платіжних засобів. Власники поточних рахунків одержують у банку чекові книжки. Виписаними на банк чеками власник поточного рахунка розраховується зі своїми кредиторами, він завжди може одержати гроші наявними, виписавши чек на себе. Внесок на поточному рахунку утвориться за рахунок внеску грошей наявними, перекладу грошей з рахунків боржників на основі чеків і векселів, а також у результаті зарахування на нього кредитів, наданих банком.
На кожнім окремому поточному рахунку залишок засобів увесь час чи зменшується збільшується, тобто знаходиться в поточному стані. Зменшення засобів на одних рахунках супроводжується збільшенням на інших, тому загальна сума таких внесків у банку не тільки залишається щодо стабільної, але з розвитком економіки постійно росте. По внесках на поточні рахунки банки відсотків не платять. Порозумівається це тим, що вони не стягують плати за виконання операцій, зв’язаних з виробництвом розрахунків через поточний рахунок.
Як позикові засоби одних банків можуть служити засобу інших, шануй неминуче при кореспондентських зв’язках між банками. У тих місцях, де банки не мають своїх відділень, вони здійснюють розрахунково-кредитне обслуговування своїх клієнтів через місцеві банки-кореспонденти. І якщо один банк здійснює платіж на користь клієнта іншого банку, то останній стає боржником стосовно першого. Банки можуть займати засобу друг у друга також шляхом, застави цінних чи паперів перезастави векселів. Цим способом комерційні банки найчастіше займають кошти в емісійних банків.
Письмовий наказ власника поточного рахунка банку про виплату зазначеної в ньому суми визначеній особі тому, кому ця особа накаже, чи в окремих випадках пред’явнику, називається чеком. Чек, як і перекладний вексель, використовується у внутрішньому і зовнішньому платіжному обороті. Однак на відміну від векселя він є безстроковим зобов’язанням, що оплачує банк по пред’явленню. Для того щоб чек мав силу законного боргового зобов’язання, він повинний мати наступні реквізити:
1) указівка на те, кому повинний бути зроблений платіж (визначеному чи обличчю пред’явнику);
2) сума платежу цифрами і словами;
3) назва і місцезнаходження банку чекодавця;
4) підпис чекодавця.
У залежності від того, хто має право одержати гроші по чеку, чеки поділяються на іменні і пред’явницькі. Іменні у свою чергу підрозділяються натяки з правом передачі третій особі (ордерні чеки) і без права передачі. По чеку без права передачі гроші може одержати тільки особа, зазначена в чеку. Такою особою може бути сам чекодавець. Ордерні чеки – це чеки, по яких гроші може одержати як особа, зазначена в чеку, так і інші особи, яким чек буде переданий як засіб платежу за допомогою індосаменту. Пред’явницькі чеки – це чеки, у яких не вказується ім’я одержувача грошей. По них гроші може одержати будь-яка особа. Найбільше широко застосовуються ордерні чеки.
Чеки підрозділяються на ряд різновидів у залежності від того. як чекодавець може одержати гроші – безпосередньо в банку чекодавця через свій банк, готівкою чи тільки зарахувати на поточний рахунок, з гарантованою оплатою банком. Для запобігання можливості одержання грошей по підроблених, загублених чи украдених чеках у розрахунках між клієнтами різних банків застосовуються чеки, по яких гроші можна одержати тільки через свій банк, здавши чек на інкасо, але не можна одержати гроші готівкою в банку чекодавця.
Чек, оплата якого заздалегідь підтверджена банком, називається засвідченим, чи акцептованим. Акцепт чека полягає в тому, що на ньому відповідальне лице банку ставить штамп чи пише від руки слово “акцептований” і свій підпис. Такий чек є не тільки зобов’язанням чекодавця, але і банку. При акцепті чека банк знімає з поточного рахунка чекодавця суму чека і зараховує її на рахунок акцептованих чеків. Вони використовуються тоді, коли чекодавець мало відомий чекополучателю.
Будучи посередниками в розрахунках, багато банків установлюють між собою кореспондентські (від лат. correspondeo – відповідаю, повідомляю) зв’язки, відкривають один одному поточні рахунки. Одним з інструментів використання засобів на поточному рахунку одного банку в іншому є чек. Виставлений одним банком на інший чи кореспондент на центральний банк чек називається банківським. Банківські чеки, виставлені на іноземні банки-кореспонденти, виписуються в іноземній валюті. Їх може придбати будь-яка особа як за рахунок засобів на поточному рахунку, так і за рахунок сплати готівкою.
Треба помітити, що в 1980 р. у США законом санкціоноване відкриття поточних (чекових) рахунків не тільки комерційними банками, але також ощадними установами, позикоощадними асоціаціями і кредитними спілками (на що вони раніше не мали права). Їм же дозволено виплачувати відсотки по поточних рахунках фізичних осіб. Всі обмеження процентних ставок і вимоги відомого мінімуму засобів на поточних рахунках були скасовані в США в 1986 р.
Активні операції – це операції, за допомогою яких банки пускають в обіг свої ресурси з метою одержання прибутку. Їх можна розділити на двох груп: операції, зв’язані з наданням позичок, і з інвестиціями в цінні папери. Позички класифікують за багатьма ознаками: умовам повернення і термінам, на які вони надаються, характеру забезпечення, методам надання і цільовому призначенню. За умовами повернення позички поділяються на термінові і безстрокові.
Термінові позички надаються на певний строк, до витікання якого банк не має права вимагати їхнього повернення. Вони у свою чергу поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного року до п’яти років), довгострокові (понад п’ять років). Середньо- і довгострокові позички звичайно погашаються не одноразовим платежем, а різними частинами через визначені проміжки часу – чи місяць квартал.
Безстрокові позички – це позички, що надаються без установлення визначеного терміну погашення. Банк може зажадати їхнього повернення в будь-який час без чи попередження з попереднім повідомленням. Якщо банк не вимагає повернення позичок, позичальник погашає їх за своїм бажанням. Такі позички надаються в межах установленого для позичальника банком ліміту кредитування і біржових спекулянтів під забезпечення цінними паперами.
У залежності від забезпечення позички поділяються на забезпечені і незабезпечені. Надання байками позичок зв’язано з визначеним ризиком непогашення їх у випадку банкрутства чи позичальника ж його нечесності. Тому, якщо банк недостатньо упевнений у чи платоспроможності чесності позичальника, він вимагає забезпечення позички визначеними цінностями. Характер забезпечення позички залежить від терміну, на який береться позичка. Так, короткострокові позички забезпечуються векселями, товарними документами і цінними паперами, а середньо- і довгострокові – цінними паперами і заставними на нерухоме майно. Позички під забезпечення векселями поділяються на два види: облік векселів і позички під їхню заставу.
Позички без забезпечення (бланкові) представляються під зобов’язання самого позичальника – по соло-векселі (італ. solo, від. лат. solus – один). Вони більш обтяжні для позичальника в порівнянні з позичками під забезпечення. По них банки стягують більш високий відсоток. Крім того, при наданні середньо- і довгострокових позичок без забезпечення банк накладає визначені обмеження на дії позичальника. Він вимагає, щоб позичальник не знижував розміру оборотного капіталу нижче визначеного рівня протягом усього періоду заборгованості, обмежує мети, на які використовується позичка, і суму загальної заборгованості позичальника. Позичальник зобов’язаний періодично представляти банку зведення, що характеризують результати своєї господарської діяльності, для контролю за дотриманням прийнятих їм зобов’язань і оцінки його фінансового положення. Банки одержують право на оцінку задовільного чи незадовільного керівництва підприємством-позичальником.
Комерційні банки застосовують два методи надання позичок. Перший полягає в тому, що можливість надання позички щораз зважується в індивідуальному порядку на підставі заяви позичальника. Цей метод застосовується завжди при наданні термінових позичок і є одним з методів надання безстрокових позичок. При другому методі позички надаються в межах заздалегідь установленого для позичальника банком ліміту кредитування, що використовується позичальником у міру потреби випискою чеків на банк. Сума ліміту кредитування встановлюється банком з урахуванням розміру капіталу і фінансового положення позичальника, обумовленого на основі наданої їм фінансової звітності. Вона також залежить від кредитних можливостей банку і загального економічного становища країни в даний період. Установлений ліміт кредитування банк періодично (мінімум один раз у рік) переглядає.
Другий метод має ряд переваг перед першим. Для банку він вигідніше тим, що скорочується обсяг кредитної документації, а для позичальника – виключає необхідність щораз вирішувати питання з банком про одержання позички, а також тим, що при ньому позичальник платить відсотки тільки по дійсно використаних сумах кредиту, коли при індивідуальних позичках він повинний оплачувати усі суму з дня його одержання, незалежно від того, використана вона чи ні.
У розвинутих країнах в активах комерційних банків значну питому вагу займають інвестиції в цінні папери. Такими паперами в основному виступають облігації державних позик і акції дочірніх кредитних установ, тому що інвестиції в акції й облігації промислових і торгових чи підприємств забороняються законом, чи банки самі утримуються від них, оскільки вони погіршують ліквідність їхніх активів. Купуючи облігації державних позик, банки фінансують непродуктивні витрати держави і насамперед витрати на військові цілі. От чому у військові роки питома вага облігацій державний позик в активах банків досягає найбільш високого рівня. Так, до кінця Другої світової війни інвестиції в облігаціях державних позик в Англії складали приблизно 1/3, а в США – 3/4 активів комерційних банків. Вони залишалися тривалий час на високому рівні і після війни.
В даний час у зв’язку з дефіцитом держбюджету, характерним для більшості країн, питома вага заборгованості держави комерційним банкам залишається високим, хоча і меншим, чим у військові роки. В Україні на покупку комерційними банками облігацій внутрішнього держзайма до фінансового краху 1998 р. ішло більш 85% їхніх кредитних ресурсів. На тлі загальної платіжної кризи – це позбавляло економіку коштів, відволікаючи кредитні ресурси з надання позичок підприємствам на фінансування швидкозростаючого державного боргу.
Акцептні операції. У тісному зв’язку з кредитними операціями комерційних банків знаходяться акцептні, зв’язані з акцептом комерційних векселів. Акцепт означає згода боржника платити по виставленому на нього кредитором векселю. Ця згода оформляється у виді напису на лицьовій стороні векселя слова “акцептована”, дати і підписи акцепту.
Виконання банками акцептних операцій викликане тим, що постачальники товарів не завжди упевнені в платоспроможності свого покупця, що здобуває товари в кредит. Якщо постачальник не упевнений у платоспроможності свого покупця, він вимагає, щоб виставлений їм вексель був акцептований не самим покупцем, а банком чи покупця яким-небудь іншим банком, що користається високою репутацією. У цьому випадку покупець домовляється з відповідним банком про акцепт. Свою згоду на акцепт банк підтверджує в письмовій формі видачею покупцю акредитивного (від лат. аccreditivus – довірчий) листа, що висилається постачальнику.
Акцептом векселя банк гарантує його плату і тим самим додає йому велику мобільність як засобу звертання і платежу. Крім того, такі векселі більш охоче приймаються до обліку іншими банками. Банк оплачує вексель за рахунок боржника, що до настання терміну платежу вносить у банк необхідну суму грошей. У випадку банкрутства боржника банк оплачує вексель за свій рахунок. Акцептні операції носять характер пасивно-активних: з наданням акцепту в банку одночасно виникає зобов’язання стосовно кредитора (власнику векселя) і вимога стосовно боржника, за який він доручився. Вони, не будучи зв’язані з вкладенням у них капіталу, за винятком випадків банкрутства боржників служать важливим джерелом прибутку банку у виді комісійних.
Розрахункові операції. Розрахункові операції зв’язані з функцією банку як посередника в розрахунках. Існує кілька форм розрахунків і видів операцій, які можна об’єднати в двох груп, інкасові й акредитивні.
Найбільш масові – інкасові (від італ. incasso – виторг) операції, за допомогою яких банк по зданим йому клієнтами розрахунковим документам {чекам, векселям і іншим платіжним вимогам) одержує гроші і зараховує їх на поточні рахунки Коли кредитор (одержувач грошей) і боржник (платник) виступають у ролі клієнтів того самого банку, техніка розрахунків зводиться до того, що банк на основі зданих йому розрахункових документів списує гроші з поточного рахунка боржника і зараховує їх на поточний рахунок кредитора. Якщо ж кредитор і боржник є клієнтами різних банків, то, перш ніж зарахувати гроші на поточний рахунок кредитора, банк кредитора повинний їхній одержати в банку боржника Однак клієнти кожного банку видають зобов’язання клієнтам інших банків і самі одержують від них зобов’язання, т. е мають платіжні вимоги до них Отже, банк не тільки одержує гроші від інших банків, але і повинний платити їм по зобов’язаннях своїх клієнтів Тому практика розрахунків між банками зводиться до обміну зустрічними вимогами через так називані розрахункові палати – організації, створені комерційними банками для обміну зустрічними вимогами своїх клієнтів.
Сутність розрахунків через розрахункову палату полягає в наступному. Кожен банк – член розрахункової палати щодня складає відомості чеків і векселів, зданих йому на інкасо клієнтами, окремо по кожнім банку – члену розрахункової палати. Ці відомості, разом з чеками і векселями направляються в розрахункову палату. Службовці розрахункової палати на підставі отриманих відомостей складають загальну розрахункову, у якій визначається кінцевий результат обміну платіжними документами хто з банків боржник і хто кредитор. Ця відомість направляється в центральний банк, а чеки і векселі – банкам, клієнтам яких вони видані. Згідно даним розрахункової відомості центральний банк списує гроші з поточних рахунків комерційних банків-боржників і зараховує їх на поточні рахунки банків-кредиторів. У зв’язку з установленням кореспондентських зв’язків між комерційними банками в нас також виникає потреба в створенні розрахункових палат (розрахункових центрів).
Акредитиви поділяються на туристські (грошові) і комерційні Туристський акредитив – це грошовий документ, виданий банком клієнту з проханням до зазначеного в ньому відділенням чи банку банкам-кореспондентам у своїй чи країні за кордоном оплачувати в межах визначеної суми протягом визначеного часу чеки, виписані власниками акредитива. Туристам, що виїжджають за кордон, акредитив може бути виписаний у національній чи іноземній валюті, у залежності від бажання туриста.
Комерційний акредитив – це форма розрахунків між покупцем і постачальником, застосовувана тоді, коли постачальник недостатньо упевнений у платоспроможності покупця. Застосовується вона, головним чином, у розрахунках по зовнішній торгівлі. Сутність її зводиться до того, що банк покупця гарантує постачальнику оплату товарів покупцем. Техніка розрахунків полягає в наступному. Банк імпортера на прохання останнього видає гарантійне лист-акредитив, яким підтверджує, що виставлені експортером відповідно до акредитива векселя будуть оплачені чи акцептовані по пред’явленню. Такі векселі експортер легко може врахувати у своєму банку, одержавши платіж негайно після відправлення товарів. Комерційний акредитив може також приймати форму письмового доручення банку-імпортера банку-кореспонденту в країні експортера чи оплатити акцептувати в межах зазначеної суми протягом визначеного терміну векселя, виставлені експортером.
Переводні операції – це операції по переводу банком грошей, внесених наявними чи списаних з поточного рахунка клієнта, у своє чи відділення банк-кореспондент (усередині чи країни за кордоном), де їх може одержати сам чи клієнт обличчя, якому адресований переклад. При перекладі грошей клієнту видається чи чек грошовий акредитив При телеграфному перекладі банк видає клієнту квитанцію на суму прийнятих до перекладу грошей і сповіщає по телеграфі своє чи відділення банк-кореспондент, яка сума повинна бути виплачена. Чи кореспондент відділення банку по чи телефоні телеграфом повідомляє одержувачу грошей про надходження на його користь переводу.
Факторингові операції. Факторинг – це різновид розрахункових операцій, що сполучається з кредитуванням оборотного капіталу клієнта, шляхом переуступки клієнтом-постачальником банку неоплачених платіжних вимог, рахунков-фактур (від лат. factura – обробка) за поставлені товари, виконані роботи і зроблені послуги і відповідно права одержання платежу по них, тобто шляхом инкасування дебіторської заборгованості клієнта (одержання засобів по платіжних документах). У цьому випадку, банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їхньої несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору він зобов’язується оплатити суму переуступлених йому платіжних вимог поза залежністю від того, чи оплатили свої борги контрагенти постачальника. Унаслідок цього постачальник знає точну дату оплати своїх платіжних вимог і може планувати здійснення своїх платежів. Завдяки факторингу досягається прискорення оборотності засобів у розрахунках.
Лізингові операції. Лізинг (від англ. lease – оренда) – це складна торгово-фінансова угода, при якій лізингова форма, тобто орендодавець, відповідно до побажань і спеціалізації орендаря купує у виробника визначене майно і здає його в оренду. Лізингові фірми часто виступають чи філіями дочірніми підприємствами великих компаній і банків. Число їхніх операцій останнім часом швидко збільшується. Наприклад, у США лізинг устаткування за 1985-1989 р. подвоївся і перетворився в бізнес з обсягом угод близько 120 млрд дол. Лізинг одержав широке поширення й у Західній Європі. Величина його операцій досягла в 1989 м: у Франції – 14 млрд діл., у ФРН – понад 7, в Італії – близько 6, у Швеції – більш 3, у Японії вони виросли до 50, а в Австралії – до 12 млрд. дол.
Настільки швидкий розвиток лізингу порозумівається поруч причин. Використання устаткування на умовах оренди, може виявитися більш привабливим, чим його покупка.
По-перше, фірма-орендар у цьому випадку звільняється від витрат одноразово великої суми на закупівлю засобів праці.
По-друге, вона замість звичайного гарантійного терміну одержує гарантію працездатності устаткування на весь термін оренди.
По-третє, у бухгалтерських правилах багатьох країн перевага віддається оренді, а не покупці, тому що гроші, заплачені за оренду, враховуються як поточні (експлуатаційні) витрати і звичайно не фігурують у балансовій відомості під знаком мінус, у той час як придбання устаткування в кредит вважається заборгованістю.
По-четверте, орендар у договорі лізингу може домовитися про умови покупки орендованого устаткування в орендодавця після завершення терміну оренди, нагромадивши для цього відповідну суму.
По-п’яте, лізинг вигідний виробнику, тому що він через лізингову фірму розширює ринок збуту своїх товарів (машин, устаткування), прискорюючи оборот капіталу. У СНД лізинг здатний зіграти важливу роль для забезпечення виходу з кризи, оскільки більшість підприємств у другій половині 90-х років не мали засобів не тільки на придбання засобів праці, але і для покриття поточних витрат.
Лізингові фірми, що є власниками устаткування, що здається в оренду, мають значний власний основний капітал. Домогтися цього, почавши з нуля і пройшовши всі стадії нагромадження, у сучасному суспільстві вдається деяким. Тому більшість фірм починають свою діяльність при безпосередній чи непрямій підтримці банків. Найчастіше лізингові фірми виникають як філії банків. Незважаючи на те, що при здачі устаткування в оренду вимагаються великі капітальні вкладення для закупівлі устаткування, банк, що займається лізинговими операціями, може одержати ряд переваг, насамперед розширити коло операцій, збільшити число клієнтів за рахунок підвищення якості обслуговування, знизити ризик втрат у зв’язку з неплатоспроможністю орендаря, одержати стабільний доход у виді комісії з лізингу, заощадити якусь частину засобів за рахунок спрощення організації обліку платежів по лізингу в порівнянні з бухгалтерським обліком при довгостроковому кредитуванні.
Трастові операції. Довірчі (трастові) операції – це операції, при виконанні яких банк є довіреною особою. В якості довірителів виступають окремі фізичні особи і корпорації, а також навчальні, релігійні, благодійні й інші заклади. Для окремих лиць на довірчих початках банки керують нерухомим майном, цінними паперами і грошовим капіталом. Прийняті для керування цінні папери банк може продати з метою придбання більш прибуткових паперів. При передачі банку грошових капіталів довіритель може наказати сферу їхнього приміщення. Якщо таких указівок ні, банк за своїм розсудом пускає їх в оборот. Часто банки на основі заповіту померлого чи, якщо немає заповіту, то за рішенням суду здійснюють операції по розділі майна між його спадкоємцями відповідно до існуючого законами. Якщо при цьому в числі спадкоємців є неповнолітні, він може залишитися опікуном таких спадкоємців.
Банки виконують різні трастові операції і для корпорацій. Нерідко корпорації передають банкам для керування пенсійні фонди, створювані за рахунок засобів робітників і частково за рахунок самих корпорацій. Банки виступають як довірені обличчя при випуску корпораціями облігаційних позик. Якщо облігації випускаються під забезпечення акцій дочірніх підприємств, то вони передаються банку як довіреній особі на весь період до погашення облігацій. При випуску облігацій під забезпечення нерухомим майном банк є власником титулу власності па таке майно. У даному випадку він захищає інтереси власників облігацій. Тому при необхідності йому надається право за своїм розсудом вирішувати питання з закладеним майном.
Банки виступають агентами по реєстрації випущених корпораціями акцій з метою недопущення їхнього випуску понад дозволену кількість, а також агентами по перекладу акцій з одного обличчя на інше при їхньому продажі. Вони приймають на збереження акції й облігації, що належать інвестиційним трестам, виконують операції по ліквідації майна збанкрутілих підприємств і виплаті засобів їх кредиторам. Облік майна, яким банк керує як довірче лице, ведеться окремо від його власного капіталу і позикових засобів, У великих банків майно складає дуже великі суми, у деяких перевищує розміри власних капіталів, позикових засобів і забезпечує їм мільйонні суми прибутку.
Торгово-комісійні операції. Торгово-комісійні операції – це операції, зв’язані з покупкою і продажем цінних паперів і дорогоцінних металів для клієнтів. Банки беруть активну участь у розміщенні облігацій державних позик. Здобуваючи облігації у держави, вони потім розміщають їх на фондовому ринку між фінансово-кредитними установами і приватними особами. Крім того, вони здійснюють великі обороти з акціями й облігаціями акціонерних підприємств, продаючи їх з доручення одних клієнтів і купуючи для інших.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гроші та кредит (Конспект лекцій ХНЕУ)