Головна Головна -> Підручники -> Підручник Слов'яни в Європейській історії та цивілізації (Френсіс Дворнік) скачати онлайн-> Розділ V. ДРУГЕ БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО. ПІДНЕСЕННЯ СЕРБІЇ

Розділ V. ДРУГЕ БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО. ПІДНЕСЕННЯ СЕРБІЇ


Балкани між Сходом і Заходом — Серби, болгари та Західна імперія — Латинські та візантійські впливи у Сербії — Болгарія, папство та Латинська імперія Сербія, Рим та Нікея — Дводія короля Стефана, її пояснення — Цар Асень II, Рим, Угорщина та Латинська імперія — Згубні наслідки монгольської навали на Балканах — Новий політичний союз на Балканах і тріумф Михаїла Палеолога — Угорщина та південні слов’яни — Державна експансія хорватів і піднесення Боснії — Підступність імператора Михаїла на соборі в Ліоні, занепад Болгарії Провідна роль сербів на Балканах — Переможне піднесення Сербії за царя Стефана Душана Занепад Сербії, завоювання Болгарії турками та поразка сербів на Косовому Полі

У XIII ст. Південно-Східна Європа стала свідком піднесення двох нових незалежних слов’янських держав, Болгарії та Сербії. У цій частині Європи головною політичною силою була, певна річ, не Західна, а Візантійська імперія. Імператор Василій II, прозваний «Болгароктонос» — Болгаробійця — вщент розбив Перше Болгарське царство, і від початку XI ст. Болгарія являла собою лише візантійську провінцію.

Перша спроба сербських слов’ян створити незалежне політичне утворення зазнала поразки наприкінці XI ст., коли імператор Олексій І Комнін приєднав землі слов’янського королівства Діоклеї 1 до Візантії.

Імператор Мануїл Комнін (1143-1180) перешкодив аналогічній спробі Уроша II, жупана власне Сербії, що називалася тоді Рашка. Він змусив наступника Уроша II, жупана Неманю (бл. 1167-1196), розірвати союз з венеціанцями та визнати зверхність Візантії. Мануїл також розбив угорців, які встановили свій сюзеренітет над Боснією, та приєднав цю країну до імперії. Крім того, він поширив свою владу на значну частину Хорватії і вигнав з Далмації венеціанців. Ось таким було політичне становище на Балканах наприкінці XII ст.

Однак Візантія була не єдиною державою, що мала життєві інтереси в Південно-Східній Європі. З кінця XI ст. угорські королі були водночас і королями Хорватії, і цілком природно було очікувати, що вони намагатимуться поширити свій вплив на сусідні слов’янські землі на Півдні. Найближча до Хорватії Боснія, наслідуючи приклад хорватів, у 1120 р. добровільно приєдналася до Угорщини. Здавалося, що з Боснії легко буде досягнути Гуму (сучасної Герцеговини) та Рашки (Расції). Пізніше, коли антагонізм між латинянами та православними християнами зріс — особливо після завоювання Константинополя хрестоносцями у 1204 р. — угорські королі піддалися спокусі виступити поборниками папства та латинської цивілізації на Балканах.

Крім цього, неухильно зростала морська могутність Венеції, а відтак зростало і її бажання панувати на Адріатиці та забезпечити собі міцну опору в Далмації. Венеціанці головним чином спричинили відхилення IV хрестового походу від початкової мети, а також заснування на Сході Латинської імперії. Слід пам’ятати, що все почалося із захоплення у 1202 р. хрестоносцями міста Задара (Зари) у Далмації для венеціанців, а тому не дивно, що за кожної сприятливої можливості венеціанські дипломати намагалися втручатися у справи південнослов’янських держав.

Іншим суперником у боротьбі за вплив на Балканах було норманське Сицилійське королівство, яке в XIII ст. опинилося під владою Анжуйської династії. Карл Роберт Анжуйський мріяв про створення Середземноморської імперії і тому також виявляв зацікавлення слов’янськими державами на Адріатиці.

Західні імператори надто поринули у справи Німеччини, Італії та Центральної Європи, аби приділяти багато уваги справам балканським. Але залишалася ще одна могутня сила — папство з його величезним духовним і політичним впливом у Західній Європі. Відлуння перемоги церковної влади над світською сягнуло й православних теренів на Балканах і навіть мурів Константинополя. Серби та болгари, які боролися проти візантійців за свою свободу, прагнули дістати допомогу Заходу та моральну підтримку папства. Але їхня візантійська релігійна структура завадила їм уповні зрозуміти ту ідеологічну трансформацію, що відбулася на Заході. Усі ці події природно справили вплив на політичні та культурні зміни, що відбувалися у Південній Європі протягом XIII-XIV ст. Не дивно, що незважаючи на успадковані від Візантії інші культурні та релігійні погляди, середньовічні Сербія та Болгарія виявляють окремі риси, подібні до тих, що вже спостерігалися у західних слов’ян.

Отже, треба було очікувати, що доки буде живий Мануїл Комнін, серби не матимуть шансу досягти самоврядування. Цей великий войовник і дипломат зробив останню відчайдушну спробу відродити з Константинополя Римську імперію. Він був останнім візантійським імператором, який на кшталт римлян прикрашав своє ім’я величним титулом правителя Далмації, Боснії, Хорватії, Сербії, Болгарії та Угорщини.

Проте зі смертю Мануїла ситуація істотно змінилася. Скориставшись із династичних чвар у Візантії, Бела III Угорський (1172-1196) зайняв усі візантійські володіння в Далмації та Хорватії. Неманя швидко впорався з Діоклейським королівством, що перебувало тоді під верховною владою Візантії. Великі жупани Рашки довго не полишали думки оволодіти ним і раз у раз втручалися у внутрішні справи королівства, коли воно слабшало внаслідок династичних чвар. На той час уже не залишилося жодних слідів нащадків його засновника, Костянтина Бодіна. Неманя захопив також Ульциніум, Антибарі та Каттаро на Адріатиці. Лише Дубровник успішно чинив опір, і коли він уклав угоду з сицилійськими норманами, Неманя відмовився від подальших спроб завоювати її. Він уклав з Дубровником мир і підтвердив торговельні привілеї рагузян у Діоклеї та Рашці. Так було закладено підвалини середньовічної Сербії.

У 1186 р. в Болгарії спалахнуло повстання, підняте болярами Придунав’я проти Візантії. Воно увінчалося успіхом, поклавши початок Другому Болгарському царству на чолі з братами Петром (Калопетром) та Асенєм 2, які розташували свій царський двір у Тирново. Імператор Ісаак II Ангел (1185-1195), попри перші успіхи, виявився скутим у діях через заколот одного зі своїх найкращих воєначальників і тому не зміг розгромити повстанців, посилених союзниками — тюркським племенем половців-куманів.

Неманя, що пильнував власної користі, негайно ж уклав союз із новою слов’янською державою, водночас приєднавши до своїх власних володінь смуги сусідніх територій аж до Ніша. Потім, аби залучити додаткових союзників для узаконення цих надбань, він, як завжди, звернувся до Німеччини та західного імператора. Довідавшись, що Фрідріх Барбаросса задумав новий хрестовий похід, він відправив до нього послів із запевненнями у добрих намірах та обіцянками підтримки, якщо імператор зі своїм військом вирушить через сербські терени. Болгарські союзники Немані підтримали цю ініціативу, і Калопетр пообіцяв Фрідріху 40 тисяч волоських та половецьких лучників для участі в нападі на Константинополь. Неманя, схоже, навіть звернувся до імператора з проханням коронувати його «діадемою королівства Греції». Напад було призначено на весну 1190 р. Фрідріха втішили всі ці вияви поваги, і в період протистояння між військом Фрідріха та греками був момент, коли бойові дії, здавалося, ось-ось розпочнуться. Але Барбароссі потрібен був успіх насамперед у хрестовому поході, і тому він уклав з візантійським імператором мир.

Відтак слов’янським союзникам довелося залагоджувати свої суперечки з греками самотужки. Болгарам пощастило: в 1191 р. вони завдали грецькій армії жорстокої поразки і змогли заволодіти Сердікою (Софією). Неманя, зазнавши тяжкої поразки на р. Мораві, змушений був дійти з греками згоди, але при цьому йому поталанило забезпечити вельми сприятливі умови. Белград, Равно, Ніш, Скоплє, Призрень, Круя та Алессіо стали порубіжними містами Візантійської імперії. Візантійська кіннота востаннє напоїла своїх коней у місці, де зливаються Сава та Дунай, коли у Белграді, стародавньому Сінгідунумі, Ісаак зустрівся зі своїм тестем Белою III Угорським. Ісаак видав свою небогу заміж за сина і спадкоємця Немані Стефана. Наступник Ісаака, Олексій III, прагнучи будь-що зберегти бодай позірну залежність Сербії від Візантії, надав Стефанові найвищий титул імперії — севастократора.

Природно, що у своїй боротьбі проти Візантії обидві слов’янські держави повинні були шукати союзників на Заході. Якщо вони все ще сподівалися на якусь допомогу від Фрідріха Барбаросси, то їхні надії потонули разом із самим імператором у крижаних водах річки Салеф у Малій Азії. Схоже, той міг мати певні плани щодо Балкан, які, можливо, спробував би реалізувати після повернення з хрестового походу. Принаймні, він доручив маркграфу Істрії Бертольду IV Андехському продовжити переговори із сербами. Маркграфи Андехські вважали себе провідними речниками імперії у Південно-Східній Європі і дуже пишалися своїм титулом «герцогів Хорватії та Далмації (Меранії)».

За наступника Барбаросси Генріха VI (1190-1197) була ще одна перспектива. Разом із Сицилійським королівством Генріх VI успадкував і далекосяжні амбіції видатних норманських королів, Робера Жіскара, Рожера II та Вільгельма II. Жадоба влади не раз скеровувала флотилії та війська сицилійських норманів узбережжям Адріатики або до Греції, їхня поява у цих місцях завжди пробуджувала у слов’янського населення сподівання відновити незалежність від Візантії. Сицилійський уряд Генріха, звичайно, розумів ці вигоди, а його доблесні рицарі брали участь у діях Барбаросси на Балканах і не минали нагоди доповісти про них Генріховому синові та спадкоємцеві. Можливо цей практичний, суворий і розсудливий дипломат розраховував на ці політичні можливості на Балканах, складаючи свій сміливий план створення нової Середземноморської імперії, яку він мав очолити сам як правитель Візантії.

Утім, зрадливий Сицилійський клімат поклав край життю й планам Генріха. Усі його балканські задуми виявилися даремними, і Ніш, де Барбаросса востаннє зустрівся з сербами та болгарами, мав чекати до 1916 р., коли інший німецький імператор, Вільгельм II, зустрівся там з іншим болгарським царем, Фердинандом, як зі своїм тамтешнім союзником у новій гонитві за німецьким світовим пануванням.

Утім, Неманя подбав про те, щоб зберегти добрі відносини з іншою могутньою силою на Заході, яка мала величезний моральний і політичний вплив, — папством. Його син Стефан у написаній ним біографії батька повідомляє, що Неманя надсилав багаті дари всім храмам на Сході й на Заході, які глибоко шанувалися християнами за його часів: храмам Єрусалима та Константинополя, св. Димитрія у Фессалоніках, св. Петра і Павла в Римі та св. Миколая у Барі. Завоювавши королівство Діоклею та три міста на узбережжі, Неманя вступив у безпосередній контакт з латинською культурою цих регіонів. Її головним чином представляло м. Антибарі, чий архієпископ за королів Михаїла та Бодіна поширив свою юрисдикцію навіть на Рашку.

Проте занепад королівства Діоклеї за наступників Бодіна підірвав і престиж митрополита Антибарійського, в якого з’явився небезпечний суперник у Дубровнику. Від початку XII ст. Дубровник, переживаючи небачене досі економічне піднесення, неодноразово отримував від папи підтвердження своїх привілеїв і статусу митрополії. Крім того, він претендував на юрисдикцію над усіма землями, що раніше підлягали Антибарі,  разом з єпископією Рашки. У листах пап Олександра III (1167 р.) та Климента III (1188 р.), які останніми підтверджували привілейоване становище Дубровника, Антибарі фігурувало лише як єпископія.

Єпископи Антибарійські, звичайно, намагалися обернути становище на свою користь. Коли Неманя збирався захопити місто, єпископ Антибарійський Григорій справді прибрав титул архієпископа. Відносини між Римом і новими правителями Діоклеї та Рашки виграли б, якби колишній статус Антибарі було відновлено. Оскільки це місто потрапило до їхнього нового політичного утворення, було природним, що Неманя та його брати визнають за краще мати свою територію під юрисдикцією митрополита Антибарійського, а не архієпископа Дубровницького, престол якого перебував поза її межами. Проте схоже, що Рим не зміг вчасно збагнути зміни ситуації. У 1189 р. папа Климент НІ надіслав Немані з братами теплого листа, представляючи нового архієпископа Дубровницького Бернарда, чия юрисдикція, як зазначав папа, поширювалася на всю Діоклею, Сербію та Гум. Скидається на те, що папа вважав князів, до яких він звертався, підлеглими Святому Престолу і покірними його настановам, а архієпископа Дубровницького — вищою релігійною владою в їхньому королівстві.

Насправді ситуація була не такою сприятливою для Риму, як її змальовують тодішні папські документи. Юрисдикція латинської архієпископа Антибарійської могла бути чинною навіть у православній Рашці тоді, коли ця провінція була частиною королівства Діоклеї; але в часи занепаду цього королівства, коли став відчутнішим вплив великих жупанів Рашки, такий стан справ не міг не змінитися. Перенесення церковної влади з Антибарі до Дубровника нітрохи не посилило римського впливу в Рашці. Великі жупани Рашки вважали своїм власним єпископом православного єпископа Раського, а стосунки між Расом і Охридою зміцнив той факт, що всі свої священні книги слов’янською мовою разом з іншими літературними скарбами серби Рашки отримали з цього центру старослов’янської культури. Тож цілком природно, що церковна залежність Раського престолу від автономної архієпископії Охридської і поновилася, і посилилася.

Наскільки глибоко слов’янські літургія та література вкупі з візантійсь-. кими взірцями духовного життя вплинули на сербів Рашки, добре ілюструє приклад Немані. Попри його прихильне ставлення до Риму й Заходу, усі свої релігійні фундації він здійснював для православної Церкви. Ченці з гори Афон були частими гостями при його дворі, а його син Растко (Ростислав) настільки захопився їхніми оповідями про цей центр візантійського благочестя і читанням слов’янських та грецьких релігійних творів, Що таємно залишив двір свого батька і став ченцем на ім’я Саввас, або Савва, у монастирі Ватопеді на Афоні. Неманя не лише не був цим здивований, а й наслідував приклад сина. У 1196 р. він передав верховне правління сербськими землями своєму старшому синові Стефану, підпорядкувавши йому молодшого сина Вука (Вукана) як жупана узбережної провінції, колишнього королівства Діоклеї, а сам вступив до монастиря Студениці, однієї з власних фундацій. Незабаром новий чернець на ім’я Симеон приєднався до свого сина на Святій Горі, де вони заснували відомий сербський монастир Хіландарі.

Нові правителі Болгарії першими попросили підтримки в Риму. Лист, адресований у 1199 р. папою Інокентієм III «шляхетному мужу Іоанніці», якій правив у Болгарії після вбивства Асеня та Петра, свідчить, що з проханням такого роду до Риму мав звернутися сам адресат, відомий також під ім’ям Калоян (Іоанн Красивий) (1197-1207), або його брати. Поміж іншим, цей лист, в якому папа говорить, що предки Калояна мали римське походження, чи радше реакція останнього на цей натяк, дає нам ще одне свідчення про те, що болгарські правителі були волохами (румунами), а не болгарами. Очевидно, болгарські царі натякнули, що готові вступити до римської Церкви, і між Болгарією та Римом розгорнулося цікаве листування.

Хитрого болгарина, котрий титулував себе «імператором болгар та волохів», втішили доброзичливі слова папи, і він щиро подякував йому за згадку про його римське походження. Після численних проявів пошани Калоян просив папу надіслати йому імператорську корону та піднести єпископа своєї столиці, Тирнова, до рангу патріарха з правом висвячувати єпископів і керувати єпископіями королівства. Аби поліпшити свої перспективи, а водночас і поінформованість папи про болгарську історію, Калоян нагадав йому, що його попередникам, а саме Петрові й Самуїлу, було надано імператорське достоїнство.

Це місце з Калоянового листа часто розуміли хибно, і багато істориків, особливо церковних, трактувало це як свідчення того, що всі болгарські царі зверталися до Риму з проханням про визнання. Це не так, і з контексту листа випливає, що Калоян ніколи не говорив нічого подібного: «Першою милістю, про яку ми просимо Римську Церкву, нашу матір, як її улюблений син, є корона й достоїнство, що їх здавна мали наші попередникиімператори. Одним з них був Петро, другим був Самуїл, окрім інших, котрі передували їм на троні, як ми виявили це з написаного в наших книгах» (PL — Vol. 214. — col. 1113).

І хоч зрозуміло, що Калоян не стверджує, що болгарські царі колинебудь отримували свій титул від Риму, римська канцелярія Інокентія III першою зробила такий висновок. Про це переконливо свідчить відповідь папи: «Ти смиренно просиш, щоб Римська Церква надала тобі корону, як вона зробила це для славної пам’яті Петра та Самуїла та інших твоїх попередників, згідно з вашими книгами».

В іншому листі Калоян натякнув нерішучому папі, що йому неважко було отримати таке пожалування від греків, які справді зверталися до нього з пропозицією. Його наступний крок полягав у спробі відправити пропонованого ним на патріаршу кафедру Василія до Риму; однак Василія, який збирався сісти на корабель до Італії, в Диррахії затримали греки. У третьому листі Калоян погодився з папським тлумаченням історії Болгарії та наївно зізнався, що перечитавши свої книги, також дійшов висновку, що всі його попередники отримували імператорську корону з Риму. До того ж він пообіцяв, як раніше Борис, назавжди залишитися під Римською юрисдикцією та підпорядкувати Римові будь-яку завойовану землю.

Тим часом Калоян сповна використав те загальне безладдя, що запанувало на Балканах унаслідок латинського походу на Константинополь (1204 р.) та зайняв усю область від Софії до кордону з Фессалією 3. На півночі він дійшов до річок Морави та Дунаю. Блискучі успіхи Калояна мали приголомшити Рим і надати ваги його клятвам вірності. Оскільки з боку Риму було б нерозважливим відштовхнути такого могутнього сусіда новонародженої Латинської імперії, у 1204 р. Калоян дістав від Риму корону разом зі скіпетром і корогвою святих Петра і Павла на додачу. Проте папа повівся обачно й хитро. Він надав Калоянові всього лише королівський титул, а єпископа Тирновського зробив примасом Болгарії. Як пояснював папа, це було майже те саме, що надати йому титул патріарха. Ця відмінність не збентежила Калояна, і він надалі спокійно називав себе імператором (царем), а свого примаса — патріархом.

Але болгарсько-римське зближення ні до чого не привело. Світогляд болгарина Калояна був надто візантійським, і він не зміг пристосуватися до тієї ментальності західного нового порядку, який римляни хотіли б йому накинути. Ображений вимогами латинського Константинопольського імператора прийняти свій суверенітет від латинян, Калоян знову обернувся до греків, котрі повстали проти латинського панування. У 1205 р. він уклав з ними союз і знекровив Латинську імперію мало не до винищення. І справді, Балдуїн І, перший латинський імператор Константинополя, помер у болгарському полоні. Зволікання Калояна з нападом на Константинополь позбавили його сприятливої нагоди витіснити латинян з Босфору та перетворити титул «Василевса болгар і ромеїв», що його у X ст. прийняв був Симеон, на дійсний. Калоян загинув у 1207 р., впавши жертвою двірського перевороту саме тоді, коли збирався розпочати наступ на Фессалоніки.

Папство не досягло більшого успіху і з наступником Калояна, Борилом (1207-1218). Хоч узурпатор Борил і потребував допомоги папи, він керував своєю Церквою по-візантійськи, скликавши Тирновський синод проти єретичного руху богомілів — еквівалента катарів Заходу. Судячи з актів цього синоду, болгарські царі копіювали церковну політику імператорів Константинополя, і хоч під час синоду папа надіслав до Болгарії кардинала, процедура його проведення лишалася суто східною. Римські методи мало що важили для болгар, і ледве вони відчули, що Рим більше не зможе їм прислужитися, вони повернулися до візантійських ідеалів.

Що ж до сербів, то наступник Немані, великий жупан Стефан протягом свого тривалого правління з 1196 по 1228 рр. виявив себе винахідливим полководцем і гнучким дипломатом. Він був обдарований неабияким політичним хистом, і завбачивши ознаки наближення занепаду Візантії, відвернувся від грецької столиці, розірвав усі зв’язки з імператором Олексієм III та відмовився від своєї дружини Євдокії, імператорової дочки. Далі в пошуках підтвердження своєї незалежності він звернувся до папства в особі нестримного Інокентія III.

Здавалося б, на цей час Рим нарешті досяг кращого розуміння нової ситуації в Сербії. Інокентій III визнав права Антибарі, і його легати доставили Іоанну Антибарійському паліум — невеликий предмет шат, носіння якого було прерогативою латинських архієпископів або митрополитів. З листування між папою та Вуканом, який правив Діоклеєю під владою свого брата, великого жупана, стає зрозумілим, що ініціатива належала Вуканові, який підтримав прохання Іоанна Антибарійського. Акти Антибарійського синоду, на якому головували папські легати, підписано шістьма вікарними єпископами з «королівства» Вукана. Про юрисдикцію над Рашкою, домініоном великого жупана, не згадувалося.

Папа, однак, не забув про цю частину нового королівства. Він не проминув нагоди відправити через своїх легатів листа до Стефана. Стефан скористався з цієї оказії і також надіслав папі сердечного листа, в якому вітав його як свого духовного наставника й запевняв у намірі наслідувати свого батька Неманю і «завжди дотримуватися приписів Римської Церкви». Він пообіцяв також надіслати до Риму власних послів. Перед від’їздом посольству було доручено просити папу надати Стефанові королівську корону, а за це великий жупан обіцяв віддати Сербію під зверхність Риму.

Папа був готовий це зробити, але угорський король Імре (Еммеріх, 1196-1204) перешкодив його легатам дістатися Сербії. З листування між папою та угорським королем стає ясно, що Імре мав намір встановити над усією Південно-Східною Європою щось на зразок протекторату. Він не погоджувався з планами папи щодо Болгарії і зайшов настільки далеко, що затримав папського легата, кардинала Льва, який віз Калоянові королівську корону. Що стосується Болгарії, то Імре кінець кінцем довелося поступитися тискові папи, але своїх сподівань на вторгнення до Сербії він не облишив. Він змовився з амбітним братом Стефана Вуканом, котрий перебрав королівський титул колишніх правителів Діоклеї та прагнув стати одноосібним правителем усієї Сербії. Аби привернути на свій бік папу, Вукан за посередництвом Імре заявив, що погоджується підкоритися Риму. Стефан був змушений залишити країну. Сам Імре прибрав титул короля Сербії (Rex Rasciae) — усі угорські королі вживали його аж до 1918 р., — залишивши Вуканові володіння всіма сербськими землями під сюзеренітетом Угорщини.

Стефана врятували болгари, яких обурило втручання угорців у сербські справи. Вукан був змушений підкоритися Стефанові, але Савві вдалося примирити двох своїх братів. Пізніше Стефан скористався зі сприятливої нагоди, що трапилася у 1217 р., коли наступник Імре, Андрій II (1205-1235), вирушив з Угорщини у хрестовий похід. Він звернувся до Риму ще раз, імовірно, за посередництвом венеціанців, і, за повідомленням Фоми, архідиякона Спалатського, попросив у Гонорія III королівську корону. З того часу сербські хроніки називають Стефана «Первовінчаним» (Prvovenčani).

І знову Рим помилився у своїх сподіваннях. Римляни, певна річ, чекали, що сербські ієрархи підлягатимуть латинському архієпископу. Антибарі, здавалося, особливо відповідав новій ролі: місто перебувало у руках сербів, воно знову отримало статус митрополії і пишалося славетним минулим часів королівства Діоклеї, коли його юрисдикція поширилася на всю Рашку. Наразі з Антибарі усе ж таки змагалося могутнє місто-республіка Дубровник, яке продовжувало за допомогою Венеції обстоювати своє визнання. Папи, особливо Григорій IX та Інокентій IV, були змушені раз у раз втручатися на захист прав Антибарі, не зачіпаючи почуття могутніх рагузян. Ця непевність щодо статусу Антибарі, схоже, не могла схилити нового короля Сербії до встановлення тісніших церковних відносини з його митрополитом. До того ж, Антибарі входив до провінції Діоклея і перебував під управлінням Стефанового брата Вукана. Незважаючи на примирення на вимогу Савви, Стефан Неманя II, скоріше за все, не забув про минуле і вважав нерозумним віддати своє королівство під юрисдикцію архієпископа, який міг виявитися прибічником його заздрісного брата.

Треба було вирішити ще одну проблему. Стефанів єпископ Раський номінально перебував під зверхністю грецького архієпископа Охридського. Ця зверхність значно посилилася протягом правління батька Стефана. Доки Охрида зберігала політичний нейтралітет, це не мало істотного значення; але після руйнації Візантійської імперії Охрида належала грецькому деспотові Епірському, Стефановому суперникові.

Щоб уникнути небезпеки, яка могла виникнути в цій ситуації, Стефан мусив знайти спосіб зробити свою єпископію незалежною. Передача юрисдикції Риму викликала б нові ускладнення з Охридою і рештою греків. Стефан міг надумати лише один шлях вирішення цієї проблеми — отримати дозвіл на створення Сербської Церкви, незалежної від візантійського патріарха, який тоді мав осідок у Нікеї і вважався главою православної Церкви, сюзереном Охріди. Стефан доручив своєму братові Савві провести переговори. Нікейський імператор Феодор І Ласкаріс розумів політичне значення такого ходу. Він заздрив своєму грецькому суперникові в Епірі та був готовий вітати союз із сербами. Тому він дав свій дозвіл, і його патріарх Мануїл Сарентен висвятив Савву на першого архієпископа Сербії (1219 р.). Після повернення Савви у сербських землях було засновано кілька нових єпископій. Протести грецького архієпископа Охридського, вченого книжника Димитрія Хоматіана, були марні. Деспот Епіру, котрий збирався прийняти імператорський титул та розпочати наступ на Фессалоніки й Константинополь, мудро утримався від будь-яких дій і навіть віддав свою дочку Анну заміж за Стефанового сина та спадкоємця Радослава.

Дводія Стефана — відправлення посольства до Риму по королівський титул і звернення до грецького патріарха про надання Сербській Церкві незалежності — трактувалися як найзагадковіша таїна сербської історії. З погляду сучасного здається неможливим поєднати ці два вчинки. Вони викликали нескінченну критику з боку істориків, особливо істориків Церкви. Пізніша сербська традиція, починаючи вже з «Житія святого Савви», написаного у 1254 р. сербським ченцем Доментіаном, намагалася применшити значення Римського втручання, приписуючи св. Савві здійснення коронації короною, що її освятив папа. Аби примирити ці дві традиції та врятувати православну гідність св. Савви, сербські та російські автори висунули версію про дві коронації: одну, здійснену папським легатом короною, яку надіслав папа, а другу — здійснену св. Саввою, але короною, привезеною з Нікеї, хоч у тогочасних повідомленнях не йдеться ані про другу церемонію, ані про другу корону.

Насправді це є проблемою лише для тих, хто судить про дане питання виходячи з того, що між Сходом і Заходом, мовляв, завжди існували ненависть і недовір’я — з упередження, яке панувало серед пізніших поколінь. Але на початку XIII ст. становище в Сербії та Болгарії було зовсім іншим. Іншим настільки, що було б анахронізмом приписувати тодішнім сербам чи болгарам такі ж почуття, які проймали греків щодо Заходу. Як уже зазначалося, сербські та болгарські володарі не раз намагалися встановити зв’язки з могутніми західними правителями, чи то з папами, чи то з німецькими імператорами. Крім того, IV хрестовий похід латинян і пов’язане з ним розграбування Константинополя у 1204 р. напевно ж не могли викликати в сербів і болгар таких самих почуттів недовіри, роздратування та ненависті, які вони викликали серед греків. Візантія, звідкіля серби та болгари дістали підвалини своєї національної культури, була, однак, їхнім політичним ворогом. Цей антагонізм наприкінці XII — на початку XIII ст. мав досягти вищої межі, оскільки саме в цей час сербські та болгарські правителі щосили намагалися забезпечити свою політичну незалежність та звільнити свої народи з-під візантійського ярма. Вони не ставилися до нікейського імператора в далекій Малій Азії, розгромленого латинянами, з такою недовірою, як до більш небезпечного деспота Епірського. Відмінності в обрядах не могли в ті часи викликати якогось почуття недовіри до представників Заходу, бо слід пам’ятати, що обидва обряди співіснували тоді навіть в Італії.

Тому не дивно, що сербський король щиро вважав обидва свої вчинки цілком логічними 4. Зовсім неправильно робити Стефана поборником латинських традицій у його власній країні, а Савву — ревним захисником «православної» сторони. Судячи з усього, між братами не було розбіжностей у політичних поглядах, і відповідальність за нікейське посольство слід покласти не на Савву, як багато хто доводить, а на самого короля.

Цей випадок надзвичайно цікавий для вивчення стосунків між Сходом і Заходом. Усі його обставини свідчать про те, до якої міри зберігалося тоді відчуття першохристиянства у цій частині Європи, де люди мало знали й ще менше дбали про відмінності між двома церквами, і де вони плекали наївне переконання в тому, що треба залишатись у добрих стосунках з обома великими центрами християнства. Цей випадок свідчить також, наскільки хибними є уявлення про цілковите розмежування двох церков після прикрого епізоду 1054 р., або думка про те, що відтоді все східне християнство виявилося остаточно відірваним від Заходу. Багато шляхів, які могли привести до взаєморозуміння, у той час ще були відкриті; їх заблоковано лише згодом, унаслідок розбіжностей у подальшому розвитку.

Одна з принципових відмінностей полягала у різному ставленні до національних церков. У цьому плані серби й болгари були учнями Східної Церкви, і весь розвиток папства з XI ст. був їм чужий. Їхнє бажання домогтися незалежності своїх національних церков під управлінням власних патріархів або принаймні автономних архієпископів багато в чому відрізнялося від розвитку християнства на Заході, де національні церкви були справою далекого минулого і де з усіх практичних міркувань папа керував кожною окремою єпископією. Таке пристрасне прагнення до незалежності національних церков було суто візантійським, а не римським, і це принциповий чинник у поясненні, чому всі численні спроби возз’єднання церков у XIII-XIV ст. зазнали поразки, і чому кінець кінцем сербська та болгарська церкви більше, ніж будь-які інші, залишилися покірними Візантії.Такі відмінності викликали в латинян у Греції недовіру до болгар, хоч Болгарія канонічно все ще перебувала під римською зверхністю. Зрештою, латинянам довелося дуже дорого поплатитися за цю недовіру. Новий болгарський цар, Іоанн (Іван) Асень II (1218-1241), після перемоги над узурпатором Борилом волів зберегти мирні відносини з латинянами, а франкські барони в Константинополі добре усвідомлювали впливову позицію болгарського царя. Отже, коли нікчемний латинський імператор Роберт помер, було розроблено план заручин його юного сина Балдуїна II (1228-1261) з дочкою болгарського царя. Асень II радо прийняв цю пропозицію, сподіваючись у такий спосіб здійснити мрію свого попередника і стати регентом Константинополя.

Однак цей план був неприйнятним для Федора Епірського (1224-1230), який значно збільшив свої володіння і, відібравши в латинян Фессалоніки, перебрав собі титул імператора. Розраховуючи на можливу допомогу нового короля Сербії, свого зятя Радослава (1228-1233), він напав на Івана Асеня II, повністю нехтуючи своєю дружньою угодою з Болгарією і сподіваючись унеможливити цей шлюб. Проте чинник раптовості не спрацював, як на те сподівався Федір, і навесні 1230 р. він зазнав заслуженої поразки при Клокотниці, на річці Мариці. Його військо було вщент розбите, а сам він опинився у полоні разом із своєю свитою та сім’єю. Іван Асень II поводився зі своїми полоненими з гідною поваги поблажливістю і за свою людяність був винагороджений добровільним переходом греків під його владу. Він приєднав Адріанополь, землі у пониззі річок Мариці та Мести, територію Північної Албанії разом з Диррахієм (Дурресом) та Круєю, залишивши Фессалоніки, Фессалію та Епір своєму зятю Мануїлу, братові безталанного Федора.

Ця велика перемога повністю змінила ситуацію на Балканах. У Сербії Радослав був змушений передати корону своєму братові Стефану Владиславу (1233-1242) і втекти до Дубровника, а звідти до Дурреса 5.

Угорщина занепокоїлася, й Андрій II напав на болгар. Проте брат Асеня зміг з ним упоратися. Перемога Асеня мала дуже несподівані наслідки в Латинській імперії. Барони з їхньою інстинктивною відразою до сильних правителів у Константинополі і страхом перед можливістю опанування цим містом з боку якогось іншого іноземного правителя з глибоким занепокоєнням спостерігали за зростанням влади царя. Водночас латинське духовенство аж ніяк не схвалювало ідеї шлюбу юного імператора з православною царівною. Якщо згадаємо, що за канонічним правом болгари все ще належали до одного віровизнання з папою, відмова латинського духовенства мати щось спільне з православним правителем Болгарії видається досить-таки неординарною. Це питання було віддане на розгляд папи, який, на жаль, став на бік латинського духовенства. У результаті регентом Константинополя з титулом імператора став колишній єрусалимський король Іоанн де Брієнь (1231-1237), а з молодим імператором, за домовленістю, мала одружитися саме його дочка.

Навіть якщо припустити небезпеку того, що Асень II остаточно посяде Константинопольський престол, ризик був того вартий, оскільки латиняни не мали іншого виходу. А от відмовившись від союзу з Болгарією, барони підписали смертний вирок Латинській імперії. Асень II був розлючений і з того часу шукав засобів стерти Латинську імперію з лиця землі. Плекаючи такий намір, він зблизився з її найлютішим ворогом, грецьким імператором Нікеї Іоанном III Дукою Ватацом (1222-1254). Нікейська імперія вже мала значні успіхи в Малій Азії, майже витіснивши звідти латинян. Захопити Константинополь у 1236 р. новим союзникам останньої миті завадило лише втручання венеціанського флоту, підтриманого іншими італійськими містами-республіками і загоном латинського князя Ахейського.

Ображений ставленням папи, Асень за прикладом Сербії розпочав переговори з нікейським патріархом. Коли ж греки почали створювати труднощі в переговорах, він просто обрав нового архієпископа Тирновського і проголосив незалежність своєї Церкви. Утім, після укладення болгаро-грецького союзу православний Синод у Галліполі схвалив церковний устрій Асеня і погодився на створення Болгарського патріархату.

Останні події стривожили папу, і він призначив угорського короля та угорського архієпископа своїми відпоручниками у Південно-Східній Європі для ведення справ із «шляхетним мужем Асенєм». Проте останньому вдалося на деякий час заспокоїти папу своїми новими запевненнями у підпорядкуванні Римові та новим союзом з латинянами. Коли ж слова Асеня не були підкріплені діями, папа Григорій IX під звуки сурм проголосив проти царя-схизматика хрестовий похід, доручивши його організацію Белі IV Угорському.

Цей хрестовий похід, що був пекучою темою численних листів папи до Угорщини у 1238-1239 рр., зазнав провалу, і всі докладені зусилля не принесли жодних плодів — хіба що історику, який знайде в посланнях понтифіка чимало цікавих подробиць щодо міжнародного становища тодішньої Угорщини 6.

Непередбачені ускладнення змусили Асеня підтримувати добрі відносини з сербами. Вони значно поліпшилися після того, як Асеня II після повернення з прощі до Святої Землі відвідав Савва. Асень II прийняв його з незвичною сердечністю. І саме в Тирново 12 січня 1236 р. Савва помер. Він був похований там у Церкві Сорока Мучеників, яку Асень збудував на честь своєї видатної перемоги при Клокотниці. Наступного року король Владислав відвідав у Тирново свого тестя та переніс тіло свого праведного дядька до заснованого царем Мілешевського монастиря. Так видатний національний герой Сербії дуже прислужився до тіснішого союзу між своїми співвітчизниками та болгарами.

Після провалу хрестового походу Асень II спочив у мирі (1241 р.) як могутня постать, що осяяла неперевершеними здобутками болгарський трон і народ. Але після його смерті розпочався період поступового занепаду, період дріб’язкової та виснажливої боротьби за наступництво. На додачу до внутрішніх чвар розпочалася боротьба не на життя, а на смерть проти монголів, очолюваних Батиєм і Субедеєм. Батий напав на Польщу та Богемію, а Субедей вдерся до Угорщини, де сплюндрував край, розбив у 1241 р. військо Бели IV і переслідував утікаючого короля через Загреб аж до Спліту (Спалато). Хорватія, Боснія, Сербія та Болгарія тяжко постраждали. Засноване Батиєм ханство Золота Орда, під владою якого перебувала Русь, простяглося до Нижнього Подунав’я. Болгари уникли повного спустошення й поневолення лише обіцянкою щорічної данини, яку сплачували ханові з 1242 до 1300 рр. — досить довго, аби монгольський вплив у Болгарії постійно давався взнаки. Крім того, Болгарія назавжди втратила своє провідне становище на Балканах.

Цілком можливо, що якби монголи мали свободу дій на Балканах довше, вони б завершили їх завоювання до приходу турків-османів, але насправді вони виявилися лише провісниками наступних завоювань. Досить цікаво, що наприкінці XIV ст. турки розпочали завоювання Балкан з Болгарії — саме тієї країни, яку сторіччям раніше монголи обрали плацдармом для своїх подальших дій.

Ще раз провідна роль на Балканах перейшла від сербів і болгар до греків, яких монгольська навала зачепила найменше. Нікейський імператор Іоанн III Дука Ватац (1222-1254), скориставшись із занепаду Болгарії за наступників Асеня II Калимана І (1241-1246) та Михаїла Асеня (1246-1256), зайняв усі Болгарські землі на південь від Адріанополя аж до річки Вардар. Водночас деспот Епіру відібрав територію з містами Велесом, Прилепом та Охридою. Ватац міг розраховувати на підтримку нового сербського короля Стефана Уроша І (1242-1276), якому його брат Стефан Владислав (1233-1242), послаблений монгольською навалою, передав кермо правління. Заохочений цією підтримкою, нікейський імператор здобув Фессалоніки (1246 р.), зайняв західну Македонію та Албанію з її столицею Круєю та готувався знищити свого грецького суперника, деспота Епіру Михаїла II.

Серби, здавалося, обернули дружбу з Ватацом собі на користь. Коли болгарський цар Михаїл Асень (1246-1256) уклавши союз із Дубровницькою республікою, авторитет якої невпинно зростав, вдерся до Сербії 7, навалу зупинило, схоже, саме втручання Ватаца. Спробам Михаїла повернути загарбані греками землі поклав край син і наступник Ватаца Феодор II Ласкаріс (1254-1258). Згодом болгарський цар упав жертвою перевороту невдоволених боляр. Навряд чи він мав якусь користь із допомоги свого шурина, руського князя Ростислава, який після втечі з Галичини від монголів отримав від угорців банат Славонію з Белградом. Калиман II Асень став наступником Михаїла і зазнав такої самої долі. Ростислав після цього спробував захопити спорожнілий престол Болгарії, землі якої разом з територіями, які він тримав під угорським сюзеренітетом, могли б разом утворити досить сильну державу; але йому довелося це облишити, оскільки завзяті та зарозумілі боляри відмовилися мати за царя чужоземного князя й васала Угорщини. Зрештою, родич дому Немані на ім’я Костянтин Тих, підтриманий нікейською дипломатією, розлучився зі своєю дружиною та одружився з Іриною — дочкою Феодора II Ласкаріса, онукою Івана Асеня II і праонукою Андрія II Угорського — і володів болгарським престолом з 1257 по 1277 рр.

Сходження на престол царя, який претендував на спорідненість з обома династіями, сербською та грецькою, було останнім наслідком греко-сербських відносин. Невдовзі Урош І (1242-1276) залишив греків, аби приєднатися до нового балканського політичного угруповання, започаткованого деспотом Епіру Михаїлом II (1237-1271). Останній, заздрячи більш розвинутій Нікеї, заручився підтримкою свого зятя, князя Ахейського Гійома де Віллардуена, та короля Сицилії Манфреда, що правив також посагом дружини Єлени — островом Корфу, містами Диррахієм (Дурресом), Бератом та Валоною. Перші результати дій, розпочатих цією коаліцією, були задовільними. Деспот зайняв усі землі між Адріатикою та Вардаром, а серби приєднали Скоплє та Прилеп, де у полон потрапив грецький історик Георгій Акрополіт, який був тоді імперським управителем.

Зі смертю Феодора II Ласкаріса, син і наступник якого Іоанн був неповнолітнім, перспективи видавалися навіть райдужнішими; але полководець Михаїл Палеолог повернув грецьку позицію, спершу нав’язавши себе у співправителі, потім у співімператори і, нарешті, ставши одноосібним правителем імперії. Узурпація ним влади обернулася для греків на краще. Михаїл Епірський уже погрожував Фессалонікам, коли Палеолог, помінявшись із коаліцією ролями, вигнав його з Македонії і рушив на Албанію, власне володіння деспота. У 1259 р. на полі битви при Пелагонії Палеолог завдав війську Михаїла II та його союзників нищівної поразки, після якої вони назавжди втратили свій бойовий дух. Нікейська імперія знову позбавила колись могутню Епірську деспотію будь-якої ролі на Балканах.

Залишалося ще вигнати латинян з їхніх твердинь довкола Константинополя та з самого міста. Палеолог розпочав бойові дії у 1260 р., а наступного року його полководцю Олексію Стратигопулу за допомогою воєнної хитрості, яка ледве обійшлася і в краплю крові, вдалося несподівано захопити Константинополь. Латинський імператор Балдуїн II утікав так панічно, що покинув усі свої імператорські інсигнії. Михаїл Палеолог тріумфально ввійшов до Константинополя і 15 серпня був коронований у соборі св. Софії. Так безславно скінчила своє існування Латинська імперія.

Після такого вражаючого успіху Михаїл Палеолог відчув себе вправі визначити долю хлопчика-імператора Іоанна IV, не боячись наразитися на протидію прибічників династії Ласкарісів. Відтак за візантійською традицією Іоанна було осліплено та ув’язнено, а для династії Палеологів відкрився шлях до правління відродженою імперією протягом двох століть. Константинополь почав знову підноситись до вершин тієї слави, якою він пишався до латинської окупації. Але він так ніколи їх і не досяг, оскільки завдані Заходом рани виявилися надто глибокими і знекровили його економічне та політичне життя.

Монгольську навалу та відвоювання греками Константинополя можна вважати двома головними подіями, які завершили тривалу добу еволюції Південно-Східної Європи. Але якщо падіння Латинської імперії справило загальний вплив на Балкани, монгольське вторгнення особливо зачепило інтереси Угорщини, перервавши цікавий період в історії цієї країни, що мав неабияке значення і для південних слов’ян. Після того як королі Угорщини стали королями Хорватії і сюзеренами Боснії, слід було очікувати, що вони виявлять жвавий інтерес до подій у житті інших південнослов’янських народів. Правителі династії Арпадів неодноразово засвідчували такий інтерес, їм вистачало самовпевненості, щоб претендувати на сюзеренітет над звільненими сербами та болгарами.

Упродовж XI, XII і навіть XIII ст. існувала можливість, що мадярам вдасться зібрати кілька слов’янських народів довкола себе в могутню федерацію. Монархи династії Арпадів стосовно інших народів віддавали перевагу дуже поблажливій політиці і дотримувалися принципу, який св. Іштван заповів своєму синові: «Одномовні королівства не бувають сильними». Такий центр єднання був би бажаним для південних слов’ян, які у своїй боротьбі за незалежність шукали союзників на Заході. На жаль, угорці не дотримали деяких істотних умов для такого розвитку подій і залишилися етнічно чужими всім своїм сусідам. Це ускладнило слов’янським елементам налагодження зв’язків з центральною владою, королем та його радою панів, і можливість залишити свій слід у політичному житті власне Угорщини. Яким би сильним не було прагнення королів Угорщини накинути свою владу слов’янським державам, логіка подій гартувала мадярський елемент і запобігала будь-якому етнічному злиттю, яке б могло поєднати мадярів і слов’ян для їхнього ж спільного блага.

У цей час Угорщина потребувала колоністів для освоєння своїх земель. Серед слов’ян лише чехи та хорвати могли надати мадярам потрібну їм культурну викінченість, але жоден з цих народів не міг тоді відрядити до Угорщини колоністів, митців чи священиків. Унаслідок цього найчисленнішими та найзавзятішими піонерами західної цивілізації в Угорщині стали німці, які у великій кількості оселилися в суміжних зі Східною маркою угорських князівствах. Вони вторували собі шлях у північні регіони — сучасну Словаччину, де були відкриті багаті поклади срібла, і заснували великі колонії у Трансільванії.

Таким чином, Угорщина, яка в попередні століття сприймала візантійські культурні впливи, вестернізувалася настільки глибоко, що перестала розуміти східний релігійний менталітет своїх слов’янських сусідів на Балканах. З її боку було кричущою помилкою діяти в ролі поплічника папства та західної цивілізації у Південно-Східній Європі й організовувати хрестові походи проти схизматиків.

Угорські королі значно посилили чужоземний, неслов’янський елемент в Угорщині, звично приймаючи «гостей» з диких тюркських племен. Як печеніги в XI ст., тікаючи від половців, знайшли собі притулок в Угорщині, так половці у XIII ст., зазнавши поразки від монголів, були гостинно прийняті Белою IV. їхнього вождя Котяна із сорока тисячами воїнів оселили між Дунаєм і Тисою з наданням усіх мадярських прав. Сам Бела одружився з половецькою князівною, а його син Ласло IV всіляко підтримував їх, оскільки присутність половців прислужилася мадярам значним посиленням неєвропейського елементу в краї. Хоч у перші роки їхнє перебування в Угорщині і позначене певним пожвавленням, протягом XIV ст. половці асимілювалися, відтак додавши мадярам сили для протистояння німецьким і слов’янським впливам. Злиття половців і мадяр означало виключення будь-якої можливості слов’янського проникнення в мадярське середовище або якихось ближчих стосунків між двома племенами. А саме в цьому полягала необхідна умова успішного здійснення планів угорських королів щодо встановлення своєї гегемонії над слов’янським населенням. Ось головна причина, що пояснює їхню невдачу — хоч тоді навряд чи кому могло спасти на думку пов’язати етнічні та національні проблеми з розвитком Європи. Таке становище не змогла змінити і нова Анжуйська династія, що прийшла на зміну згаслій у 1301 р. династії Арпадів.

Наслідки внутрішнього розвитку Угорщини невдовзі проявилися в Хорватії та Далмації, оскільки саме в цей час хорватська знать почала активно цікавитися національною експансією. У багатьох випадках далматинські міста змушені були шукати порозуміння з впливовими хорватськими родами, які утвердилися поблизу. Ці роди навіть правили землями в околицях міських мурів. Мури Задара (Зари), зруйновані у 1202 р. найнятими Венецією хрестоносцями, відбудували хорватські можновладці. Хоч місто перебувало під венеціанським сюзеренітетом, провідну роль у ньому відігравала заможна родина Свачичів. Інші хорватські роди, такі як Шубичі та Качичі, були de facto правителями всього Адріатичного узбережжя. Вони абсолютно не зважали на претензії патриціанської республіки Венеції. Домінування хорватської знаті, особливо в краях Далмації, переконливо засвідчувало, що дух хорватського королівства, навіть успадкованого іноземною династією, все ще був досить живий.

Втрата Задара завдала великого удару престижеві Угорщини. Можливості помститися не було, і в 1216 р. король Андрій II, якому дуже бракувало грошей та транспортних засобів для утримання війська й відправлення його у приватний хрестовий похід, відмовився від своїх прав на Задар і визнав владу венеціанців над цим містом.

Могутність хорватської знаті в Далмації та відповідна слабкість тамтешньої королівської влади зазнали щонайжорстокішого випробування під час монгольської навали, коли граф Стефан Шубич був зайнятий обороною Трогіра, а король Угорщини та Хорватії Бела IV втратив найкращу можливість повернути Задар у 1243 р. Городяни відмовилися скласти присягу Венеції, знайшовши прихисток у стародавньому хорватському місті Ніні (Ноні), але Бела потребував венеціанських грошей і не зміг втрутитися. Відтак Венеція ще більше прибрала місто до своїх рук і вжила суворих заходів, аби виключити будь-який доплив хорватських елементів.

Водночас Угорщина припустилася послаблення своєї влади в Боснії. Нагадаємо, що імператорові Мануїлу І Комніну (1143-1180) вдалося підкорити своїй верховній владі Боснію, яка з 1120 р. належала Угорщині. По смерті Мануїла правитель Боснії бан Кулін (1168-1204) номінально визнав зверхність Угорщини, намагаючись тим часом таємно домогтися повної незалежності своєї країни. Він творив чудеса для економічного розвитку Боснії, заново відкривши срібні копальні, які не діяли з часів римського володарювання. Найдавнішим історичним документом Боснії є торговельна угода між Куліном і Дубровником. Щоб його країна вистояла і щоб протидіяти як католицьким, так і православним впливам, Кулін прийняв богомільство та намагався піднести його до ступеня державної релігії. Проте наляканий втручанням папи Інокентія III, котрий доручив королю Імре вигнати прибічника єресі з країни, Кулін зрікся богомільства й дозволив скликати у Боснії в 1203 р. синод, який засудив богомільство.

Але єресь продовжувала ширитися Боснією, і за правління Нінослава (1232-1250) її прийняло майже все населення. Щоб зламати опір єретиків і відновити в краї угорську владу, знадобилися два хрестові походи. Але тільки-но хрестоносці пішли, Нінослав знову зайняв країну. Завдяки монгольській навалі він зберігав своє становище до самої смерті у 1250 р., попри подальші випадки з боку хрестоносців. По смерті Нінослава Белі IV вдалося взяти Боснію та Гум під свій контроль. Але богомільство так ніколи й не знищили, і в XIV ст. богоміли знову прибрали ситуацію до своїх рук.

З відновленням у Візантії Грецької імперії у Болгарії та Сербії знову відродилася стара недовіра до всього візантійського. Михаїл VIII Палеолог намагався будь-що зберегти добрі відносини зі своїми слов’янськими сусідами, оскільки йому загрожував новий і небезпечний ворог — король Сицилії Карл І Анжуйський (1268-1285). Цей амбітний французький принц міцно утвердився на терені сучасної Албанії, де проголосив себе королем, і всіляко виявляв палке бажання відродити в Константинополі Латинську імперію. У Болгарії Ірина, дружина Костянтина Тиха та сестра безталанного Іоанна IV Ласкаріса, осліпленого й скинутого з трону Михаїлом VIII, підбурювала свого чоловіка проти нового грецького імператора.

Об’єднавшись із татарами, болгарський цар вдерся на грецькі землі. Проте його перехитрив Михаїл VIII, який підбурив проти нього деспота Светислава, могутнього болярина, який, схоже, успадкував частину Ростиславових земель. Підтриманий греками, Светислав одружився з сестрою Ірини, проголосив себе царем і зайняв значну частину болгарського терену на південь від Дунаю. Коли ж Светислав, підбадьорений цим успіхом, спробував приєднати частину угорських земель, то був розбитий угорцями і змушений визнати їхню верховну владу 8. Розгніваний угорським втручанням, Михаїл VIII намагався заручитися дружбою нещодавно овдовілого Костянтина Тиха, віддавши за нього заміж свою небогу Марію. Але Марія мала особисті рахунки зі своїм дядьком, який відмовився віддати Болгарії міста Анхіал та Месемврію, обіцяні їй у посаг. Тому імператорові вдалося відбити цю нову небезпеку з боку болгаро-анжуйського союзу лише тоді, коли він заручився татарською допомогою.

Сербський король Стефан Урош І також підтримав Карла Анжуйського. Щоб виграти час і розколоти сили Заходу, хитрий Михаїл VIII намагався прихилити на свій бік папу Григорія X, запропонувавши унію із Західною Церквою. У 1274 р. на Ліонському соборі він домігся ліквідації Болгарського патріархату й автономії Сербської Церкви, кмітливо наголошуючи, що обидві інституції було створено без згоди папи і заради обмеження прав Охриди — спадкоємиці Юстиніани Прими. Права цієї останньої фундації були підтверджені не тільки імператором Юстиніаном, але й папою Вігілієм. Це був надзвичайно хитромудрий крок, який увів латинян в оману, доки не з’ясувалося, що Михаїл VIII займався політичним шахрайством, після чого ворожість до нього на Заході посилилась.

Міру цієї помилки з боку латинян ілюструє той факт, що перед скликанням Собору болгари, схоже, мали певне бажання встановити тісніші відносини з Римом. Лист, написаний у 1291 р. папою Миколаєм IV (1288-1292), свідчить, що коли він — тоді ще Ієронім Аскольський, простий братфранцисканець — прибув до Константинополя у 1272 р. для підготовки участі греків у Ліонському соборі, болгарський патріарх Ігнатій у його присутності та в присутності імператора Михаїла у Влахернському палаці проголосив про своє бажання безпосередньо підпорядковуватися папі Римському 9. Звичайно, після офіційної ліквідації Собором болгарської та сербської церковної автономії всі зусилля Миколая IV спонукати Болгарію та Сербію прийняти унію були марними.

Заворушення у Болгарії, що спалахнули через інтриги цариці Марії 10, якій хворий цар доручив був регентство, врятували Михаїла VIII і навіть надали йому сприятливі можливості для втручання у болгарські справи. Тепер народним героєм нещасної країни, яка постійно потерпала від нападів татар, став Івайло, простий свинопас, який організував захист країни, убив царя Костянтина й сам проголосив себе царем (1278-1279). Іван Асень III (1279-1280), якого боляри та імператор підтримали на противагу Івайлу, виявився нездарою, а засновник нової династії Тертеріїв, Георгій І Тертерій (1280-1292), не мав іншого вибору, ніж стати васалом татар. Під цими ударами держава почала розвалюватися, й управителі деяких прикордонних провінцій стали поводитися як незалежні державці. Татарський хан Ногай призначив одного з протатарськи настроєних боляр, Смільця (1292-1298), правити під татарською зверхністю. Коли по смерті Ногая татарська небезпека зменшилася, син Георгія Федір Святослав (1300-1322) позбувся Ногаєвого сина Чаки, який претендував на болгарський трон, але марно боровся за відновлення престижу Болгарії та її царів. Його синові Георгію Тертерію II (1322-1323) поталанило ще менше. Повільний, але очевидний занепад країни тривав і за нової династії Шишмановичів, яку заснував Михаїл III (1323-1330) 11.

Провідна роль на Балканах поволі, але неухильно переходила до сербів. Новий період в історії Сербії започаткував Стефан Урош II Мілутін (1282-1321), на користь якого брат Стефан Драгутін (1276-1282) добровільно поступився короною 12. Він продовжив боротьбу з Михаїлом VIII та завоював важливу область навколо Скоплє. Тим часом могутність його союзника Карла Анжуйського, спершу підірвана перемогою Михаїла при Бераті, була остаточно зруйнована повстанням на Сицилії, яке сталося слідом за винищенням прихильників Анжу протягом кривавої «Сицилійської вечірні» (1282 р.). Смерть Михаїла VIII у 1282 р. та безпорадність його сина й наступника Андроніка II (1282-1328) дали Урошеві II змогу втримати й розширити свої здобутки не лише В.Македонії, але й уздовж Адріатики. Йому також вдалося значно просунутися на північ до Дунаю та Сави. Але він не зміг возз’єднати з сербським королівством ті території, якими керував його брат. Урош II не був хорошим дипломатом, і його політика не була стабільною. Він переходив від греків до латинян так само легко, як міняв своїх дружин. Одружившись із шестирічною візантійською принцесою Симонідою 13, він навіть став плекати мрію про династичний союз Візантії та Сербії. Через свою прогрецьку політику він мав клопоти з Дубровником, Угорщиною і своїм братом. Його власний син Стефан повстав проти нього і був покараний осліпленням 14. Але Урош II був добрим воєначальником, і щастя було на його боці. Він вважав, що зобов’язаний своєю невідступно щасливою долею св. Миколаю Барійському. На честь його Урош II звів величний срібний вівтар з латинським написом, де назвав себе «володарем усіх земель від Адріатичного моря до великої ріки Дунаю».

Той факт, що православний правитель виявив таку пошану святому, похованому в католицькій Церкві, є істотним і показовим для менталітету тодішніх сербів. У цьому плані ще виразнішим є ставлення до справ матері Уроша, Олени. Вона була француженкою, і хоч одружилася з православним правителем, лишилася католичкою. Православні серби, однак, дуже поважали її. Православний архієпископ Даниїл високо поціновував її розум та праведне християнське життя. По смерті свого чоловіка вона жила У наданому сином великому маєтку на Адріатичному узбережжі між Дубровником і Скутарі. Олена заснувала не лише численні католицькі монастирі у прибережних містах, а й православний Градацький монастир на річці Ібар. Вона підтримувала постійний зв’язок з папами, які зверталися до неї як до посередника у своїх спробах привернути сербів і болгар на бік Риму. Але Урош II та Георгій Тертерій ніяк не відреагували на пропозиції Миколая IV (1288, 1291 рр.) та Бенедикта XI (1306 р.) приєднатися до Римської Церкви 15. Коли у 1308 р. Урош розпочав переговори з Карлом Валуа, він звернувся до Климента V з пропозицією унії. Але кінець кінцем зрозумівши, що продовження зносин не принесе йому жодних політичних вигод, він облишив обох, і французького принца і папу, та залишився з греками.

Можливо, прорахунок римлян на Ліонському соборі, коли вони дозволили Михаїлу VIII обдурити себе стратегічним ходом проти сербської та болгарської церков, ще більше підбурив сербів і болгар проти Риму та викликав у них підозру до папських намірів. Вони надто цінували автономію своїх національних церков, аби наражати її на небезпеку.

Справу Уроша II продовжив його позашлюбний син Стефан Урош III, званий також Стефаном Дечаньським (1321-1331). Він призначив свого молодшого сина Стефана співправителем і здолав двох претендентів на престол — зведеного брата Костянтина і двоюрідного брата Владислава. З цих негараздів скористалася Боснія, де богомільський ватажок Котроманич (1322-1353) скинув угорське ярмо й заходився розширювати свою територію. Босняки прорвалися крізь сербський терен Гум (Герцеговину) до Адріатики, і всі зусилля сербських королів повернути ці важливі володіння назад виявилися безрезультатними. Босняки навіть спромоглися поширити свою владу на Далмацію, створивши таким чином нову слов’янську державу, релігійний фанатизм якої, на жаль, ускладнював ситуацію на Балканах.

Втрати сербів на Адріатиці врівноважувалися придбаннями у Болгарії. Цар Михаїл III Шишман (1323-1330), який узяв активну участь у повстанні принцепса Андроніка проти свого діда Андроніка II, уклав союз із Візантією проти сербів. Але Урош III зненацька напав на болгарське військо на марші, коли воно йшло на з’єднання зі своїми візантійськими союзниками поблизу Вельбюжда (Кюстенділа) у 1330 р., і дощенту розбив його. Сам цар загинув. Урош III зміг поширити свій суверенітет на більшу частину долини Вардара. Візантійці облишили свої завоювання на сербській території, але, скориставшись негараздами в Болгарії, захопили кілька поселень уздовж болгарського кордону. Чудовий монастир Дечані все ще нагадує про цю видатну перемогу сербів.

Попри цю перемогу над болгарами, наступного року Уроша III скинули з престолу власний син і знать, і невдовзі він помер, а можливо, був убитий. Правління його сина Стефана Душана (1331-1355) позначає найславетнішу добу сербської історії. Молодий король був обдарованим та енергійним правителем і талановитим полководцем. Він запровадив ефективну систему управління, здійснив нову кодифікацію права і сприяв розвитку торгівлі та ремесел. Стефан Душан встановив добрі відносини з великими торговельними республіками Дубровником та Венецією, ставши почесним громадянином останньої 16. Він умів знаходити хороших керівників і досвідчених фінансистів та здобувати їхню віддану підтримку. При його дворі було дуже багато «фахівців» з різних країн Європи, служба яких принесла йому багато користі. Усе це сприяло значному піднесенню матеріального добробуту, що був помітний у Сербії протягом його правління.

Угорщина за Людовіка Великого Анжуйського (1342-1382) постійно виявляла підозріло жвавий інтерес до Сербії і продовжувала відігравати інтриганську роль захисника західного християнства й папства проти схизматиків-слов’ян. Але Душан поводився дуже мудро і робив усе можливе для збереження миру на своїх північних кордонах, аби мати вільні руки для дій на Півдні. Династична боротьба на кшталт громадянської війни між Палеологами та Іоанном Кантакузином розхитувала самі підвалини Грецької імперії. У перші дні конфлікту Іоанн знайшов прихисток при дворі Душана. У 1340 р. Душан насамперед виступив проти Анжуйських і завоював албанське узбережжя аж до Валони. Далі він поширив своє правління на решту Албанії та Македонію. До 1348 р. він уже заволодів також Епіром та Фессалією, досягши кордонів Каталонського герцогства Афінського. Душан мав дружні стосунки з болгарським царем Іваном Олександром (1331-1371) і одружився з його сестрою Оленою. Фактично після своєї великої поразки від сербів у 1330 р. Болгарія певною мірою перебувала під сербською зверхністю.

Ці воєнні та політичні успіхи підштовхнули Душана до ідеї посісти місце візантійських імператорів у Константинополі. Як перший крок до втілення цього плану, він проголосив себе у 1346 р. «імператором сербів і греків (ромеїв), болгар та албанців». Він був урочисто коронований архієпископом Іоанікієм Печським, піднесеним до сану патріарха, і влаштував у Скоплє пишний двір на зразок візантійського. У Сербії було запроваджено візантійські титули та багато що з візантійського церемоніалу.

Одним із перших заходів нового імператора стало видання його Законника — відомого правничого кодексу, який є водночас одним з найважливіших існуючих документів, що характеризує соціальні умови й культуру Сербії XIV ст.

Душан дістав також добру нагоду відвоювати втрачені провінції Гум та Боснію. Бан Боснії Стефан, котрий у 1349 р. напав на Сербію, поплатився симпатією численних богомілів за свої переговори з папством, і багато хто з його підданих воліли б мати за свого сеньйора й володаря сербського імператора. Душан мав непогані успіхи в Гумі, коли два напади — Кантакузина на Півдні й угорців — змусили його змінити театр воєнних дій. Зрештою, після того, як він розгромив Людовіка Угорського та його хрестоносців у 1353 р., серби захопили Белград.

Душан вважав, що прийшов час позбутися свого суперника у Константинополі й захопити імперське місто на Босфорі, Він знав, що багато греків, виснажених тривалою громадянською війною, занепокоєних загрозою з боку турків-османів і незадоволених своїми правителями-суперниками, радо зустрінуть сильну особу, здатну врятувати гинучу імперію. Але доля була проти Душана, і його життя урвалося в розквіті сил, у віці 48 років, у розпалі його приготувань до гаданого нападу на Константинополь (1355 р.).

Передчасна смерть Душана обернулася лихом для всіх Балкан. Він був одним з небагатьох, хто тоді ясно передбачав небезпеку, що загрожувала християнству з боку турків. У 1353 р. Іоанн VI Кантакузин звернувся до турків по допомогу проти Іоанна V Палеолога та військ його тодішніх союзників — одного болгарського й одного сербського загонів. Турки буквально розшматували ці два союзні загони поблизу Димотики; серби постраждали навіть більше, ніж болгари. Це було перше попередження, якого Душан не міг не помітити. Коли потому турки утвердилися в Галліполі, Душан досить добре зрозумів, що це віщувало. Він виявив свій намір очолити військовий союз усього християнського світу проти турків і довів його серйозність відправкою почесного посольства до папи Інокентія VI в Авіньйон. Він прямо заявив про свою готовність визнати папу батьком усіх християн і наступником Петра. Він також був готовий сприяти миру і дружнім стосункам між католиками та православними у своєму королівстві. Папа радо зустрів пропозицію Душана і висловив бажання призначити його «капітаном усього християнства» 17. На шляху до Сербії папські легати, єпископ Варфоломій з Трогіра (Трау) та вчений француз Петро Фома з Перигора, зустрілися в Пізі з імператором Карлом IV, королем Богемії. Карл дав їм листа, в якому підтримував наміри Душана та вітав його як братнього слов’янського правителя.

На жаль, Людовік Угорський зірвав цей план своїм недоречним нападом на Сербію, викликаним, можливо, заздрістю до нового речника християнства. Смерть Душана невдовзі поклала край усім проектам такого роду.

По смерті Душана скоро стала очевидною слабкість нової Сербської імперії. Значне розширення королівства, природно, надало більше незалежності правителям різних провінцій. Лише тверда рука могла тримати їх разом. Син і наступник Душана, Стефан Урош IV (1355-1371), був недосвідченим юнаком, нездатним стримувати руйнівні амбіції могутніх магнатів. Королівство перетворилося на олігархію дрібних царків, які утвердилися в різних провінціях і правили ними на свій власний розсуд, не рахуючись із центральною владою справжнього царя. Дядько Уроша Симеон отаборився в Епірі й Фессалії, Вукашин — у Македонії (Прилеп, Призрень і Скоплє), Лазар Гребелянович — у Рудніку, рід Балша — у Зеті (Чорногорії), тоді як Урош мав задовольнитися старою провінцією Рашкою.

Тим часом турки безупинно просувалися Грецією. Вони утвердилися у Фракії і близько 1363 р. захопили Адріанополь, що став їхньою столицею. Замість того щоб об’єднатися перед лицем спільної небезпеки, греки та болгари заходилися воювати один з одним. Крім того, на царя Івана Олександра (1331 — 1371) напав Людовік Угорський, який зайняв провінцію Видин та ув’язнив Олександрового сина Срацимира, який там урядував. Лише у 1369 р. цар зміг визволити сина і знову посадити його на трон у Видині. Поділ царства на дві частини, Тирновську та Видинську, призвів до того, що територія поблизу гирла Дунаю набула незалежності під владою місцевих деспотів. Усе це значно послабило болгарські сили опору. Згодом внутрішні негаразди за часів Олександрового наступника Івана Шишмана (1371-1393) відкрили туркам шлях для подальших успіхів. Свого наступного нищівного удару вони завдали у 1371 р. проти Вукашина, який величав себе королем Македонії. У битві на річці Мариці турки винищили війська короля та сербської знаті. Це стало початком турецького панування на Балканах.

Вукашин загинув у битві, і вся Македонія аж до Фессалії та Албанії відкрилася туркам. Сербські та грецькі царки смиренно прийняли їхню владу. Син Вукашина Марко (1371-1394) продовжував носити королівський титул, але був усього лише турецьким васалом. Він загинув, б’ючись у Волощині в складі турецького війська, і після цього його королівство стало турецькою провінцією. А втім, сербський фольклор та численні епічні твори уславили його як великого народного героя.

Урош IV помер того ж року, що й Вукашин, і Сербське королівство продовжувало розвалюватися. Рід Балша, що утвердився в Зеті (Чорногорії), проголосив цю провінцію окремим князівством. Інші магнати, особливо рід Бранковичів, стали поводитись як незалежні правителі. Найсильнішим із сербських правителів був Лазар І з династії Гребеляновичів (1371-1389), але він хоч і вважав себе наступником Неманичів, задовольнився титулом «кнеза» (князя). Йому вдалося подолати непорозуміння з імператором і патріархом Константинопольським, яке виникло після проголошення Душана імператором і заснування Сербського патріархату. У 1375 р. Константинополь визнав Сербський патріархат і скасував анафему Стефанові Душану.

Лазар, однак, не зміг зберегти незалежність. У 1386 р., поступившись Нішем на користь турків, він був змушений визнати верховну владу Мурада.

Частину Західної Сербії захопив Твртко І, бан Боснії (1353-1391). Скориставшись зі смерті у 1382 р. короля Угорщини Людовіка Анжуйського і регентства його вдови Єлизавети, він поширив своє правління на більшу частину прибережної області та Хорватії, прибравши собі титул «Милістю Божою Король Сербії (Рашки), Боснії, Далмації, Хорватії та узбережжя» 18. До анналів історії ввійшло нове політичне утворення, найсильніше на Балканах; але попри імпозантний титул його засновника, що вказував на його грандіозні наміри об’єднати всіх південних слов’ян в одній державі, це Утворення виявилося ефемерним і не спромоглося, на жаль, залишити по собі помітного сліду.

Знесилений боротьбою зі Срацимиром, болгарський цар Іван Шишман був змушений порозумітися з турками і в 1375 р. віддати свою сестру заміж за султана. У 1382 р. він поступився туркам Софією. Підбадьорений тимчасовим воєнним успіхом сербів на чолі з Лазарем, він гадав, що наближається час, коли туркам можна буде успішно кинути виклик. Намагаючись пересвідчитись у цьому, він, однак, зазнав поразки і своїм життям був зобов’язаний втручанню сестри-султанші. Болгарія стала турецькою провінцією і водночас втратила свою церковну незалежність. Патріархат було ліквідовано, і Болгарська Церква стала безпосередньо підлягати Вселенському патріарху Константинопольському. Автономний Болгарський екзархат було засновано лише у 1870 р., але навіть і тоді вселенський патріарх його не визнав 19.

Далі сталася жахлива катастрофа: битва на Косовому Полі 15 червня 1389 р. У героїчній спробі зупинити просування турків князю Лазарю вдалося створити коаліцію сербів, босняків, албанців і волоських румунів. Незважаючи на вдалий початок, його армію спіткало лихо. Мурада вбив сербський воїн. Пам’ятником його загибелі є мечеть, яку й досі можна побачити на місці битви. Але його син Баязид розбив сербське військо, захопив Лазаря і стратив його разом з багатьма іншими представниками сербської знаті.

Це було кінцем незалежної Сербії. Син Лазаря, Стефан Лазаревич (1389-1427), став турецьким васалом. Ще кілька десятиріч серби мали змогу жити під тінню півмісяця, але наприкінці XV ст. останні рештки їхньої політичної незалежності було викорінено на сотні років.

Примітки

1 Докладно див.: Dvornik F. The Slavs. — P. 279. Бібліографію з історії цивілізації південних слов’ян до XIII ст. див.: Ibid. — Р. 353-357. Існує лише декілька наукових праць з історії сербів, хорватів та болгар, написаних слов’янськими мовами. З історії югославів можна зазначити лише посібники: Melik А. Zgodovina Srbov, Horvatov in Slovencev. — Ljubljana, 1919-1920. — Vol. 1-2;Prelog M. Pregled povijesti Južnikh Slavena Srba, Hrvata i Slovenaca. — Sarajevo, 1919-1921. — Vol. 1-2. Короткий загальний огляд Ст.Станоєвича (Stanojević St. Istorija Srba, Hrvata i Slovenaca. — 3-d ed. — Belgrade, 1928) був також виданий російською (1917) та французькою (1919) мовами. Найкращою історією сербів цього періоду все ще є праця К.Їречка (Jirećek J.C, Geschichte der Serben. 2 Bd. — Gotha, 1911; 1918), яку 1952 p. було видано і сербською мовою з додатками Й.Радонича. С.Станоєвич опублікував сербською мовою історію сербів (Stanojeuić S. Istorija srpskog naroda. — Beograd, 1928) і короткі біографії основних правителів династії Неманичів (Немані, 1933; Стефана Первовінчаного, 1934; короля Уроша, 1935; короля Драгутіна, 1936; короля Мілутіна, 1937; царя Душана, 1921). Докладнішу бібліографію про сербів і хорватів можна знайти в кн.: Historija naroda Jugoslavije / Ed. by B.Grafenauer, D.Perović, J.Šidak. — Zagreb; Beograd, 1953. — S. 533-553, 800-812. Це також найповніша загальна праця з історії земель і народів сучасної Югославії. Немає загальної праці з хорватської історії цього періоду, яка б задовольняла сучасні вимоги. В.Клаїч розглядає наш період (Klaić V. Povijest Hrvata. — Zagreb, 1899; 1900. — T. l-2). А.Дабинович доводить виклад до 1526 p.(Dabinović A. Hrvatska drżavna i pravna povijest. — Zagreb, 1940). Поза сумнівом, найкраще висвітлена боснійська історія цього періоду В.Чоровичем (Corović V. Historija Bosne. — Beograd, 1940); по смерті автора було видано лише перший том його праці, що охоплює період до кінця XV ст. Третій том праці В.Златарського (Златарски В.Й. История на бьлгарската дгржава. — София, 1940) розглядає болгарську історію лише з 1187 по 1280 рр. Для вивчення історії наступного періоду і нині найбільше стануть у пригоді чеське та німецьке видання «Історії» К.їречка (Jirećek J.C. Geschichte der Bulgaren. — Praha, 1876). Зроблені автором додаткові примітки та виправлення були видані Ст.Аргиловим (Йиречек К.И. История на българите; поправки и добавки от самия автор. — София, 1939). Найсучасніше та найдокладніше потрактування періоду, що розглядається, можна знайти в кн.:Мутафчиев П. История на българския народ: В 2 т. — София, 1943. Дещо коротший виклад міститься у кн.: Державин И.С.История Болгарии. — Москва, 1946. —Т. 2. — С. 128-161. Також дуже стануть у пригоді дослідження Ф.Гібля (Hýbl F. Dĕjiny národa bulharského. — Praha, 1930) та монографія Ф. І. Успенського про формування Другого Болгарського царства (Успенский Ф.И. Образование Второго Болгарского царства. — Одесса, 1879).

2 Щодо походження братів, між болгарськими та румунськими вченими точиться пристрасна полеміка. Перші твердять, що брати були чистокровними болгарами, останні обстоюють їхнє волоське походження. Волохи, що розмовляли спорідненим з румунською мовою діалектом латини, були здебільшого кочівниками і займалися скотарством на Балканах під верховною владою Візантії або Болгарії. Вони були нащадками даків, переселених римлянами до латинських провінцій на правому березі Дунаю (Dvornik F. The Slavs. — P. 186). їхню латинізацію, що розпочалася в Дакії, було завершено на новій батьківщині. Дехто з них, можливо, оселився в областях Трансільванії — країні їхніх пращурів, яка до вторгнення мадяр у басейн Дунаю належала болгарам. Мадяр не цікавили гірські райони, і вони залишили їх у спокої. Чисельність волохів зросла пізніше, коли угорські королі розпочали колонізацію збезлюднілих районів після монгольської навали. Що стосується походження Петра й Асеня, то можна вважати з’ясованим, що вони були волохами. Однак заснована ними держава у всіх відношеннях була здебільшого болгарською. Детальне висвітлення полеміки та вичерпну бібліографію з цього питання з новими важливими доповненнями див.: Wolff R. Lee.The Second Bulgarian Empire. Its Origin and History to 1204 // Speculum. — 1949. — Vol. 24. — P. 67-206.

3 Заснування Латинської імперії докорінно змінило політичну ситуацію на Балканах. Як показує карта № 3, ленами латинського імператора були Латинське королівство Салоніки, Латинське герцогство Афінське та Латинське князівство Ахейське, тоді як венеціанці закріпилися на Егейських островах. Заснована Михаїлом Ангелом Комніном візантійська Епірська деспотія була найближчою до слов’янських держав і змагалася з візантійською Нікейською імперією за відновлення Грецької імперії у Константинополі. Кілька представників династії Комнінів заснували на чорноморському узбережжі Малої Азії Трапезундську імперію, яка проіснувала до XV ст. Грецькі сеньйорії були засновані на Родосі, у Філадельфії та в Греції.

4 Про це свідчить лист, що зберігся в архіві Гонорія III і виданий кардиналом Ц.Баронієм в його «Annales Ecclesiastici» (Ed. Od.Raynald, A.Theiner. — Bar-le-Duc, 1870. — Vol.20, year 1220. — N. 37): «Так само як усі християни люблять і шанують тебе, і мають тебе за свого батька та пана, так і ми бажаємо, аби нас вважали вірними синами твоєї Римської Церкви, маючи впевненість, що Боже благословення і підтримка, як і твої, завжди наочно будуть даровані нашій короні та нашій країні; для цього ми відправляємо до тебе нашого єпископа на ім’я Мефодій, аби ти відповів нам на письмі, якщо твоя ласка, через подавача цих листів, яким би не було рішення твоєї Святості та Милості». Цей лист мав надійти до Риму в березні 1220 р. Якщо це так, то можна припустити, що король Стефан відправив у 1219 р. до папи спеціального посла, можливо єпископа Раського, аби знову висловити свою пошану та вірність і запевнити його, що звернення до Нікейського патріарха не слід розцінювати як неповагу до Риму.

5 У Дурресі колишній невдаха-король втратив свою дружину-грекиню, яка втекла з французьким бароном. Кажуть, що вбитий горем Радослав повернувся на свою батьківщину, де прибрав ім’я Іоанна та помер ченцем у монастирі Студениця. Його зрадлива дружина розкаялась і стала черницею у грецькому монастирі. Ці події добре ілюструють тодішні звичаї та ментальність.

6 Наприклад, у великому листі (Vetera monumenta Slavorum meridionalium historiam illustrantia/Ed. A.Theiner. — Rome, 1863. — T. 1) Бела IV прохав у папи запевнення, що лише він буде апостольським легатом у Болгарії з правом визначити в завойованій країні межі нових єпархій і призначити єпископів — «оскільки всі ці привілеї були колись надані св. Іштвану, нашому блаженної пам’яті попереднику». Ось як у 1238 р. угорці розуміли привілеї, даровані папою Сильвестром II та імператором Оттоном III св. Іштвану І, після його приєднання до відродженої Оттоном нової Римської імперії (докладно див.: Dvornik F. Op. cit. — P. 261). Таке тлумачення могло бути підставою угорській легенді про те, що перший угорський король був папським легатом, і що це достоїнство було спадковим. Папа явно розгубився від такого прохання, але в усякому разі надав привілей, за яким перед королем і його військом мали нести символ хреста — «аби заохотити людську побожність». Угорська легенда використала навіть цю поступку, аби твердити, що за спеціальним привілеєм перед угорським королем завжди мали нести хрест.

7 Просування болгар та їхніх половецьких загонів було настільки швидким, що сербський архієпископ визнав за краще перенести свій осідок з Жичі до Печа (Іпека), який відтоді й до 1766 р. залишався центром Сербської автономної Церкви. Светислав зберіг за собою титул царя, але вже як васал Угорщини. Посідаючи в 1270 р. угорський трон, син Бели Іштван, який розбив Светислава, додав до своїх королівських титулів титул короля Болгарії. Усі його наступники продовжували користуватись цим титулом аж до 1918 р.

9 «…olim quondam magnifico viro Michaele Palaeologo… eo tempore Constantinopoli residente, professus fueris, in palatio Blaskavia (sic!) coram nobis… oraculo vive vocis te pape Romano immediate subesse» (Vetera Monumenta… — P. 376). Про місію Ієроніма Аскольського у 1272 р. див.: Regesta pontificorum Romanorum / Hrsg. A.Potthast.— Berlin, 1875. — Bd 2. — S. 1826. Інструкції, дані Ієроніму Григорієм X, див.: Ibid.— N.20633, 20638, 20766, 20810. Ф.Гібль у своїй історії болгарського народу, написаній чеською мовою (Hýbl F. Dejiny národa bulharského. — Praha, 1930. — Díl. 1. — S.203), помилково приписує цю історію з підлеглістю ініціативі Марії після собору. Ієроніма було обрано генералом його ордену в 1274 р., коли він ще перебував у Константинополі. Насправді у 1276 р. Інокентій V ще раз відправив його до Константинополя з метою отримати однозначну згоду на прийняття унії (Regesta pontificorum Romanorum. — Bd. 2. — S. 1708. — N. 21142). Але цього разу Ієронім та його супутники не доїхали до Константинополя, оскільки ще перед тим, як сісти на корабель в Анконі, вони довідалися про смерть папи, який їх відправив. Для передачі імператору послань Інокентія V його наступник Іоанн XXI обрав двох домініканців і двох єпископів. Отже, Ієронім не міг бути у Константинополі у 1276 р. (Пор.: Norden W. Das Papsttum und Byzanz. — Berlin, 1903. — S. 566, 572). Ф.Гібль оминув ці деталі (див. також його зауваження: Hýbl F. K dĕjinám cirkevní unie lyonské // Český Časopis hist. — 1923. — díl. 29. — S. 181-183).

10 Найогиднішою з її інтриг було вбивство Светислава, якого вона запросила до Тирнова та визнала своїм «сином», котрий мав правити разом з її рідним сином, Светиславовим «братом» Михаїлом.

11 Див. монографію про династію Шишманів: Бурмов А. История на България през временето на Шишманидов 1323-1396. Ч. 1. // Год. Соф. ун-та. Ист.-филол. фак.— София, 1947. —Т. 43.

12 Невідомо, чи залишив він за собою якісь сербські землі. Деякі сучасні автори вважають короля Драгутіна законним правителем, а Милутіна лише регентом, який, як очікувалося, мав поступитися правлінням на користь Драгутінового сина. Однак усі їхні сучасники надають королівський титул Драгутіну аж до його смерті у 1316 р. У 1284 р. він отримав від свого шурина, угорського короля, землі, якими руський князь Ростислав управляв під угорським сюзеренітетом. Вони охоплювали територію Срема (колишнього славетного римського міста Сірміума) з Белградом, територію Мачви та Північно-Східної Боснії. Драгутін став палким римо-католиком і провадив у своєму королівстві дуже сильну антибогомильську політику. Він закликав до Боснії францисканців, і відтоді навіть за турецького правління вони відігравали важливу роль у політичному та культурному житті цієї країни. Драгутін видав свою дочку заміж за Стефана Котроманича, який на правах бана управляв рештою Боснії під зверхністю Угорщини та Драгутіна. Ці відносини з Неманичами використав після їхнього згасання онук Стефана, бан Твртко, який перебрав королівський титул і заявив свої права на наступництво сербського трону.

13 Про візантійських принцес у середньовічній Сербії див. монографію: Laskaris M. Vizantijske princeze u srednjevekovnoj Srbiji. — Belgrade, 1926.

14 На щастя, осліплення було невдалим, а Стефан виявився достатньо кмітливим, аби приховати цей факт.

15 Цікаво ознайомитися з папськими листами (Vetera Monumenta. — Vol. 1. — P. 359, 410). Миколай IV надіслав листа також болгарському патріарху, називаючи його архієпископом, і прийняв Стефана Уроша II та його королівство під протекцію Святого Престолу. Але все було марним.

16 Зусилля Душана отримати підтримку Венеції на морі для здійснення своїх планів завоювання Константинополя виявилися безуспішними. Венеціанці визнали за краще мати в Константинополі справу зі слабким грецьким урядом, аніж з могутнім сербським правителем.

17 Листування папи свідчить про серйозність цього проекту. Папа не лише відповів на посольство Душана і дав детальні інструкції своїм легатам щодо реформ, які мали бути проведені у «Королівстві Рашки, Албанії та Сербії,» а й звернувся до королеви Олени, патріарха (sic!) Сербії Іоанна, ієрархів трьох країн і до всіх провідних міністрів двору Душана (Vetera Monumenta. — Vol. 1. — P. 8-17). Ініціатива Душана є тим цікавішою, що у своєму Законнику він продемонстрував особливо неприязне ставлення до латинського католицизму.

18 Твртко був коронований королем Сербії та Боснії у 1377 р. у Мілешеві. Про церемонію його коронування див.:RadojčićN. Obred krunisanja bosanskoga kralja Tvrtka І; prilog istoriji krunisanja srpskih vladara u srednjem veku. — Belgrade, 1948. Переклад королівської заяви Твртка див. у кн.: Klajić V. Geschichte Bosniens. — Leipzig, 1884. — S. 202. Пор. невеличке дослідження: Corović V. Krali Tvrtko i Kotamić. — Belgrade, 1925. Виклад історії Боснії та Герцеговини до 1463 р. див. у кн.: Poviest Hrvatskih zemalja Bosne i Hercegovine… do g. 1463 (Sarajevo, 1942), написаній видатними хорватськими істориками.

19 Відтоді між Вселенським патріархатом і Болгарським екзархатом, який по Першій світовій війні був піднесений до рангу патріархату, існувала свого роду схизма. Відносини між двома патріархатами нормалізувалися лише після 1945 р.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Слов'яни в Європейській історії та цивілізації (Френсіс Дворнік)