Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія вчень про державу і право (Курс лекцій) скачати онлайн-> 3. Проблеми та перспективи українського суспільства

3. Проблеми та перспективи українського суспільства



Україна переживає важкі часи становлення нового суспільства, про яке здавна мріяв народ. Процес цей свідомо гальмується певними політичними силами в країні та поза її межами. Він буде тривалим і болісним, але це муки народження, й треба сподіватися, що він завершиться формуванням усіх ознак демократичної держави.

Серед найважливіших специфічних рис нових демократій дослідники, зокрема Д. Растоу, С.Гантінгтон, називають наявність пережитків тоталітарної доби, під якими розуміють корупцію, протекціонізм, викривлення цін, зовнішній борг, неефективні державні підприємства, порушений торговий баланс, фіскальну нестабільність. Тому передумовою переходу до демократії є подолання зазначених явищ, виховання нової системи суспільно-політичних цінностей.

Особливістю перехідних суспільств є також розчарування в існуючому політичному устрої і скептичність населення, що призводить до кризи легітимності політичних інститутів.

Також особлива роль духовної свободи в пострадянських країнах зумовлена специфікою мислення їхніх громадян, яка склалась під впливом тривалого історичного розвитку. Так, недостатньо розвинені почуття індивідуальної відповідальності та ініціативи російський політолог та геополітик І.Пантін виводить ще з менталітету імперської доби, де провідною цінністю був не індивід, а спільнота. Такий колективізм сприяв пошуку правди не в ідеалах свободи, не культурі, а у народному житті. Це в свою чергу породило нездатність окремої людини до культурної автономії, нетерпимість до інакомислення. В політичній сфері це означало нехтування інтересами меншості, яка мала поступитись волі більшості.

В цей же період на теренах Російської імперії приходять у зіткнення ідеали демократизму, що мав виразно народний, навіть плебейський характер, та лібералізмом, що стверджував ідеали насамперед духовної незалежності та набув поширення серед еліти.

Наступним етапом формування специфіки мислення громадян сучасних пострадянських держав, що багато в чому є визначальним, справедливо вважається в період 1917-1991рр. Саме в цей час була вихована одна з основних рис пострадянського мислення – схильність до державного патерналізму. Це явище дослідили українські політологи О.Проценко і В.Чепинога. Вони вважають його причиною соціальної апатії та аполітичності суспільства. Це пояснюється таким чином: «Зовнішні (декларативні) інституційні чинники патерналізму знімаються, залишаючись складовою мислення і приватних розрахунків громадян». В результаті, маси перебувають у вкрай дискомфортному становищі: продовжують розраховувати на допомогу, в той час як очікування вирішення індивідуальних проблем на державному рівні виявляються примарними.

Тривале переважання радянської комуністичної ідеології, що створила кліше куркуль, буржуй та інше, зумовило також таку особливість сучасного українського світогляду, як вороже ставлення індивідів до приватної власності, підприємницької ініціативи. Це і зараз суттєво впливає на ставлення пересічних громадян до різних видів економічної діяльності.

Остаточно ствердились згадані особливості політичного мислення протягом років незалежності. Основними чинниками цього етапу стали нестабільність політичної ситуації, законодавства, різноманітні грошові махінації, зрошення капіталу з кримінальними структурами. Вони остаточно дискредитують чесну підприємницьку діяльність та отримання прибутку. Крім того, високий рівень ризику втрати капіталовкладень зменшує кількість бажаючих проявити власну ініціативу, а не чекати дотацій від держави. Як наслідок, громадяни України та інших пострадянських держав продовжують сприймати підприємницьку ініціативу та отримання прибутку в дусі комуністичної ідеології.

Це твердження доводять соціологічні дані. А.Гальчинський, посилаючись на дослідження 2000 року, здійснене Українським інститутом соціальних досліджень та Центром «Соціальний моніторинг», повідомляє, що 42% населення України вважає, що багатство має кримінальний характер, а тому слід покарати людей, що володіють значним статком. Натомість, продовжує дослідник, подібні дослідження 80-х років у США дали такий результат: 62% опитаних вважають, що поява нових мільйонерів в країні відбувається завдяки їхнім здібностям та наполегливій праці.

Багато невдач економічних реформ можна пояснити відсутністю у індивідів певного досвіду та знань в галузі економіки. Зокрема, приватизація не зробила з людей власників, оскільки вони не знали своїх прав на користування цим майном, не розуміли механізмів акціонерних вкладів, не мали елементарних знань та навиків користування прибутками. Це дало можливість збагатитись лише окремим вузьким групам людей.

До сказаного слід додати ще одну рису, сформовану державною політикою нових незалежних держав. Це відсутність усвідомлення спадковості політичного розвитку. Її можна пояснити наступним чином: руху вперед заважає переконання народів посткомуністичних країн, що за комунізму не було створено нічого корисного чи гідного збереження. Комунізм настільки глибоко проникнув в усі сфери людського життя, що ставлення переважаючої більшості населення до розвитку країни після розпаду цієї системи може бути сформульоване як початок з нуля і необхідність будувати на порожньому місці.

Відсутність усвідомлення спадковості посилює суперечності навздогінної модернізації. У свідомості постають образи постійної відсталості. Завдання трансформації постають як однополярно орієнтовані (єдина мета наздогнати Захід), що загрожує сформувати ситуацію обмеженого плюралізму. Вона зумовлює зневажливе ставлення до історичного минулого. Будь-які спогади про минуле сприймаються як антиреформаторство, загроза демократії. Найяскравіше це проявляється у запереченні здобутків тоталітарної доби.

Таке переконання цілком хибне. Багато завдань модернізації радянською системою були вирішені: суспільство було урбанізовано, забезпечено загальну грамотність населення, побудовано залізниці й автомобільні траси.

Внаслідок заперечення певного етапу свого історичного минулого, прагнення відновити вихідні контури своєї державної ідентичності і возз´єднатися з зовнішнім світом неминуче веде до конфлікту, тому що образ «тієї держави» не співпадає з вимогами сучасності. Це приводить до важкої кризи колективної самоідентифікації посткомуністичних націй. Тобто, варто усвідомити, що критика комуністичного режиму не завжди має позитивні результати як будь-який однобічний погляд на речі.

І.Пантін стан відсутності усвідомлення історичного минулого вважає провиною деяких ліберальних реформаторів, які так захопились боротьбою з комунізмом, що нехтують спадковістю у розвитку суспільної свідомості і позбавляють громадян розуміння історичної складової свободи. Автор стверджує: «Якщо не враховувати цього минулого, ставлячись до нього, зрозуміло, критично осмислено, то реформи, приречені на невдачу».

Необхідність пріоритету духовно-ідеологічної складової політичної системи для свободи у перехідних суспільствах можна довести на основі історичних фактів радянської дійсності. Поштовхом до початку «перебудови» стали зміни саме в духовній сфері. Адже фактором, що прискорив процеси демократизації стала проголошена М.С. Горбачов у другій половині 80-х років «політика нового мислення». Цей курс був пов´язаний з поступовим розмиванням образу ворога у радянському менталітеті, що одночасно сприяло змінам у політичних установках багатьох радянських громадян на демократичні цінності в їхньому загальнолюдському аспекті.

Нарешті, слід зазначити, що необхідність політичної свободи у духовній сфері для постсоціалістичних країн обумовлюється вже згаданим обмеженням свободи за рахунок демократії, що у перехідних політичних системах проявляється найбільше. Для доведення цього твердження повернемось до вже розглянутих напрямів обмеження свободи в умовах західноєвропейських ліберальних демократій та порівняємо попередні висновки з українською дійсністю.

Насамперед, на розвиток демократії негативно впливає надто формальне її розуміння. Щодо української політичної теорії і практики, це твердження можна довести наступними аргументами. По-перше, сприйняття української демократії найчастіше полягає в інституціональній фіксації. Іншими словами, досягнення демократії асоціюється з розширенням механізмів та інститутів, наявність чи відсутність яких має свідчити про демократичність чи недемократичність політичної системи. Більшість з них вже давно стали дійсністю, але не сприяли розширенню свободи та прав людини.

Для прикладу, досить згадати визнання української Конституції 1996 року чи не найдемократичнішою у світі. Проте, вона не сприяла вирішенню завдань політичної ефективності та стабільності, а, навпаки, стала предметом постійних суперечок, змін та реформ, що заважають функціонуванню політичної системи.

Іншою ілюстрацією другорядності формальних ознак демократії є наявність величезної кількості різноманітних партій, які теоретично свідчать про політичний плюралізм та представлення інтересів багатьох груп населення. Натомість, фактично вони виражають атомізованість, відсутність реальних альтернатив для вибору через нечіткість ідеологічної позиції переважаючої більшості політичних сил, що посилює недовіру, апатію та абсентеїзм громадян.

Також загрозливою є тенденція використовування формального трактування демократії для офіційної та напівофіційної пропаганди. Воно створює передумови для маніпулювання аудиторією. Політичні діячі переконливо і з різноманітними аргументами говорять про відсутність ефективних механізмів, які б дозволяли реалізувати конституційні права, фальсифікації під час виборів і т.п. Для вирішення цих проблем вони пропонують здійснити певні політичні реформи, змінити склад влади. Така надмірна увага формальним характеристикам політичної системи відтягує вирішення реальних політичних проблем, відволікає громадськість.

Так, питання щодо нової конституції у 2004 році зображалось настільки важливим, нібито його невирішеність загрожує тоталітарним майбутнім. При цьому зміни політичної системи знову ж мають формальний характер – вони полягають у визнанні діючої системи як невдалої президентської республіки, яку слід було терміново замінити на парламентську.

Такий хід подій не дозволяє прискорити розв’язання суспільних питань: інституційні перетворення української політичної системи на практиці означають продовження безплідної суперечки про те, який з обраних владних інститутів – президент чи парламент – має бути наділеним більшими повноваженнями або є демократичнішим.

Варто згадати і про використання категорії «демократія» для позначення чогось позитивного та прогресивного в політичному житті або протилежне до радянської тоталітарної доби. Перехід до демократії в пострадянських країнах розглядався на рубежі 80-90х років як безумовне благо, що мало принести значні переваги, подолати всебічну кризу радянської політичної системи, вирішити соціально-економічні проблеми. В реальності розбудова демократії в незалежній Україні призвела до зовсім протилежних результатів. Як наслідок, в суспільстві почали переважати песимістичні оцінки та невтішні прогнози, загострились існуючі суперечності, поширились заклики до поновлення старого режиму чи встановлення нових видів авторитаризму. Такий стан речей багато в чому був викликаний заздалегідь неправильним розумінням демократії, занадто ідеалізованим та абстрактним її трактуванням.

Тільки останнім часом у пострадянських громадян з’являється усвідомлення того, що демократія – це не тільки свобода, а тим більше вседозволеність, а, в першу чергу, законослухняність, повага до прав та свобод інших, здатність і готовність взяти на себе відповідальність за суспільні справи.

Далі ми можемо констатувати невідповідність пострадянського розуміння свободи бажаному (його сутність була висвітлена у першому розділі дисертації). Руйнування заборон радянської доби призводить до її сприйняття як вседозволеності. В результаті на зміну тоталітарній дисципліні приходить відсутність порядку, анархія та кримінальна сваволя.

У перехідному суспільстві відсутні сталі уявлення про свободу, тому вона сприймається як нічим не обмежена. Як наслідок виникає важкий конфлікт між особистою свободою й державною владою. В умовах стабільності в суспільстві формуються певні норми свободи. Навіть розглянуті як недостатні певними соціальними групами, ці норми все-таки є фактами масової свідомості. У періоди різких соціальних зрушень норми свободи починають руйнуватись – і це створює умови для виникнення конфлікту між особистою свободою й новими нормами. Починається боротьба, що може за певних умов перерости в масовий терор.

У перехідних країнах велике значення відіграє демократична міфологія. Сутність останньої полягає в тому, що цінності декларуються, але елітні групи не поспішають керуватися ними у своїй політиці. Щоб виправдати це протиріччя, цінності підмінюються міфологізованими конструкціями.

Нарешті, розуміння взаємозв’язку свободи і демократії у пострадянських науковців часто виявляється цілком протилежним ліберальному ідеалу, що також пов’язано з тривалим переважанням у свідомості радянської людини цінності групи і спільноти над індивідом та загального інтересу над приватним.

Гіпертрофовану форму має в Україні принцип народовладдя. Він є своєрідним методом, за допомогою якого правляча еліта легітимізує власні вчинки, і одночасно, знімає з себе відповідальність за результати своєї діяльності. Пояснюючи ті чи інші помилки фразою «так вирішив народ» або вирішуючи гострі суспільні проблеми через різного роду обговорення, опитування, референдуми, народні обранці шляхом різних маніпуляцій реалізують власні інтереси на цілком законних та обґрунтованих засадах.

У результаті сприйняття народовладдя як засобу легітимації дій політичних суб’єктів нехтується необхідність ефективного управління за допомогою демократичного методу. За такого підходу не враховується, що демократія – це не просто багатоманітність поглядів, не просто форум, де всяка думка має місце, а й система правління.

Особливо загостреної форми в пострадянських країнах набуває тиранія більшості. Варто звернути увагу на такий її прояв як маніпулювання громадською думкою. Крім проаналізованих в другому розділі дисертації причин цього напряму обмеження свободи, він можливий завдяки характерним перехідним суспільствам заангажавоності ЗМІ, відсутності незалежних джерел інформації. Суттєво впливає на можливість інформаційного впливу некритичність сприйняття громадян або їхнє небажання отримати об’єктивні дані через недостатність рівня політико-правової свідомості та освіти.

В сучасній вітчизняній політичній науці існують різні оцінки та назви для опису цього напряму обмеження свободи в Україні. Так, автор монографії «Філософія демократії» Толстоухов А. у зв’язку з маніпулятивним характером влади називає український політичний лад спекулятивною демократією і визначає його як різновид формальної демократії, що сполучає в собі риси демократичного та авторитарного режимів. Цей термін, за Толстоуховим, означає, що підвищення ролі громадян імітується, але насправді цілеспрямовано зводиться до мінімуму завдяки популістським діям та інформаційним маніпуляціям. Таким чином, поступово зменшується соціальний базис підтримки демократичних перетворень.

Особливістю спекулятивної демократії є те, що вона ставить за мету отримання економічних прибутків і тяжіє до комерціалізації державної політики. Ось як зображає таку форму правління сам Толстоухов: «Керування суспільною думкою здійснюється завдяки ефективній системі пропагандистського впливу за рахунок зовнішнього інформаційно-політичного ресурсу, який подається населенню як думка світової спільноти. «Революційна доцільність» обумовлює зростання навіть прямого насильства через облудні звинувачення та роздмухуванння ненависті до певних «не наших» олігархів та колишніх губернаторів й районний адміністраторів, міліціонерів, податківців, митників тощо».

Доповнює подібні розмірковування український дослідник демократії М.Павловський Він описує таку ситуацію. Коли владі не вдається розв’язати якусь складну проблему в економічній, політичній чи соціальній сфері, «вона йде на організацію галасливої кампанії з виявлення зла, проти якого необхідно боротися в ім’я порятунку Вітчизни». Наприклад, каже автор, у Росії таким злом є чеченці-терористи, в Україні та Білорусії – народні депутати.

Тобто, ми можемо констатувати наявність атмосфери сприятливої для демагогів, неконструктивність опозиції, захоплення боротьбою «проти» і невизначеністю за що ведеться ця боротьба.

Наступний напрям обмеження політичної свободи у постсоціалістичних державах – це криза інститутів громадянського суспільства, що проявляється, за різними оцінками, як їхня нерозвиненість або відсутність. У політичних системах пострадянського простору інтегровані суспільні інтереси часто підміняють вузькогруповими інтересами тих, хто об´єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги на виборах. Так виникають клієнтельні (кланові, олігархічні) партії, які нічого спільного із становленням громадянського суспільства не мають. Поширювати свій вплив їм відносно легко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.

Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо в умовах невисокої громадянської свідомості. Таким партіям нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо, не побувавши при владі і не довівши ділом соціальної спроможності своїх програм. Однак, саме від них найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування партійної системи західного типу. І саме наявність програмних партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.

Негативно впливає на стан політичної культури у пострадянських державах і низька якість політичного лідерства. Її можна вважати наслідком відсутності досвіду самостійної державної діяльності. Адже в радянські часи управління здійснювалось лише у формі виконання директив «згори», а не пошуку оптимального політичного рішення, що задовольнить всі сторони політичного процесу. Цим пояснюється невміння вести переговори, доводити свою точку зору і, головне, нести відповідальність за власні дії. Також ми можемо говорити про непрофесійність політичної еліти, яка не має навіть теоретичних політичних знань внаслідок заміни радянською владою політичної науки «науковим комунізмом».

Деградація національної еліти проявляється і у надмірному захопленні зарубіжними стандартами, космополітизмом і часто стають маріонетками та виразниками волі західних держав, а не власного народу.

Щодо політичного класу в Україні можна виділяють також такі його риси як низький рівень підтримки еліти збоку громадської думки, відчуженість правлячих груп від широких верств населення, його зосередження на боротьбі за владу та реалізації вузькогрупових і особистих інтересів.

Як було зазначено вище, такий напрям обмеження свободи як державний патерналізм має характер провідної риси політичної свідомості громадян постсоціалістичних країн, що свідчить не тільки про наявність, а й про переважаючу роль саме цього напряму обмеження свободи.

Обмеження свободи шляхом розширення державою своїх владних повноважень в Україні також існує, хоча і має зовсім інший характер. В пострадянських умовах його більш доцільно називати утриманням тих надмірних владних повноважень, якими володіла вища партійна номенклатура. Серед них привілейоване соціальне становище високопосадовців, а також активна участь політиків в економічній діяльності.

Загрозливою є тенденція зближення політичної (державної) та економічної сфер життєдіяльності. Вона має наступні прояви: співробітництво держслужбовців з підприємницькою елітою, використання політичного впливу та влади для отримання економічних вигід, лобіювання законів, що сприятимуть задоволенню особистих потреб та інтересів, прагнення еліти поширити суто ринкові принципи поведінки на всі без винятку сфери суспільного життя. Таке перебільшення ролі ринку підриває інститути представницької демократії, насамперед породжуючи корупцію завдяки виправданню з моральної точки зору мотиву прибутку.

На цікавий зріз цієї проблеми звернув увагу А. Гальчинський Він для характеристики процесу зрощення капіталу та держави виводить поняття «приватизації державної влади олігархічним капіталом».

Специфічну та суттєву роль відіграє в Україні такий напрям обмеження свободи як релігійна та національна нетерпимість. Його важливість підкреслює Ф.Закарія, який стверджує: «Введення демократії в розколотих суспільствах лише заохочує націоналізм, етнічні конфлікти і навіть війни. Організувати собі масову підтримку простіше за все на расовому, етнічному чи релігійному ґрунті».

Такий висновок цілком відповідає українській політичній практиці, де основні політичні гравці використовують національні почуття для політичної риторики, чим провокують розкол суспільства. Заклики національного самовизначення почали використовуватись з метою маніпулювання громадською думкою. Держава виправдовує власне втручання в різні сфери життя суспільства та використання різних методів діяльності, в тому числі протиправних, ставлячи за мету розбудову нації. Водночас, відповідальність за прорахунки власного уряду покладається на зовнішнього ворога. Прикладами цього можуть служити суперечки про необхідність другої державної мови, регіональний поділ та протиставлення інтересів різних територіальних соціальних груп в Україні.

Щодо зовнішнього фактору обмеження свободи автори говорять про відсутність або недостатню дієздатність у постсоціалістичних країнах соціальних груп, що могли б протидіяти західному інформаційному впливу. Трансляція певної системи цінностей є навіть більш суттєвим чинником впливу, ніж безпосередній дипломатичний тиск.

Негативним явищем варто також вважати взаємодію із західноєвропейськими державами, що відбувається у формі латентного впливу пострадянських суспільств через тіньову економічну систему, транснаціональні кримінальні організації, мережу радикальних та екстремістських організацій, переважно нелегальні міграційні потоки.

Важливість індивідуальної політичної свободи в духовній сфері доводить і сучасна практика політичного будівництва. В Україні вже тривалий час здійснюються політичні реформи. Проте, однозначно стверджувати, що вони дали позитивний результат та закріпили демократію у нашій країні, було б передчасно. Проголошені принципи залишаються деклараціями.

На нашу думку, це можна пояснити невідповідністю рівня розвитку політичної свободи впроваджуваним інститутам та процедурам. У нашій державі за зразок політичних реформ береться ліберальна модель демократії західних країн. Натомість, не враховується той факт, що цей різновид політичної системи сформувався внаслідок специфічних соціальних умов та базується на індивідуальній свободі. Тому застосовувати для політичних перетворень в Україні ліберальну, або будь-яку іншу концепцію демократії, як універсальну, помилково та у деяких випадках навіть загрозливо. Модель політичної системи та сукупність реформ для її реалізації, можуть бути створені лише за умови врахування специфіки політичного мислення громадян.

Сказане означає, що незакінченість та неефективність здійснюваних в нашій державі реформ політичної системи обумовлені їхніми хибними пріоритетами та спрямованістю. Адже, незалежно від розстановки важелів впливу гілок влади, незмінною залишається невідповідність політичних інститутів та процедур рівню свободи в суспільстві. Це дає підстави стверджувати, що політична реформа має бути більш тривалою у часі та стосуватись змістовних, а не формальних характеристик. Тобто, державні заходи в галузі розбудови демократії мають передбачати створення умов для вільної легальної діяльності, політико-правової освіти, формування демократичного стилю поведінки, віри в цінність демократичних принципів, бажання захищати свої права, виховання активної громадянської позиції, демократичних традицій та правил гри.

Що ж до суто інституційних перетворень, то вони не впливають на політичні відносини докорінно і фактично є боротьбою владної еліти за повноваження. Негативною також є тенденція використання політичної реформи як засобу маніпулятивного впливу на громадську думку. Його можливість обумовлена відсутністю демократичного мислення, що в решті призводить до зневіри пересічних громадян у можливості змін, абсентеїзму і лише гальмує трансформаційні процеси. Тобто, для подальшого суспільно політичного розвитку варто усвідомити безпідставність гучних декларацій конституцій, що не підкріплені реальною практикою функціонування демократичної політичної системи.

Для молодих демократій важливо зрозуміти, що передумовою демократії мають стати моральні основи, без чого демократія може бути лише формальною. Негативним фактором трансформації є нехтування того факту, що встановлення демократичних інститутів та процесів не гарантує національної безпеки та вирішення соціальних проблем. Також треба враховувати можливість ескалації етнонаціональних конфліктів внаслідок їх тривалого замовчування або придушення за тоталітаризму.

Цей висновок підкріплюєтьсь наступним аргументом. Політична практика багатьох країн усталеної демократії, зокрема Франції, засвідчує можливість дотримання важливих процедур взаємодії вищих органів державної влади – парламенту, уряду і президента – без відповідного закріплення у чинному законодавстві, у тому числі й в основному законі (конституції). Значно важливішим може стати відпрацювання системи інших регуляторів, що упорядковують відносини між окремими владними інституціями. Тобто реалізація цілей політичної реформи не завжди зводиться до відповідних змін у конституції та чинному законодавстві.

Варто зазначити, що ці висновки стосуються не тільки України. Російський дослідник, автор дисертації присвяченої проблемі конституційної реформи в Росії Шаблинський І.Г. критикує також безсистемність внесення поправок в Конституцію, констатує пріоритет психологічного чинника політичної діяльності. Ряд негативних тенденцій спостерігається у Чехії та Польщі, що проявляються у використанні владних повноважень для реалізації власних інтересів. Також цим країнам притаманне відчуження правлячої еліти від суспільства.

Загалом серед наслідків неврахування важливості індивідуальної політичної свободи в духовній сфері для функціонування політичної системи в Україні можна виділити наступні:

1) Перехід до форсованої демократизації. Еліти шукали найефективніші шляхи подолання відставання від західних держав, тому не дотримувались проходження всіх етапів трансформації. Це зауваження є цілком справедливим. На нашу думку, незакінченим був навіть перший етап переходу від тоталітаризму до демократії – лібералізація, оскільки вона не торкнулася духовної сфери суспільства. Сприйняття демократичних перетворень, інститутів, процедур залишилось на рівні тоталітарної доби. Економічні зміни не супроводжувались формуванням світогляду активного громадянина, більша частина населення країни негативно та вороже ставиться до особистої ініціативи, підприємницького хисту, бажання отримувати прибуток, прагнення змінювати життя завдяки власним зусиллям.

Надання широких індивідуальних прав і свобод не супроводжувалось вихованням особистої відповідальності, що особливо негативно впливає на політичну еліту та її діяльність, але проявляється на всіх рівнях суспільних відносин.

Як підсумок, демократія в Україні виявилась штучною, насадженою згори та передчасною.

2) Відсутність стратегії демократичних перетворень. Пояснити цей факт можна нерозвиненістю демократичної ідеології в соціалістичних країнах. Це пов’язано насамперед тривалим у часі та жорстоким придушенням інакомислення, а також з поміркованістю та обмеженістю ідеології альтернативних рухів Радянського Союзу на зразок дисидентів, Гельсінської спілки, Руху за сприяння перебудові. Їхні ідеї не йшли далі пристосування існуючого політичного ладу до світових тенденцій та вимоги незначного розширення громадянських прав.

3) Запровадження зразків, взятих у західних країн без їх адаптації до національних, культурних та місцевих особливостей, а також рівня розвитку економіки, політичної свідомості та культури. Особливо це стосується ринкової економіки, яка впроваджувалась без належного наукового обґрунтування та програми розвитку. Як наслідок, економічна політика нових незалежних держав отримала в публіцистиці сатиричну назву «шоку без терапії».

4) Недооцінка або перекручення сутності верховенства права в демократичній державі. Досить часто в нашій країні право приноситься в жертву політичній доцільності. Зменшується різниця між правом і політикою. Право стає своєрідним замінником ідеології.

Для підтвердження цієї думки достатньо згадати, що в Україні один орган (Конституційний Суд) отримав право робити юридично зобов´язуючі тлумачення і Конституції, і решти законодавства в межах всієї країни. Це уможливлює тиск політичних діячів на діяльність судової гілки влади, політичну заангажованість суддів. У такий спосіб, правове тлумачення набуває політичного звучання. Це суперечить, насамперед, демократичним принципам розподілу влади, стримувань та противаг, а також існуючій політичній практиці багатьох країн, де необхідним вважається забезпечення плюралізму у здійсненні правових тлумачень. Тобто, жодний суд не повинен мати права нав´язувати всьому народу свої політизовані тлумачення закону.

5) Світоглядний вакуум, що існує, оскільки на місці попередньої системи цінностей, яка була зруйнована та дискредитована, нічого нового не з’явилось. Суспільство залишається без міцних та постійних поглядів. Це тягне за собою байдужість, відчуженість людини від трансформаційних перетворень і супроводжується девальвацією духовного потенціалу суспільства. Знецінюється роль наукового пошуку, введення інновацій.

Доводять висловлені думки і результати соціологічних досліджень. Американські дослідники Роуз Р. та Херпфер Х. визначають незадоволених одночасно теперішнім та майбутнім режимом як «жорстких опонентів демократії» (четверта хвиля дослідження, 1996 рік). Частка їх в українському суспільстві приголомшлива – 49 % проти 21 % у Центральній та Східній Європі (серед трансформаційних країн, але без колишніх республік Югославії та СРСР).

Опитування громадської думки 2003 року показали, що, коли респондентів попросили оцінити теперішню та комуністичну системи з точки зору ефективності економіки, оцінки теж були на користь колишньої системи проти теперішньої. 47% населення України були дуже незадоволеними і 38 % дещо незадоволеними станом розвитку вітчизняної економічної системи, в той час як цілком задоволеними виявились лише 3%.

Показовим є те, що поняттю «демократія» найбільше відповідають на думку 66% громадян права людини, 60% – відсутність безробіття, 55% – опіка пенсіонерів державою, 48% – відсутність корупції серед чиновників. Набагато рідше згадувались такі засади демократії як свобода вибору, слова та волевиявлення. Тобто, економічні труднощі є домінантними для ставлення громадян до багатьох політичних питань.

У дилемі свобода/порядок більшість (52%) надає перевагу порядку. Не довіряють громадяни також і демократичним інститутам. За результатами дослідження, проведеного фондом „Демократичні ініціативи” у грудні 2007 року, громадяни не довіряли правоохоронним органам: міліції (баланс довіри-недовіри становить –38 %), судам (–37 %) та прокуратурі (–30 %). Конституційному суду також переважно не довіряли (–22 %). Дещо менші показники недовіри до Верховної Ради (–19 %), Президента України (–17 %), місцевої влади (–15 %) та уряду (–14 %). Частка людей, які не вірять у те, що їхня участь у виборах змінить щось у їхньому житті на краще, є досить великою і зростає від виборів до виборів: 42 % – у 1998 році та 54% – у 2002. Впродовж 2006-2007 років утримувалась тенденція до зниження рівня довіри громадян до політичних партій – у грудні 2007 року баланс довіри-недовіри уперше з 2004 року перевищив 50 % бар´єр: число тих, хто не довіряв політичним партіям, було більшим за число тих, хто їм довіряв, на 54 % .

Важливими є результати соціологічних досліджень, які узагальнює в своїй статті завідуючий відділом Інституту соціології НАН, доктора соціологічних наук Макеев С. Вони насамперед констатують низький рівень політико-правової освіти наших громадян. Так, невиплати заробітної плати опитані не вважають порушенням свого права на працю.

Макеев також засвідчив ознаки деполітизації населення, оскільки 84% респондентів не беруть участь в роботі жодних політичних та громадських об’єднань.

Також автор виявив схильність осіб самостійно вирішувати свої проблеми: тільки 32% громадян звертаються за захистом своїх прав до державних органів, 68% – навпаки, ухиляються від будь-яких контактів з ними. Крім того, 1% з цією метою звертається до кримінальних структур, а 31% висловлює готовність порушити закон заради досягнення своєї мети.

Тобто, соціологічні дані доводять: якщо безправ’я і економічна нестабільність досягнуть критичного рівня, то люди, можливо, і поступляться правом голосу та іншими ліберальними свободами, адже їм не цілком зрозуміло, яку роль ці свободи відіграють у їхньому особистому повсякденному житті.

Таким чином, варто підкреслити особливо важливу роль індивідуальної політичної свободи для перехідних політичних систем. Неможливість молодих демократичних режимів задовольнити економічні інтереси населення нерідко створює погрозу всьому процесу демократизації. Тому, результат демократичних перетворень не меншою, а можливо навіть більшою мірою, ніж економічні реформи, залежить від змін у політичній культурі більшості громадян чи суспільства, принаймні, найбільш активної його частини.

Отже, в Україні та інших постсоціалістичних державах встановлення демократії ускладнюється цілим рядом причин. Серед них можна назвати:

– атрофованість здатності людини до громадянської діяльності внаслідок тривалої апатії до суспільно-політичних процесів за комуністичного режиму;

– мінімальну схильність до особистої відповідальності та ініціативи, вороже ставлення до підприємницької діяльності та збільшення обсягів приватної власності;

– відсутність переконаності в ідеалах та цінностях ліберальної демократії;

– надмірну увагу національному питанню у політиці. Націоналізм – використовується як своєрідна ідеологія та засіб маніпулювання масами.

Основні терміни:

Державний патерналізм – схильність громадян чекати вирішення власних проблем на державному рівні.

Навздогінна модернізація – форма оновлення політичної системи, що полягає у розумінні встановлення західних моделей політичного врядування в якості основної мети модернізації.

Світоглядний вакуум – відсутність у суспільстві стійких поглядів та цінностей.

Форсована демократизація – запровадження демократичних інститутів та процедур без наявності відповідних об’єктивних умов.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія вчень про державу і право (Курс лекцій)