Головна Головна -> Підручники -> Підручник Безпека життєдіяльності (Корнієнко) скачати онлайн-> 1.6. Медико-психологічні погляди мислителів Європи ХУІІ-ХУШ століть

1.6. Медико-психологічні погляди мислителів Європи ХУІІ-ХУШ століть


ФРЕНСІС БЕКОН (1561-1626 рр.), засновник матеріалізму та дослідницької науки. Науковий експеримент був ним протиставлений схоластиці. Таке рішуче прагнення до точного знання в галузі природничих наук і філософії стало значним імпульсом для успішного розвитку медицини нового часу. Бекона можна з повним правом назвати філософом-медиком, тому що в його працях багато уваги приділяється проблемам історії медицини.
Вивчаючи проблему людини, він особливу увагу приділяв співвідношенню в ній душі та тіла, їх взаємозв’язку. Під душею він розумів психоемоційні можливості людини, межі її впливу на тіло як на фізичну основу організму. Дослідження цих питань привело його до досить ґрунтовного розгляду різних складових людського тіла.
За його класифікацією, складовими науки є медицина, косметика (вчення про космос), атлетика, наука про насолоду. Медицина ж має три напрямки: підтримання здоров’я; лікування хвороб; продовження життя.
Медицину він називав одним з найшляхетніших мистецтв: “…Якщо сонце є основою та джерелом життя всього, що існує у природі, то лікар, підтримуючи і зберігаючи життя, виявляється другим джерелом життя” (Бекон, 1977).
Бекон критично ставився до поглядів античних вчених, особливо до Цельса, який людину уявляв як мікрокосмос, тобто як зменшений образ усього світу. На противагу цим поглядам Бекон вважав, що серед усіх тіл, сформованих природою, “не можна знайти ні одного, яке б було таким саме складним і багатогранним, як людське тіло”.
Він зазначав, що медицина, яка не спирається на філософію, не може бути надійною. Для нас цікавою є його думка і про те, що, мабуть, немає захворювань, які б не можна було запобігати за допомогою відповідних фізичних вправ.
Виключно філософськи звучить висновок Бекона про те, що вчені-медики недостатньо глибоко вивчають взаємозв’язок між окремими органами людини, а також їхні форму й структуру. Дуже важливо те, що вже тоді він розумів, що здоров’я та тривалість життя людини залежать від впливу на людину довкілля. “Процес зношення організму викликається двома факторами впливу на організм: впливом природженого життєвого духу; впливом навколишнього повітря”, тобто навколишнього середовища за сучасною термінологією (Бекон, 1977).
ВІЛЬЯМ ГАРВЕЙ (1578-1657 рр.) прославив своє ім’я завдяки одному з найзначніших відкриттів у медицині – відкриттю системи кровообігу в організмі тварин та людини. Оцінюючи важливість його доробку, академік І.Павлов писав: “…Лікар Вільям Гарвей відмітив одну з найважливіших функцій організму – кровообіг та цим закладає фундамент нового напрямку точного пізнання людини – фізіології тварин” (Павлов, 1951).
Експериментальні дослідження Гарвея було присвячено вивченню на тваринах шляху обігу крові від серця до всіх органів, тобто великому колу кровообігу
Крім того, він вивчав ембріональний розвиток окремих тварин. Гарвей уперше сформулював теорію епігенезу. Ще всередині XVII ст. (1651 р.) йому вдалося встановити, як у процесі зародкового розвитку відбувається поступове та послідовне формування органів та окремих частин зародка з безструктурної субстанції заплідненої яйцеклітини. Ці перші поняття було
в подальшому розвинуто, і вони лягли в основу наукової теорії епігенезу на противагу ідеалістичному уявленню попередників Гарвея.
Цей вчений увійшов в історію як основоположник наукової фізіології. Його здобутки в галузі ембріології мають велике значення в медичній практиці. Багато з них було розвинуто його послідовниками, які зробили внесок у подальший розвиток фізіології з позиції матеріалістичного її розуміння.
ТОМАС СШДЕГАМ (1624-1689 рр.) жив в епоху, коли в науці та навчанні ще панувала схоластика. Він був одним з тих, хто виступав проти схоластичних догм. Серед його учнів був видатний англійський лікар, філософ-матеріаліст Дж. Локк.
Заслуга Сіндегама полягала не тільки в тому, що він зробив спробу звільнити клінічну медицину від містичних нашарувань, що принципово відрізнялося від поглядів багатьох його попередників, але й в осмисленні ним боротьби організму (“природи”) із хворобою з матеріалістичних позицій. Він поділяв думку Гіппократа про те, що завдання лікаря -допомагати боротьбі організму із хворобою.
Сіндегам зробив значний внесок в опис окремих хвороб як нозологічних одиниць, що мають свою специфіку. Але не завжди, звичайно, він залишався послідовним, не змігши повністю перебороти тиск релігії. Так, на його думку, гострі захворювання послано Богом, і тільки хронічні хвороби ним пов’язувалися з навколишнім середовищем та життєдіяльністю людини. За фундаментальні медичні праці та глибоке осмислення проблем здоров’я його називали “англійським Гіппократом”.
ДЖОН ЛОКК (1632-1704 рр.), англійський філософ, навчався в Оксфордському університеті, вивчаючи водночас філософію, природознавство та медицину. Після успішного закінчення університету його було рекомендовано на викладацьку роботу в цьому самому університеті.
Локк поділяв погляди Ф.Бекона, продовжуючи розвивати його емпіризм, прагнучи обґрунтувати сенсуалістичний напрямок у теорії пізнання. Його “виправлення” Бекона полягали в тому, що, на його думку, досвід формується із чуттєвих даних, тобто з відчуттів (зепзиз), тоді як за Беконом знання здобуваються з досвіду. Великий російський вчений МЛомоносов одним з перших визнав сенсуалістичну теорію Дж. Локка.
Локк стояв на матеріалістичних позиціях, хоч і не завжди був послідовним. Його теорія пізнання тісно пов’язана з психологією. Він виходив з того положення, що людський розум отримує інформацію ззовні, від органів чуття, завдяки яким сприймаються подразнення від зовнішнього світу, і в інтелекті не може бути нічого, чого раніше не було у відчуттях.
На його думку, душа – це “чиста дошка”, на якій фіксується чуттєвий образ. Щодо абстрактного мислення, то воно, за Локком, є результатом накопичення даних досвіду та їх поєднання в розумі людини. Це свідчить про метафізичне розуміння мислення.
Локк створив теорію рефлексії – “…спостереження, якому розум піддає свою діяльність та способи її прояву…”(Локк, 1960). Рефлексія, на його думку, є другим джерелом мислення, але виникає на основі чуттєвого досвіду.
Позитивним у вченні Локка було те, що він визнавав реально існуючу матерію, яку ми пізнаємо через відчуття та досвід, а людина, її характер є продуктами середовища та виховання. Ним відхилялася концепція вроджених ідей. Він розробив теорію виховання, що відіграла велику роль у подальшому дослідженні цієї проблеми наступними поколіннями філософів-матеріалістів XIX ст.
БЕРНАРДШО РАМАЦИНІ (1633-1714 рр.), італійський лікар, після закінчення 1659 р. Пармського університету вивчав умови праці в деяких галузях промисловості. Його головна праця “Про хвороби (гончарів)”. Він першим встановив вплив виробничих факторів на здоров’я робітників, виявив професійні захворювання, а також довів, що несприятливі умови на виробництві спричинюють очевидну патологію в окремих органах та системах організму.
Такі серйозні висновки щодо стану здоров’я робітників було зроблено ним на основі опитування 52 робітників різних професій – гірників, каменярів, рибалок, друкарів.
Окрім власних спостережень, Рамацині використовував дані інших дослідників. У його книзі відображено фактори впливу умов праці на здоров’я людей не тільки в Італії, але й в інших країнах.
Більше того, у своїх працях він розглядав і вплив навколишнього природного середовища на людину, перш за все географічного та водних джерел. Вивчення цих питань дозволило йому зробити важливий висновок про необхідність широкої профілактики захворювань, тобто він розвивав профілактичний напрямок медицини. “Значно краще попередити хвороби, ніж лікувати їх, подібно до того, як краще заздалегідь попередити бурю та врятуватися від неї, ніж бути раптово захопленим нею” (цит. заЧикин, 1990).
Рамацині не тільки констатував факти руйнівного впливу умов праці на здоров’я людини, але й давав рекомендацій щодо поліпшення цих умов. Його спостереження, методи дослідження започаткували нову науку – гігієну праці.
ВІЛЬЯМ КОВАРД (1656-1725 рр.), англійський лікар і філософ-деїст. Закінчив медичний факультет в Оксфордському університеті (1677 р.) та значну частину життя працював у ньому. На початку своєї діяльності здобув ступінь магістра, а потім і доктора медицини. Результатом його 25-річної роботи стала філософська праця “Думки про людську душу”. Обожнюючи природу, перебуваючи в полоні деїзму, Ковард у своєму творі намагався довести, що самостійної духовної субстанції не існує, а душа є матеріальним субстратом і вмирає разом з організмом. Смерть організму ніби поглинає вогонь душі.
ФРІДРІХ ГОФМАН (1660-1742 рр.), відомий німецький лікар-терапевт. Після закінчення медичного факультету Єнського університету поїхав до Голландії, щоб стажуватися в Лейдені у Г.Буграве. Після навчання розпочав лікарську діяльність на батьківщині в Німеччині, а 1694 р. обійняв посаду професора клінічної медицини в університеті м.Гале. За успіхи в галузі медицини його було запрошено лейб-медиком при дворі прусського короля.
Гофман дав визначення хворого та здорового організму, в основу яких лягло “динамічне” вчення про рух різних рідинних субстанцій, таких як кров, шлунковий сік тощо. Якщо їхній рух відбувався в організмі регулярно без порушень, то такий організм вважався здоровим, і навпаки, якщо цей рух припинявся через закупорку, то такий стан він називав хворобою. На його думку, рух, чи “тонус”, може регулюватися нервовим флюїдом, чи ефіром, місцем розташування якого були мозкові шлуночки. Уся ця механістична теорія була виключно гіпотетичною, де матеріалістичні передумови поєднувалися з ідеалістичними поглядами.
Гофман правильно встановив деякі взаємозв’язки в організмі. Він зазначав, що між деякими органами існує взаємозалежність за принципом “симпатії”, наприклад, взаємозв’язок між нервовою та травною системою, між маткою та молочною залозою. Незважаючи на неповноту його теоретичних положень, це було початком пізнання цілісного організму.
ГЕРМАН БУГРАВЕ (1668-1738 рр.), видатний голландський філософ. Його життя та діяльність припали на періодом великих наукових відкриттів. Предметом наукових досліджень Буграве були медицина, хімія, ботаніка та філософія.
Буграве розвивав нові підходи в дослідженні патологічних процесів. Ним уперше було застосовано в медичній практиці лупу та термометр, що значною мірою розширило можливості лікарів у діагностиці та лікуванні захворювань.
Як вченому-хіміку йому був відомий терапевтичний ефект при застосуванні глауберової солі, сурми та ртуті. Відмінною рисою його наукових досліджень можна вважати тісний взаємозв’язок теоретичних обгрунтувань з клінікою. Його метод навчання майбутніх лікарів було визнано в багатьох країнах світу.
Філософські погляди Буграве були досить еклектичними. Усі процеси життєдіяльності організму він пояснював з позицій законів хімії та механіки. Разом з тим він стояв на позиціях віталізму і стверджував, що в організмі є “життєва сила”, що керує життєвими явищами. На основі цього, як теоретик у галузі медицини, він уводить нові поняття “життєві показання” та “життєві витоки”.
БЕРНАРД де МЕНДЕВІЛЬ (1670-1733 рр.), француз за походженням, проживав в Англії; крім лікарської діяльності, цікавився літературою та економікою. Як письменник належав до демократичного напрямку, виявляючи інтерес до проблем моралі. Його філософські уподобання формувалися під впливом матеріалістичних поглядів англійських філософів Т: Гобсата Дж. Локка.
Мендевіль спеціалізувався на дослідженні нервових та психічних захворювань. Він вважав, що не тільки серце, мозок, нерви, але й органи чуття, а отже, й самі відчуття у вищих тварин є такими самими, як і в людини. Як лікар-психіатр він описав симптоми афектів, вказуючи на те, як один афект пригнічується іншим. Крім того, він детально проаналізував такі афекти, як чеснота, сором, співчуття, жалість тощо.
ЯНОС АДАМ ГЕНЗЕЛ (1677-1720 рр.), лікар з Угорщини, вчився в Болоньї, Флоренції, Римі, Падуї (Італія), пройшов повний курс медичної освіти.
Гензел досліджував епідеміологічний характер деяких захворю-вань, спираючись на наукові підходи Т.Сіндегама, вивчав епідеміологічну обстановку в Угорщині в першій половині XVIII ст. У своїх дослідженнях він залучав не тільки медичні знання, але й робив філософські узагальнення, пояснюючи зв’язок багатьох до того невідомих обставин і причин розповсюдження заразних хвороб. Він розглядав не окремого хворого, а низку його зв’язків – з іншими людьми, умовами життя, навколишнім середовищем.
Гензел зробив певний внесок у розвиток епідеміології, детально описав віспу, кір, свинку, малярію та умови їх поширення.
ЖЮЛЬЄН ОФРЕ ЛАМЕТРІ (1709-1791 рр.) прожив коротке, але яскраве життя. Розпочавши свою діяльність як лікар, із часом став видатним філософом-матеріалістом. Знання, здобуті на медичному факультеті в Парижі, Ламетрі оцінював не дуже високо. Тому зразу ж після закінчення університету він поїхав на два роки на стажування до Лейденського університету до знаменитого професора Г.Буграве. Він читав лекції з багатьох питань теоретичної та клінічної медицини.
Ламетрі механічно тлумачив причини поведінки людей в різних умовах, зміни характеру, пояснюючи їхню динаміку біологічними чинниками. Цю тезу пояснював, залучаючи такий історичний приклад: “Що потрібно було б для перетворення сміливості Гая Юлія, Сенеки чи Петронія на малодушність чи боягузтво? Тільки-но розладу селезінки чи печінки чи засмічення ворітної вени. А чому? Тому що уява засмічується разом з нашими внутрішніми органами, від чого і відбуваються всі ці своєрідні явища істеричних та іпохондричних захворювань” (Ламетри, 1925).
АНДРЕАС ШКЕР-і-АРУФАТ (1711-1772 рр.) закінчив медичний факультет у Валенсії (Іспанія). З 1732 р. майже 10 років керував кафедрою анатомії. З 1751 р. і до кінця свого життя обіймав посаду лейб-медика. Його було обрано віце-президентом Мадридської медичної академії. Він був автором декількох медичних праць, цікавився історією медицини, переклав іспанською мовою деякі твори Гіппократа. Вивчав фізику.
Пікер-і-Аруфат написав праці з логіки “Новітня логіка чи мистецтво говорити правду та удосконалювати розум” та філософії “Моральна філософія для іспанського юнацтва”, де він вказував на необхідність творчого підходу до вивчення навколишнього світу та морального вдосконалення людини. Його праця “Мова про застосування філософії до питань релігії” спрямована проти релігійних догм, які він осуджував з позицій стихійного матеріалізму. Його також цікавили питання етики, в тому числі й лікарської.
Будучи людиною високоосвіченою і борцем проти церкви, Пікер-і-Аруфат стояв на позиціях “медичної астрології”. Так, він висловлював думку про те, що Сонце та Місяць впливають на розвиток хвороб. Він вважав, що причиною багатьох захворювань є повітря, можливо, що під цим він розумів поширення заразних хвороб.
ВІЛЬЯМ КУЛЕН (1712-1790 рр.) отримав медичну освіту в Единбурзькому університеті (Шотландія). Він стояв на позиціях солідарної патології, заперечуючи гуморальне вчення. Спираючись на праці Т.Віллізія й А.Галлера, що встановили подразливість м’язів та чутливість нервів, а також Ф.Гофмана про “тонус” та про “атонію”, він розробив оригінальну теорію про провідну роль нервової системи, від якої залежить здоров’я та хвороби людини. За його теорією, виникнення хвороби спричинює наявність “флюїду”, чи “нервової речовини”. За надлишкового руху “флюїду” в організмі відбувається напруження (спазм), і навпаки, за недостатнього руху – розслаблення (атонія) нервової системи. Таким чином, Кулен обґрунтував “нервовий принцип” регуляції всіх життєвих процесів. Але цей принцип однобічно метафізично тлумачився ним при лікуванні людей. Його вчення набуло значного поширення у другій половині XVII ст. не тільки в Англії, але й в Німеччині та Франції (Лозинский, 1905).
ДЖОН БРОУН (1735-1788 рр.), англійський вчений, увійшов в історію своєю системою лікування “броунізм”. До початку медичної практики він займався богослов’ям. У віці 40 років став доктором медицини і вже через рік опублікував свою знамениту працю “Еіетепіа тесіісіпае” (“Начало лікарської науки”). Ця робота була широко відома не тільки в Англії, але й у Німеччині, де її було видано німецькою мовою. Пізніше вона побачила світ і російською.
Значення його теорії полягає в запереченні гуморальної патології. Прояви хвороби він пов’язував зі змінами у твердих частинах тіла. Він вважав, що всі тверді частини тіла на відміну від рідких (кров, слиз) володіють збудливістю, яка виникла в результаті зовнішнього подразнення чи із самого організму і впливає на стан здоров’я. Хвороби, на його думку, залежать від міри подразнення та зворотної збудливості.
Підвищена збудливість призводить до стенічних хвороб, знижена -до астенічних. Якщо ж збудливість перебуває на середньому рівні, то такий стан відповідає стану здоров’я, чи нормальному стану організму. Для вираження рівня збудливості ним було створено спеціальну градуйовану шкалу, найвищий показник відповідав 80 градусів. Показники на шкалі у проміжку від 30 до 50 градусів відповідали здоров’ю, а все, що було вище чи нижче цього діапазону, розцінювалось як хвороба. Виходячи зі своїх помилкових поглядів щодо визначення хвороб, він запропонував надуману систему їх лікування. Вона зводилася до регулювання (підвищення чи зниження) рівня збудливості за допомогою медичних препаратів (Броун, 1807).
ФЕЛІКС ВІК-д’АЗІР (1748-1794 рр.) був не тільки французьким лікарем, але й видатним вченим, членом Французької національної академії наук. Він захоплювався анатомією ще зі студентських років.
Вік-д’Азір одним з перших почав вивчати питання кореляції внутрішніх органів. На той час панівним був метафізичний метод, і кожне явище розглядалося окремо незалежно від інших, тоді як він закликав до діалектичного методу дослідження. Усі органи й системи організму він намагався пов’язати в одне взаємозалежне утворення.
Не менш важливою його заслугою є вивчення порівняльної анатомії риб, птахів, мавп та ін. Це були перші кроки в накопиченні необхідного матеріалу на шляху до еволюційної теорії Ч. Дарвіна.
Вивчаючи анатомію та особливо мозок, він зробив описання II та III пар черепних нервів. Його науковий авторитет був наскільки високим, що 1775 р. він обійняв посаду лейб-медика при французькому дворі.
П’ЄР ЖАН ЖОРЖ КАБАНІС (1757-1808 рр.) народився в невеликому французькому містечку Конак. Був лікарем, філософом і політичним діячем. Його вчителем був французький просвітитель, католицький священик Е.Боно де Кондільяк (1715-1780 рр.), який, як не дивно, своїми ідеями руйнував церковні (релігійні) догми.
Основна філософська праця Кабаніса – лекції, які він читав у Національному інституті в 1796-1797 рр. У Росії вони побачили світ 1856 р. під назвою “Відношення між фізичною і моральною природою людини”. Кабаніс дотримувався позицій визнання об’єктивного існування матеріального світу, відстоював первинність “фізичної природи” людини, тоді як свідомість, чи “моральну природу” людини вважав другорядною, похідною. В основі всієї моральної природи, на його думку, лежить відчуття, чи “чуттєвість”.
Спираючись на досягнення тогочасної передової фізіології та медицини, Кабаніс дав визначення поняття “свідомість”. За допомогою свідомості людина може пізнавати навколишній світ, здобувати знання про природу і про себе саму.
Поряд із чуттєвим аспектом пізнання зовнішнього світу Кабаніс визнавав і внутрішню чуттєвість. Питання про відношення свідомості до буття він зводив до фізіологічних досліджень людини. При цьому його цікавили проблеми залежності моралі від статі, темпераменту, клімату й умов життя.
Він високо цінив медицину як науку, особливо фізіологію, вважаючи, що глибокі медичні знання про людину можуть змінити і її мораль, яка, на його думку, є головним засобом удосконалення всього людства, тобто, впливаючи на тіло, змінити душу людини.
Закони біології та природознавства Кабаніс механічно переносив на суспільні науки. Рушійною силою суспільного розвитку він вважав природничі науки, фізіологію та медицину. Він вважав, якщо якомога глибше вивчити діяльність людського організму, то це дозволить зрозуміти і суспільні явища та процеси.
ФРАНЦ ЙОСИФ ГАЛЬ (1758-1828 рр.), австрійський лікар, провідний вчений у галузі анатомії та френології, відомий як дослідник анатомії мозку. Він є автором теорії локалізації мозкових центрів
Галь встановив зв’язок мозкових центрів з довгастим мозком. Це було нове слово в науці. Крім того, він правильно визначив ядра І-УШ пар черепних нервів, а також відкрив перехрестя пірамідних шляхів. Тоді як із часів італійського лікаря М.Мальпигі (1628-1694 рр.) вважалося, що кора головного мозку виконує функції секреторної зачози.
Наукові погляди Галя мали велике значення не тільки для прогресу в медицині, але і для філософського розуміння сутності людського мислення. Праця “Філософсько-медичні дослідження про природу та мистецтво у хворому та здоровому стані людини”, опублікована 1791 р., принесла йому досить широку відомість.
ІОГАНН КРІСТОФ ФРІДРІХ ШШЛЕР (1759-1805 рр), видатний німецький поет, історик та філософ. Він ще був лікарем, закінчив Штутга-ртську “академію”. Можна говорити про його енциклопедичну підготовку.
Практикуючи як лікар, він активно виступав за використання праці в лікуванні хвороб, відносячи фізичну працю до важливих і ефективних засобів лікування. Йому належить авторство наукового терміна “трудотерапія”.
КРІСТОФЕР ГУФЕЛАНД (1762-1836 рр.) медичну освіту отримав у знаменитому Гетінгенському університеті (Німеччина). У 21 рік став доктором медицини. Він розпочав медичну практику у м. Вейма-рі. Через деякий час Гуфеланд перейшов на викладацьку роботу в Єнський університет у званні професора. Через сім років розпочав медичну практику на посаді головного лікаря в одній з лікарень Берліна, а також брав участь у відкритті Берлінського університету, де із часом став завідувачем кафедри терапії.
Гуфеланд написав близько 400 праць. Серед багатьох його робіт особливе місце посідає книга “Майстерність (здатність) продовжити людське життя, чи макробіотика”. її популярність була настільки великою, що всі європейські країни переклали і видали цю книгу. У деяких країнах вона перевидавалася декілька разів, так, у Росії з 1805 по 1856 р. – п’ять разів.
Рекомендації щодо довголіття Гуфеланд пов’язував з дотриманням правил особистої гієни, певного режиму праці та відпочинку, правильним харчуванням і здоровим стилем життя.
На його думку, здоров’я – це гармонійна єдність внутрішніх і зовнішніх умов. Під внутрішніми він розумів будову організму. Співвідношення його твердих частин і вологи, різні фізико-хімічні процеси, які відбуваються в організмі, життєву силу, яка асоціювалась у Гуфеланда зі збудливістю. Це ще не було глибоким розумінням усіх внутрішніх умов, оскільки існував поділ організму на тверді та вологі частини, а не на органи і системи, взаємозалежні між собою і регулюючі роботу окремих органів, так і організму в цілому. До зовнішніх умов він правильно відносив навколишнє середовище, яке впливає на організм.
Якщо існує гармонія між цими умовами, то людина, на його думку, вважається здоровою, і навпаки, хвороба виявляється у двох формах -підвищеної чи зниженої життєдіяльності, тобто у формі гіперстени чи астенії. Звичайно, це було дуже спрощене розуміння хвороби, оскільки існує багато причин її виникнення.
Виходячи зі своєї класифікації походження хвороб, він пропонував і відповідне, на його думку, лікування. Він враховував індивідуальні особливості кожного хворого і призначав відповідне лікування. Мета лікування – відновлення нормальної діяльності організму шляхом послаблюючого, стимулюючого і зміцнюючого лікування.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Безпека життєдіяльності (Корнієнко)