Головна Головна -> Підручники -> Підручник скачати онлайн-> 4. Право, держава і громадянське суспільство у вченні Г.-В.-Ф. Гегеля

4. Право, держава і громадянське суспільство у вченні Г.-В.-Ф. Гегеля



Найбільш ґрунтовну спробу наукового аналізу й пізнання сутності права й держави було зроблено німецьким філософом Георгом-Вільгельмом-Фрідрі-хом Гегелем (1770—1831) у “Філософії права” та інших працях.

Проблема права, свободи, моралі й моральності знаходилася в центрі творчих інтересів Гегеля впродовж усього його життя. Ще в праці “Народна релігія і християнство” він критично розглядав християнську релігію, що виражає мораль лише однієї, окремо взятої, людини. Тут Гегель зазначав, що народові потрібна моральна “народна релігія”, яка розвивалася б разом із державою та була б здатна зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя.

У праці “Позитивність християнської релігії” Гегель висловив думку, що заміна язичницької релігії християнством привела до втрати народом своєї свободи. Цілісність морального життя народу розпалася, в людей закріпилася звичка коритися чужій волі, індивіди заглибились в особисте життя, значною мірою відчужене від держави.

Філософ уважав, що абсолютна, моральна цілісність є не що інше, як народ[32].

На думку вченого, істинна моральність репрезентована загальним, органічно цілим, а окремий індивід, його мораль, право отримують свій реальний сенс лише як моменти тотальності.

У працях Гегеля “Феноменологія духу”, “Філософія духу” і “Філософія права” подано єдину концепцію співвідношення права, моралі та моральності. Проблеми права у “Феноменології духу” розкриваються на рівні “об’єктивного духу”, коли дух переборює “індивідуальну свідомість” (суб’єктивний дух), досягає ступеня “суспільної свідомості” (об’єктивний дух) і відтак існує вже у формі колективного духу, в межах якого суспільство тісно підходить до усвідомлення законів свого розвитку. Категоріальна структура, в якій викладено “Феноменологію духу”, це концепція права: “мораль — правовий стан — моральність”.

За вченням Гегеля, категорія “мораль” тотожна категорії “духу”, який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він — уся реальність, зведено в істину; і розум усвідомлює себе самого як свій світ, а світ — як самого себе.

Еквівалентом моральної свідомості є “моральне суспільство”. Царство моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. “Правовий стан” передбачає визнання права та обов’язку всіх бути особистістю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Приборкання стихійних сил пов’язане з моральністю, яка ґрунтується на свободі волі та усвідомленні суб’єктом усього комплексу моральних відносин. Моральність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю й чуттєвою схильністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб’єкті, що усвідомив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб’єктів і тим досяг чистоти своєї самосвідомості. Концепція й категоріальні структури у “Філософії духу” і “Філософії права” за сутністю тотожні. “Філософія права” є ширшим та більш системним викладенням тих самих понять та ідей. Вона змальовує терен діяльності “об’єктивного духу”, основною метою якого є реалізація свободи в зовнішньому світі для того, щоби дійсність стала світом вільних відносин.

Право, в розумінні Гегеля, є наявним буттям свободи. Відповідно до трьох основних ступенів і форм категоризації понять “свобода” і “право” “Філософія права” поділяється на три частини: “абстрактне право”, “мораль”, “моральність”.

У сфері абстрактного права воля — безпосередня та абстрактна. Людина виступає тут як абстрактне і вільне “я”. Така одинична воля є особистістю.

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності, чиста можливість усіх наступних, конкретніших визначень права і свободи.

Проминаючи три ступені — “власність”, “договір”, “неправду”, свобода і право конкретизуються, об’єктивний дух вступає у сферу моралі.

Якщо в абстрактному праві незалежна воля мала своє наявне буття в зовнішності, то в моралі воля володіє наявним буттям у самій собі; тільки на ступені моралі набувають значення самовизначення волі, мотиви, умисел і мета суб’єктів.

У моральності цінність людини визначається її внутрішньою поведінкою. Розвиток моральності через ступені “умисел і вина”, “наміри та благо”, “добро і совість” дозволяє їй володіти абсолютним правом визначати, що є право, обов’язок та інші цінності.

Але мораль — лише суб’єктивна рефлексія самосвідомості. Справжня реалізація свободи в об’єктивному світі здійснюється у сфері моральності. На цьому рівні свобода постає не лише як право суб’єктивної волі, але й як об’єктивність і дійсність. На цьому ступені духу особа реалізує свій обов’язок як те, що їй належить, і в цій необхідності володіє сама собою і своєю справжньою свободою[33]. Моральність виявляється в сім’ї, громадянському суспільстві, державі та діє у всесвітній історії як загальний світовий дух. Правові та етичні положення “Феноменології духу” й “Філософії права” доповнюють одне одного. Початком є концепція “Феноменології духу”: “мораль — правовий стан — моральність”. Загальна категоріальна структура двох концепцій набуває вигляду: “моральність — право — мораль — моральність”. Ця категоріальна структура виражає відповідну закономірність. У самій основі розвитку людського суспільства моральність є нерозвиненою потенцією. У процесі розвитку суспільства вона реалізується і проявляється через взаємодію права й моралі. Нарешті, можливий такий етап розвитку суспільства, на якому моральність реалізується безпосередньо у своїй суттєвій формі.

“Філософія права” Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філософських поколінь. Передовсім це — уявлення ще Платона та Аристотеля про цілісність життя поліса, а також думка Аристотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина — “істота політична”.

Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до: поглядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі; до поняття “загальної волі” Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск’є. А втім, державно-правові погляди Гегеля набагато глибші та ґрунтовніші, ніж у його попередників.

Він відкинув ідею природного стану і договірного походження держави, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, що регулюються приватним правом, і не може бути джерелом державності.

Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності не цілого — держави, народного духу, а окремої особи.

У своїх філософсько-правових працях Гегель піддав критиці як емпіричний спосіб тлумачення права, притаманний, на його думку, Т. Гоббсові, Дж. Лок-кові та Ж.-Ж. Руссо, так і формальний спосіб, властивий І. Кантові. За емпіричного підходу, зазначав він, панують споглядання та однобічність розгляду, тоді як формальний підхід визначається рефлексією та абсолютизує розум.

Основним визначенням і вихідною об’єктивного духу є незалежна воля[34]. Вона — практичний розум, тобто розум, що діє в зовнішньому світі. Тому воля складається з двох протилежних аспектів: загального та одиничного. Але воля розкриває свою сутність лише на вищих ступенях, тільки тут вона стає незалежною. У своїх нижчих формах вона отримує свій зміст ззовні, від вражень і нахилів; сама вона, залишаючись загальною основою, з’являється як здатність вибирати між різними враженнями і в цій формі виступає як свавілля. Зміст волі тут не відповідає формі. Внаслідок цього свавілля є внутрішнім протиріччям своїх визначень. Це — боротьба між різними враженнями, які доходять до зіткнення одне з одним. Вибираючи між ними, свавілля обирає собі загальну мету — щастя, а позаяк ця мета залежить від погодження випадкових вражень, вона є окремою та випадковою. Загального в ній немає, бо нахили — суперечливі й різноманітні. Тому щастя, визначуване як задоволення нахилів, не є досяжним; воно, за Гегелем, являє собою прогрес у безмежність. Сенс справжнього прогресу полягає у вимозі такої загальної основи, яка підкорила б собі все окреме. Для цього необхідно суттєве відокремлювати у враженнях від несуттєвого. Суттєвим необхідно визнавати те, що складає не тільки взятий ззовні зміст, а й відповідає самій волі. В цьому й полягає істинно загальна основа, де абстрактно загальне і окреме є лише моментами. Воля, що самовизначається, є незалежною волею в істинному значенні. Межа її полягає у здійсненні своєї свободи в зовнішньому світі. Здійснення цієї свободи і складає гегелівське розуміння права в широкому розумінні[35].

Вся сфера об’єктивного духу в Гегеля — це реалізація ідеї права або свободи. Мораль, моральність, держава — це все, на думку філософа, особливе право або дійсне буття різних ступенів свободи. Значну увагу в політико-правовому вченні Гегеля приділено проблемам співвідношення держави та особистості.

Вчення Гегеля з цього приводу є підсумком цілого етапу в історії політико-правових ідей і початком нового етапу розвитку. Громадська і філософська думка на першому етапі переконувала в тому, що одинична особа, наділена розумом і незалежною волею, є вихідною суспільного розвитку. Правам особи було присвоєно статус первинних, вічних, невід’ємних, що випливають із самої її природи. Суспільство розглядалося як механічна сума окремих осіб, продукт їхньої теоретичної та практичної діяльності.

Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства — сім’ї, громадянського суспільства, держави, — обумовлена ним, зобов’язана йому всім своїм існуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх міркувань про право кантівську ідею про моральну автономію особистості, Гегель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода полягають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійсності, торжество об’єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.

Але розвиток історії та відносин між людьми в суспільстві уможливили висновок, що значення індивідуального життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє більш суттєву роль, ніж уважалося раніше.

Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчутно впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно видатна, а й тоді, коли особистість пересічна.

Шслягегелівський період політико-правових досліджень упродовж значного часу характеризувався двома напрямками. Перший з них об’єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з перевагою загального; другий напрямок вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості.








Популярні глави цього підручника:

    None Found


Всі глави цього підручника: