Головна Головна -> Підручники -> Підручник скачати онлайн-> Розділ VI. Основні етапи розвитку політичних і правових вчень у Росії 1. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії

Розділ VI. Основні етапи розвитку політичних і правових вчень у Росії 1. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії



Формування феодальної держави на території теперішньої Росії має багатовічну історію, яка сягає часів Київської Русі. У XII ст. виникли Владимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У XIII ст. землі майбутньої Росії зазнали нападів шведів і німців (Невська битва 1240 р. та Льодове побоїще 1242 p.), а також монголо-татар. З XIV ст. почалися ліквідація феодальної роздробленості та об’єднання земель під егідою Московського князівства.

З другої половини XV ст. Москва — визнаний центр єдиної держави. Відтоді почали складатися державні погляди, головним аспектом яких були претензії на місце й роль Московської держави серед інших держав, а також піднесення, возвеличення Москви.

Характерним у цьому плані було вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.), відоме з часів правління московського князя Василя ІП (1479— 1533) як концепція “Москва — третій Рим”. У ній, зокрема, зазначалося, що основа історичного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного Бога. Рим, який був центром християнської релігії, втратив свою роль, його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду; Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду, загарбали турки 1453 р. Наступним центром усього православного світу мала стати Москва, а очолити цей світ — великий московський князь. Московській державі, за вченням Філофея, належало стати світовою столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші православні країни.

Згодом означена концепція знаходила підтримку в творах багатьох представників російської “політико-правової ідеології. Водночас централізація Російської держави супроводжувалася процесами, що були характерними для феодалізму. В середньовічному російському суспільстві виборювали зверхність два соціальні інститути: держава і церква.

Для послаблення духовної влади в суспільстві держава намірялася позбавити церкву економічної самостійності, права володіння населеними землями. Проблема скасування права церковної влади на зламі XV—XVI ст. викликала до життя дві протилежні ідейні течії, які значною мірою вплинули на подальший розвиток політичної та правової думки в Росії. Представники першої течії — “нестяжателі”, засновником якої був монах Ніл Сорський (у миру Микола Майков, 1433—1508), пропонували задля відновлення авторитету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, заселеними землями, самостійно вести господарство для свого утримання. Ідеї “нестяжателів” про співвідношення світської та духовної влади з 1508 р. підтримував Вассіан Патрикеев (?—1545), але рішуче висловлювався проти підкорення церкви державі.

Прихильники другої ідейної течії, йосифляни, засновником якої був Иосиф Волоцький (у миру Іван Санін, 1439 чи 1440—1515), робили спроби обстояти право на володіння населеними землями, висловлювали думки про те, що духовна влада вища від світської, а цар є слугою Бога і мусить коритися церкві.

Великий князь московський Іван III (1440—1505) не був зацікавлений у з’ясуванні відносин із церквою, оскільки переймався приєднанням земель (Ярославль — 1463 p.; Новгород — 1478 р.; Твер — 1485 р. та ін.)» створенням центрального державного апарату, законодавчої бази (Судебник 1497 р.) і потребував підтримки з боку церкви. Тому проблему скасування права церкви на володіння населеними землями було знято, а церква, завдячуючи Іванові III, почала ідеологічно забезпечувати процес об’єднання земель і докладати зусиль для припинення міжусобних суперечок між князями. Ідея централізації влади знову стала визначальною в політико-правових поглядах тогочасного суспільства.

Прибічником ідеї централізованої монархії з сильною зовнішньою політикою був ідеолог дворянства, письменник-публіцист Іван Семенович Пе-ресвєтов. У 1549 р. він передав першому російському цареві Івану IV (Грозному, 1530—1584) свої послання “Малу чолобитну” та “Велику чолобитну”, в яких виклав власну концепцію державних реформ.

Князівське правління та боярство він уважав такими, що віджили, застаріли і стримують розвиток єдиної сильної держави. Великі надії в питанні державотворення він покладав на новий соціальний прошарок суспільства — дворянство та надзаконну владу царя.

Задача єдиноуправителя, на думку І. Пересвєтова, полягала в установленні в державі “великої правди” та “обов’язку”, коли всі піддані муситимуть докладати зусиль для покріплення держави та сприяти підвищенню авторитету царя.

Монархічна держава мала б здійснити військову реформу, оскільки своєю силою військо здобуває славу цареві. А оскільки підневільна людина, кріпак не може бути хоробрим воїном, то І. Пересвєтов пропонував звільнити холопів.

У XVII ст. тенденції капіталістичного способу виробництва, що з’явилися в Росії, зіткнулися з кріпосними відносинами; це призвело до заколотів у декількох містах і повстання в 1606—1607 pp. під проводом 1.1. Болотникова, а в 1670—1671 pp. — під орудою С. Т. Разіна.

Під час цих соціальних стресів у російському політичному житті виникло нове явище — самозванство, поширенню якого сприяла криза династичного правління. Відтак спалахнула громадянська війна, що супроводжувалася польсько-шведською інтервенцією.

Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формуванні ополчення, а також виборах його органів влади і правління, що сприяло формуванню нових політичних поглядів на державність.

Але згодом, до середини XVII ст. династія Рома-нових закріпила своє становище і почала обмежувати участь людей у політичному житті. Вплив земельних соборів на формування політичної та правової свідомості суспільства різко зменшився.

У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала станово-представницька монархія — її заступила монархія абсолютна.

У перехідний період між ними з’явилася політико-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680). Він пропагував ідею “освіченої” монархії, яка, на його думку, є єдиною формою правління, здатною забезпечити “загальне благо” для всіх людей.

Призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн.

Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Новоторгового статуту передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися “свободою” на ведення торгових операцій, а російські купці — такими ж юридичними правами, як і іноземні.

Держава, на думку Ордіна-Нащокіна, повинна була дотувати галузі промисловості, що розвивалися.

Хоча мислитель і пропонував здійснити перебудову і переозброєння війська відповідно до вимог часу, але зовнішні зносини з іншими державами повинні були здійснюватися на принципах порозуміння й здорового глузду. Особливу увагу в питаннях зовнішньої політики Ордін-Нащокін приділяв слов’янським державам, пропонував укласти з ними економічні й воєнні союзи.

Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру Самуїл Петровський Ситніанович, 1629—1680). Чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення монархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини, за його вченням, визначено, і кожен повинен діяти відповідно до її приписів. Державним діячам належить піклуватися про своїх підлеглих, не доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.

Вирішуючи питання організації та функціонування держави і влади, Симеон ототожнював їх з особою царя, прагнув піднести його авторитет, порівнюючи з сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха. Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон, посилаючись на Аристотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він, бажає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тільки про себе, про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до підданих.

Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою права є “правда”, і цар повинен бути її гарантом у державі, всіма засобами стверджувати її. Та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім’ї.

Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів. Усі люди перед судом рівні.

Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком оборони суверенітету від посягань.

У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов’янськими народами, пропонував цареві визволити їх від “агарян гордих” (турків) та об’єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення монархії, влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і досягла апогею за правління Петра І Великого (1672—1725).

Як відомо, царем Петро І став 1682 p., а безпосередньо правив із 1689 р.

Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах, яка сприяла проведенню політичних, правових та економічних реформ.

Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, що державне правління має на меті створення загального блага для всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася надзаконною та необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.

Процес концентрації влади, відмирання атрибутів державності — таких, як боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші реформаційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток політико-правової ідеології.

Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях того часу, були затвердження абсолютизму, авторитету самодержавства. Серед авторів таких концепцій був український і російський письменник, церковний діяч, керівник “Ученої дружини” Феофан Прокопович (1681— 1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед яких “Слово про владу й честь царську”, “Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні”[36], “Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї”[37].

За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — “чорному безправному морі”, де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об’єднавши сім’ї, вони створили “громадянський союз” і дали згоду на встановлення влади. Шсля цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі.

Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана.

Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, убезпечує цілість особи й майна.

Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Ф. Прокопович аналізував декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.

Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією державах.

Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.

Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену. Перша з них не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов’язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має над-законну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.

Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті “Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї” передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у “Повне зібрання законів Російської імперії”.

Крім того, Ф. Прокопович вирішував проблему співвідношення в суспільстві двох соціальних інститутів — держави й церкви, зазначаючи, що головною є світська влада.

Ще одним апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь Микитович Татищев (1686—1750).

Він запропонував своєрідну політико-правову концепцію, в якій досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла необхідність накласти на них “вуздечку неволі”. Є вуздечка “природна”, вуздечка “з власної волі” та вуздечка “примусова”.

Природна вуздечка — це підкорення дітей своїм батькам. Людина, з’явившись на світ, підпадає під владу старшого в сім’ї; так само природно вона підпадає і під владу монарха в державі.

Друга вуздечка — з власної волі — обумовлена необхідністю людини знайти собі захист, забезпечити своє існування з допомогою інших людей, тому вона на певних умовах укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір не можна розірвати, оскільки друга сторона, що взяла участь у ньому на законних підставах, може примусити порушника його виконувати.

Цей договір є добровільною основою соціальної нерівності, з нього випливає неволя холопа або слуги, а також право всякого пана судити своїх холопів, рабів і селян.

Використовуючи тезу про вуздечку з власної волі, В. М. Татищев обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян із наявною монархічною формою правління не узгоджується, а змінювати звичай неволі небезпечно.

Примусова вуздечка — це коли людину позбавляють свободи з застосуванням сили. Така вуздечка, на думку мислителя, є протизаконною.

У праці “Історія Російська” В. М. Татищев розмірковував також про форми правління, поділяючи їх на правильні, неправильні та змішані.

Демократія й політія (змішана форма правління) можливі в невеликих державах або в містах-держа-вах, як це було у Стародавній Греції. В більших державах, які мають на кордонах моря, гори та інші природні перешкоди, що захищають їх від ворогів, а також там, де народ освічений, може бути аристократична форма правління. У державах, які мають велику територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з остраху, можлива, на думку В. М. Татищева, лише монархія. З цього він робив висновок, що найбільш вдалою формою правління для Росії є монархія.

Важливе місце в системі політичних і правових інститутів монархії історик приділяв судовій системі. Здійснення судочинства він розглядав як “головну посаду” великих властей. Суд, зазначав В. М. Татищев, зберігає спокій у державі, тримаючи підданих у постійному страху перед владою. Якщо суд не виконуватиме своїх функцій, то в державі можливі заколоти та прояви невдоволення.

Абсолютна монархія була суспільно-політичним ідеалом ще одного мислителя Росії того часу, прибічника реформ Петра І Івана Тихоновича Посошко-ва (1652—1726). Політичні й правові погляди він виклав у праці “Книжка про бідність і багатство”, яку 1724 р. надіслав імператорові.

У ній він зазначав, що лише централізована влада спроможна забезпечити в державі мир і загальне благо. Решту форм правління він уважав недосконалими, піддавав критиці обмежені монархії, в яких монарх не може повністю реалізувати свої можливості. Влада монарха, за вченням І. Т. Посошкова, подібна до влади Бога, необмежена й надзаконна.

У своєму проекті державних перетворень, спрямованих на зміцнення абсолютизму, мислитель пропонував цареві чітко визначити права та обов’язки кожного стану суспільства. Всі дворяни повинні перебувати на військовій або державній службі, що буде підставою для володіння кріпосними селянами.

Торгівлею (в тому числі й зовнішньою), а також промисловістю мали опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці види діяльності за проектом І. Т. Посошкова заборонялися.

Крім того, автор проекту пропонував урегулювати законом повинність кріпосних селян, визначити межі їх експлуатації, надавати їм час для задоволення життєвих потреб, оскільки вони постійно належать монархові, а поміщикам — тимчасово. Гарантією реалізації цих нововведень повинен був стати суд, до якого селяни могли б звертатися в разі невиконання поміщиками вимог законів. Причому за таке звернення до суду й повідомлення про факти порушення законів селянам передбачалося видавати грошову винагороду.

У проекті державних реформ І. Т. Посошков пропонував удосконалити систему органів державного управління й судочинства. Він уважав за необхідне створити в державі контрольний орган, який здійснював би контроль за виконанням указів монарха та законів. До органів державного управління належало призначити освічених і компетентних дворян. Такий же порядок слід було встановити і для призначення суддів; для попередження зловживань у судовій системі І. Т. Посошков пропонував суворі покарання аж до смертної кари.

Важливим кроком до вдосконалення держави та органів її управління повинно було стати прийняття “судової книги”, яку мали б розробити по 2—3 представники від кожної губернії. Нове законодавство, на думку І. Т. Посошкова, сприяло б установленню правди, яка є багатством народу.








Популярні глави цього підручника:

    None Found


Всі глави цього підручника: