Головна Головна -> Підручники -> Підручник Трудове право України (Прокопенко В. I.) скачати онлайн-> § 2. Міжнародні правові акти про зайнятість

§ 2. Міжнародні правові акти про зайнятість



З самого початку створення МОП, вже на першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 p., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.

На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбулася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 p., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків.

На третій сесії Міжнародної конференції праці в Женеві в жовтні-листопаді 1921 р. була прийнята Рекомендація № 11 про відвернення безробіття в сільському господарстві.

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяльності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість працівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми забезпечення роботою усіх бажаючих.

Наступний етап нормотворчої діяльності МОП щодо питань зайнятості та безробіття був викликаний світовою економічною кризою 1929—1933 pp., коли безробіття в багатьох капіталістичних країнах охопило від 20 до ЗО відсотків працездатного населення. В США у ті роки налічувалося біля 12,8 млн безробітних, в Німеччині — понад 5,5 млн, в Англії — більше 2 млн чоловік.

Конвенції і рекомендації МОП в 30-ті роки визначалися вже більшим ступенем покладення на держави відповідальності за організацію працевлаштування і страхування по безробіттю. Так, Конвенція 1933 р. № 34 про платні бюро зобов’язувала держави ліквідувати різні приватні установи і організації, що займались влаштуванням на роботу за винагороду. Ця конвенція була доповнена Рекомендацією № 42 про бюро зайнятості.

На дев’ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безробіття серед молоді. Двадцять п’ятою сесією Міжнародної конференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.

В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Рекомендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багатьма застереженнями і винятками зобов’язала держави — учасниці МОП створювати системи обов’язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування.

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомендацій, а саме: № 15 — про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 p.); № 42 — про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання (1939 p.); № 60 — про учнівство (1939 p.).

Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.

Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філадельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 р. завдання досягнення повної зайнятості було включено до Статуту МОП. В 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов’язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв’язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня — 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою.

Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 — про професійну орієнтацію (1949 p.); № 88 — про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів (1950 p.); № 99 — про перекваліфікацію інвалідів (1955 p.).

Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загальних і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р.

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси., кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності.

В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 p., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповідають цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в галузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна частина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п’ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Конвенцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття.

Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайнятості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі — шукати таку зайнятість.

Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробітку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає роботу.

При встановленні, яка робота є підходящою, необхідно, щоб враховувалися вік безробітного, трудовий стаж за попередньою спеціальністю, який досвід він має, тривалість періоду безробіття, становище на ринку праці, наслідки вказаної роботи для його особистого і сімейного стану, а також та обставина, що робоче місце може бути незайнятим внаслідок зупинки виробництва у зв’язку з тим, що проводиться трудовий спір.

Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.

З метою зміцнення процедур контролю Адміністративна Рада МОП неодноразово приймала рішення запропонувати урядам країн, що не ратифікували цієї Конвенції, представляти один раз в чотири роки доповіді по її дотриманню відповідно до ст. 19 Статуту МОП. Адміністративна Рада відзначила, що такі доповіді необхідно вимагати незалежно від доповідей, що подаються з інших актів, і що уряди повинні відповідати на обмежену кількість питань, які стосуються в основному труднощів з ратифікацією Конвенції, які заходи вживаються для подолання цих труднощів та які перспективи ратифікації Конвенції існують.

Одним з міжнародних нормативних актів, в якому приділяється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права».

В післявоєнний період дальший розвиток одержала нормотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на держави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.

В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професійному і технічному навчанню, пов’язуючи ці питання з потребами науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схема планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивними, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно знижує їх цінність.

У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і технічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на постійну основу. Воно є обов’язком держави, повинно стати складовою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціальною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвенцію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постійне професійне навчання і технічне удосконалення.

У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 p., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості.

Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розробити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості реалізувати не вдалося.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Трудове право України (Прокопенко В. I.)