Головна Головна -> Підручники -> Підручник скачати онлайн-> Живопис

Живопис



Основоположником рококо у живопису можна вважати Жанна Антуана Ватто (1684–1721), який був вихідцем із простого середовища. Він любив побутовий жанр, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса. Картина «Відплиття на Каферу» – перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь у театральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій шедевр – велике полотно «Лавка Жерсена».

Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанські свята», «Розмова в парку»).

Справжнім представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703–1770). Писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.

Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні – релігійні, міфологічні, пейзажі.

Продовжувачем творчості Ватто і Буше був Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю. Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над циклом “Пробудження кохання в серці дівчини”, виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн.

Він збагачує загальну тенденцію введеням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій. («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини ХVІІ ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н.Пуссена. Проте з середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції ХVІІ ст. при королівському дворі виник новий стиль класицизм і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У ХVІІІ ст. класицизм оголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.

Класицизм – напрям у європейській літературі і мистецтві ХVІІ – початку ХVІІІ ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Його ідейним підгрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури. живопису.

Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французький досвід.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593–1652).

Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник Ніколя Пуссен ((1594–1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Теми його полотен: міфологія, історія, біблійні сюжети “Тріумф Давида”. Герої його картин – люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою.

Найкраще у Пуссена – його пейзажі. Пуссен – творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Він створив чудовий цикл “Пори року”. Мистецтво Пуссена – це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери.

Продовжувачем класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600–1662). Головна тема його творів – це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.

У XVІІІ ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласицизм – течія в літературі та мистецтві ХVІІІ – початку ХХ ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов’язаний із англійським живописцем Уільямом Хогартом (1679–1764). Картини писав олією, часто живописні роботи відтворював в гравюрах. Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: “Кар’єра проститутки”, “Модний шлюб”, “Кар’єра марнотрата” з шести, восьми композицій, пов’язаних загальним сюжетом. Це був єдиний художник англійського Просвітництва і перший живописець-просвітитель у Європі.

Ідейним натхненником неокласицизму був Йоганн Іоахім Вінкельман (1717–1768) – засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання. Художнім кредо неокласицизму стало гасло “архітектура, що говорить”. У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв’язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699–1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади. У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А.Габріеля (1698–1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев’єви у Парижі, яку в роки Французької революції переіменували на Пантеон.

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З’явившись у ХVІІІ ст., він набув довершення в ХІХ ст. Видатними представниками російського класицизму ХVІІІ ст., в архітектурі були В.Баженов, М.Казаков, у скульптурі – М.Козловський, Ф.Шубін, Ф.Щедрін, Е.Фальконе та ін., у малярстві – І.Нікітін, Ф.Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський та ін.

Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло “над прозою життя”, ставило митця над “сірою повсякденністю”. Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Живопис ХVІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХVІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і Д.Рейндольса в Англії.

Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746–1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.

Гойя був першим живописцем двору Карлоса ІV, але зображував сім’ю короля (“Сімейство короля Карлоса ІV”) зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта – ставленика Наполеона, він створив графічну серію “Страхіття війни” про спротив окупантам і потрясаючу картину “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року”; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, – картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-х і 1780-х рр. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були нищі, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем – “Сім’я герцога Осуни” (“Молочниця з Бордо”).

У середині 80-х років Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав “Капрічос”, тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над “Капрічос”, йому було вже за п’ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку – віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування “Капрічос” зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розуміння його світобачення








Популярні глави цього підручника:

    None Found


Всі глави цього підручника: