Головна Головна -> Підручники -> Підручник скачати онлайн-> Україна Становлення нової української літератури та літературної мови

Україна Становлення нової української літератури та літературної мови



Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і–60-і рр. ХІХ ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і вплинула на поступ інших слов’янських літератур.

Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного праваУвесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 – січні 1846 рр.

У програмних документах братства (насамперед у „Книгах буття українського народу”) відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичнї гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства співпав у часі зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, але й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління.

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій „москвофілів” і „народовців”, політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об’єднань – „Громад”, що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху, об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М.Костомаров, П.Куліш, Л.Глібов, О.Кониський, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, С.Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.

70-і–90-і рр. ХІХ ст. в українській літературі – це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розмінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться у тісному зв’язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство – виявом громадянської діяльності.

Література 70-х–90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв’язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з’являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х рр. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне „народництво”) й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого – свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого та особливо І.Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70–90-х рр., сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого – подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об’єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв’язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40–60-ми рр. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з’являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з’являється образ соцально-активної особистості, „нових людей” – різночинців-демократів.








Популярні глави цього підручника:

    None Found


Всі глави цього підручника: