Головна Головна -> Підручники -> Підручник Господарське право України (Саніахметова) скачати онлайн-> 86. Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання

86. Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання



У чинному законодавстві відсутнє легальне визначення поняття соціально-комунального зобов’язання суб’єкта господарювання.
Суб’єкти господарювання відповідно до ст. 177 Господарського кодексу можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій. Суб’єкти господарювання відповідно до ч.4 ст. 175 Господарського кодексу в цих випадках можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру в інтересах інших учасників господарських відносин. Такого роду добровільні зобов’язання не є підставою для вимог щодо їхнього обов’язкового виконання. Таким чином, мова йде про благодійництво та його специфічні форми: меценацтво і спонсорство. Під благодійництвом розуміється добровільне безкорисливе пожертвування фізичних і юридичних осіб у вигляді надання матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Детально питання благодійної діяльності і благодійництва регламентуються Законом України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16.09.1997 р. Вищим арбітражним судом України в результаті аналізу та узагальнення судової практики був виданий лист від 14.01.1998 р. № 01-8/9 “Про Закон України “Про благодійництво та благодійні організації”, що роз’ясняє відповідні питання практики господарських судів України.
Окрім добровільного виконання соціально-комунальних зобов’язань, суб’єкти господарювання зобов’язані за рахунок власних коштів створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Таке розпорядження може міститися в рішенні місцевої ради або в законодавчому акті. Згідно зі ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 19.03.1991р. для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і форми господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштуванйя інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і форми господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Термін “інвалід” означає особу, можливості якої одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі значно обмежені в зв’язку з належним чином підтвердженим фізичним або психічним дефектом. Слід також зазначити, що Законом України від 06.03.2003 р. Верховна Рада України ратифікувала конвенцію про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів № 159. Для цілей зазначеної Конвенції кожна держава-член вважає задачею професійної реабілітації забезпечення інвалідові можливості одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі, сприяючи тим самим його соціальній інтеграції або реінтеграції.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Господарське право України (Саніахметова)