ДОДАТКИ



Теодор Мацьків (Німеччина, Гайдельберг). СПРАВА КНЯЖОГО ТИТУЛУ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ

Про Івана Колодинського Мазепу (1639-1709 рр.) 1 є вже обширна література, зокрема значимі праці М.Андрусяка, І.Борщака, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Б.Кентржинського, М.Костомарова, Б.Крупницького, О.Лазаревського, Т.Мацьківа, О.Оглобліна, Д.Олянчиина, В.Січиинського, О.Субтельного, С.Томашівського, Ф.Уманця та інших.

4 серпня (за новим стилем) 1687 р. Івана Мазепу було обрано гетьманом, тобто главою Української козацької держави, який був рівночасно і головнокомандуючий її армії. Хоч прерогативи гетьмана були обмежені так званими “Коломацькими статтями”, проте він уособлював найвищу цивільну і військову владу в Лівобережній Україні (Гетьманщині), яка з 1654 р. знаходилася під протекторатом російського царя. У Москві було окреме міністерство для українських справ (“Особый Малороссийскій Двор”), через яке уряд комунікував з урядом гетьманським, самого ж гетьмана опікав Посольський приказ, тобто за сьогоднішнім ранжиром Міністерство закордонних справ, подібно як інших чужинецьких державців чи дипломатів.

Невипадково французький дипломат Жан де Балюз (16481718 рр.), повертаючись з Москви і завітавши до гетьмана у Батурин, писав у своєму листі:”… З Москви я приїхав в Україну, країну козаків, де я був гостем князя Мазепи, котрий виконує в цій країні найвищу владу” 2.

Відомий англійський журналіст і письменник, автор “Робінзона Крузо” Данієль Дефо (1661 -1731) у своїй книжці про царя Петра І писав:”… Мазепа на має королівського титулу, але він був рівний, а у якихось обставинах й перевищував короля Августа…” 3. Мазепа був уповні свідомий цього й тримався “мало менше польського короля” 4. Шведський полковник Карл І. Клінгспор (1665-1742 рр.), який присвятив Мазепі доволі багато уваги у своїх спогадах, писав: “…Мазепа був значною особистістю, і його ім’я було відоме далеко поза межами країнами, якою він володів” 5.

Хоча становище гетьмана в імперській політиці Москви було специфічне, до його голосу і порад прислухався молодий цар Петро, в якого Мазепакористувався великою пошаною та довірою. На доказ своєї прихильності та за участь гетьмана в російськотурецькій війні (1695-1700 рр.) цар відзначив його найвищою тодішньою відзнакою — орденом св. Андрея Первозванного — і надав (1700 р.) титул князя України 6. У січні того ж року на запрошення царя Мазепа прибув у супроводі численного почту до Москви, де його приймали з великими почестями. До речі, спеціально до цієї події був побудований “Особый Гетманський Двор”, тобто спеціальна палата для егетьмана. Австрійський посол у Москві Отто Плеєр писав 8 лютого 1702 р. у своєму звіті: “Мазепа перебуває тут, де його приймають із великими почестями, а цар ставиться з респектом і пошаною” 7. “Звичайно, до Мазепи треба підходити з історичного погляду і не вимагати від нього більше, ніж дозволяли умови тогочасної епохи… у надзвичайно складних умовах посилення російського гніту в Україні він проводив гнучку внутрішню і зовнішню політику” — пише Юрій Мицик 8.

Досліджуючи діяльність Мазепи за тогочасними джерелами, я натрапив на спогади датського вченого Петра ван Гавена (1715-1757 рр.), який деякий час був духівником при Датському посольстві у Петербурзі 9. Повертаючись додому, ван Гавен познайомився на кораблі з колишнім німецьким дипломатом на російській службі Гайнріхом фон Гуйссеном, який розповів багато цікавих подробиць зі свого перебування при московському дворі і залишив свої спогади та записки. На основі цих матеріалів, як і особистих спостережень, ван Гавен (був теж у Москві, Азові та інших містах) написаву 1747 р. працю “Нові відомості про Російську імперію” 10, в якій згадав, що за дорученням царя Гуйссен виклопотав у віденського імператора титул графа для царського канцлера Ф.Головкіна, титул князя для царського фаворита Олександра Меншикова та гетьмана Мазепи. Водночас Гуйссен зазначив, що через брак грошей він не зміг викупити княжої грамоти для Мазепи.

Можливо, Гуйссену справді забракло грошей, однак зі свідчень генеральної старшини та небожа Мазепи Андрія Войнаровського, гетьман передав на цю мету Меншикову 3.000 дукатів 11. Те, що гетьман дійсно передав гроші Меншикову на оплату грамоти про княжий титул, потверджує й лист від 8 червня 1707 р. самого Гуйссена до цісарського канцлера і міністра закордонних справ князя Шенборна, у якому зазначує, що Меншиков негайно вишле до Відня належну суму, як тільки буде готова княжа грамота для Мазепи 12.

Гетьман цієї грамоти не одержав, одначе і в Австрійському державному архіві її немає, хоч там грамоту бачив у 1887 р. німецький дослідник М.Грітцнер. Проте збереглася кольорова, щоправда, дещо фантастична копія княжого герба Мазепи, що її зробив і опублікував російський дипломат і член російської амбаеади у Відні князь А.В.Дабижа 13.

Якусь ясність у цю справу вносить лист до цісаря Йосифа І, підписаний “Йоганнес Мазепа, Його Царського Маєстату тайний радник і генерал, рицар московського ордену св. Андрея, Запорозьких козаків князь і полководець” 14. У цьому написаному вишуканою тогочасною німецькою мовою листі без дати (правдоподібно 1700 р.) Мазепа нагадує про свої заслуги у війнах проти турків, зокрема про свою участь на стороні Святої ліги, яку у 1682 р. зорганізував Леопольд І проти Отоманської Порти, а також пише про своє становище та владу, наголошуючи на тому факті, що Його Цісарський Маєстат, зволивши надати княжий титул Меншикову, не відмовить у проханні наділити і його, Мазепу, княжою гідністю і, враховуючи, що він бездітний, то просить „Його Цісарський Маєстат наділити його небожа, Войнаровського-Мазепу як його спадкоємця теж княжою гідністю” 15.

Згідно з урядовими помітками на останній сторінці цього листа за розпорядженням цісаря і за підписом цісарського канцлера кн. Шенборна 1 вересня 1707 р. Мазепу наділено гідністю князя св. Римської імперії, про що внесено запис до реєстраційної книги про наділення шляхетськими титулами (том XII). Проте прохання про Войнаровського цісар відхилив.

Ймовірно, княжий титул св. Римської імперії імпонував гетьманові вже тому, що московських титулів на Заході не визнавали. Водночас Степан Томашівський зробив цікаве спостереження про те, що Мазепа “дивився на цю почесть підозрливо, вбачуючи в цьому інтригу Меншикова”, про що гетьману вказала у листі княгиня Анна Дольська, остерігаючи

Мазепу, що честолюбивий і підступний фаворит царя “копає під ним яму й, усунувши його, сам хоче стати гетьманом” 16. Мазепа, прочитавши цього листа, сказав Пилипові Орликові: “Я сам добре знаю, то вони задумують робити зі мною та зі всіми вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя св. Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів… Іншим разом князь Олександер Данилович просив царя для себе Чернигівське князівство, через яке він пробиває собі дорогу до гетьманства” 17.

Інтриги Меншикова та намір царя зліквідувати Гетьманщину упевнювали Мазепу про наміри Петра І, надавши йому титул князя св. Римської імперії, позбавити титулу гетьмана.

У Посольському приказі було сфабриковано листа до цісаря. Здійснивши графологічний аналіз цього листа, я зробив висновок, що це не почерк Пилипа Орлика, котрий як канцлер писав гетьманські листи. Й підпис Мазепи на цьому листі не є автентичний. Врешті добре поінформований англійський посол у Відні Филипп Медове (1626-1717 рр.) писав у звоєму звіті від 26 грудня 1708 р., що “свого часу цар вистарався для генерала (!) Мазепи гідність князя св. Римської імперії як винагороду за його службу у минулому” 18.

Вже цитований лист Гуйссена ще більше упевнює в інтризі Меншикова проти українського гетьмана. Через Гуйссена він форсував у Відні вислання княжої грамоти гетьманові. Хоч Мазепа знав про це, але дав Меншикову на оплату княжої геамоти три тисячі дукатів (які, мабуть, “прилипли” до рук грошолюбивого Меншикова). Маючи явні докази інтриги царського фаворита, гетьман не спішив отримувати княжу грамоту.

Врешті надана княжа гідність Мазепі зоставалася правосильною і без того, отримав він чи ні свою княжу грамоту, бо надання йому нового титулу було в Європі загальновідомим.

1 Дата народження Мазепи ще і досі лишається спірним питанням, одначе 20 березня н. ст. 1639 р. — є найбільше правдоподібна, докладніше див.: О.Оглоблин. Гетьман Іван Мазепа тайогодоба//3аписки Наукового Товариства ім. Шевченка (далі ЗНТШ). — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — Т. 170. — С. 21. Дату смерті 2 жовтня н. ст. 1709 р. усталив Б.K рупницькийу своїй розвідці “Про дату смерти Мазепи” // Праці Українського Наукового Інституту (далі ПУНІ). — Варшава, 1939. — Т. 47. — С. 90-92.

2 Лист Балюза знайшов І.Борщак у Національній бібліотеці (Париж), видрукував в українському перекладі у своїй праці “Мазепа. Людина й історичний діяч” // ЗНТШ. — 1933. — Т. 152. — С. 28-30.

3 Defoe D. An Impartial History of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the present Czar of Muscovy… — London, 1728. — P. 208.

4 Костомаров M. Мазепа и мазепинцы //Полное собрание сочинений. — Спб., 1905.-Т. 6.-С. 422.

5 Klingspor Carl G. Charles the Twelft, King of Sweden (translated from the manuscript tby John A.Gade). — Boston; New York, 1916. — P. 226.

6 bmacher F. Grosses und allgemeines Wappenbuch. -Nürnberg, 1887.-B. l.-S. 106.

7 Haus, Hof, u. Staatsarchiv (HHS), Wien, Russica 1-20 (…Mazeppa ist auch allhier und sehr herrlich tractiret, auch von dem Czaren respectiret und geehret…”).

8 Ю.Мицик. Невідомі документи І.Мазепи // Пам’ятки України. -1991. — № 92. -С. 56.

9 Adelung J. Shr. Fortsetzung und Ergänzung zu Chr. G. Joechers Gelehrten Lexico… — Leipzig, 1787. -B. 2. S. 828-829.

10 Van Haven Peter. Nye of forbedrede Efterraetiningen om det rusisske Rige. — Copenhagen, 1447.-V.2. Німецький переклад: BürchingA, Fr. Unterschiedene Abschnitte aus neuen verbesserten Nachrichten vou dem Russischen Reich // Mag. für die neue Historie und Geographie. — Halle, 1776. — S. 279-364.

11 Докладніше про це: Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // ПУНІ.-1938. -Т. 46. -С. 127, 131.

12 Фрагмент цього листа опублікував С. Томашівський у ЗНТШ. — 1909. — Т. 92. — С. 244-245.

13 Дабижа A.B. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская старина. — 1885. — Т. 13. — С. 716.

14 Повний текст листа Мазепи до цісаря був уперше надрукований у моїй статті “Mazepas Fürstentitel im hichte seines Briefes an Kaiser Josef I // Archiv für Kulturgeschichte. — 1962. -44, № 3. — S. 354-356.

15 Там же.

16 Костомаров M. Мазепа и мазепинцы. — С. 550.

17 Там же.

18 Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. — Мюнхен, 1988. — Ч. 45. — С. 247.

Г.К.ШВИДЬКО. СЛОВО ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ІСТОРИКА-ДОКУМЕНТАЛІСТА

Нащастя, минув час, коли про заняття певною проблематикою котрогось з істориків-співвітчизників за кордоном ми дізнавалися інколи з хроніки Міжнародних конгресів істориків або з рецензій на монографії та з войовничих досліджень про “буржуазнонаціоналістичні фальсифікації” історії України. Сьогодні спадщина істориків української еміграції поступово повертається в Україну і тут стає доступною не поодиноким науковцям, а широкому загалу тих, хто цікавиться і цінить свою історію. Одним з плідних українських істориків на еміграції є Теодор Мацьків, дослідник доби Б.Хмельницького та І.Мазепи, історик зі своїм особливим дослідницьким почерком.

Теодор Мацьків, син Івана та Марії (з роду Янів), народився 30 травня 1918 р. у м. Струтині в Галичині. Вчився в Академічній гімназії у Львові, заснованій ще 1867 року. В своїх спогадах Теодор Мацьків пише: “Бувши одначе середньою школою давнього класичного типу, де головний натиск кладено на гуманістичні предмети, зокрема на латинську та грецьку мови, Академічна гімназія, як зрештою всі українські середні школи, мала свою традицію й опінію селективної школи, в якій багато вимагалося” 1. Принагідно зауважимо, що в гімназії викладали професори: отець Горниткевич (богослов’я), І.Любомирович (латинська мова), М.Федусевич (українська), Г.Бальк (польська), С.Кулачковський (німецька), А.Копистянський (всесвітня історія), Й.Назар (філософія) та інші, які заклали міцні основи знань гімназистів, зокрема, надто здібного та працьовитого Теодора Мацьківа.

В 1938 р. він завершив навчання в гімназії, а вже наступного року в складі польського війська був кинутий у вир перших кривавих боїв Другої світової війни. Швидка капітуляція Польщі і непевне політичне становище західноукраїнських земель позначилися на долі Т.Мацьківа — він опинився на Заході.

Теодор Мацьків вступив в Університет Й.В.Гете (Франкфурт), де студіював історію та славістику. В результаті навчання з’явилася його дисертація “Українське козацтво у світлі німецьких джерел у першій половині X VII ст.”, захистивши яку, Т.Мацьків 1950 року здобув ступінь доктора філософії.

Того ж року він виїхав до США, де продовжував студіювання в Сетонгольському університеті, а також в інших вищих навчальних закладах; викладав слов’янські мови та історію, зокрема, вів курс української мови та українську програму в Сетонгольському університеті (Ньюарк, штат Нью-Джерсі).

Т.Мацьків викладав історію в одному з коледжів Швайцарії, був професором історії У країни в Акронському університеті (США, штат Огайо), Українському науковому центрі при Макворі університеті в Сіднеї (Австралія), він же є професором-гостем Гайдельберзького університету (ФРН), Українського Вільного Університету в Мюнхені. 1984 року Теодор Мацьків пішов на пенсію, але продовжує читати спецкурси з історії України в різних університетах, в тому числі протягом останніх років — в українських.

Т.Мацьків є дійсним членом Українського Історичного Товариства, починаючи від часів його створення, а згодом очолив Європейський відділ УІТ в Мюнхені. Крім того, він був організатором кількох наукових конференцій в Європі, проведених з ініціативиУ ІТ, що дали поштовх українознавчим дослідженням зарубіжних учених. Вчений брав участь у 4-х Міжнародних конгресах істориків (Стокгольм, Відень, Сан-Франціско, Штутгард).

Творча спадщина (понад 100 праць) професора Теодора Мацьківа велика. Проте, як це видно з назв опублікованих ним праць українською, англійською та німецькою мовами, головна його увага скерована на дослідження різноманітних питань історії Гетьманщини середини XVII — початку XVIII ст.Зокремаж, крупні монографії присвячені вивченню документів щодо доби і особи гетьмана Івана Мазепи. Це насамперед його монографія “Мазепа в світлі сучасних йому німецьких джерел” 2. Через кілька років вже англійською мовою була опублікована його книга “Князь Мазепа: Гетьман України в сучаних йому англійських виданнях” 3.

Після ретельних пошуків в архівах, ґрунтовного вивчення знайдених документів, публікації серії статей про окремі епізоди та відомостей з джерел про діяльність гетьмана Мазепи з’явилося монографічне дослідження “‘Англійські відомості про Мазепу, 1687-1709 р.” 4. І нарешті, найгрунтовніша з монографій з оглядом німецьких, австрійських, швайцарських, французьких, англійських та шведських джерел — “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709” 5.

В передмові до ювілейного збірника праць визначного дослідникаУкраїнської козацької держави другої половини X VIIXVIII ст., виданого до його 75-річчя Українським Історичним Товариством, авторитетний дослідник і редактор “Українського Історика” Любомир Винар дуже точно схарактеризував доктора Мацьківа, відзначивши, що він “є строгим документалістом, совісно аналізує перводжерела і тогочасну літературу і на основі цієї критичної аналізи в контексті історичної наукової методології насвітлює і реконструює історичні явища, події, особистості” 6.

І то є таки абсолютна правда, як видно з пропонованої нині читачеві праці “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709”. Йдеться не лише про розмаїття аналізованих джерел за їх походженням і кількістю, котрі він використовує, прагнучи до максимально об’єктивної оцінки подій, ситуацій та поступків гетьмана Мазепи. В дослідженні автор подає багато витягів з цих документів в перекладі українською мовою, а також вміщує як додатки ряд документів мовою оригіналу та фотокопій деяких джерел і ілюстрацій.

Все це характеризує працю Теодора Мацьківа як глибоке наукове дослідження. Проте стиль викладу матеріалу, послідовність та простота суджень дозволяють читачеві забути, що перед ним — монографія, й захоплюють читача незалежно від його фаху і віку.

Передмова професора Л .Винара до цієї праці позбавляє нас необхідності більш детально характеризувати погляди та методику дослідження автора.

1 Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті. — Нью-Йорк ; Львів; Київ; Мюнхен, 1993. — С. 280.

2 Mazepa im Lichte der zeit genoessischen deutschen Quellen / Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Мюнхен, 1963. — Т. 174.

3 Prince Mazepa: Hetman of Ukraine in Contemporary Englich Publications, 1687-1709. -Chicago, 1967.

4 English. Reports on Mazepa, 1687-1709. — Nju-York; Munich; Toronto. — 1983.

5 Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. — Мюнхен, 1988.

6 Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору… — С. II.


Федір ПОГРЕБЕННИК. ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕОДОРА МАЦЬКІВА ПРО ІВАНА МАЗЕПУ

Після того, як монархічна Росія, Православна церква кілька століть проклинали гетьмана Івана Мазепу-великого будівничого України, який зробив спробу розірвати царські кайдани, після того, як офіційні історики безбожно паплюжили його ім’я, замовчували величезний внесок в історію розвитку культури рідного народу, нарешті настають часи, коли його могутня постать вимальовується в об’єктивному світлі. Насамперед завдяки тому, що припинено потік брудної фальсифікації його діяльності, відкрито дорогу для перевидання багатьох цінних наукових праць і художніх творів, присвячених І.Мазепі. Повернуто народові написану кров’ю серця розвідку І.Хоткевича (Журнал „Україна”, 1990), вперше надруковану 1917 року, яка з того часу жодного разу не передруковувалася, замовчувалася. З’явилася друком цінна праця Ілька Борщака і Рене Мартеля „Іван Мазепа” (Київське видавництво „Свенос”, 1991, тираж 100000 примірників). Львівське видавництво „Червона калина” перевидало першу частину трилогії Б.Лепкого „Мазепа” — повість „Мотря”, а також повість-доповнення трилогії „Від Полтави до Бендер”. З’явилися й інші публікації, менш імпозантні, але важливі з точки зору об’єктивного осмислення постаті І.Мазепи, життя і діяльність якого давно стали предметом художнього і наукового зображення у багатьох країнах. Не буде перебільшенням сказати, що жоден з діячів нашої історії не привернув такої пильної уваги митців і вчених, як гетьман Мазепа, зокрема, в Україні, Росії, Польщі, Німеччині, Швеції та інших державах.

Одне з першочергових завдань вчених суверенної України — очистити від бруду і фальші її історію, показати починаючи з часів Київської Русі і до боротьби народу за суверенність у 90-х роках двадцятого століття нашу долю — героїчну і трагічну — у правдивому світлі, у її яскравих національно-визвольних спалахах. Особливо важливо об’єктивно оцінити ті постаті, що царськими та сталінськими монархічними ідеологами всіляко перекручувалися, фальсифікувалися — на догоду пануючим системам.

Для виваженого, яке б спиралося на історичні першоджерела, висвітлення багатьох подій і постатей з історичного минулого нашої Вітчизни неабияке значення мають праці українських вчених діаспори, яких ще недавно всіляко ганьбили і розпинали офіційні історики, що служили не правді, а фальші, облудливій ідеології. Зарубіжним вченим (українцям чи неукраїнцям), які студіювали історію й культуру України, по-науковому висвітлювали їх, майже ніколи не доводилося чути доброго слова про свої дослідження на українській землі. Боляче і соромно про це писати, але що правда — то правда. Слава Богу, що ці ганебні часи вже минають. От одна з таких історико-документальних праць, але, на жаль, досі не знайшла належного поцінування в Україні, з любов’ю до якої вона написана. Йдеться про монографію Теодора Мацьківа „Гетьман Іван Мазепавзахідноєвропейських джерелах 1687-1709″, що з’явилася у світ заходами Українського вільного університету в Мюнхені як книжкова публікація (серія „Монографії).

На жаль, тут все для багатьох дослідників, які жили в умовах тоталітарної системи, нове: і те, що у нас під боком вже сімдесят літ існує Український вільний університет (саме його існування старанно замовчувалося), і що вже більше півстоліття живе й працює як науковець і педагог наш земляк — доктор Теодор Мацьків, визначний вчений-історик, який досліджує, зокрема, добу Хмельницького і Мазепи. Він багато знань і праці доклав до того, щоб студенти університету Акрон у США, Гейдельбергу в Німеччині та ‘Інших країн збагатили свої знання з історії, але ніколи не мав змоги читати лекції студентам України. Його праці здобули визнання і повагу зарубіжних учених, але про них не знайдемо серйозних наукових відгуків на його корінній батьківщині. Така до нещодавна була дійсність, тому й цей відгук з’являється із запізненням на три роки. Ще минулого року постать гетьмана Мазепи лякала багатьох, ще з нього не було зняте тавро „зрадника”. Хай вибачає нам шановний професор за цей запізнілий відгук.

Всебічно рецензувати працю Т.Мацьківа — справа нелегка. Треба б пройти тими дорогами складних пошуків і дослідів, якими він пройшов, володіти багатьма європейськими мовами, якими він володіє. Тому своє завдання бачимо в тому, щоб пролити світло на монографію вченого, показати, якими науковими принципами він керується у своєму дослідженні, яких висновків доходить, наголосити на значенні його праці для нашого сьогодення, коли ми переосмислюємо свою історію і культуру в дусі об’єктивності, національної чесності.

Насамперед скажемо, що його праця — підсумкова. Автор давно досліджував цю заборонену для вивчення в Україні тему, без надії сподіваючись, що колись вона стане доступною на його рідній землі, прислужиться глибшому розумінню однієї з помітних постатей світової історії. Тому без застережень погоджуюся з думкою ще одного визначного вченого — історика Л.Винара, який у вступному слові до монографії Т.Мацьківа пише: „Його найновіша праця „Гетьман Мазепа в тогочасних західноєвропейських джерелах 1687-1709″ є надзвичайно цінним і ваговитим вкладом в українську і загальну історіографію… Без перебільшення можна сказати, що автор дуже добре вив’язався із свого завдання і мазепознавча література збагатилася винятково важливим дослідженням”. Не треба, очевидно, зауважувати, що такого рода працю можна було написати тільки на зарубіжних джерелах, тільки такому кваліфікованому, уважному до джерел, вимогливому до себе і до інших учених історикові, як Т.Мацьків.

Єдина за своїм методом дослідження і задумом, цілісна монографія Т.Мацьківа складається з дванадцяти розділів, висновків, бібліографії, дуже цінних репродукцій першоджерел, покажчика імен, тобто має вивершений, академічний характер. Але водночас вона побудована так, що цікава й для широких кіл читачів, особливо своєю багатою джерелознавчою базою — численними свідченнями зарубіжних учених, політиків, дипломатів, публіцистів, виявлених вченим в результаті копіткої праці в архівах багатьох країн світу. Досліджуючи добу Мазепи і мазепинський рух, до зарубіжних джерел зверталося чимало дослідників, зокрема, І.Борщак та Рене Мартель, Альфред Єнсен та інші, але такого ґрунтовного, фронтального їх огляду, проникливого осмислення вони не дали. Можна сміливо сказати, що автор перевищує всіх своїх попередників у цьому напрямі, очевидно, дає вичерпне опрацювання і осмислення джерел за даний період.

Саме осмислення, глибоке, всебічне знання всього комплексу ‘ документів, що стосується даної епохи, зокрема особи гетьмана І. Мазепи, дало йому змогу відповідним чином скласифікувати їх, оцінити їхню точність, вказати на неточності, застерегти від . безкритичного сприйняття тих чи інших фактів і тверджень. Отой „буржуазний об’єктивізм”, як у нашій пресі не раз називали прагнення зарубіжних авторів спиратися на факти, оте вічне шукання істини, історичної правди, якою часто нехтували історики колишнього СРСР, насправді виявляються — як це добре видно з праці Т.Мацьківа, — надійним фундаментом історичної науки, однією з основних її рушійних сил.

Десятиліттями чимало наших істориків „паслися” на працях М.Грушевського, всіляко „викриваючи” „антинауковість” його наукових концепцій. Століттями проголошувало царське духовенство анафеми Мазепі, не думаючи про те, що ця постать за своїм значенням переростає межі України.

Праця Т. Мацьківа виходить далеко за рамки фактографічного збирання матеріалу (хоча й саме виявлення такого важкодоступного матеріалу має непересічну вартість). На підставі виявлених, критично перевірених джерел, зіставлення одних документів з іншими автор у кожному розділі робить багато цікавих, аргументованих висновків і спостережень, висуває немало слушних наукових гіпотез, виправляє неточності і тенденційні перекручення біографії і політично-дипломатичної діяльності Мазепи, тобто будує своє розуміння проблем, порушених ним у монографії. З цього погляду цікавим для-нас є науковий підхід вченого до документів і свідчень історії, що інколи можуть бути доповнені, уточнені і спростовані як недостовірні. Вільне володіння матеріалом, проникливий аналіз джерел, шукання істини, що спирається на сукупність фактів, гаряча одержимість вченого, який на чужині прагне прислужитися Україні об’єктивним дослідженням її історії, — ці характерні риси Т.Мацьківа-історика роблять його працю цінною не лише для співвітчизників, а й для зарубіжних вчених, які, до речі, знайдуть тут розлогі резюме англійською, німецькою, французькою мовами, численні документи іноземними мовами.

Теодор Мацьків простежує й осмислює розуміння зарубіжними діячами цієї доби постаті українського гетьмана, розірвання ним союзу з Росією і з’єднання з королем Швеції. „Багато безсторонніх чужинецьких сучасників не тільки не осуджували Мазепу, а й висловлювалися про нього як про великого державного мужа та українського патріота…”, — стверджує автор праці, який дотримується думки, що „незважаючи на трагічні наслідки битви під Полтавою, Мазепа став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю…”. Звичгійно, Т.Мацьків показує ставлення царату до І.Мазепи, вплив політики Росії на оцінку постаті українського гетьмана. Незважаючи на намагання царату і його дипломатії затаврувати Мазепу як арадника, багато сумлінних вчених-істориків доходили правильного висновку, що „мрією Мазепи було звільнити Україну з російського ярма” (англійська дослідниця Р.М.Гаттон), що його поривання були пориваннями українського народу здобути незалежність (американський історик Роберт Массі).

Перегорнуто останню сторінку книжки — і душу ще більше гріє радісна думка, що є така монографія про І.Мазепу, що крізь пелену романтичної легенди, поширеної на Заході деякими авторами про українського гетьмана, все більше вимальовується його портрет як реальної історичної особи, одного з мудрих будівничих української державності та культури, одного з визначних діячів свого часу, який прагнув, волі своєму народові, як сказав шведський військовий спеціаліст К.Г.Клінгеспор, „був великим чоловіком і його ім’я було відоме далеко за межами країни, якою він володів”.

Про це свідчить і монографія професора Теодора Мацьківасумлінного вченого-історика, дослідника важливих, маловивчених пластів нашої історії. Його джерелознавчу працю варто перевидати в Україні. Вона стала б цінним надбанням української історичної науки на її корінній землі, збагатила б знання широких кіл читачів про важливі події нашого минулого.

Федір ПОГРЕБЕННИК

доктор філологічних наук

(Газета „Рада”, 1992, 14 січня)

Ф.П.ШЕВЧЕНКО (Київ)

(„Український історичний журнал“, 1993, № 2,3)

Теодор Мацьків

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА В ЗАХІДНЬОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ 1687-1709

Мюнхен, 1988.-286 с.

Історія кожної країни та її народу розвивається не ізольовано, а у взаємозв’язках з іншими країнами і народами. Цей процес охоплює різні сфери розвитку суспільства. Важливим є те, що події, які відбуваються в тій чи іншій країні, знаходять своєї сприйняття й за її межами. Врахування та належна оцінка цих подій дають можливість визначити спільне і специфічне у них.

Щоб досягнути наукових результатів у дослідженні історичних проблем, необхідно спиратися на використання фактичного матеріалу, почерпнутого з різних джерел.

Події, які відбулися та відбуваються в Україні, знаходять своє відображення й у зарубіжних джерелах, їх відповідне наукове використання, безперечно, сприятиме висвітленню ряду проблем історії України. З різних причин в умовах тоталітарного режиму було до краю обмежено можливості використовувати історичні джерела, які зберігаються у зарубіжних країнах, а також опубліковану там літературу. Нині ситуація докорінно змінилася.

Серед численних зарубіжних праць, присвячених історії України, значний інтерес викликає книга Теодора Мацьківа — „Гетьман Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах 1687 — 1709“. На її сторінках мова йде про події, що відбувалися в Україні у кінці XVII — на початку XVIII ст.

Автор монографії походить з Галичини, народився у 1918 р., закінчив Франкфуртський університет, викладач історії. З 1963 р. — професор університету в Акроні (Огайо, США). Багато років він досліджує історію України козацьких часів, зокрема діяльність гетьмана І.Мазепи.

Праця написана на широкій джерельній базі. Теодор Мацьків проаналізував широке коло як архівних, так і опублікованих джерел, у яких знайшли відображення життя й діяльність гетьманаУкраїни, зокрема, його зовнішня політика. Різноманітний фактичний матеріал вчений почерпнув з німецьких, англійських, французьких, шведських, голландських, австрійських, швайцарських дипломатичних реляцій, з преси, мемуарів, документів зарубіжних архівів.

Науковий характер висвітлення порушених питань в історичних дослідженнях визначається використанням з належною оцінкою джерел, з яких черпається фактичний матеріал.

Проаналізувавши різноманітні західноєвропейські джерела, Теодор Мацьків поставив собі за мету не писати біографію чи давати оцінку діяльності Мазепи, а показати, як чужинці в Західній Європі писали про гетьмана та як його оцінювали, наскільки його оцінка відповідає фактам та історичній правді.

Праця складається з тринадцяти розділів, передмови, резюме на іноземних мовах, документальних додатків, копій документів, покажчика прізвищ, приміток, які подаються до кожного розділу з посиланням на джерела з відповідними коментарями до ряду фактів і положень. У цьому огляді зупинимося на окремих питаннях, порушених автором.

Книгу відкриває передмова відомого українознавця із західної діаспори Любомира Винара. Він відзначив тематичну новизну та велике історично-пізнавальне значення твору Теодора Мацьківа, підкреслив, що свої дослідження з історії України доби козаччини автор опублікував у численних працях. Серед них є монографії англійською та німецькою мовами (1963, 1967, 1983 рр.), присвячені І.Мазепі, а монографія українською мовою є „цінним і вагомим вкладом в українську й загальну історіографію“. Любомир Винар також підкреслив, що у своїй праці автор аналізує джерела і літературу та на основі цього робить численні висновки, доводить помилковідть різних гіпотез і викриває фальсифікації діяльності й біографії Мазепи.

У першому розділі книги автор коротко зупинився на становищі України в другій половині X VII ст. — на початку XVIІI ст. Тут дається визначення Української козацької держави, так званої Гетьманщини, яку в 1687-1798 рр. очолював І. Мазепа, наводиться ряд оцінок зарубіжних діячів щодо поглядів і діяльності гетьмана України.

З наведених Теодором Мацьківом прикладів згадаємо деякі з них. Так, визначний англійський журналіст і письменник Даніель Дефо у своїй книзі про царя Петра І писав:„Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади…“ Шведський полковник К.Г.Клінгспор (1665 -1742) у своїх спогадах писав: „Мазепа був великим чоловіком і його ім’я було відоме далеко поза межами країни, якою він володів“ (с.10-11).

Будучи гетьманом, І.Мазепа часто відвідував царя Петра І в Москві, де було створено „Особый Малороссийский двор“, через який царський уряд підтримував зв’язки з гетьманським урядом, а самого гетьмана цар приймав у Посольському дворі. Австрійський посол у Москві Отто Плеєр 8 лютого 1702 р. писав у своєму звіті: „…Мазепа тут, його приймають із високими почестями, а цар ставиться з респектом та пошаною“ (с. 13). Петро І нагородив Мазепу за його діяльність першим тодішнім орденом св. Андрія Первозваного. Такі відносини між царем та І.Мазепою були до 1708 р., коли гетьман перейшов на бік шведського короля Карла XII. Це було викликане відповідними причинами.

В розділі звертається увага на те, як західноєвропейські діячі оцінювали високий культурний рівень І.Мазепи, його знання іноземних мов: латинської, польської, німецької, італійської, французької, голландської, татарської.

У другому розділі монографії „Джерела та їх аналіз“ мова йде про різноманітні види історичних джерел в західноєвропейських країнах: різного характеру документи, мемуари, щоденники та інші матеріали кінця XVII — початку XVIII ст., в яких знайшли відображення події, пов’язані з Україною. Зокрема, значна увага приділена тогочасній пресі. Автор зазначає, що пресу як першоджерело не можна рівняти до документів чи спогадів, однак у даному випадку вона гідна уваги, оскільки не лише допомагає відтворити умови тодішнього політичного життя, а й показати роль, яку відіграв Мазепа у період Північної війни. Т.Мацьків зазначає, що відомості про Україну та козацтво надходили на Захід через Рим, Венецію, Відень та Аугсбург або прямо з Києва через Львів чи Варшаву, або з Москви через Ригу, Кенігсберг чи Вільно. Він навів приклади з преси, що стосувалися України та гетьмана І.Мазепи.

Теодор Мацьків дає оцінку монографічному дослідженню М.Костомарова — „Мазепа и мазепинцы“. За його твердженням, М.Костомаров у цій праці показав гетьмана у негативному світлі, бо користувався архівними матеріалами Росії, які однобічні й неповні. Згадується також і про те, що ця монографія побачила світу перекладі англійською та французькою мовами. Т.Мацьківу слід було б зазначити, що книга М.Костомарова є своєрідним поштовхом для дальшого дослідження проблем, пов’язаних з І.Мазепою.

Позитивно оцінює Т.Мацьків працю Ф.Уманця „Гетьман Мазепа“ (СПб., 1897), а також дослідження, що вийшли за кордоном різними мовами (І.Борщака, Б.Крупницького, Б.Кентржинського, О.Субтельного, О.Оглоблина та ін.). Доцільно було автору хоча б коротко зупинитися на спрямуваннях згаданих публікацій.

Найбільший за обсягом та найширший за змістом у монографії розділ третій „Мазепа у німецьких джерелах“, в якому наводяться численні відомості з преси про події, що відбувалися в Росії, у тому числі і в українських землях, у кінці X VII ст. -на початку XVIII ст., про Мазепу, зокрема, про його участь як провідника козацьких походів проти Кримського ханства і Туреччини, у придушенні повстання на Правобережній Україні, очолюваного Семеном Палієм, проти польсько-шляхетського гніту.

У підрозділі „Мазепа в німецькій пресі до 1708 року“ Т.Мацьків зазначає, що свідчення чужинців у тодішній пресі для нас цікаві й цінні, бо вони висвітлюють не тільки постать гетьмана, а й тогочасне суспільне , політичне, культурне життя в Україні.

У монографії наведено ряд інших свідчень, почерпнутих автором з німецької преси, в якій позитивно оцінювався І.Мазепа.

Змінилася позиція тогочасної німецької преси до Мазепи тоді, коли він у 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла XII, армія якого, за згодою гетьмана, перемістилася в Україну. У німецькій пресі зазначалося, що основна частина українського козацтва залишила Мазепу і приєдналася до російських військ, які разом вели боротьбу зі шведами і Мазепою. В ній засуджувалися дії гетьмана, щодо нього вживалися такі визначення, як „зрадник“, „людина без совісті“. Про все це йдеться в окремому розділі — „Мазепа у німецькій пресі по 1708 р.“.

Розглядаючи інформацію зарубіжної преси, Т.Мацьків зазначив, що „цар висилав на захід спеціальних агентів, завданням яких було дбати про те, щоб чужинецькі, зокрема німецькі часописи, писали прихильні відомості про Москву. Вони самі мали готові статті чи дописи або давали редакторам відповідні матеріали…“ (с.33).

Багатий своїм змістом підрозділ „Мазепа в німецьких мемуарах“, у якому мова йде про події в Україні та їх політичне значення, що знайшли своє висвітлення та оцінку. Ось як, наприклад, писав тогочасний німецький політичний діяч Й.Барділі: „Україна, або Козакія — це край, у якому давніше жили скіти (скіфи — Ф.Ш.), а їх наслідники є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ані під Москвою“ (с.65).

В цьому підрозділі наводяться також відомості й з інших мемуарів про конкретні події, що відбувалися напередодні та під час Полтавської битви, й про її наслідки.

У підрозділі „Мазепа у звітах пруського посла в Москві“ звертається увага на дії, які проводилися царським урядом, зокрема в Україні, під час війни 1708-1709 рр., згадується про жорстоке знищення м.Батурина та його населення російськими військами, очолюваними О.Меншиковим.

У четвертому розділі книги „Мазепа в австрійських джерелах“ наводяться документи 1703 р., де повідомляється про зустріч Мазепи з Петром І, про те, що цар довго з ним розмовляв і подарував йому шаблю, прикрашену діамантами. В пресі згадується зустріч Мазепи з іншими російськими діячами, а також участь гетьмана в різних військових походах.

До переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII зарубіжні газетні повідомлення називали його „князем“, „фельдмаршалом“ і т.п. Після цього високі титули гетьмана в австрійській пресі зникли, а вживалися слова „зрадник“, „егоїст“ тощо.

У джерелах наводяться відомості про те, що запорожці під проводом К.Гордієнка приєдналися до Мазепи в 1709 р. Австрійська газета „Пост мерліхер меркуріюс“ 10 липня на основі інформації з Кракова від 29 червня повідомляла, що російський полковник Яковлєв повністю знищив Запорозьку Січ, захопив 150 гармат, а полонених січовиків закатував.

Австрійське посольство в Росії не обходило подій, що відбувалися в Україні. Про це свідчить матеріал, поданий у підрозділі „Мазепа у звітах австрійського посла в Москві“. Одним з перших, хто повідомив про перехід Мазепи до шведів, був австрійський посол Отто Плеєр. У своєму звіті за 16 листопада

1708 p. він писав: „Потім прийшла несподівана вістка, що престарий і білосивий, завжди відданий цареві та його улюбленець, козацький вождь Мазепа перейшов до ворога з триста старшинами та деякими полками козаків, допомагаючи тим кроком голодуючій шведській армії“ (с. 89).

Вже згадувалося про те, що цар Петро І нагородив І.Мазепу за його діяльність першим тоді орденом Росії св. Андрія Первозваного. Король Польщі Август II також нагородив його найвищим тоді польським відзначенням — орденом „Білого Орла“. Приділена увага в книзі й наданню Мазепі австрійським імператором титулу „Князь святої римської імперії“. Безумовно, ці високі нагороди і титул, одержані від урядів різних країн, свідчать про міжнародне визнання діяльності гетьмана України.

У розділі п’ятому „Мазепа у спогадах швайцарського очевидця“ (Христофора Гасманна) Теодор Мацьків зазначає, що тут нема нічого нового про Мазепу, однак вони заслуговують на увагу, тому що автор як очевидець і безсторонній спостерігач подій представляє їх так, як бачив.

Т.Мацьків дає ряд правок та уточнень до змісту спогадів Христофора Гасманна.

З давніх часів у громадськості Франції викликали зацікавлення події, які відбувалися в Україні. У X VII ст. цьому, зокрема, сприяв француз Гійом Левассер де Боплан. Добре ознайомлений з українським життям, зокрема козацтва, він видав книгу „Опис України“, що вийшла кількома виданнями, атакож в англійському перекладі.

У шостому розділі книги „Мазепа у французьких джерелах“ зібрано відомості про нього, починаючи з його виборів гетьманом і до подій, що відбувалися в 1708 р.

За діяльністю Мазепи досить уважно слідкували урядові кола Франції. Це знайшло своє відображення в звітах французьких дипломатів, чому присвячено спеціальний підрозділ у книзі Т.Мацьківа. Наведемо окремі приклади.

Французький дипломат Жан де Балюз у 1703 р. з Москви зазначав у своєму звіті: „З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем принца Мазепи, що виконує найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Московщини. На границі мене зустріла почесна козацька варта і з великою пошаною допровадила до міста

Батурина, де в замку має резиденцію принц Мазепа. Розмова з цим принцом дуже приємна; має він великий досвід у політиці; у протилежність до москвинів слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах…“ (с.104-195).

Розділ сьомий „Мазепа в англійських джерелах“ присвячено тогочасній пресі, в якій знайшли своє відображення події, пов’язані з гетьманом, починаючи з обрання його на цю посаду у 1687 р.

Теодор Мацьків має підстави для твердження, що „тогочасну англійську пресу не можна вважати за першоджерело. Все ж таки вона була своєрідним „барометром“ тогочасної публічної опінії та одночасно свідчила про популярність Мазепи в тодішньому політичному світі“ (с. 1 і 3). Відомості для англійської преси надходили з різних європейських країн, де багато уваги приділялося козакам, Мазепі та його союзу зі шведським королем. Але на відміну від німецької преси, що не щадила Мазепу за його перехід на бік шведів, таких епітетів, як „зрадник“, „бунтар“, „егоїст“ та інші, англійська преса не вживала.

Події в Україні та Мазепа не обійдені й у тогочасних англійських мемуарах, яким присвячено другий підрозділ, що відкривається спогадами шотландця, генерала на російській службі Патріка Гордона, учасника кримського походу 1687 р. російських військ та козаків.

У його спогадах, зокрема, зазначається: „Визначні козаки потаємно розвідались, кого генералісимус хотів би мати за гетьмана, коли вони довідалися, що Мазепа є тим чоловіком, тоді ще того самого вечора написали потайки в тому дусі листа. Рівночасно провідники цієї партії поділили між собою полковництва та інші значні уряди й вирішили усунути тих, що були в ласці попереднього гетьмана…“. Далі розповідається про обрання Мазепи гетьманом (с. 121 — 122).

Важливі відомості надходили до англійського уряду у звітах британських дипломатів. Зокрема, з Москви посол Чарлс Вітворт інформував свій уряд не лише про російські справи, а про події в Україні та активну участь козаків у воєнних діях. Мазепі приділена значна увага, зокрема його союзу з Карлом XII, подіям 1708-1709 рр.

Т.Мацьків на підтвердження багатих змістом повідомлень Вітворта зазначає, що посол мав добрі зв’язки з високими урядовцями та старшинами, був не тільки інформований про події та людей, які брали в них участь, а й писав про це об’єктивно. Саме тому його звіти мають особливо важливе значення для оцінки подій в Україні, особистості Мазепи і його політики.

У розділі восьмому „Згадки про гетьмана Мазепу в голландській газеті „Опрехте гарлемсе сатурдахсе курант“ , 1709 р.“ повідомляється про те, що російські війська знайшли у захопленій шведській касі один мільйон „райксдальдорс“, які Мазепа позичив шведам. 10 вересня вона повідомила, що татарський хан видав Мазепу цареві й що його було доставлено в Київ. Проте це повідомлення газети безпідставне, бо такого не було.

У розділі дев’ятому „Мазепа у світлі шведських очевидців“ йдеться про похід Карла XII на Україну в 1708 р. Враховуючи наслідки досліджень з цієї тематики, Т.Мацьків зазначає, що одним з основних моментів шведсько-російської війни початку XVIII ст. було те, що король, нібито послухавши Мазепу, змінив розпочатий напрям наступу своєї армії — Мінськ — Смоленськ — Москва на другий — Стародуб — Полтава — Москва. Насправді ж немає документальних доказів про зв’язки Мазепи з Карлом XII до жовтня 1708 р. Обставини стратегічного характеру, які враховувало шведське керівництво, спрямували дії Мазепи на союз з Карлом XII, що проявив ініціативу в цій справі. У наведених джерелах шведських сучасників зазначається, що Мазепа — „великий генерал козаків, що були дуже невдоволені з царя, він старався позбутися ярма й піддатися під протекцію шведського короля“ (с. 148). Наводяться свідчення сучасників про складність умов, в яких це відбувалося.

І в той же час шведський король у листі підтвердив, що він „бере Мазепу й Гордієнка зі всім військом під свою опіку та зобов’язується не підписувати договору або перемир’я без їхньої участі. Ніякий договір не може бути підписаний, у якому не зазначено, що Україна й запорожці вільні від московської зверхності і що вольності будуть назавжди забезпечені“ (с. 153). Але в ході подій сталося так, що згадані обіцянки та обов’язки залишилися на папері й не були здійснені.

Про шведсько-українські відносини йдеться в розділі десятому „Мазепа — творець українсько-шведського союзу“. Т.Мацьків стверджує: „Чи не найважливішим твором політики й життя Мазепи був українсько-шведський договір, який мав далекосяглі стратегічні й політичні наслідки, що їх оцінили вже сучасники. Більше того, цей договір ще й сьогодні достатньо не висвітлений і все ще належить до контроверсійних (спірних. — Ф.Ш.) питань світової історії… Це питання належить не тільки в українській, а й у шведській історіографії до „темних місць“, бо не збереглися оригінальні документи“ (с. 156).

Т.Мацьків на основі використання різного характеру матеріалів вніс відповідний вклад у справу відтворення якоюсь мірою українсько-шведського союзу.

Одним з ініціаторів останнього був і гетьман І.Мазепа. Але вважати, що він був творцем цього союзу — перебільшення. Адже такий союз — справа не одного політичного діяча.

Полтавська битва, що відбулася в червні 1709 р., відіграла суттєву роль у міжнародних відносинах, зокрема російськошведських, а також українсько-шведських. Полтавській битві присвячено невеликий за обсягом у монографії розділ одинадцятий. Може, не слід було автору обмежуватись одним реченням: „Для України та злощасна битва мала фатальні наслідки на довгі-довгі роки“ (с. 173). Адже були й інші події згубного характеру.

Розділ дванадцятий: „Легенди й правда про Мазепу“ Т. Мацьків відкриває положенням: „Постать Мазепи — чи не найвизначніша особа в новій українській, а, побіч Богдана Хмельницького, теж у всесвітній історії. Як відомо, Мазепа був предметом натхнення для багатьох поетів, митців, письменників і дослідників цієї доби. Поетів та митців заманювала зв’язана з його особою легенда, в якій зображено його як романтичного героя любовних пригод. При згадці імені Мазепи в західному світі мають на увазі радше постать героя Вольтера чи Байрона, ніж історичну особистість“ (с. 174).

Автор не обмежився викладом легендарних сюжетів, а навів факти і події, які переконливо свідчать про динамічну особистість державного, військового, політичного і культурного діяча України — Івана Мазепи.

Завершується праця „Підсумками“. Автор стверджує, що німецькі джерела щодо І.Мазепи мають два напрями: його позитивно оцінювали, коли він був прихильним до царя Петра І, і негативно після переходу до союзу з шведським королем Карлом XII.

Французькі джерела про Мазепу дуже цінні. Дипломати, які особисто знали гетьмана, згадували його у своїх спогадах чи дипломатичних звітах з повагою як до його особи, так і політики (с. 181).

Шведські очевидці „у своїх спогадах та щоденниках ставилися до Мазепи взагалі прихильно“ — твердить Т.Мацьків (с. 181). Автор дійшов висновку, що „не всі англійські сучасники знали Мазепу особисто, але були досить добре поінформовані й писали про нього в позитивному або нейтральному світлі“ (с. 181).

Автор приділив увагу російській історіографії, в якій, на його думку, дається тільки негативна оцінка Мазепи, особливо його переходу на бік Карла XII. „Підсовєтські історики“ теж засуджували Мазепу як „зрадника“.

Роблячи обгрунтовані висновки, автору слід було б сказати і про те, які завдання стоять у справі дальшого висвітлення питань, пов’язаних з історією У країни та з діяльністю гетьмана І. Мазепи.

Отже, новизна тематики, багата джерельна база, обгрунтовані наукові твердження та висновки, подані Теодором Мацьківом, свідчать про науковий і актуальний характер праці. Бажано, щоб з її змістом мали можливість ознайомитися широкі кола читачів нашої країни.

Ф.П.ШЕВЧЕНКО (Київ)

(„Український історичний журнал“, 1993, № 2,3)

1 Гійом де Левассер де Боплан. Опис України. — К.: Наук. думка, 1990.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах 1687-1709 (Теодор Мацьків)