Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.) скачати онлайн-> 3. Коломацька угода 1687 року

3. Коломацька угода 1687 року



Коломацький переворот завершився укладенням нової угоди між Україною й Москвою — так званих «Коломацьких статей». На «Коломацьких статтях», безперечно, позначилися загальнополітичні обставини того часу: з одного боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку, слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей серед самої старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й загального соціяльно-політичного напруження на Гетьманщині, яке за кілька днів вибухло великими заколотами на території південних полків 17. Не дивно, що «Коломацькі статті», які в основі своїй мали «Глухівські статті» гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича, були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України.

Це позначилося навіть на формальній стороні «Коломацьких статей». Після деяких пактів поруч з традиційною формулою: «и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом» з’являється новий додаток: «и приняли то c радостью» (пакти II, IV, VI, XIII); а в кінці «статей»: «пріемлем радостно».

«Коломацькі статті» забезпечували насамперед інтереси московського уряду на Україні. Зокрема велику увагу приділено було актуальним питанням зовнішньої політики. Оскільки було добре відомо, що Самойлович критично ставився до «вічного миру» з Польщею 1686 р. і через те був в опозиції до антитурецької коаліції, в «Коломацьких статтях» застережено було, що новий гетьман повинен не зачіпати інтересів Польщі і «вЂчной мир и союз» з нею «содержать крЂпко и ничЂм не нарушить», зокрема «довольствоватца тЂми городами c принадлежностми их, которые в договорЂх имянно и прострацію изображены; а что по тЂм же договорам уступлено в сторону Королевскаго величества Польскаго, и в тЂ мЂста не вступатца и к нарушенію договоров никакіе причины не давать». Український уряд зобов’язався посилати військо проти Криму й турецьких фортець («городков») на Дніпрі, а також Очакова й «остерегать того накрЂпко», щоб «миру запорожців c Крымом и c городками никогда не имЂть», і щоб «из Малороссійских городов в Крым c торгами, и c запасами, и со всякою живостью не Ђздили и лошадей в Крым не продавали» (пакт VII). Крім того, «для утЂсненія и удержанія Крыму и от нахожденія их, Крымских орд, так на Великороссійскіе, яко и на Малороссійскіе городы» український уряд мав збудувати фортецю на лівому березі Дніпра, проти Кодака, а на р. Самарі, Орелі і в гирлах р. Берестової та Орчика «построить городы и населить Малороссійскими жители…» (пакт XX).

Цілком зрозуміло, що московський уряд і цього разу відкинув українське домагання, «чтоб повелЂно было им от окрестных государей всякіе присыльные листы принимать и прочитать, а прочитав, до великих государей отсылать, и от себя им к ним писать». Відколи Москва, фальсифікуючи Переяславську угоду 1654 р., позбавила Україну (в «Переяславських статтях» Юрія Хмельницького 1659 р.) права міжнародних дипломатичних зносин, український уряд при кожній новій угоді підносив це питання, але, звичайно, даремно. Отож і в Коломацькій угоді указано було «в той статьЂ Гетману и всему Войску отказать» і «к польскому королю и к иным государям, и к крымскому хану ни о чем не писать и не посылать». Якщо ж од чужих держав «будут к ним письма, и тЂ письма приняв им, присылать к великим государем, к МосквЂ, в Приказ Малыя Россіи, а от себя им против тЂх писем ни к кому ничего не писать» (пакт VII).

Щоб забезпечити постійну московську контролю над діяльністю українського уряду, ухвалено було, крім звичайних московських воєвод і залог у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені та в Острі (пакт II), «при гетманЂ в БатуринЂ… быть полку московскому стрЂлецкому» — коштом («хлЂбные запасы») українського уряду, під претекстом «охраненія цЂлости его» (пакт XVII) 18.

Цілком новим, порівнюючи до попередніх «статей», був пакт XIX про взаємини України й Московщини. Цей пакт був внесений до Коломацької угоди з московської ініціятиви, у зв’язку з дражливим питанням про т. зв. «сєвські чехи» 19. Гетьман і старшина повинні були «служа великим государям… народ Малороссійскій всякими мЂрами и способы c Великороссійским народом соединять и в неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружеством и иным поведеніем, чтоб были под одною их царскаго пресвЂтлаго величества державою обще, яко единой Христіянской вЂры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссійской край Гетманского регименту, a отзывались бы вездЂ единогласно: Их царскаго пресвЂтлаго величества самодержавной державы Гетман и Старшина, народ Малороссійской обще c Великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссійскіе городы имЂти».

Це вперше в українсько-московському договорі Москва заперечувала державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську державність взагалі. Це було перекреслення державно-політичної концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича. И хоч «и гетман, и старшина, и все Войско Запорожское сей их, великих государей, их Царскаго ПресвЂтлаго величества, указ и изволеніе приняли и обЂщались содержать твердо», XIX пакт Коломацької угоди і для гетьмана Мазепи, і для Української держави під його гетьманським реґіментом — залишився мертвонародженим 20.

Що давала Коломацька угода українській стороні, окрім загального ствердження «прежних прав и вольностей, чЂм пожалован был прежній гетман Богдан Хмельницкій» (пакт І) 21, забезпечення козацьких станових і маєткових прав (пакти III, XV) й інших «статей», що стали вже трафаретними? «Коломацькі статті», звичайно, не могли не забезпечити інтересів козацької старшини, яка насамперед подбала про те, щоб гетьман своєю владою, без царського указу, не мав права зміщувати генеральну старшину (пакт XI). Далі, з огляду на поширення «всякого междоусобія и невинных кровей разлитія… от своевольных людей, которые… затЂвают всякіе ссорные и смутные слова», а зокрема, «оставя… работы свои, пахатные мужики, будники, винокуры… отзываются казаками, и от того бЂды и разоренія чинятца великіе, а прямым казакам чинят безчестіе», відновлено було ухвалу «Глухівських статей» (скасовану в «Конотопських статтях» 1672 р.): «учинить полковника и казаков и при нем бы быти тысячЂ человЂком казаком реестровым, и буде гдЂ учинятца какіе от того шатости и измЂна, ему, полковнику, тЂх своевольных унимать по своим правам, как о том их права належат». Цей поліційний загін мав діставати платню «по договору на год» і стояти «на устроенном мЂстЂ, гдЂ пристойно, ко всЂм полкам на сей (лівій) сторонЂ ДнЂпра» (пакт XIII) 22.

Хоч новий український уряд вимагав, щоб усі «пожитки» Самойловича та його синів були передані до Генерального скарбу, московський уряд погодився залишити на Україні лише половину того майна, «а другую половину указали взять в свою, великих государей… казну» (пакт XXI) 23.

Останній пакт «Коломацьких статей» був присвячений дражливому питанню про «оренди». Український уряд не заперечував проти скасування «оренд», властиво, це була його пропозиція. Натомість він пропонував запровадити прямий податок з «посполитых людей, которые не записаны в козацком спискЂ». Але цей пакт зредаґовано було досить обережно: ухвалено було «о том дЂлЂ помыслить и на мЂрЂ поставить, чтоб было не к тягости народу Малороссійскому, а охочіе конные и пЂшіе полки… держать в полном числЂ попрежнему» (пакт XXII) 24.

Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських відносин на час гетьманування Мазепи 25. Складена в умовах надзвичайно несприятливих для української сторони, вона була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки новому українському урядові, який мусів льояльно виконувати цей московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ II

1 Михайло (в чернецтві Мелетій) Васильович (Яковович) Вуяхевич-Височинський (к. 1625-1697), галицького шляхетського роду (гербу Корчак), одна галузь якого переселилася на Остерщину; писар Києво-Печерської лаври (1654), генеральний писар у Сомка (1661, 1662, 1663) і Дорошенка (1669-1676), засланий до Сибіру в 1663 р., генеральний суддя за Самойловича і Мазепи (1683-1691); архимандрит Києво-Печерської лаври (1691-1697). Про нього — див. нашу розвідку «До історії Руїни» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XVI, К., 1928.

Яків Кіндратович Лизогуб (Яцко Кобизенко) (+ 1698), козак Гелм’язівської сотні Переяславського полку (1649), полковник канівський (1666-1669), генеральний осаул у Дорошенка (1669-1674), полковник чернігівський (1687-1698). Визначний полководець. Був у добрих стосунках з Мазепою й користувався його довір’ям.

Григорій Михайлович Гамалія (Грицько Гамаль) (+ 1702), посол Виговського до Туреччини (1659), сотник пирятинський (1663), полковник лубенський (1665-1670), був послом Брюховецького до Туреччини 1668 р. у справі турецької протекції для України. Прихильник Дорошенка, в якого був охотницьким полковником (1669), полковником паволоцьким (1672-1673) і генеральним осаулом (1674). Полковник лубенський (1687-1688).

Василь Леонтійович Кочубей (к. 1640-1708), військовий канцелярист у Брюховецького і Дорошенка; посланець Дорошенка до Туреччини (1675), «уманський писар» (1675); канцелярист, посланець архиєпископа чернігівського Лазаря Барановича до Москви (1676), військовий канцелярист (1679), реєнт Генеральної військової канцелярії (1681-1687), посланець Самойловича до Москви (зокрема в 1685 р.), генеральний писар (1687-1699), генеральний суддя (перший) (1700-1708). Про нього — див. далі, розділи V і VIII.

2 Родіон Григорович Дмитрашко-Райча (+ к. 1705), сербського походження, з 1665 р. на Україні, де був полковником «волоських хоругов»; полковник переяславський (1667-1677 з перервами); був причетний до справи Рославця та інших інтриґ і змов проти Самойловича, за що був позбавлений полковництва (1674) й навіть засуджений на смерть (1683), але врятувався. Після Коломацького перевороту — полковник переяславський (1687-1688). Про його інтриґи проти Мазепи — див. розділ V.

Степан Петрович Забіла (+ к. 1694), син генерального обозного Петра Забіли; сотник борзенський (1674-1677), генеральний хорунжий (1678-1683); потім був «у війську» без уряду. Після Коломацького перевороту — полковник ніженський (1687-1694). За фамілійними спогадами, «получил милость высочайшую равенством гетману, за що отруен по ненависти» (записи його племінника І.І. Забіли).

Року 1695 Василь Чуйкевич був «высланный» гетьманом для розподілу його спадщини (Лазаревський, т. II, с. 396, пр. 644).

Константан Дмитрович Солонина (+ 1696 (1695 ?)), полковник київський (1669-1678, з перервами). Року 1671 — посол Многогрішного до Москви й на з’їзд московських і польських послів у с. Мигновичах; кандидат на гетьмана (1672); посол Самойловича до Москви (1676). Полковник київський (1687-1688). «Под гнЂвом» Мазепи втратив уряд.

3 Василь Касперович (Карпович) Борковський (Дунин-Борковський), шляхетського роду (герба Лебідь) (1640-1702), сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672-1685), генеральний обозний (1685-1702).

Сава Прокопович Прокопович (t 1701), сотник воронізький (1669), підписав Глухівські статті, посланець Многогрішного до Москви (1669), переяславський полковий писар (1671), писар генерального суду; генеральний писар (1672- 1687), генеральний суддя (1687-1701). Родоначальник роду Савичів.

4 «В тихомирноє владЂніе Малороссійского Панства» (себто держави) Гетьмана Самойловича (з нагоди будівництва Успенської церкви в Глухові. Лазаревський, т. II, с. 430, пр. 688).

5 Про династичні пляни Самойловича — див. нашу статтю; «Династична ідея в Державно-політичній думці України-Гетьманщини 17-18 ст.». — «Державницька Думка», Філадельфія, 1951, IV, с. 43-44.

6 Оригіналу доносу старшини на Самойловича не збереглося. Маємо лише тогочасний московський переклад, опублікований в «Источниках для истории Малой Россіи» Д. Бантиш-Каменського (Чтенія в Императорском Общест†Исторіи и древностей россійских при Московском университетЂ, Москва, 1858, т. 1, с. 297-304). Цей переклад викликає деякі сумніви: приміром, зазначена, що Донос поданий «в таборЂ над рЂчкою Коломаком», тоді як справді це було ще на р. Кильчені.

7 Державна публічна бібліотека УССР, Відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, том V, с. 556. У своєму доносі на Самойловича старшина, справді, просила тільки «конечной его, гетманской, перемены», застерігаючи, що «если… не имЂла быть на том воля… царского пресвЂтлаго величества, то Войско Запорожское… по своим войсковым правам и обычаям c ним (Самойловичем) поступити в скором времени понуждено будет».

Самойлович вже давно мав хворобу очей, яка загострилася під час кримського походу 1687 р. й особливо дошкуляла гетьманові частими болями голови. Недарма він нарікав, що його «ця нерозсудна війна московська зовсім позбавила здоров’я».

8 Разом із Самойловичем та його синами були заарештовані: генеральний бунчужний, очевидно, виконуючий обов’язок, і полковник переяславський Левко Полуботок, полковник ніженський Ярема Непрак та інші. Деякі з них були незабаром звільнені й навіть відновлені на уряді (Л. Полуботок).

9 Лазар Горленко (+ 1687), реєстровий козак Прилуцької сотні (1649), полковник прилуцький (1658, 1661-1662, 1664-1668, 1672-1677, 1680-1687). Брав участь у змові Рославця, але потім замирився із Самойловичем і навіть посвоячився з ним.

10 Данило Павлович Апостол (1654-1734), з молдавського шляхетського роду, полковник миргородський (1682-1727), гетьман України (1727-1734).

11 Гетьман Самойлович помер у Тобольську 1690 р. Яків Самойлович (з дружиною) був засланий до Єнісейська, а потім до Тобольська, де й помер 1695 р. Вдова його повернулася на Україну, де й одружилася з Михайлом Миклашевським, полковником стародубівським.

Дружина гетьмана Самойловича з донькою Анастасією й унукою, донькою Григорія Самойловича, була оселена в Седневі під доглядом відданого Мазепі полковника чернігівського Якова Лизогуба та його зятя Степана Бутовича, старости седнівського (майбутнього генерального осаула). Року 1690 Анастасія Самойлович одружилася з кн. Юрієм Четвертинським (кн. Четвертинський був живий ще 1717 р. (див. с. Васьківці, Прил[уцького] полку), який взяв до себе (він жив у своєму глухівському маєтку Дунайці) й тещу. Донька Григорія Самойловича (ім’я її невідоме) згодом вийшла заміж за компанійського полковника Юрія Кожуховського. Про неї — див. нашу розвідку «Внучка двох гетьманів». — «Українська Дійсність», Прага, 1943, чч. 3, 4.

Репресії проти Самойловичів не торкнулися родини покійного Семена Самойловича. Вдова його — Марія Федорівна (народж. Сулима), донька полковника переяславського й сестра генерального хорунжого Івана Сулими, жила в своїх маєтках на Стародубівщині з двома доньками (обидві Марії), з яких старша була за генеральним осаулом Антоном Андрійовичем Гамалією (син генерального осаула Андрія Гамалії, брата Григорія Гамалії — див. прим. 1), а молодша за знатним військовим товаришем Михайлом Богдановичем Корсаком, смоленським шляхтичем.

Небіж гетьмана Самойловича — Михайло Самойлович, кол. полковник гадяцький, був депортований до Москви.

12 Про долю Самойловичевого майна — див. прим. 23.

13 Немає сумніву, що з московського боку головним неґоціятором у цих переговорах був думний дяк Ємельян Украінцев, згодом посол до Константинополя (1699-1700), Польщі (1707) та Угорщини (1708), де він і помер. Визначний московський дипломат і фахівець в українських справах, хоч, за його власними словами, був він «по латыни не учен и по нЂмецки, и по француски не разумЂл».

14 Прокіп Левенець (Левенко) (+ 1691), полковник полтавський (1674-1675, 1677-1678), був тоді (1687) полтавським полковим обозним. Його кандидатуру могла висунути полтавська й запорозька старшина, але шанси її були дуже малі.

«Історія Русів» оповідає про те, що старшина воліла мати гетьманом «обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу», але мусіла поступитися тискові Ґоліцина, який обстоював кандидатуру Мазепи. Цс або плутанина імен (генеральним обозним був тоді Борковський, який, справді, мав своїх прихильників на Коломацькій раді), або ж фамілійна традиція Лизогубів (мова мовиться, звичайно, про Якова К. Лизогуба, внук якого Яків Ю. Лизогуб був генеральним обозним в 1730—1740-х роках).

15 Деякі дослідники, особливо російські, приписують вирішальну ролю в обранні Мазепи на гетьмана хабареві, який Мазепа дав Ґоліцину. Року 1709, вже після смерти Мазепи, в Бендерах старшина писала, що «ясновельможний гетьман Мазепа, без згоди Війська Запорозького, передав багато скарбів гетьмана Самойловича до Москви кн. Ґоліцинові за надане собі гетьманство…». Є власноручне свідчення Мазепи, що він обіцяв і згодом («чрез немалое время») дав Ґоліцину велику суму грошей — 10 тисяч рублів (а також багато коштовних речей). Але таке «приношеніе» було звичайним явищем в умовах того часу. Вирішальне значення мало те, що супроти кандидатури Мазепи не було рівної на Україні, а ще більше те, що за ним стояла Москва й особисто кн. Ґоліцин, давній приятель Мазепи.

16 Зокрема Сава Прокопович дістав генеральне судейство, а Василь Кочубей — генеральне писарство. Генеральним осаулом став Войца Сербин, колишній полковник переяславський, особистий ворог Самойловича. Полковницькі уряди дістали: Яків Лизогуб — чернігівський, Григорій Гамалія — лубенський, Степан Забіла — ніженський, Константан Солонина — київський, Федір Жученко (тесть Кочубея) — полтавський, Тимофій Олексієвич — стародубівський. Прилуцьким полковником, замість забитого Л. Горленка, став Іван Стороженко. Зберегли свої уряди: генеральний обозний Василь Борковський, генеральний суддя Михайло Вуяхевич, полковник миргородський Данило Апостол, полковник гадяцький Михайло Борохович. Переяславським полковником став Дмитрашко-Райча (див. прим. 2).

17 Про повстання 1687 р. — див. розділ IV.

18 Цей стрілецький (згодом солдатський) полк був до 1708 р. в Батурині, при особі гетьмана, й супроводжував його під час походів. Командантом полку був полковник і стольник Борис Миронович Батурін (1693), а потім (1695 р. — до кінця 1708 р.) полковник Іван Анненков*, який тримав себе льояльно щодо гетьмана й користувався прихильністю Мазепи. Пізніше при Гетьмані було 3 московських полки. [* Не Іван, а Григорій Іванович. — Див. лист П. Орлика до С. Яворського в «Основі» 1862 р.]

19 Сєвські чехи — дрібна срібна монета з царським іменням і московським державним гербом (двоголовим орлом), яку карбовано (з ініціятиви українського уряду) в м. Сєвську в 1686-1687 рр. для України, де відчувався брак старих польських (т. зв. жигмонтівських) чехів («пултораків» = 1 1/2 гроша). Через дуже низьку якість нових чехів (вони були майже мідяні), людність на Україні відмовлялася їх приймати. Коломацька угода зобов’язувала український уряд «послать в городы и в мЂста универсалы с подкрЂпленіем смертныя казни, чтоб тЂ, чехи ходили обыкновенно как иных государств такіе ж чехи ходят в Малороссійском краЂ; а естьли б кто противен в том учинился, и тЂм чинить смертная казнь» (пакт XIX). Але це викликало таке обурення на Україні, що вже у вересні 1687 р. московський уряд змушений був вилучити з обігу сєвські чехи. Див.: В. Шугаєвський, Монета і грошова лічба на Україні в XVII столітті. — «Науковий Збірник», І, вид. УВАН, Нью-Йорк, 1952, с. 146-147.

20 Цей пакт, нав’язаний українській стороні Москвою, залишився на папері. Кочубей у своєму доносі на Мазепу 1708 р. пише, що, всупереч Коломацькому Договорові, Гетьман не дозволяв українцям ріднитися з москалями і був дуже невдоволений, коли вони між собою знайомилися й зближалися.

21 Дуже цікаво, що в тексті Коломацької угоди зникло приречення царя, яке було в «Глухівських статтях» (п. 2), що «ничЂм права их и вольности нарушены не будут».

22 Це не було здійснене.

23 Згодом, 1709 р. на еміграції, старшина оцінювала сконфісковане в 1687 р. майно Самойловичів на кілька мільйонів. Окрім маєтностей і великої готівки, сконфісковано було багато дорогоцінностей і коштовних речей — зброї, посуду, одягу тощо, як видно з опису того майна, що споряджений був 1687 р. (опубліковано в «Русской Исторической БибліотекЂ», т. VIII, СПБ, 1884). Деякі срібні речі (великі миски й інше срібне начиння) з гербом Самойловича були в Мазепи ще на еміграції, в Бендерах. Інші, з таким же гербом, потрапили до Москви, де ще на початку XX ст. зберігалися в Кремлі (в «Оружейной ПалатЂ»).

З цього майна «з ласки й окремої уваги ясновельможного гетьмана Мазепи пожертвовано дочці (Самойловича), виданій за кн. Четвертинського, тисячу імперіялів, а внучці двох гетьманів, Самойловича по синові, а Брюховецького по дочці, відданій заміж за полковника Кожуховського (Юрія), тисячу золотих, декілька штук срібного посуду, намиста й маленьку частину дорогих каменів». Крім того, згодом (у 1700 р.) Мазепа дав на викуп кн. Ю. Четвертинського з татарського полону 3 тис. золотих.

Можна думати, що з цих Самойловичевих скарбів Мазепа черпав кошти і на свої величні церковні будівлі 1690-х років, що з них деякі (приміром, соборна церква Мгарського монастиря й Успенська церква в Глухові) розпочав ще Самойлович. Року 1696 Мазепа збудував у Києво-Печерській лаврі башту з церквою в ім’я преподобного Івана Кущника, патрона покійного гетьмана Самойловича.

24 На утримання охотницьких полків ішли прибутки з «оренд» (див. розділ IV).

25 У вересні 1689 р., після московського перевороту й падіння Ґоліцина, пороблено невеличкі зміни в Коломацькій угоді. Зокрема, московський уряд погодився з домаганням Гетьмана, щоб цар не видавав жалованих грамот на маєтності в Україні без попередніх гетьманських універсалів. Див. пакт IV «Коломацьких статей».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.)