Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.) скачати онлайн-> 3. Гетьман Мазепа і духове життя України

3. Гетьман Мазепа і духове життя України


Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві, — і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних плянів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріяльне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подивугідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики — менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріяльних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста — дослідника, вченого, філософа, поета, природньо, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути.

Був ще один чинник, що впливав на українське духове життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіяльности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для нас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, забурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріяльного добробуту й політичного спокою та стабільности, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам’яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріяльної бази й певної незалежности від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні — в усіх тих пам’ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічности, формуючи духово наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне — своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII — початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі — «внЂуду брані, внутрьуду страхи», як казали сучасники, — і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам’яток, серед яких, безперечно , чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.

Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку,

літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство) 89. Ясна річ, ми не можемо тут дати ні загальної картини розвитку українського духового життя мазепинської доби, ні, тим паче, огляду поодиноких ділянок української культури того часу. Але історик мазепинської доби мусить вказати головні тенденції культурного розвитку тогочасної України й насамперед визначити вклад самого гетьмана Мазепи в цей розвиток.

В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим патосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою 90. Він кохався у слові — і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні — чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелю) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне — йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діямантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.

Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит тобольський і сибірський) Антоній Стаховський року 1705. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що Гетьман «розкинув і видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо 91.

Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі — київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу 92 — мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». На відміну від своїх сучасників — володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії).

Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям — храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми — не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).

Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи 93. Слушно каже Крупницький, що «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв’язки в’язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменіею; його сестра й племінниця — черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі і дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодЂтелем моим великим», як згадував про нього Мазепа 1708 р.), і з архиєпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, почалися добрі відносини Гетьмана зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тої доби 94. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв’язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріярха (1686 р.), але залишалося ще багато нез’ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючися в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви 95 й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти централізаційної та русифікаційної політики московського патріярхату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад 96 і надання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східньої Европи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв — правію і матеріяльно — діяльності тих освітніх інституцій (див. нижче) та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква 97.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. збільшується землеволодіння церковних інституцій, особливо монастирів. Гетьман Мазепа щедрою рукою надає маєтки монастирям, а ще більш стверджує своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час скупчили в своїх руках старі й досвідчені господарі — монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастиреві 1689 р. Гетьман писав, що хоч у «Коломацьких статтях» постановлено не давати монастирям нових маєтків (втім, це не зовсім точно — див. п. 3 Коломацької угоди), але він «з горливого до святого мЂстца… усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданст†обрЂтаючихся», надає монастиреві село Мошонку. Проте пізніше Мазепа надавав маєтки монастирям без жадних застережень. Зокрема маєтності були надані (або стверджені) монастирям київським — особливо Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігівським, Батуринському Крупицькому, Глухівському Петропавлівському, Домницькому, Мгарському та іншим, єпископським катедрам Чернігова і Переяслава тощо. Гетьманські надання звичайно стверджувалися царськими грамотами.

Крім земельних надань і уділения дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на заведення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різних льокальних поборів, Мазепа роздає чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи тих податків і повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Недарма борзенський і шаповалівський сотники 1688 р. дістали від Гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смЂлость тую непотребную», наважилися порядкувати в маєтках Максаківського монастиря. Поза тим гетьманська влада звичайно боронила церковні права та володіння від зазіхань з боку світських державців і від непослуху з боку монастирських підданих.

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став «одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей…» 98. Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича — генеральний осаул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів — св. Софії й Успіния (в Печерській лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових — мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Києві (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявлення у Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних монастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них — обидва київські мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, 1684-1688 (?) рр., для якого прототипом були римські базиліки Il Gesú 1584 або San Ignazio 1621-1623), безперечно, одним архітектом, — і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.

Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів мазепинської доби, їх було декілька — своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них — це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х років до 1700 р.), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох київських соборів Мазепи”.

Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703-1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.

З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.

В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України — і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державности в останній чверті XVII ст. створювало для Колеґії відповідну матеріяльну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльности на Сході допомагало Колеґії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготову в університетах Західньої Европи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колеґії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колеґії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

В Києво-Могилянській академії «цвЂченіе всякому з малороссійских дЂтей хотячому учитися походит», як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів — І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників — Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України. Згодом тут училися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, зокрема в академічних конґреґаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику. Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок). А передусім тут творилися кадри української адміністрації, судівництва, духовенства — тогочасної української інтеліґенції, які походили з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільше за все своє існування число студентів — понад 2000.

Цими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує гетьманові Мазепі, якого недарма Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря», «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утвержденіем укрЂпленны», — писав 1705 р. Антоній Стаховський в «ЗерцалЂ от писанія Божественного». Ствердження титулу і прав Академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Києво-Братському монастиреві с. Більмачівки в Івангородській сотні 1692 р., сіл Виновзова і Лутави в Остерській сотні 1693 р., с. Плісецького 1702 р., ствердження с. Стайок 1707 р. та ін.), щорічна дотація в сумі 1000 золотих, різні дарунки, будова нового академічного будинку (корпусу), а головне — повсякчасна увага до Академії й піклування про неї, нерідкі відвідини й присутність на диспутах та виставах академічних — все це зробило Гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської» (Т. Прокопович); ця назва стає тоді звичайною для неї — і, разом з тим, історичним титулом Академії. Недарма побоювалася московська влада в Києві 1708-1709 рр. мазепинських симпатій і акцій з боку Київської академії, яка й заплатила за це кількома десятиліттями свого занепаду після Полтавської катастрофи.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з’являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок — Чернігівська колеґія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три кляси — інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, — шість кляс («училищ»), отже, ще аналогії, піїтики й реторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колеґіяльної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колеґії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. «Зерцало от писанія Божественного» (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колеґії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася «Академією Чернігівською».

Передбачалося також завести школу колеґіяльного типу й при новій єпископській катедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західньоевропейської науки. Немає сумніву, що Київська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західньої Европи 101 — і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до теології) у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній Єзуїтській колеґії. У Львові, наприклад, студіювали сини генерального обозного Ломиковського 102, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного Дневника, свояки Гетьмана — Топольницький 103 і Самійленко 104, Андрій Берло (згодом єпископ переяславський Арсеній), син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов’язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини й з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.

З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов’язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), реторики, діялектики тощо, з’являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії — «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.

Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII — початку XVIII ст. була щільно пов’язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріялами та арґументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., «Вивід прав України» П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.

В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема — велика й ґрандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, — тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб’янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко). Саме на часи Мазепи припадає розквіт т. зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) — «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб’янки — «ДЂйствія презЂльной… брани» (1710) і Самійла Величка — «Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками» (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб’янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який наводить в останній частині свого «Сказанія» такі матеріяли і навіть повні тексти документів, які не могли пережити Батуринської руїни 1708 р., коли загинув Український державний архів, або так чи інакше не могли бути приступні йому (і взагалі українському авторові) після подій 1708-1709 рр. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору виразно вказує, коли задумав він писати свою історію (1704). І праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами і настроями, що панували в культурно-політичному житті мазепинської України, були не «козацькими літописами», як ми їх ще й досі неточно називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези, що помітно і в таких загальноісторичних оглядах, як «ЛЂтописец си ест Кроника» києво-чернігівського ієромонаха Леонтія Боболинського (1699).

Та інтерес до історії охоплював значно ширше коло людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колеґії, пише «Кронічку» (1452-1715), що її Яків Маркович вніс до свого Діяріюшу. Один з братів Лизогубів (Яків чи Семен), мабуть, вже тоді розпочинає свій Літопис (Лизогубівський). Інтерес до історії прокидається і в молодших вихованців Київської академії — Якова Марковича й Миколи Ханенка, а також у Степана Савицького 106.

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками — духовними (переважно) і світськими, — плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші) 107, Дмитра Туптала (вірші, драма, повість — головне «Четьї-Минеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання) 108, Івана

Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші) 109, Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу 110. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагедокомедії Теофана Прокоповича «Володимир» (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи.

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було барокко, українське барокко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме барокко стало стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське барокко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських бароккових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов’язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев’яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва й Чернігова, перебудованих у стилі барокка за Мазепи, але й нових будов Гетьмана, створених або цілком у дусі й стилі барокка (як, наприклад, Мгарський собор і обидва Київські Мазепинські собори), або ж шляхом синтези бароккової базиліки й української дерев’яної церкви (приміром, Всесвятська церква Печерської лаври і стилістично споріднені з нею будови Києва, Чернігова й Переяслава). Барокко не було «чужим культурним добром», занесеним на український ґрунт, і не можна погодитися з В. Модзалевським, який вважав, що «нові ідеї» (він мав на увазі Мгарський собор) «не відповідали національному напрямкові нашої архітектури». Більше рації має В. Залозецький, який, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, казав, що «бароккові будови на Україні не являють жадних чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення (Wesensverwandschaft) певних стилістичних основних рис (Grundzüge), вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва (Baukunst) на Україні» 111. Саме ця різноманітність українського барокка — і разом з тим обмеженість його двома головними архітектурними формами — свідчить про те, що мазепинське барокко було справді українським стилем. Це й забезпечило йому не тільки панування в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII ст., але й поширило його мистецький вплив на Схід, зокрема на Московщину і Дін, а також на Смоленщину.

Але барокко охоплювало й інші (поза архітектурою і взагалі образотворчим мистецтвом) ділянки українського культурного життя за часів Мазепи. Професор Д.І. Чижевський дав переконливе окреслення українського літературного барокка і зовсім слушно включив сюди літературу мазепинської доби 112. Для барокка, — пише Чижевський, — «важливіше (ніж «пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття») зворушення, розбурхання, сильне враження». Саме такою й була доба Мазепи — життя й люди, зокрема керманичі культурного й політичного життя, «от них же первий» був сам гетьман Мазепа, — доба, яка «змагала розворушити, схвилювати, занепокоїти людину», і «з цим змаганням… зв’язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости» (Чижевський).

Найголовніше те, що вилив барокка виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що «політика барокка — політика широких всесвітніх плянів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того бароккового духу, кінецькінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности.

Це яскраво позначилося також у царині історіософії та політичної ідеології. З добою Мазепи було зв’язане відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалима». Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію 113, яка ще чекає на свого дослідника. Вона з’являється в Києві в добу гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріярха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва, як II Єрусалима, підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект, формулюють і пропагують митрополити Іов Борецький («богоспасаємого града Кіева, второго руского Ієрусалима» — Окружне послання 1622 р. до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького 1631 р.). Ця ідея була прийнята і в Печерському Атенеї митрополита Петра Могили («Евфонія веселобрмячая» 1633 р.), і недарма в Катехизисі Петра Могили Єрусалимська Церква була названа «матір’ю всіх Церков». З великим блиском виступає ця ідея в часи Хмельниччини, безперечно внаслідок перемоги національно-визвольної революції й, мабуть, не без впливу східнього духовенства (патріярх єрусалимський Паїсій та інші). Вона була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Відгуки її (в різних варіянтах) знаходимо в промові митрополита Сильвестра Косова до московських послів 16 січня 1654 р., в листі Золотоверхо-Михайлівського ігумена Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 p., в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Методія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 р., в промові українського посла Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 р. тощо.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярности на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі, де кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до Гетьмана з 26 лютого 1693 р. писав: «истинну рекши, имянно во втором ІеросалимЂ, в богоспасаемом градЂ Кіе※. Леонтій Боболинський вносить послання І. Копинського до Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «ЛЂтописца» (1699). Взагалі ця ідея була дуже поширена в Києві, зокрема в академічних колах. З особливою силою і новим політичним звучанням виступає вона у творах Теофана Прокоповича, головне — в його «Володимирі» і в казаннях 1705-1706 рр.

Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху — з’єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським реґіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи — гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східньої Европи. Водночас високо зростає авторитет володаря Гетьманської України — гетьмана Івана Мазепи. Перед духовим зором українського вченого й письменника встає картина величі — політичної й культурної –

Київської імперії великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи й величні пам’ятки його культурної діяльности, зокрема в своєму рідному Києві, що його «всі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Т. Прокоповича на день святого Володимира 1705 р.). І присвячуючи свого «Володимира» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого й відновителя старокиївської імперіяльної традиції. Слушно каже професор Ю.В. Шевельов (Ю. Шерех), що в цих творах Т. Прокоповича ідея II Єрусалима — Києва стає такою ж типовою для української національно-політичної свідомости, як ідея III Риму — Москви для свідомости московської.

Не втрачаючи традиційного антиримського (колись і антигрецького), а, властиво, антипольського наставления, українська ідея II Єрусалима вістрям своїм повертається в бік московського III Риму й стає важкою ідейно-політичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою 114.

Та в мілітарно-політичній боротьбі Києва й Москви зазнав поразки Київ. Це позначилося й на становищі самого Т. Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником (spokesman) сили (the mighty)» (Ю. Шевельов). «Давня туга його (Прокоповича) за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов) після Полтавської катастрофи, і колишній речник Київського II Єрусалима став неофітом і пропаґатором Петербурзького III Риму, ідеологом Всеросійської імперії. Було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому переверненій Прокоповича з апологета Мазепи в апологета Петра.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — емансипації від Москви, в ім’я відновлення державної незалежности України. Матеріяльно і духово козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IV

1 Дуже цікаві матеріяли Прусського таємного державного архіву про невдалу спробу стародубівських купців 1702 р. перевезти свої товари до Кеніґсберґа опубліковано у розвідці д-ра Домета Олянчина «До історії торговлі Руси-Украіни з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсберґом наприкінці XVII і початку XVIII ст.» — «Записки Чину Св. Василія Великого», Львів-Жовква, 1936, т. VI, ч. 1-2, і окремо, Жовква, 1932.

2 Генеральними обозними за гетьманування Мазепи були: Василь Борковський (до 1702 р.) й Іван Ломиковський (1707-1709). Борковський, особливо останні роки (він помер 1702 р.), менше цікавився урядовими справами, та й Мазепа, який взагалі не любив його, тримав Борковського на віддалі від Батурина. Гетьман, сам добрий знавець гарматної справи, яка спеціяльно належала до обов’язків генерального обозного, не призначав наступника Борковського аж до 1707 р., коли генеральним обозним став Ломиковський. Можна думати, що Мазепа безпосередньо керував справою озброєння, добираючи собі помічників-фахівців. Найвидатнішим з них був, мабуть, Фрідріх Кеніґсек, осаул Генеральної військової артилерії, отже, помічник генерального обозного (про Кенігсека — див. розділ IX).

Іван Васильович Ломиковський (+ 1714), родом з Волині, генеральний писар і свояк гетьмана Михайла Ханенка. На Лівобережжі знатний військовий товариш (1677, 1681), гетьманський дворянин (1684), член генерального суду (1688). З 1689 р. був членом українського уряду як генеральний хорунжий (1689-1691), наказний гетьман (квітень 1690), генеральний осаул (1692-1707), спочатку другий (1692), а після смерти Андрія Гамалії — перший; генеральний обозний (1707-1709). З 1709 р. — на еміґрації в Бендерах, а потім у Ясах, де й помер.

3 Дмитро Максимович, майбутній генеральний осаул, «протягом декількох років» мав «у своєму розпорядку» Генеральний скарб (акти Бендерської Комісії 1709 р.). Про Дм. Максимовича — див. далі.

4 Про П. Орлика — див. розділ X.

5 Іван Павлович Лисиця, син полковника брацлавського (1674), полковник брацлавський, згодом, на Лівобережжі — полковник охочепіхотний; знатний військовий товариш (1685-1691). Року 1685 посланець гетьмана Самойловича до Константинопольського патріярха в справі підлеглости Київської митрополії Московському патріярхатові.

6 Юрій Харевич, родом з Правобережжя, згад[аний] 1683 р. (Стецюк, с. 53—54) с. Стара, знатний військовий товариш (1691), гетьманський дворянин (1708), виконував різні господарчі («дозорця Конотопських млинів панських» — 1691) та дипломатичні функції, зокрема був посланцем до Москви (1691), до Запоріжжя (1691, 1708) і Газі-Кермана (1691).

7 Тимофій Радич (+ 1709), родом з Правобережжя, канцелярист (1672), «обиватель конотопський» (1681), військовий товариш (1689), знатний військовий товариш (1708), був «при боку» гетьманському для різних доручень. А. Лазаревській. Універсал гетмана Скоропадського о надачЂ маетностей значковому това-

ришу войсковому Тимофію Родичу («Черн[иговские] Губ[ернские] ВЂд[омости]», 1855, № 3).

8 Олексій Михайлович Туранський (+ 1716), вихованець Києво-Могилянської колеґії, військовий товариш (1689), сотник глухівський (1699-1709), генеральний суддя (1709-1716). Був довіреною особою Самойловича, а потім Мазепи, який в нього «всегда дЂтей крещивал». Виконував різні державні й приватні господарчі доручення Мазепи, [писав] латинські вірші. Року 1689 — посланець Гетьмана до Москви. Брав участь у війні проти Швеції. Прихильник політичних плянів Мазепи («весма Мазепиной партій» — 1708 р.).

9 Про М. Васильківського й С. Ширая — див. далі.

10 Сава Лукич Владиславич (Рагузинський) (1670-1738), ілірійський граф (1711), родом із Боснії; купець, що провадив великі неґоціяції в країнах Близького Сходу, на Україні та в Московщині (з 1702 р.); фінансовий аґент українського й російського урядів і політичний агент російського уряду на Балканах; згодом російський дипломат, таємний радник і надзвичайний та повноважний міністер у Китаї (1725). Тримав на оренді українську індукту й виконував різні торговельно-фінансові доручення гетьмана Мазепи, зокрема експортував поташ з гетьманських буд, і був посередником у торговельних зносинах України з країнами Отаманської імперії. Року 1710 одержав великі маєтності в різних полках Гетьманщини, сконфісковані російським урядом у генерального обозного Ломиковського та генерального судді Чуйкевича, зокрема м. Велику Топаль з сусідніми селами — у Стародубівському полку, й с. Парафіївку — у Прилуцькому полку. Заснував (к. 1720 р.) в Топальській волості першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику.

Про володіння Владиславичів, що стали одними з найбільших землевласників Гетьманщини, — див. нашу працю «Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине», Київ, 1925, с. 39—73. Про Саву Владиславовича, Ibid, c. 73-74.

11 Василь Нечипорович Чуйкевич, родом з Полтавщини, військовий канцелярист (1689, 1697), дворянин гетьмана Мазепи, господар Гадяцького замку, реєнт Генеральної військової канцелярії (1702) й в. о. генерального писаря; генеральний суддя (1706-1709). Під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво. Його брат Олександр Нечипорович, «писар мЂскій Полтавскій», «писар городовий Полтавскій» (1666-1689), дуже багата людина.

12 Степан (Васильович?) Трощинський (+ 1709), військовий товариш (1693), господар Гадяцького замку, полковник гадяцький (1704-1708). Свояк Мазепи, виконував різні дипломатичні доручення Гетьмана (зокрема був посланцем до Січі 1693 р.). В кінці 1708 р. був заарештований москалями і ув’язнений у Києві, де й помер незабаром.

13 Іван Федорович (?) Чарниш (+ 1728), посланець («гонець») до Константинополя (1700 — квітень), перед тим був посланцем до Москви (1699), господар Батуринського замку (1701), військовий канцелярист (1699, 1700, 1703, 1708), резидент Мазепи при царській головній квартирі у Гродно (1705), знатний військовий товариш (1709), полковник гадяцький (1709-1715), генеральний суддя (1715-1725).

14 Михайло (Максимович ?) Турковський, гетьманський дворянин, почепівський дозорця, сотник мглинський (1706-1710), господар Гадяцького замку (1710-1729), генеральний писар (1729-1739). Помер 1739 р. Але Лаз[аревський] каже, Турковський помер 1737 р. (т. II, с. 339).

15 Лук’ян Іванович Жоравка (+ 1719), родом з Новгорода-Сіверського, господар Батуринського замку (1690 рр.), сотник новгородський (1696-1709), полковник стародубівський (1709-1719).

16 Іван Бистрицький, родич (чи свояк) Гетьмана, був старостою шептаківським протягом цілого гетьманування Мазепи (1687-1708). Пішов з Гетьманом на еміґрацію, *-згодом переїхав до Швеції, де й помер 1717 року-*. Служив у Мазепи 40 років, отже з 1669 року (?).

[*—* У коректурному примірнику закреслено, замість цього олівцем написано: «у Бендерах до 1717 р. (або ж ще напередодні Калаґалику)». (Прим. ред.).]

17 Федір Топольницький, свояк Мазепи, гетьманський дворянин, знатний військовий товариш (1700). Господар Гадяцького замку (1699-1700). З дому Городиських жінка Бистрицького була [тьотьою] Мазепи (він був її вуйко). Див.: Лист Бистрицького до Карла XII. — Єнсен, Родина Войнаровських в Швеції. — ЗНТШ, m. 92, c. 192-193. Бистрицька була [тіткою (?)] Войнаровського (по Мазепі). Взагалі треба дослідити споріднення Бистриць[ких] з Мазепою. Це не зовсім ясно. Ось текст листа: «quamvis meauxor fuit sanguine cum ipso iuncta, quaniam Mazeppa fuit ippius Avunculus, et теаихоr Magnifico D-no Wojnarowski Matertera ex domo Horodisciorum». (ЗНТШ, т. 92, ст. 191-193).

18 Іван (Ян) Рутковський був переволоченським дозорцею в 1691-1692 рр.

19 Федір Третяк, дозорця переволоченський в 1708-1709 рр., пішов на еміґрацію й був у Туреччині та Швеції. Дальша доля його докладно невідома. Року 1720, здається, був на польській військовій службі.

20 Петро Гриневич, дозорця терехтемирівський (к. 1701), знатний полку Переяславського товариш (1714).

21 Гордій Савич Носикевич (Носикевич-Пригара) (+ к. 1714), «ярмарковими справами завЂдуючий» у Стародубі (1695), стародубівський полковий писар (1699—1705), «дозорца будних заводов рейментарских» (1704-1706), знатний військовий товариш (1710), зять Спиридона Ширая.

22 Козьма Олексійович Заруцький, військовий товариш, староста янпольський (1691), син протопопа новгородського Олексія Заруцького і брат новгородського протопопа Атанасія Заруцького.

23 О. Панкевич був потім стародубівським полковим писарем (1708).

24 Тимофій Згура (Стиглієв) (+ 1709 (1708 (?) (Модз[алевський], т. І, с. 123)), грек, який віддавна оселився на Україні (мав маєток у Яготинській сотні Переяславського полку). Володів також с. Переяславкою Прохорівської сотні Ніжинського] п[олку] (Лазаревський], Оп[исание…], т. II, с. 124). Хутір Згури [був] під с. Красним. Був на дипломатичній службі українського уряду: посланець до Молдавії (1703), до Туреччини (1708). Через нього, властиво, йшли дуже важливі зносини Мазепи з турецькими урядовими чинниками в справі допомоги Туреччини проти Росії. Року 1708 Гетьман передав йому оренду на Білоцерківщині — це, мабуть, був його маєток Згуровка (згодом у Биковськой волості Розумовських, потім і Кочубеїв (по шлюбові), але незабаром Згура помер.

25 Про це — див. нашу розвідку «До історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини». — «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 303-310.

26 Константин Халимонович (Филимонович) Пригара, міщанин новгородсіверський, війт новгородський (1686-1689). Про нього див.: Федоренко, Рудни Лево[бережной] Украины, с. 232-233.

27 Михайло Андрійович Миклашевський (+ 1706), родом, мабуть, з Правобережжя; військовий товариш (1671), дворянин гетьмана Д. Многогрішного (1672) і один з його головних дорадників; року 1672 їздив у посольстві до Москви. Глухівський городовий отаман (1675); ніженський полковий осаул (1679-1682); генеральний хорунжий (1682); генеральний осаул (1683-1686, 1689); 1687 р. був на короткий час скинутий з уряду; полковник стародубівський (1689-1704, 17051706); московський стольник (1689-1696). Один з найвизначніших державних діячів мазепинської України. Забитий шведами під Несвіжем 19.III.1706 р.

28 Скляній промисловості Гетьманщини XVII-XVIII ст. присвячена цінна монографія покійного В.Л. Модзалевського «Гути на Чернігівщині», Київ, 1926. Див. нашу рецензію на цю працю в «Записках історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 369-375.

Монографія чернігівського історика-архівіста П.К. Федоренка про залізорудну промисловість Гетьманщини («Рудні Чернігівщини XVIІ-XVIII ст.»), оперта на великому архівному матеріялі й готова до друку ще в половині 1930-х років, і досі не побачила світу.

«Материалы по истории СССР», вып. V, АН СССР, Инст[итут] истории, Москва 1957: «Документы по истории металлургии Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. (вводная статья (с. 115-203), подготовка текста и словарь слов П.К. Федоренка).

Монографія П.К. Федоренка вийшла в світ щойно в кінці 1960 р. (отже, вже після виходу моєї книги): Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVIIXVIII вв. Изд-во АН СССР, М. 1960, 263 с.

29 У Гадяцькому полку була гута коло Гадяча й с. Русанівки (1687). Року 1709 згадується в Гадяцькому полку гута військового товариша Омеляна Жадченка — можливо, тотожня з попередньою.

30 Юхим Якович Лизогуб, син Якова Кіндратовича; генеральний бунчужний (1688-1691), генеральний хорунжий (1694 (або 1691?) — 1698), полковник чернігівський (1698-1704). Помер 1704 р, (між січнем і 27.IX.). Дружина — Любов Петрівна Дорошенко, донька гетьмана.

31 Дядиченко, с. 42-43.

32 Іван (Яско) (в чернецтві Іларіон) Миколайович Маковський (к. 1643 — к. 1715), кролевецький городовий отаман (1669), сотник кролевецькнй (1675-1707), з 1708 р. чернець Києво-Печерської лаври, городничий лаврської Лищицької волости, Стародубівського полку (1713). За словами сучасників, «МазепЂ бил кум й люблях его Мазепа».

33 Лазар Матвієвич (+ до 1693), знатний військовий товариш і обиватель воронізький (1679-1692), родоначальник Лазаревичів.

34 Цю рудню колись (1669) купив батько Івана, чернігівський війт Григорій І(ванович?) Яхимович, в Максима Лейби й тримав у своїй посесії, даючи певну щорічну квоту до Військового скарбу. (Див.: Федоренко, с. 227-228, ч. 55). Року 1701 І. Яхимович уступив рудню Чернігівській катедрі, й Гетьман дозволив це універсалом 26.III. 1701 р. з тим, щоб до Військового скарбу давано було щороку 12 возків заліза доброго гнучого.

35 Василь Козьмич Скобичевський (Скабичевський) (1643-1741), гутник машевський і жадовський.

36 Про людвисарство (ливарництво) на Гетьманщині — див. розвідку В. Модзалевського в «Збірнику Секції Мистецтва Українського Наукового Товариства v Києві», т. І, Київ, 1921.

37 Карпа Йосипович (Балашевич) — працював 1697 р. у Глухові (Дядиченко, 477-478) «Карпо Й(І)сифович Людвисов Глуховскій (1698 р.).

38 Репродукцію цього дзвона (й виображення Мазепи на ньому), що знаходився до 1941 р. в Чернігівському історичному музеї, вміщено в цій книзі.

39 Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, т. V. ЦДАДА. Кн[та] Мал[ороссийского] пр[иказа], № 62, арк. 773 і 773 зв.

40 Прокіп Силич Силенко (Силевич) (к. 1643- к. 1723), стародубівський полковий хорунжий (1690), сотник (1693-1705), обозний (1705-1712) і суддя (1712-1722). Року 1707 був стародубівським наказним полковником.

41 Ганна Павлівна Орлик, народжена Герцик (к. 1680 — після 1757), донька полтавського полковника П. Герцика. З 1698 р. — дружина Пилипа Орлика, майбутнього гетьмана України.

42 Андрій (Андроник) Федорович Кандиба (+ 1730), син корсунського полковника, що перейшов на лівий берег Дніпра коло* 1675 р.; сотник конотопський (1698-1707), полковник корсунський (1708-1710). [* У коректурному примірнику слово закреслено. (Прим. ред.).] Одружений з донькою Якова Лизогуба Домнікією. Сестра Андрія Уляна за осаула Генеральної] артилерії Семеном Карповичем Карткою. (Модзалевський, т. II, с. 262). Року 1710 був депортований до Москви, де залишався до 1715 р., коли повернувся на Україну, без права займати будь-який уряд. «Знатний бунчуковий товариш» (1724), командував бунчуковим товариством під час гилянського походу (1725-1728). Генеральний суддя (1728-1730).

43 Григорій Назарович Костенецький, знатний міщанин конотопський (1700), знатний військовий товариш (1704), сотник конотопський (1707-1716, 1719-1727).

44 Федір Данилович Стожко (Стожок) (+ 1732), кролевецький городовий отаман (1702-1708), сотник кролевецький (1709-1713) і батуринський (1713-1732).

45 Семен Вакулович, козак Пирятинської сотні (1675), сотник пирятинський (1696-1718).

46 Федір Іванович Сулима (+ 1691), син гетьмана Івана Сулими, полковник переяславський (1659), знатний військовий товариш (1673), «дозорця добр панських» у Конотопі (1679-1680), знатний і старинний товариш військовий (1681); сват гетьмана І. Самойловича.

Іван Федорович Сулима (+ 1721), сотник воронківський (1687- 1688), знатний військовий товариш (1689), генеральний хорунжий (1708-1721).

Сулими були посвоячені також з гетьманом І. Мазепою: донька Ф.І. Сулими була за полковником лубенським Дмитром Зеленським, свояком Гетьмана.

47 Андрій Михайлович Гамалія (+ к. 1694 р. В УРЕ, т. III, с. 118 помер 1696 р. Це, мабуть, помилка. Модзалевський (у додатках) зазначає, що універсал 03. VI.1693 і купча 19.IV.1695 стосується не Андрія Мих. Гамалії, а сина його Андрія Андрійовича. (Купча 19.IV. 1695 — це в Чечелів). Отже, А.М. Гамалія помер після 13.XII. 1694 р.), брат лубенського полковника Г. Гамалії; лохвицький городовий отаман (1657), сотник лохвицький (1679-1687), генеральний осаул (16891694). Користувався великим впливом у Мазепи. З синів його — Михайло Андрійович Гамалія (+ к. 1723-1725), сотник лохвицький (1690-1693), значний тов[ариш] войсковий (1694), був генеральним бунчужним (1701-1703), генеральним хорунжим (1707) і генеральним осаулом (1707-1709); депортований до Москви, був там до 1715 р. Брат його — Антін Андрійович Гамалія, зн[ачковий] в[ійськовий] тов[ариш] (1702), був генеральним осаулом (1708) і полковником білоцерківським (1708). Був на засланні в Сибіру (з 1712 р.) й помер у Москві 1728 р. Про нього див.: Філарет, т. IV, с. 20-21.

48 Іван Федорович (?) Стороженко (+ 1693), родом з Правобережжя; сотник ічанський (1670?*, 1681-1687), полковник Прилуцький (1687-1692). [* В оригіналі було: 1706? (Прим. ред.).]

49 Інститутові знатного військового товариства (зокрема за доби Мазепи) присвячена цінна монографія проф. Л.О. Окіншевича «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст.», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLVII, Мюнхен, 1948.

50 Семен Савич Савич (+ 1725), знатний військовий товариш (1687, 1689), писар генерального суду (1701-1706), генеральний писар (1709-1725). Заарештований у Петербурзі 1723 р. у справі Полуботка, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці.

51 Це батько Гедеона Одорського, ректора Києво-Могилянської академії (1702-1705) і архимандрита Батуринського Крупицького монастиря (1705-1712), прихильника Мазепи і приятеля П. Орлика, за що його заслано 1712 р. на Соловки.

52 А втім, з селян гетьманського містечка Бахмача (Ніженський полк) «за гетмана Мазепи… никаких зборов денежных и хлЂбных не збиралось, кромЂ работизны до двора Батуринского».

53 Петро Михайлович Булавка (+ до 1719), військовий канцелярист, чернігівський полковий писар (1708), писар генерального суду (1711-1713), зять генерального судді Сави Прокоповича. Батько його, Михайло Булавка, був писарем Канівського полку й [перебрався] на Лівобережжя до Чернігова з синами Петром і Тимофієм, який був чернігівським полковим сотником. (Лаз[аревський], т. II, [с.] 114).

54 Осенщина (грішми або натурою) — частина врожаю, відповідно до кількости робочої худоби.

53 Свідчення І. Носа (про нього — див. розділ IX) треба брати cum grano salis, бо писалися вони тоді, коли Д. Горленко був на еміґрації, а головне тому, що новий уряд Прилуцького полку не хотів, щоб гетьман І. Скоропадський передав володіння Д. Горленка його синові Андрієві (зятеві Д. Апостола). Але це був офіційний доклад полковника гетьманові, а тому можна думати, що загальна картина, подана Носом, не дуже далека від дійсности.

16 Переяславські Мокієвські — це окрема галузь білоцерківського роду Мокіевських, родичів Мазепи, яка відщепилася ще перед 1648 р.

57 Самійло Афанасієвич (Самойлович-Зимницький), сотник веркіївський (1692-1709).

58 (Стецюк, [с.] 112; Генеральне] Сл[ідство] Ніж[енського] п[олку], [с.] 169; Лаз[аревський]. Оп[исание Старой Малороссии, т.] II, [с.] 119. Копія універс[алу] — ДПБ УРСР [Інститут рукопису НБУ — І.Г.], відділ рукописів, збірка Лазаревського], І, [№] 55346.

59 Року 1722 Генеральний] Суд ухвалив: «аби п. Дзевулскій впред гамовался в своей запалчивости ку подданним, которіе взаем не важилися бы ему u его слугам противними досаждати словами, А послушенства в работизнЂ два дни бы в тиждень отбували. Семен Чуйкевич». (А Лазаревскій. Описаніе Старой Малороссіи, том І, с. 253, прим. 415). С.В. Чуйкевич був тоді асесором ген[ераль ного] суду.

60 Буди С. Ширая в кінці XVII ст. були в лісах Щербиницьких, Денисковських і «Хвоєвських» (Фоєвицьких), Топальської сотні. В 1705 р. тут залишалися самі будища.

61 Думка О. Лазаревського про походження Максимовичів од Івана Шимашенка, «жолнера Войска Запорожского» (1650) (А. Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, том II. Полк нЂжинскій, К., 1893, ст. 28, прим. 75) була цілком слушно спростована В. Модзалевським (В.Л. Модзалевскій, Малороссійскій Родословник, том III, К., 1912, с. 299, прим.).

62 Митрополит Іоан Максимович був канонізований 1916 р.

63 Дата смерти В. Максимовича не зовсім ясна. Можливо, що він загинув у битві на Кодимі 1693 р. (див. розділ III цієї праці).

64 Дмитро Максимович здався росіянам під Полтавою й 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер 1732 р. Був наглядачем (надсмотрщиком) корабельної верфі. Року 1731 (?) збирався до Сибіру (чи не 1711 р. ?) відвідати брата митрополита.

63 Син Петра Максимовича — Іван, військовий канцелярист (1708), був посланий Гетьманом за три дні перед зривом з Москвою «з останнім привітом до царського двора», але якось врятувався від «московської жорстокости» й повернувся до Гетьмана, з яким пішов на еміґрацію. В Бендерах був генеральним писарем у гетьмана П. Орлика. Року 1715 повернувся на Україну, звідки був депортований до Москви і помер там 1732 р. Іван Максимович, військовий канцелярист, був посланий Мазепою в Малоросійський приказ в Петербурзі (Каргер [«Древний Киев»] або скорше, в Москву, в липні 1707 р. з великим скарбом куфійних монет (2380), знайдених у Києві в 1706 р. під час будови нової Печерської фортеці (М. Каргер, Древний Киев, [т.] І, [с.] 116-117; Е.В. Барсов. О кладЂ, найденном в Кіе†при ПетрЂ Великом. Древности. Труды Моск. Археол. Общества, т. IX, в. II-III, 1883, протоколы, с. 22-23; П.С. Савельев. Сообщеніе о трех примЂчательных находках восточных монет в КіевЂ. З.Р.А.О., т. V, СПб., 1853. Проток, засед., с. 57. Див. також: Н.Ф. БЂляшевскій: 1) Клады великокняжеской эпохи, найденные в КіевЂ, К. Ст., т. XXII, K. 1888, c. 137; 2) Монеты и клады Кіевской губерній. K. 1889, c. 7; А. Марков. Топографія кладов восточных монет, СПб, 1910, № 73, Кр. 13).

Про нього див. ще: Харламповича, с. 548, пр. 1 (дуже важливе); К[иевская] Ст[арина], [т.] III, [с.] 397; Тр[уды] Черн[иговской] Арх[ивной] Ком[иссии], [m.] VIII, [с.] 121-122; Olexa Horbatsch, Ivan Maksymovyč, ein verkannter ukrainischer Lexikograph bis 18 Jakrhunderts undsein Wörfekbuch. — The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Volume VIII, 1960, number 1-2 (25-26), s. 95-114; C. Пекарский. Наука и литература при Петре Великом, СПб., 1862, т. І.

66 Томари — грецького походження. Переяславський купець Іван Томара грек, купець у Переяславі (1666 р.) був «військовим індуктарем» (з 1660-х років ще перед Брюховецького і при Брюховецькому). Сини його — Степан і Василь були в Самойловича гетьманськими дворянами. Степан Томара (+ 1715), зять полковника чернігівського Я. Лизогуба, був сотником домонтовським (1688) і полковником переяславським (1706-1715) до 1708 р. — наказний (бо був живий ще Іван Мирович, який був у шведському полоні). Василь Томара (+ 1726) був сотником вибельським (1704-1715), а згодом чернігівським полковим суддею (1715-1726).

67 Герцики — жидівського походження, родом з Умані. Семен Герцик, який вихрестився під час Хмельниччини, був полтавським купцем. Вдова його вийшла заміж за генерального суддю (згодом генерального обозного) Петра Забілу, що допомогло синові Семена Герцика — Павлові, який також, як і батько, був полтавським купцем, вийти в старшину. Павло Семенович Герцик (+ к. 1700 (1699 ?)) був полтавським полковим писарем (1675), а потім полковником полтавським (1675-1676, 1677, 1683-1687, 1691-1695). Його сини пішли з гетьманом Мазепою на еміґрацію. Старший з них, Григорій Герцик, посвоячений з Мазепою (через Громик), полтавський наказний полковник (1705) був генеральним осаулом у гетьмана П. Орлика. Року 1720 він був підступно схоплений москалями у Варшаві й ув’язнений у Росії до 1735 р., коли його було звільнено з-під варти, але із забороною повернутися на Україну. Про доньку Павла Герцика — Ганну Орлик — див. прим. 41. Одна донька П. Герцика була нібито за Іскрицьким (1690); друга — Марія Павлівна — за Володимиром Григоровичем Максимовичем, військовим.] тов[аришем], сином переяславського протопопа й племінника ген[ерального] асаула Дмитра Максимовича.

68 Ісак Ярмолайович Дерев’янка, війт стародубівський (1686), стародубівський полковий обозний (1687).

69 Окрім Азарівки, Дерев’янка володів ще с. Соловою протягом одного року — мабуть, на ранґ полкового обозного.

70 Григорій Семенович Отвиновський, писар міський стародубівський (1693-1721)* з перервами, стародубівський війт-елскт (1723); стародубівський городовий отаман (1722-1723)**- Л[укомський] и М[одзалевсъкий], Герб[овник], [c.] 126. Герб Гриф.

[* У першому виданні було: (1704-1722). (Прим. ред.).

** У першому виданні було: (1723). (Прим. ред.).]

71 Року 1716 гетьман І. Скоропадський надав Г. Отвиновському ціле село Обухівку.

72 Київський Центральний Архів Давніх Актів, збірка Археографічної Комісії (фонд ч. 360), ч. 393, Компут Стародубівського полку 1723 р.

73 Данило Полоцький (чи не батько Дмитра?), війт київський (1668-1674), був одружений (1668) з Євгенією Васильовною Радченко ([…] 1674), донькою бурмістра Чернігівського маґістрату, яка […] була за Иоаннікієм Силичем Силичем, полковником чернігівським (1657-1663).

н Інокентій Ма(о)настирський (+ 1697), з галицького шляхетського роду (герба Сас), ігумен Любельський (1678-1681). (Див.: С. Величко, т. III, с. 350-351; І. Шляпкін, Дм. Ростовський, с. 161, прим.; «родом жидовин» (?) -Див.: О. Пипін. Історія русской лит[ературы], m. II, c. 386), ігумен Києво-Кирилівський (1681-1697), визначний церковно-політичний діяч, письменник і проповідник. Багато зробив для відбудови Кирилівського монастиря, збільшення його земельних володінь і взагалі його господарського добробуту. Року 1685 їздив до Москви як делеґат українського духовенства, в зв’язку з поставленням митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Року 1687 Ржищівський монастир був його заходами приписаний до Кирилівського монастиря. Року 1689 був членом української урядової делеґації, що їздила з гетьманом Мазепою до Москви. Року 1690 був головою Собору, який обрав Варлаама Ясинського на митрополита. Користувався великою прихильністю Мазепи, який зробив щедру пожертву (понад 10 тис. золотих) на відбудову старовинної (XII ст.) соборної церкви Кирилівського монастиря. Помер 17.1.1697 (м[итрополит] Іларіон). Про Інокентія Монастирського — див. розвідку проф. І. Шляпкіна в ЖМНПр. 1885, кн. X, с. 234-244.

Портрет І. Манастирського зберігся й досі в Троїцькому соборі Кирилівського монастиря. Див. нашу розвідку «Пам’ятка українського церковного малярства часів гетьмана Івана Мазепи». — «Бюлетень Богословсько-Педагогічноі Академії У. А. П. Ц.», ч. 2, Мюнхен, 1946, с. 22-24. Про портрет І. Манастирського є згадка в статті О. Повстенка — «Кирилівська церква в Києві» («Нові Дні», 1954, вересень). Портрет І. М[анастирського] — див. О. Повстенко, «Золотоверхий Київ», зошит 4, с. 127.

75 «Нижній город» — Поділ, торговельний центр тогочасного Києва й осідок його міської громади та маґістрату.

76 «Грабіж» — тогочасний правний термін, що визначав забирання чужого майна порядком відшкодування заподіяних власником його втрат.

77 Андрій Юхимович Лизогуб (к. 1673-1737), старший син чернігівського полковника Ю.Я. Лизогуба, сотник конотопський (1716-1719), бунчуковий товариш, одружений з Прасковією Михайлівною Миклашєвською, донькою полковника стародубівського, року 1694 одержав гетьманський універсал на с. Старий Почеп, надане йому тестем.

78 Київський губернатор кн. Д.М. Ґоліцин писав гр. Г.І. Ґоловкінові 11 листопада 1708 р.: «МнЂ мнитца, войт кіевской о измЂнЂ Мазепиной вЂдал, понеже зЂло к нему был добр и никаких поборов на них не накладывал, и всЂ доходы войт с урядом междо собою дЂлили. И недавно дал ему деревню дворов со ста. И когда ко мнЂ он, войт, приходил, то в великом сумнЂніи был. А на ПодолЂ будет дворов больше 2000, а людей соберется тысячь пять и с студентами» (Киево-Могилянської академії).

Це, а також низка інших фактів, спростовує поширену в совєтській історичній літературі думку про те, що українські міста ставились вороже до уряду Мазепи.

79 Село Нехаївка (Ніженського полку) — маєток компанійського полковника І. Новицького.

80 Це — або Степан Петровський, лубенський полковий осаул (1671), сотник городиський (1687), або ж, скоріше, син його, Андрій Петровський, також сотник городиський (1694-1700) і лубенський полковий осаул (1700-1717).

81 Іван Прокопович Левенець (+ к. 1736) був прийнятий гетьманом Самойловичем «под бунчук» (1685); полтавський полковий сотник (1687-1690 і 1691) (Ром[ановський], «Полтава», с. 297. Село Мільці) і осаул (1691-1699), полковник полтавський (1703-1709), бунчуковий товариш (1723), один з трьох правителів Генеральної військової канцелярії (1724-1727).

82 Іван Якович Лисенко (+ 1699), сотник (1665) (Стецюк, с. 272), полковник чернігівський (1669-1671), генеральний осаул (1672-1676), полковник переяславський (1677-1678, 1690-1692).

83 Українська старшина на Гетьманщині віддавна була зв’язана родинними, маєтковими й службовими стосунками зі Смоленською шляхтою, яка й під московською владою зберігала довший час свій становий (шляхетські уряди) та військовий (окремі полки Смоленської шляхти, на чолі з місцевою старшиною) устрій і часто-густо виявляла свої національно-політичні аспірації та автономічні тенденції.

У зв’язку з повстанням на півдні Гетьманщини 1687 р., гетьмана Мазепу від Коломака до Батурина супроводжував кінний полк смоленської шляхти на чолі з генерал-майором тої шляхти Володимиром Повало-Швайковським (сватом гетьмана Самойловича). Мазепа згодом (1706) писав про В. Швайковського (+ 1690), Що він «здавна до всей Малой Россіи усердную имЂл прихильность».

84 «Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи» — ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 538 (520).

85 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 667.

86 Див. розділ V.

87 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 1004 (989).

88 Цей відзив Вільчека, як і дещо пізнішу (1701) звістку московського мандрівника І. Лук’янова про те, що гетьман Мазепа «стрЂльцами (московськими)… крЂпок», треба брати, звичайно, cum grano salis.

89 Окремі галузі української культури мазепинської доби мають чималу наукову літературу. Зокрема треба згадати (крім давніших праць) праці з історії освіти, науки та літератури — М. Петрова, С. Голубева, О.Ф. Тітова, А. Яблоновського, Д. Вишневського, І. Шляпкіна, В. Перетца, С. Маслова, В. Рєзанова, М. Возняка, Я. Гординського, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Ю. Шереха), І. Огієнка (митрополита Іларіона), R. Stupperich та ін.; з історії мистецтва — Г. Павлуцького, К. Широцького, Ф. Ернста, Д. Антоновича, В. Модзалевського, Д. Щербаківського, В. Залозецького, В. Січинського та ін. Культурні впливи України на Московщину XVIІ-XVIIІ ст. досліджено в капітальній праці K. Харламповича «Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь» (т. І, Казань, 1914). Ґрунтовний огляд українського культурного життя за часів Мазепи подано в статті д-ра М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» («Мазепа», збірник, т. II, Варшава, 1939, с. 69-87).

90 Питання про літературну творчість Мазепи все ще мало досліджене. Окрім відомої Думи («Всі покою щире прагнуть»), написаної 1698 р., і листів до Мотрі Кочубей, які безперечно належать Мазепі, авторству його приписують ще два твори: Пісня про чайку («Ой біда, біда чайці-небозі») — традиція авторства Мазепи збереглася в «Історії Русів»; і Псальма («Бідна моя головонька») — зі збірника гетьмана Полуботка, який потім належав Якову А. Марковичу. Короткий огляд літературної спадщини Мазепи — у вступній статті Є. Ю. Пеленського до виданої ним збірки «Гетьман Іван Мазепа. Писання», Краків-Львів, 1943.

Що віршів Мазепи було більше, свідчить публікація Д. Чижевського «Забутий віршик Івана Мазепи». — «Науковий Збірник» УВАН у США, І, Нью-Йорк, 1952, с. 129-131.

91 Козацька старшина в Бендерах року 1709 склала такий реєстр фундацій і донацій Мазепи: «позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіялів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2400 дук.; золота митра для неї 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митрополичого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього 500 дук., віднова його 50000 зол.; церква Київської Колеґії з гімназіями й ін. більше ніж 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монастирем тощо більше ніж 100000 зол.; віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300000 зол.; церква в Глухові 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15000 зол.; монастирі бахмацький, каменський, любецький, думницький з церквами тощо — невідомо скільки; віднова катедрального монастиря в Чернігові 10000 зол.; докінчення будови церкви св. Трійці там само 10000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20000 зол…. срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари (у Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі — О.О.) — 4000 імпер.;… Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста, з вівтарем тощо понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15000 зол.; в селі Прачі понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську (де були маєтки Мазепи — О.О.) — 2000 зол.». Сюди не ввійшли щедрі пожертви Мазепи цим та іншим монастирям і церквам, духовенству, освітнім та благодійним інституціям тощо. Зокрема щороку давав Гетьман на Густинський монастир 500 золотих, на київських бурсаків — 1000 золотих. «На запис Печерському монастиреві» було дано Мазепою 180000 імперіялів, які були сконфісковані російським урядом у 1708 р. Це були тільки ті донації, що про них відомо було старшині і що збереглися в її пам’яті. (М. Возняк, Бендерська комісія по смерті Мазепи. — «Мазепа», збірник, т. І, Варшава, 1938, с. 130-131).

92 Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 р. занотовано такі дані: «на віднову монастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707-1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 р.), 50000 зол., а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20000 зол.; …Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3000 зол. і для нього 3000 зол.». («Мазепа», збірник. І, 130 -131).

Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім’ям Гетьмана і його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову — ґльорифікацію Мазепи.

Поза тим старшина згадувала про щедрі пожертви Мазепи «на милостиню монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії…» (ibid., 131).

Багато допомагав Гетьман також Православній Церкві на терені Речі Посполитої. Зокрема він офірував для церкви у Вільні вівтар на 10000 золотих і дав, як «підмогу православію на руки Луцького єпископа Жабокрицького 3000 золотих» (ibid., 131).

93 Історія Української Православної церкви в період гетьманування І. Мазепи залишається й досі малодослідженою. Маємо лише загальні огляди в працях істориків російської і української Церкви, зокрема митрополита Євгенія (Болховітінова), митрополита Макарія (Булгакова), І. Чистовича, С. Голубева, о. Ф. Тітова, Д. Дорошенка, митрополита Іларіона (Огієнка), І. Власовського та ін. Певне значення зберігають старі джерельні праці братів Ф. і С. Терновських. Стислий, але корисний огляд відносин гетьмана Мазепи і української Церкви подано в німецькій монографії Покійного Б.Д. Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709)» (Leipzig, 1942), s. 78-86. Див. ще статтю того ж автора «Гетьмани і Православна Церква в Українській Державі XVIІ-XVIIІ ст.» — «Віра і Знання», І, Нью-Йорк, 1954 ст. 63-67, а також статті В. Біднова у збірнику «Мазепа», I-II (Варшава, 1938-1939). Ґрунтовна студія проф. М. Чубатого «Про правне становище Церкви в Козацькій державі» вміщена в журналі «Богословія», Львів, 1925, III і III. Значно багатша література про культурно-освітню діяльність Церкви, а також про деяких визначніших її діячів того часу (зокрема про Стефана Яворського, Теофана Прокоповича й Дмитра Туптала). Багатий матеріял для історії української Церкви зібрано у праці К. Харламповича (див. прим. 89).

94 Вийнятком було лише ставлення Мазепи до митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Але в основі цього були не церковні, а суто політичні причини (зв’язок митрополита з Самойловичами). До того ще Гедеон був дуже непопулярний серед українського духовенства; зокрема він ворогував з Лазарем Барановичем, приятелем Мазепи. Взагалі, як людина, Гедеон був дуже важкої вдачі: навіть з небожем своїм, кн. Юрієм Четвертинським, він був у поганих відносинах, що позначилося й у заповіті Гедеона.

Про заповіт Гедеона 1689 р. див. — «При тіл Святих», вид. 3, 1903 р. Арх. Филарета (Гумилевского), X, 362. Я мав його в архівному документі, але, можливо, він був десь раніш опублікований повністю або частково.

95 Великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Можна думати, що Гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв’язку з тим збудував там величний катедральний собор Вознесення. Але перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Він був у приязних відносинах з Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (приміром, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав З. Корниловичу універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва). Наша розвідка про Захарію Корниловича, написана ще 1920 р., не була опублікована.

96 Наприклад, у травні 1699 р. Гетьман видав новому ігуменові Глухівського Петропавлівського монастиря Мелетієві Трофимовичу універсал, в якому, стверджуючи права монастиря на всі його маєтності, писав: «Ствержаем ему (Мелетієві Трофимовичу) тое игуменское начало сим нашим гетманским унЂверсалом».

97 Року 1689 Мазепа одержав царську грамоту на села Остроч і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку й тоді ж надав їх на утримання богадільні при Києво-Печерському монастирі.

98 Дуже цінні архівні матеріяли про цс опублікував В. Модзалевський у розвідці «Будування церквів в Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682-1701». — «Наше Минуле», III, Київ, 1918, ст. 49-80. Гетьман Самойлович збудував Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) і розпочав будівництво Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря (1684) і Успенської церкви в Глухові (1686), що його закінчив вже гетьман Мазепа.

99 Питання про архітекта київських мазепинських соборів все ж залишається дискусійним.. Докладніше про це — див. у нашій розвідці «Western Europe and the Ukrainian Baroque. An aspect of cultural influences at the time of Hetman Ivan Mazepa» — «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. I, No. 2, 1951, pp. 127-137. Там же подані відомості про Івана Баптисту.

100 Про діяльність Т. Прокоповича в Києві — див.: L. Stupperich, Feofan Prokopivic und seine akademische Wirksamkeit in Kiew. — «Zeitschrift fuer slavische Philologie», Bd. XVII, 1941. Про широчінь наукових інтересів Прокоповича свідчить також його багата бібліотека. Див. про цс студію проф. Д. Чижевського «Бібліотека Теофана Прокоповича». — «Науковий Збірник» УВАН у США, II, Нью-Йорк, 1953, с. 127-137. Див. ще R. Stupperich, Teofan Prokopoyič in Rom. — «Zeitschrift fuer Osteuropaeische Geschichte», Bd. V, 1931. R. Stupperich, Teofan Prokopovič und Johann Franz Buddeus, Ibid, 1935, Bd. 9. Berlin-Konigsberg. T. Прокопович вступив до колеґії Св. Афанасія в Римі 14 листопада 1698 р. під ім’ям Samuel Cereizki ex Chiovia, а втік з неї 28 жовтня 1701 р. Перебувши зиму десь в Швейцарії, прибув до Києва навесні 1702 р.

101 Див. списки українських студентів у німецьких університетах XVI-XVIII ст., опубліковані д-р Д. Олянчином в його праці «Ausdem Kultur-und Geisteslebender Ukraine. II. Schule und Bildung» — «Kyrios», Köenigsberg-Berlin, 1937, Heft. 3-4.

102 Це, мабуть, були Володимир (учень Київської академії в 1704 р.) і Ілля Ломиковські. Здається, це про них писав литовський гетьман Огинський Петрові І 4 лютого 1709 р., пропонуючи свої послуги «оных взяв, к вашему величеству отсылать». Мабуть, їм тоді вдалося врятуватися. Обидва були потім на еміґрації, де Володимир оженився й залишився після смерти батька (чи не його нащадки жили в Чернівцях у XIX ст.?), а Ілля 1714 р. повернувся на Україну разом з братом Михайлом, військовим канцеляристом (1708); обидва були депортовані (1716) до Москви, де Михайло Ломиковський жив ще 1729 р.

103 Це, мабуть, Іван Федорович Топольницький, згодом бунчуковий товариш (1733).

104 Ми не знаємо свояка Мазепи з таким прізвищем. Припускаємо, що це був син Криштофа Самійловича Фридрикевича — Григорій Фридрикевич, внук гетьманової Ганни Мазепи, згодом бунчуковий товариш. Але був ще Тимофій Самійленко, бунч[ужний] тов[ариш], який 1723 р. разом з бунч[ужним] тов[аришем] Іваном Мокрієвичем, зробив перепис Старобудівського полку.

105 Адам Зернікав (1652 — к. 1691), німецького походження, родом з Кеніґсберґа (за іншими відомостями, з Торуня), військовий інженер, архітект і теолог, вихованець університетів Кеніґсберґа та Єни, студіював теологію і військові науки в Оксфорді, Лондоні й Парижі, подорожував по Італії та інших країнах Европи. В 1679-1695 рр. збудував Троїцький Собор у Чернігівському Іллінському монастирі. З 1680 р. на Україні, спочатку в Чернігові (у Лазаря Барановича), а потім у Батурині, де працював у гетьмана Самойловича як військовий інженер; зокрема збудував Батуринську фортецю. Згодом прийняв чернецтва й помер у Батуринському Крупицькому монастирі. Головний його теологічний твір «De processione Spiritus Sancti», що мав великий вплив на українську богословську думку XVIII ст. (він був поширений у рукописних копіях), був виданий друком 1774 р. в Кеніґсберґу.

На думку М. Грушевського («З історії релігійної думки на Україні», Львів, 1925, с. 83-84), «de Zernikow» — це значить «з Чернігова», де якийсь час жив і працював Адам Зерніков.

106 Вихованець Київської академії і префект конгрегації (1699), син охочекомонного полковника Іллі Новицького — Григорій Новицький, згодом компанійський полковник і резидент Мазепи при гетьмані Сєнявському (1708-1709), засланий до Сибіру, пише там «Краткое описаніе о народЂ Остяцком» (1715). Г. Новицький був одружений з Христиною Павлівною Герцик, донькою полтавського полковника й сестрою гетьманової Ганни Орлик. Забитий у Сибіру 1727 р.

107 Паралелі до літературних творів Мазепи треба пошукати в українській ліриці XVII ст. — Див.: М. Возняк. З української лірики XVII в. — ЗНТШ, m 153, с. 175-184. Львів, 1935.

108 Атанасій Олексійович Заруцький (+ до 1723), вихованець Києво-Могилянської колеґії, протопоп новгород-сіверський (1692 — початок 1720-х років), відомий проповідник і письменник, автор праць «Мысленный рай» (1688), «Толкованіс на Евангсліс Іоанна» (1717), низки панеґіриків та інших творів. Спочатку користувався прихильністю Мазепи, але потім втратив його ласку і перейшов до табору противників Гетьмана. Можливо, що на цс мало вплив і посвоячення А. Заруцького з Полуботками (через Пригар і Добронизьких).

109 Самійло Карпович Мокрієвич (+ до 1712), син генерального писаря Карпа Мокрієвича, сотник Березинський (1689-1690), сотник полковий чернігівський (1690), знатний військовий товариш (1704-1709), автор віршованого переспіву Книги Битія та Євангелії Матфія — «Виноград, домовитом благим насажденный» (1697), присвяченого Мазепі.

110 Про українську літературу Мазепинської доби — див.: Д. Чижевський, Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, розділ V. Барокко.

111 V. Zalozieckyj, Die Barockarchitectur Osteuropas mit besonderer Beruecksichtung der Ukrainę — «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin», Band II Berlin-Leipzig, 1929.

112 Характеристику літературного барокка на Україні дав проф. Чижевський у згаданій вище праці, с. 248-255.

113 Ще в «Похвалі кн. Володимирові», Якова Мниха, хоч (див. Чижев[ського]) походження цього твору не зовсім ясне (може, й пізнішого часу).

114 Питання про ґенезу й розвиток київської теорії II Єрусалима залишається ще мало дослідженим. Найбільш з’ясовано цю концепцію в Теофана Прокоповича, зокрема у працях: R. Stupperich, Kiev — das zweite Jerusalem. Ein Beitrag zur Geschichte des ukrainisch-russischen Nationalbewusstseins — «Zeitschrift fuer slavische Philologie». Band XII, Heft 3-4, Leipzig, 1935, SS. 332-354; ł J. Serech (проф. Ю. Шевельов), On Teofan Prokopovic as writer and preacher in his Kiev Period — «Harvard Slavic Studies», Vol. II, 1954, pp. 211-223. Про ідеологічні течії тої доби — див. ще студію проф. Ю. Шевельова (Ю. Шереха) «Stefan Yavorsky and the conflict of ideologies in the Age of Peter I», «The Slavonic and East European Review», XXX, London, 1951.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.)