Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.) скачати онлайн-> 5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України

5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України



Ліквідація Палія зробила гетьмана Мазепу фактичним володарем Правобережної України, принаймні в межах правобережної частини держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована шведами, знесилена міжусобною боротьбою окремих маґнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишається в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагається евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед Гетьманом і царем були даремні.

Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських домагань, доводячи Москві, що вдержання Правобережжя під українським (ł її ipso московським) володінням конче потрібне під час війни зі Швецією — навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд. Петро І, формально наказуючи Мазепі повернути Правобережжя Польщі, в секретних інструкціях (приміром, з 20 вересня 1707 р.) з’ясовував Гетьманові інтереси російської політики на цій території, які не дозволяли повернути її Польщі. Такими інтересами цар вважав: можливість комунікації з польськими прихильниками Москви на Правобережжі; потребу вільного руху російського війська під час можливої (по закінченні шведської) війни з Туреччиною; нарешті, позбавлення Польщі змоги, володіючи Правобережжям, шкодити Росії у зносинах з Туреччиною і Кримом.

На жаль, становище Правобережжя під гетьманською адміністрацією (1704-1712) ще мало досліджене. Гетьман Мазепа зберігає тут полкову організацію й значно поширює її. Року 1708 тут було сім полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський. На чолі цих полків були або старі полковники, які перейшли під реґімент Мазепи (Самусь у Богуславі), або нові, ним призначені з місцевої старшини (М. Омельченко у Білій Церкві, Г. Іваненко у Брацлаві 75, Сава Волошин у Могилеві) 76 або (пізніше) з старшини лівобережної, яка, очевидячки, мала замінити колишніх паліївців. Так було призначено генерального осаула Гамалію до Білої Церкви 77, А. Кандибу до Корсупя й Умані, К. Мокієвського до Чигирина. Головним осередком козацької адміністрації Правобережжя була Біла Церква, де був поставлений сердюцький полк Бурляя. Там же була резиденція Гетьмана під час його перебування на Правобережжі. Мазепа зміцнює укріплення Білої Церкви, перевозить сюди частину гетьманських клейнодів 78 і своїх скарбів 79. Взагалі можна думати, що він намічав зробити тут, у центрі об’єднаної Української держави, сталу резиденцію гетьмана і українського уряду.

Разом з тим Мазепа дбав і про налагодження господарського життя на Правобережжі. Ми мало знаємо про цю сторінку його діяльности на цьому терені, та й ті скупі відомості, що збереглися про це, належать вже часам після зриву з Москвою. Зрештою, не було досить часу на мирне господарче будівництво. Київський губернатор князь Д.М. Ґоліцин писав канцлерові Ґоловкіну 21 листопада 1708 р.: «на сей сторонЂ ДнЂпра поселень: многія мЂстечки и села, и деревни от Кіева даже до Бугу и до ДнЂстра, меж которыми старинные мЂстечки, которыя были под поляками, и в оные посажены ево, Мазепины, слуги, и всЂ голдуют ему и за истинну призиают. На сей сторонЂ поселено жителей c 50000…». Білоцерківський полковник М. Омельченко, який перейшов на бік Москви, писав цареві 9 грудня 1708 р., що Мазепа «старост всю да по УкраинЂ по мЂстечках и селах своЂх понасылал… показанщину от козаков, десятину бчолную, не уважаючи, чи пятеро, чи четверо, выбирал, панщину уставичную, хоч козак на службЂ, тут дома робили и неудобные тяжести и незносніе долегливости убогим козакам чинил». Хоч фарби тут дещо згущено, але загальна картина, мабуть, така й була. Принаймні козацька старшина в Бендерах вже після смерти Гетьмана казала наприкінці 1709 р., що Мазепа «…понастановляв усюди своїх економів, як ось у полках Білоцерківському, Чигиринському, Брацлавському й інших, і вони всі щорічні доходи з оренд і мит, належні до військового скарбу, збирали для приватного скарбу пок. Гетьмана…». Канцелярист Григорій Григорович свідчив (під московською владою, 26 липня 1709 р.), що «з заднЂпрских полков аренды збирать положено тому лЂт c пять и болЂ, c Хвастова c приналежностми по 2.000 (золотих), c Корсунщины, c Чигиринщины и Каневщины по 15.000, а з БЂлой Церкви было отдано Згуру и только один год прошлой, а сколько положено, того он не вЂдает». За словами Григоровича, оренда йшла до військового скарбу.

Вже ці фінансові заходи Гетьмана вказують на те, що Мазепа запроваджував на Правобережжі в основі той самий суспільно-економічний лад, який існував тоді на Гетьманщині. Це стверджує також практика земельних надань на Правобережжі. Хоч Мазепа, очевидно, визнавав старі володіння козацької старшини на Правобережжі — про це свідчить вже призначення місцевими полковниками колишніх правобережан (А. Кандиба, К. Мокієвський), — але, здається, фактично реституція цих володінь не відбулася і, будь-що-будь, відкладалася до слушного часу. Можливо, що це пов’язане було з різними правними формальностями або з обов’язком заселення спустошених колись маєтків; в кожнім разі, Гетьман волів тримати цю територію і тим самим доходи з неї під своєю контролем.

Зате Гетьман надає маєтності на Правобережжі новій старшині, ним призначеній, а також монастирям, зокрема київським. 27 січня 1706 р. він видає універсал полковникові брацлавському Г. Іваненкові на «спустЂлое мЂстечко Бурки (Борки) в уЂздЂ Чигиринском». 26 грудня 1706 р. гетьманським універсалом надано було компанійському полковникові Антонові Танському села Яхни й Микитинці в Корсунському повіті з правом на повинності посполитих. Року 1707 Гетьман Мазепа ствердив Михайлові Булавці «властние отчистне, дЂдизние и своим стараньем нбітие ґрунта» в м.Каневі 80. Універсал Мазепи (чи не Скоропадського (?)) Степанові Бутовичеві 19. XI. 1708 р. (див. Модзалевського І т.(?)) на маєтки, зокрема на чигиринські ґрунти й млини на р. Тясмині, які одержав од короля Яна Казимира 1649 р. дід С.І. Бутовича шляхтич Богдан Бутович (м. Колонтаїв на Чигиринщині) 17.XI1.1708 р81 цей універсал було стверджено царевою грамотою. Лівобережна старшина також цікавиться господарчими можливостями Правобережжя, й Гетьман сприяє цьому, дозволяючи заводити тут салітряні майдани (прилуцький полковник Д. Горленко 1707 р. коло Лебедина), пасіки, хутори 82 тощо. Мабуть, з доручення Мазепи, Василь Лукомський (батько історика Степана Лукомського) був «осадчим» цілого Уманського повіту 83, зокрема, осадив Умань, Ладижин, Монастирище, Маньківку, Буки та інші містечка, за що був призначений уманським отаманом і наказним сотником (1709). Гетьманські дозорці дбають про заселення гетьманських корсунських і драбівських маєтностей (1706).

Ця широка господарча діяльність Мазепи на Правобережжі була обірвана подіями 1708-1709 рр.

Хоч на короткий час, Правобережна Україна була в руках Мазепи. Титулярний «гетьман обох сторін Дніпра» став їх реальним володарем. Але тільки володар незалежної Української держави міг володіти Правобережжям, а разом з тим і всією Україною.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VI

1 За даними інвентаря і люстрації 1690 р. — Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, документи Інституту польської культури.

2 Київський Центральний Архів Давніх Актів (КЦАДА), актова книга 5, арк. 205-205 зв.

3 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 332 зв., 338 зв. — 339.

4 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 710 зв.

5 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 256 зв. — 257 зв. (Рудня Радча 1706 р.); акт. кн. 26, арк. 310 зв. — 311 (Рудня Лугинківська 1708 р.); тощо.

6 Таблицю складено за даними Т. Чацького, Dzieła, t. II, 244, таблиця.

7 Для 1715 р. взято загальну кількість хлібного експорту Ґданська (по 4 видах збіжжя). Трохи відмінний відсоток (2,7%) подає А. Ярошевич — «Капіталістична оренда на Україні за польської доби» — «Записки соціяльно-економічного відділу УАН», V-VI, Київ, 1927, ст. 210.

8 Польський уряд згодом тлумачив цю статтю «вічного миру» так, нібито в ній мова мовиться лише про королівські маєтки, бо «шляхтичу и его праву сам король не может ничего в противность указать, и всякій шляхтич в имЂніях своих волен».

9 Лише на Поділлі і в Галичині актові книги, як і раніше, провадилися латинською мовою.

10 Євстафій (Остап) Гоголь (+ 1679), старого волинського шляхетського роду (гербу Любич), ротмистр панцерної козацької хоругви в Умані, який 1648 р. перейшов на бік Хмельницького, полковник Уманський полковник Подільський (1654-1674, з перервами), полковник Могилівський (1674, 1676) полковник Димера (?), правобережний гетьман польський (1676). Помер ченцем Межигірського монастиря і там поховаинй.

11 Степан Куницький (+ 1684) з 1648 р. — у Хмельницького, з правобережного (мабуть, брацлавського) шляхетського роду, одна галузь якого переселилася на Лівобережжя в першій половині XVII ст. Але Липинський (Z dziejów Ukrainy, c. 264-265) каже, що Куницькі з Галичини, шляхта герба Сас (з XV ст.). Одружений з удовою миргородського полковника й генерального судді Григорія Лісницького (+ 1664), [брав] участь [у] Хмельниччині, згодом полковник переяславський (?), служив у Дорошенка й виконував різні дипломатичні та приватні доручення (посольства до Многогрішного 1671 р., до Польщі 1673 р., до Туреччини 1674 р. тощо). Староста немирівський (1677, 1678), листувався з Самойловичсм, інформуючи його про події на Правобережжі. Король Ян Собєський призначив його головним осадцею на польській частині Правобережжя, що викликало конфлікт між Куницьким і Самойловичсм. В 1683-1684 рр. — польський козацький гетьман на Правобережній Україні. Під час походу на Буджак у кінці 1683 р. був розбитий татарами. За цю поразку, яка коштувала його військові великих втрат, був забитий своїми козаками на початку 1684 р. З Куницьких брали участь у Хмельниччині: Степан, Василь, Федір, Анастасій, Дмитро і Іван (потім згад[аний] 1672 намісником у Ромні). Див. Z dziejów Ukrainy, c. 264-265.

12 Андрій Могила, козацького роду з Лівобережжя (чи не з м. Мени?), польський козацький гетьман на Правобережній Україні (1684-1689). Року 1689 був забитий своїми козаками. Про його цікавий лист до Папи Інокентія XI з 8 травня 1684 р. — див. розвідку о. д-ра І. Назарка ЧСВВ, Блаженний Папа Інокент XI і Україна — відбитка з «Логос», Йорктон (Канада), 1958.

13 Про гетьмана Гришка (1689-1692) докладніших відомостей не маємо. Його наступником був Самусь (див. далі).

14 Захар Юрійович Іскра, правнук гетьмана Я. Острянина й небіж полтавського полковника І. Іскри, козацький полковник на Правобережжі (1680-ті роки); полковник корсунський (1692-1708). Був заарештований 1708 р. у зв’язку зі справою Кочубея та Іскри. Сотник погарський (1709-1712) (Шутой, с. 311, каже про погарського сотника Іскру, 1708 р. (?), стародубівський полковий обозний (1714-1721).

Згадка про нього, як «полковника Кодацького», у грамоті короля Авґуста II 1699 р. — це, очевидно, непорозуміння: не «кодацький», а «козацький».

15 Самійло Іванович Самусь, полковник Богуславський (1688-1713 в УРЕ 1685-1711) «Полковник Богуславського полку Самусь (надр[уковано] Самук), да того полку обозной и писарь, да Самусь сын, который был при изменнике Орлике за полковника, пойманы u многие из них прелестные письма найдены». (Це писав Петру І ген[ерал]-лейт[енант] Ґоліцин з Богуслава 16.IV. 1711 р. — Письма и бумаги Петра Великого, т. XI, ст. 216, пр. 2. Правобережний гетьман (1692-1704).

16 Андрій Абазин, родом з Молдавії, полковник брацлавський (1690-1703 в УРЕ 1692-1703). Один з керманичів повстання 1702-1703 рр. Взятий поляками в полон, був вбитий на палю 1703 р.

17 ГАФКЭ, «Малорос. подл. акты», ч. 605.

18 Походження С. Палія з м. Борзни остаточно доведене в новітній студії проф. Н.Д. Полонської-Василенко «Палій та Мазепа» (Авґсбурґ, 1949). У Борзні 1694 р. жив рідний брат С. Палія — Федір Пилипович, мабуть, борзенський міщанин, і згадується «гай отчистий» над р. Сорокою. Але це, звичайно, не виключає можливости правобережного походження антенатів фастівського полковника.

Пізніша (1775) версія про те, що родовим ім’ям С. Палія було Гурко, не має жадного документального підтвердження.

19 Думка Покійного М. Возняка (М. Возняк, Хто був автор т.зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, т. CLIII, Львів, 1935, с. 42, 49), яку приймає д-р М. Андрусяк, що дорошенківський піхотний полковник Семен, згаданий 22.II 1671 р., то був Семен Палій, не підперта документальними доказами і взагалі викликає поважні сумніви. Зрештою, в оточенні Дорошенка було кілька старшин з іменням Семен (приміром, Семен Тихий, посол Дорошенка до Москви 1676 р., Семен Богаченко та інші). До речі, Семен Палій був полковником охочекомонним.

20 Це, мабуть, неточно (за Антоновичем). Гадаю, що А. Танський одружився з донькою Палія — Мартою значно пізніше (може, вже в кінці XVII або на початку XVIII ст.).

21 ГАФКЭ, «Малорос, подлин. акты», ч. 473.

22 КЦАДА, акт. кн. 2, арк. 212 зв.

23 КЦАДА, акт. кн. 6, арк. 324 зв.

24 Станислав Дружкевич, королівський полковник, каштелян холмський (1683-1692), і Бальцер Вільга, наступник Дружкевича (1693-1696), були королівськими комісарами для козацьких справ на Правобережжі.

25 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 997 (982).

26 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 996 (981).

27 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.

Існують дві версії про звільнення С. Палія з польського ув’язнення. Одна, мовляв, українська, яка каже, що Палія визволили віддані йому козаки (про це оповідають Граб’янка і Величко), походить од самого Палія та його оточення (листи Палія до київського воєводи кн. М.Г. Ромодановського з 16 квітня 1690 р. й зізнання козака, який привіз до Києва ці листи). Друга версія — польська — спирається на листування короля Яна Собєського й польських достойників і пояснює звільнення Палія наказом короля. Можна погодитися з проф. Н.Д. Полонською-Василенко, яка каже, що «розв’язати це протиріччя можна буде лише тоді, коли знайдуться нові, докладніші матеріяли» («Палій та Мазепа», с. 8). А втім, на нашу думку, коли відкинути дефінітивний характер обох версій, вони не так-то вже й суперечать одна одній, і їх, зрештою, можна погодити.

28 Невідомо, коли й де Палій познайомився з Мазепою. Спочатку, мабуть, між ними були лише листовні зносини. Але в 1690-х роках Палій кілька разів бачився з Гетьманом на Лівобережжі, зокрема 1692 р. (у Баришівці), 1693 р. (в Лубнях), 1694 р. (у Батурині), 1698 р. (у Батурині, на весіллі І. Обидовського).

29 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 59, арк. 139-141, 150, 157 та інші.

3(1 Наприклад, 14 червня 1690 р. Палій сповіщав київського полкового осаула Барановського «о приходЂ татарской орды под Рокитно» (ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 683).

31 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.

32 Ibid.

33 Павло Апостол-Щуровський, на думку В. Модзалевського, молдавського походження (одного роду з Д. Апостолом), польський козацький полковник на Правобережній Україні (1685-1692). Року 1692 був забитий своїми козаками, які перейшли на бік Палія. Переяславський полковник Опанас Щуровський (1663), страчений у Борзні 18. IX. 1663 р.

34 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 64, арк. 67.

35 Палій мав близьких родичів серед кримської аристократії, бо його рідна сестра була дружиною якогось татарського мурзи. Її син Чора-мурза навіть приїздив 1699 р. до Фастова відвідати свого славнозвісного дядька. Сергієнко (ст. 60) згадує в 1697 р. за сотника фастівського (?) Саву Безпалого «шуряка» Палія.

36 Року 1693 Мазепа пропонував цареві відрядити Палія в досить небезпечний похід на допомогу валаському (мунтянському) господареві, але царським указом це не було дозволено з огляду на небезпеку повного знищення козацького війська великими турецько-татарськими силами. Див. ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 67, арк. 443-444, 445.

37 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 812 (799), 1691 р.

38 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 878 (863), 1693 р.

39 КЦАДА, акт. кн. 7, арк. 98 зв. (1697 р.).

40 Князі Любомирські — Єронім, каштелян краківський, гетьман великий коронний; Юрій, коронний підкоморій; і Домінік-Юрій, коронний обозний.

41 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 64’.

42 Про Д. Братковського — див. В. Липинський, Daniel Bratkowski («Przegląd Krajowy», Київ, 1908) і українське видання: Данило Братковський і його доба, Київ, 1909.

Є відомості про зв’язки з Палієм шляхтича Самійла Шумлянського.

43 Це, мабуть, той самий Юрій Косович (XVII ст.), що його нащадки переселилися на Лівобережжя і в XVIII ст. були в складі старшини Стародубівського полку.

44 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 62, арк. 346/443; Дядиченко, с. 242-243.

45 Червень 1699 [р.] (Сергієнко, с. 61).

46 Тиміш (Тома) Барабаш-Кутиський, польський козацький полковник, що десь у половині 1690-х років перейшов на бік Палія.

47 Сергієнко (с. 61), каже про Волинь і датує першою половиною 1702 р.

48 Сергієнко (с. 61),датує кінцем липня.

49 Семашко, пасинок Палія, один з найближчих його помічників, зокрема під час повстання 1702-1704 рр., пішов з ним на сибірське заслання.

50 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 441, 510, 541 зв. і далі.

51 Про цих ватажків бракує докладніших даних. Відомо тільки, що Палладій був «гетьманським ротмистром», Валазон «бувшим суддею Куманським» (?), а Степан Рингаш називається Ямпільським.

52 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 693-694 (лист до С. Палія від його наказного полковника Михайла Омельчснка). Сергієнко (с. 61) датує 16 жовтня [і додає до Самуся й Іскру].

Михайло Омелянович Омельчснко, родом з Правобережжя, посвоячений з Палієм (родич його дружини), був призначений Мазепою полковником білоцерківським (1704-1709) й хоч 1708 р. перейшов на бік Москви, був усунутий з полковництва, коли воно (у вересні 1709 р.) було повернуте Палієві. Бунчуковий товариш (1726). Жив у Батурині. Військовий товариш Михайло Білоцерківець їде посланцем до Москви в квітні 1671 р. (АЮЗР, т. IX, с. 386). Але сумнівно, що це був Михайло Омельченко. Голобуцький та інші сов[ітські] історики називають його родичем Мазепи що, звичайно, помилка. Нащадки Михайла Омеляновича (Омельченка) полк[овника] Білоцерківського були Білоцерківські (герб Пржиятель відм.). — Лук[омський] і Модз[алевський], Гербовник, ст. 22; табл., ст. XXXIII. Див. Список Черн[иговского] дв[орянства] 1783 р.

«Стефан Сулима за Гадяцьким договором був нобілітований і одержав прізвище Омельченко» (К. Стецюк, с. 179, прим. 1). Чи дійсно так? Див. родовід Сулим (В. Липинський. Z dziejów…, c. 266). Див. Vol[umina] leg[um], [m.] IV, [c.] 303.

53 Сергієнко (c. 61) датує 7 жовтня і каже про [відгомін] (?) повстаня 1702 р. в Галичині на Лівобережжі й Запоріжжі.

54 Сергієнко датує 10 листопада, а [облога тривала два місяці] (с. 61).

55 J. Janczak: «Powstanie Paleja. — «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Wroclawskiego, seria A, ą 23, Historia III, S. 79-155; W. Tomkiewicz, O składzie spolecznym etnicczym Kozaczyzny ukraińskiej na przełomie XVI-XVII wieku. — «Przegląd Historyczny», XXXVII, 1948, (s. 253); Haintz O. König Kar! XII von Schweden. Berlin 1936. Bd 1; Lewitter L.R. Mazeppa. — «History Today», London 1957, vol. VII, ą 9.

56 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 579-582. Див. ibid., 594-596.

57 Ibid., арк. 635.

58 Федір Олексійович Ґоловін, фельдмаршал і адмірал, начальник Посольського приказа (канцлер) (1700-1706).

59 Мабуть, у зв’язку з тим, Август II надав Гетьманові (в жовтні 1703 року) орден Білого Орла.

60 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 364 зв., 81 зв., 85.

61 Сергієнко (с. 62), каже про знищення понад 10 тисяч повстанців], їх жінок і дітей на Поділлі і Брацлавщині.

62 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 90.

63 «Перехід коштував Кандибі: не тільки втрати всього рухомого й нерухомого свого корсунського маєтку, але й крайнього страху в житті, розлуки й побоювання, тому що він, Кадиба, тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство і маєток». Це було у 1675 р. після 21.IX. і до 14.X. У Возняка («Хто є автор т.зв. Літопису Самовидця?» — ЗНТШ, m. CLII, c. 57) з покликом на «Памятную книжку Черниговской губернии. Чернигов 1862, с. 312. — Це, очевидно, стаття О. Лазаревського «Конотопская старина» це місце подано в українському перекладі і трохи інакше: «Кандиба тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство й маєток». Разом з Кандибою перейшов тоді на Лівобережжя й Уманський полковник Микита Синенко (Возняк, 56).

64 Кандиби аж до кінця XVIII ст. пам’ятали за свої колишні володіння на Правобережжі. «Отческіе… тогобочніе ґрунта» згадуються в заповіті генерального судді Андрія Кандиби 1729 р. А син його — Данило Кандиба в своєму заповіті 1780 р. писав: «ежели случай откріется к отъиску или продажи наслЂдних моих по ту сторону Днепра, в Корсуні и околичностях оного находячихся добр…».

65 Маємо відомості про нехіть, а навіть ворожість до Палія з боку лівобережної старшини в 1690-х роках. Так було й пізніше. У «меморії», поданій цареві з доручення гетьмана І. Скоропадського генеральним писарем Семеном Савичем 27 липня 1709 р., «компанія» (військо) Палія, «которая до него отвсюду набрелася», названа: «та вновь ПалЂем собранная наволочь».

66 Недарма під час перебування Мазепи в Москві на початку 1705 р., коли Палій був ув’язнений у батуринському замку, Ґоловін питав Гетьмана про можливість «нового Палія», який був би корисний для плянів московського уряду. Костомаров слушно каже, що Ґоловін «давал тЂм гетману понять, что на случай признают не безполезным и того ПалЂя, котораго гетман домогался заслать подальше и безповоротнЂс». Така нагода трапилася менш ніж за чотири роки, коли Москва, справді, використала Палія — проти самого Мазепи.

Сергієнко (с. 63) каже, що російський уряд (Ґоловін) дав згоду на арешт Палія в листі з 30 квітня 1704 р.

67 За іншими відомостями, 1 серпня. Сергієнко (с. 63) каже, що арешт відбув[ся] 31 липня.

68 Все майно Палія (зберігся дуже цікавий опис його рухомого майна) було сконфісковане.

69 листопада (Сергієнко, с. 64).

70 «ЗдЂшней народ к нему (Палію) зЂло склонен и непрестанно ево напоминают», — писав кн. Д.М. Ґоліцин з Києва Меншікову 20 листопада 1708 р. А кн. Г.Ф. Долгорукий писав цареві 3 березня 1709 р., що Палій у запорожців «имЂет любовь и немалой кредит».

71 Матеріали Судієнка, т. II, с. 9, 118, 280; Сергієнко, с. 64.

72 7 січня 1710 року [Палій] був ще живий (Тарле, с. 224). Див. Г.Я. Сергієнко, Семен Палій (До 250-річчя з дня смерті). — У.І.Ж., 1960, [№] 1, с. 55-64 (точної дати нема, лише — «січень 1710 р.» Влітку 1709 р. Палій прибув до Фастова (Сергієнко, с. 64). Поховали в Межигірському монастирі. УДАДА СРСР, Малор[осійські] справи, ф. 124, спр. 63; Матеріали Судієнка, [т.] II, с. 144, 150-152; «Сказаніе о Межигорском монастыре». Мих. Максимовича, К. 1865, с. 33-34. (Сергієнко, с. 64, пр. 67).

73 Карпо Часник, родом з Борзни, племінник (Костомаров) («кревний» — 1704 р.) С. Палія, командував одним із його загонів (1700). «Значний в дЂлах войскових товариш» (1702), одержав од Палія універсал на два млини й «послушенство посполитих людей Мотовиловских и низшой Малой Салтановки» (коло Києва), Сотник мотовиловський( 1704-1711), полковник компанійський (1715-1737) (1712, 1715, 1726, 1728, [див.] Дядиченко, с. 448). Від шлюбу з донькою Захара Іскри — Оленою мав синів Василя і Гната, які були компанійськими полковниками в 1730-1750-х роках.

71 Антін Михайлович Танський (+ 1742), компанійський полковник (1706-1710), полковник білоцерківський (1710-1712), полковник київський (1712-1734). Одружений був (першим шлюбом) з Марією Семенівною Палій. Його заступив на київському полковництві син Михайло Антонович Танський.

75 Григорій Іванович Іваненко, «волоської нації», вийшов на Україну з Молдавії 1706 р. Бувший «полковник Дубосарський» (1706); полковник брацлавський (VI.1708 — XII.1712); полковник ірреґулярного Брянського полку (1729).

Питання про походження й особу брацлавського полковника Іваненка не зовсім ясне. Родовід Іваненків у Родословнику В. Модзалевського (т. II) називає його сином «гетьмана Дубосарського» (гетьмана Ханської України до 1698 р.) Івана Богатого Іоненка. Але є відомості, що полковник брацлавський називався Іваном Григорашсм (О. Лазаревський, М. Андрусяк; Костомаров називає його просто Григорашем), а син його, Григорій Іванович Волошин, сотник іваницький (1710-1721) був свояком гетьмана Данила Апостола (про це писав гетьман в одному «інстанціальному» листі до російського уряду). Можливо, що Г.І. Волошин (або його батько) був батьком першої дружини сина Д. Апостола — Павла Апостола, майбутнього полковника миргородського, яка була «молдавського походження» (ім’я її невідоме). Питання потребує спеціяльного генеалогічного дослідження.

76 Сава Волошин (Волошанин) був, здається, провідником повстанського руху на Могилівщині в 1702-1703 рр. Пізніше (мабуть, 1709 р.) він був з Могилева «по челобитью господина Синявскаго, гетмана великаго короннаго… взят и нынЂ (липень 1709 р.) при его милости гетманЂ (Скоропадському) до указу обретается…»

В «Письмах и бумагах Петра Великого», т. XI, згадується в 1711 р. — це полк Канівський (але нема Могилівського).

77 Це, мабуть, був генеральний осаул Антін Гамалія.

78 Серед них були: «булава и бунчюк, и печать восковая c подписью польскою, которые даны от поляков Хмельницкому», як писав Меншікову кн. Д. Ґоліцин, який захопив наприкінці 1708 р. у Білій Церкві всі «пожитки» Мазепи.

79 За обчисленням козацької старшини (в Бендерах 1709 р.), у Білій Церкві було захоплено москалями (в кінці 1708 р.) самими імперіялами 50 тисяч.

80 Окіншевич, Зн[ачні] в[ійськові] тов[ариші], с. 21.

81 В. Дядиченко, Семен Палій. Укрвидав при ЦК КП(б)У, К. (71), 1942.

82 Наприклад, хутір В. Кочубея в с. Стайках (1708).

83 Його син, Степан Лукомський, згодом писав, що батько його з Умані «подати гетманом, яко то лисичное и звЂри дикіе, приваживал в Батурин и в Глухов».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.)