Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.) скачати онлайн-> 5. Полтавська катастрофа

5. Полтавська катастрофа



Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший плян проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська.

У Полтаві були досить міцні українські автономістичні настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподЂватися», — писав Ґоловкінові в середині листопада 1708 р. прихильник Москви — охтирський полковник Ф. Осипов, нагадуючи, що «там знайдуются Мазепины и Орликовы пріятели». Справа Кочубея та Іскри й чистка, що її в зв’язку з тим перевів Мазепа в Полтаві навесні та влітку 1708 р., усунула від влади в Полтавському полку опозиційні елементи, й на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександер Чуйкевич 80 та інші. Щоправда, Полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв 81, але й він не належав до прихильників Москви й тому був врешті інтернований у Харкові навесні 1709 р. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 р.) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, який вже виконував обов’язки наказного полковника, майбутній мазепинець-еміґрант 82.

Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було обсаджено московською залогою.

Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції. Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.

Але цей добре розроблений плян не вдався. Петро І, зважаючи на стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення (мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави Петро призначив полковника А.С. Келіна.

Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав, зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій 83. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й ситуація союзників була не легша.

Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її, обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з Петром І і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскла і почали укріплюватися в околицях Полтави.

Російська армія під Полтавою на час генерального бою складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драґунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським — разом понад 50 тис. чол. Артилерія мала 72 гармати 84. Козацьке військо перетинало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.

З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23-24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії — разом близько 25 тис. чол. — і тільки 4 гармати 85 (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак набоїв 86; ось коли виявилися фатальні наслідки втрати української артилерії в Батурині!). Інша частина шведської армії (близько 6 тис. чол.) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала пости вниз по Ворсклу. Отож, чисельна перевага була на російському боці.

Питання про участь українського війська в Полтавській битві залишається не цілком з’ясованим. Одне ясно, що в генеральному бою воно не мало брати участи — і, справді, не брало. На думку Б. Д. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи були приділені до резерву й знаходилися біля с. Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом з кількома шведськими відділами, продовжувала облогу Полтави й тримала лінію р. Ворскла, зокрема міста Старі й Нові Санжари, Білики й Кобеляки. Ця допомічна, хоч досить важлива, роля українського війська цілком зрозуміла: головну силу його становили запорожці (піхота), які не надавалися для реґулярних операцій шведської армії під час генерального бою, а гетьманське військо складалося головне з компанійців, себто кавалерії, що мала свої специфічні завдання 87. Але зовсім слушно каже Крупницький (на підставі численних шведських джерел), що українське військо, навіть не беручи участи в генеральному бою, мало багато діла й відповідальности, охороняючи лівий флянґ шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливости обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву й роблячи її московську залогу фактично нечинною під час Полтавської битви 88.

Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусіла прийняти бій у надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.

Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На світанку 27 червня 89 шведи напали на російське військо. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл, якого везли на ношах, запряжених двома кіньми.

Шведи натрапили на російські редути (земляні укріплення), і тут почався гарячий бій. Шведам вдалося захопити перші редути. Але дальший рух їх був затриманий кіннотою Меншікова. Тоді Карл наказав своїй кінноті рушити вперед, і Меншіков відступив до правого флянґу російського табору.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти їх, або пройти між ними. Обійти їх шведам не вдалося, а спроба прорватися вперед скінчилася тим, що 6 батальйонів шведської піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил шведської армії і примушені відступити в Яківецький ліс. Помітивши це, Петро послав туди Меншікова з 5 батальйонами піхоти і 5 драґунськими полками.

Під час бою шведська піхота була майже цілком знищена, а кіннота зазнала великих втрат. Рештки загону Рооса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися.

Намагаючись прорватися між редутами, правий флянґ шведської армії опинився всього за 60 метрів від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і Карл змушений був відступити в напрямі до Будищанського лісу, на узліссі якого шведська армія почала перешиковуватися, готуючися до генерального бою.

На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обох боків. Але рішуча перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 метрів, почалась перестрілка з рушниць. О 9-й годині ранку війська кинулися в рукопашний бій.

Під загрозою обходу її правого флянґу, шведська кіннота почала відступати, поставивши цим під удар правий флянґ піхоти. В цей час ядро розбило ноші Карла XII. Мужній король пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл упав на землю і знепритомнів. Його відвезли з поля бою. У рядах шведів почалося замішання. Страшний натиск російського війська по всьому фронту і гураґанний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії — її стара, загартована в боях піхота, і почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.

На 11-ту годину ранку бій був закінчений 90. Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько 3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією 91. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.

Друга частина шведської армії під командою Левепгавпта пішла вниз по Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по п’ятах гналися кіннота Меншікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений був скапітулювати 92. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28 гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.

Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля, щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли гетьман Мазепа та інші українські державні діячі.

«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі… століття».

Для України це була катастрофа. Політичні пляни гетьмана Мазепи та його однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне. Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну волю української нації. «L’Ukraine a toujours aspiré á âtre libre» — ці слова Вольтера були присвячені Мазепі.
ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IX

1 На вимогу московського уряду, Мазепа мусів був видавати універсали до української людности проти шведів. 16 жовтня 1708 р. Гетьман писав Меншікову: «…выдал я во всЂ, рейменту моего полки унЂверсалы с таковым указом: дабы всяк, хто токмо похочет, ишол против непріятеля для промыслу и добычи… А предложил в тых унЂверсалах и тое: что непріятель убрався з всЂми силами своими в полк Стародубскій великую нужду и крайній голод терпит, и по сторонам малолюдные купы от войска для пріуготованія корму распускаст, над которыми латво мощно промышлять и добыватца». 21 жовтня Мазепа повідомляв Меншікова, що вже «давно во всЂ рейменту моего малороссійскіе городы разослал унивЂрсалы мои, повелЂвая в них старшинЂ, дабы жадных непріятелских писем прелестных не слухали…».

2 Юрій Петрович Кожуховський, син охочепіхотного полковника П. Кожуховського; знатний військовий товариш (1689), їздив з Мазепою до Москви 1689 р. Брав участь у війні проти шведів. Гадаю, що він зайняв місце забитого 1701 р. Гр. Пашковського. Компанійський полковник (1708-1709). Року 1708 був посланий (разом з полтавським полковником І. Левенцем) проти Булавина. Пішов з Мазепою до шведів і брав чинну участь у боях взимку 1708-1709 р. В день Полтавської битви здався москалям і був ув’язнений до 1712 р., коли його заслано до Архангельська.

Ю. Кожуховський був одружений з донькою гетьманича Григорія Самойловича, унукою гетьмана І. Брюховецького (померла «у шведів» десь наприкінці 1708 або на початку 1709 р.).

3 Андріяш, компанійський полковник, молдавського походження. Перед вступом шведів на Україну був «в посылкЂ» (у поході). Залишався з Мазепою до Полтавської битви (але участи в ній не брав), коли подався до Криму (разом з генеральним бунчужним Ф. Мировичем і полковниками: компанійським — Волковицьким і запорозьким переволочанським — Нестулієм), а звідти до Молдавії. Був у Бендерах перед смертю Мазепи. У вересні 1709 р. повернувся на Україну і був амнестований. Дальша доля його нам невідома.

Андріяш — це Андрій Дмитрович Малама, що року 1706 виїхав з м. Дубосар у Молдавії на Україну. Був охочекомонним полковником у 1708-1709 рр, «Бувшій» (1718) «полковник Волошскій» (1726). Року 1718.10.1. дістав універсал Скоропадського на с. Даценки Пирятинської сотні. Помер до 1730. Дружина Ірина Булацель, імовірно донька (чи не сестра? — О.О.) Варлаама Тихоновича Булацеля, полк[овника] Молд[авських] гусар. Помер 1752.

Це родоначальник Малам (див. Модзалев[ського], Род[ословник], m. III). Один з його нащадків — Олександр Миколайович Поль (Катеринослав).

4 Про Д. Чечеля і Я. Покотила — див. нижче.

5 Чи не Максим Самойлович, що був потім охочекомонним полковником у П. Орлика 1713 р.? (Крупницький, Орлик, монографія).

6 Про незадовільний стан українських фортець (окрім нової Києво-Печерської) в 1708 р. збереглося чимало свідчень, українських і чужинецьких. Кочубей у своєму доносі писав, що українські міста, зокрема Батурин, «не оправляются». Генерал-ляйтенант Я.В. Брюс писав Петрові І з Глухова 31 жовтня 1708 р.: «КрЂпость здЂшная вся из земли здЂлана не по правилу фортификаціи, и та вездЂ обвалилась», хоч «во иных мЂстсх co очищеніем и возможно во оной полкам пяти свободно боронитися…». Так само було в Полтаві та в інших містах. Про потребу «поправить и укрЂпить» Білоцерківську фортецю писав цареві Мазепа у вересні 1708 р. Про стан укріплень Батурина — див. нижче.

7 Тодішній стан козацького війська, виснаженого безперервними походами й тривалим перебуванням поза межами Гетьманщини, був досить важкий. Московський резидент у Польщі Дашков писав про козаків (Київського, Гадяцького й Білоцерківського полків), посланих Гетьманом на допомогу Сєнявському в 1708 р., що вони «наги и босы». Мабуть, це не було загальним явищем, але сам Мазепа не раз указував на подібні факти. Звичайно, стан компанійських та сердюцьких полків був значно кращий.

8 «Царський уряд неодноразово наказував, щоб генеральна артилерія перебувала в Батурині. В 1690 р. це було підтверджено царським указом. Таке розпорядження багато разів повторювалось і в наступні роки. В 1701 р. в царській грамоті знову наказувалось, щоб «гетьману жить и войсковой армате быть в Батурине». Це було підтверджено в кінці 1701 р.» (Дядиченко, с. 428).

В 1691 р. козацьке військо з Батурина «с пушечным нарядом». 12 червня 1705 р. генеральна артилерія виступила з Батурина разом з 30-тисячним козацьким військом. Є згадки про те, що генеральна артилерія і восени 1708 р. пребувала в Батурині: «Артиллерия вся гетманская, — писав гетьманський канцелярист Дубяга після зради Мазепи, — також в Батурине, а принял ничего из оной ныне нет». (ЗНТШ, т. 92, с. 61 (свідчення гетьманського канцеляриста Дубяги); А. Ригельман, Летопис[ное] повествование о Малой России, ч. III, с. 42).

9 Кость Гордієнко (+ 1733), родом, здається, з Полтавщини, визначний державний діяч Запоріжжя, непримиренний ворог Москви. Починаючи з 1702 р., був кількакратно кошовим отаманом. УРЕ, т. III, с. 367, до 1728 р. на чолі Олешківської Січі. [В] П[исьмах] и Б[умагах] П[етра] В[еликого], т. XI, с. 216, пр. 2 згадується: «дa приемника — Котки кошевого брат ево родной взять же в местечке Синяве, да запорожцов с 35 человек, да 2 пушки отбиты и 2 шмаговницы у казаков Богуславского и Корсунского полку, которые было собралисъ и хотели итти за Орликом». (Листки Ґоліцина Петру І, 16 квітня 1711 р.).

10 Російський резидент у Польщі Дашков писав Ґоловкінові десь на початку грудня 1708 р.: «Гетман Синявской об’явил нынЂ мнЂ, что оный Мазепа недавно до него присылал резидента его, которой при МазепЂ, был, с тЂм, что он с ним единомыслил и открывал, что идет до шведа. И гетман Синявской сказываст: для того на той час ни мнЂ открыл, ниже до вас писал, дабы не разумЂли, что он нарочно то чинит, хотя Мазепу от милости монаршеской отринуть. А и прежде он о том писал до вашого сіятельства (графа Ґоловкіна) и лист, перенятой от воеводы руского до Тарла писанной, послал… И того ради он и не об’явил на Мазепу, а сказывает, что приказал с резидентом, чтобы он того не чинил, и он не хочет…». Дашков побоювався, «не имЂет ли (Сєнявський) с Мазепой коинтелигенцыи».

Ця справа була тим більш ризикована для Мазепи, що дружина Сєнявського працювала водночас і для росіян, і для Станислава Лещінського.

Див. дуже цікаві матеріали в моск[овському] збірнику «Полтавская победа» (АН СССР, М., 1959).

11 Мазепа давно вже (ще з 1690-х років) скаржився на подаґру й хираґру. Особливо часто згадує він про свою «болЂзнь подакгричную обычную» в листах до московського уряду в 1706-1708 рр. Зокрема «для хирокгричной болезни» Гетьман не завжди міг «подписовать листов и универсалов» (лист до Меншікова з березня 1708 р., в зв’язку зі справою Кочубея). Влітку 1708 р. він писав Петрові І: «при надходящей глыбокой весьма знемощилой старости подакгричная и хиракгричная болЂзнь… для которой на конЂ труду понесть не могу и хотя мало верхом милю или другую проЂду, то того много приболеть мушу…» Ф. Протасьєв, що бачив Мазепу в половині жовтня 1708 р., казав Ґоловкінові, що Гетьман «зЂло болен». 19 жовтня 1708 р. Войнаровський передав Меншікову листа від Гетьмана, який повідомляв, що «от подагричной и хирагричной (болЂзни) приключилась ему апелепсія». Звичайно, це треба брати cum grano salis. Але про подагру Мазепи згадують і шведські сучасники. Нарешті, є численні відомості про те, що взимку 1708-1709 р. Гетьман дуже хворував (див. нижче).

12 Австрійський посол у Москві Отто Плейер повідомляв свій уряд 28 листопада 1707 р.: «Тут потихеньку говорять про те, що Швеція через польського короля (Станислава Лещінського. — О.О.) зробила українським козакам таку пропозицію. Якщо вони відділяться від Москви й знову повернуться під владу Польщі й почнуть воювати проти Москви, вони дістануть усі свої вольності, якими вони користувалися раніше, коли були під владою Польщі. З цього приводу тут (у Москві) панує великий неспокій, бо, як відомо, за останній час козаки були позбавлені багатьох своїх прав, отже, подібні пропозиції знайдуть сприятливий ґрунт».

13 Дуже цікаві закреслені рядки в листі Ґоловкіна до Мазепи в справі Улашина: «Сего часу получили мы вЂдомость, что король швецкой со всЂм войском своим идет сюды на нас; того ради зЂло потребно, дабы ваше сіятелство с войски регименту своего походом своим ускорил и с нами, как скоро возможно, случился, ибо мы еще незаобычны, како с народом малоросійским обходится… И для того вашего сіятелства зЂло нужно прибытіе сюды, понеже, когда в слученіи будем, то лутчее о всем распоряженіе чинитися будет со общаго совЂту. А что ваше сіятелство изволите писать, что войска при вас обрЂтаетца малое число, и тому мы зЂло удивляемся, понеже толко во отлученіи от вас здЂсь три тысячи, да в Полшу на сукурс послано пять тысячь человЂк. Изволите, ваше сіятелство, розослать в полки регименту вашего жестокіе указы, дабы оные немедленно шли за вашим сіятелством. И сам изволиш, ваше сіятелство, поспЂшать, как скоро возможно, к нам, что зЂло нужно. И изволите, ваше сіятелство, писать к нам чрез нарочных почасту, дая знать, гдЂ вы будете обрЂтатись. Також зЂло надлежит смотреть, дабы каких факцей не учинил король швецкой в народЂ малоросійском…». Лист Ґоловкіна був посланий з Почєпа. Очевидно, справа Улашина справила певне враження на московський уряд.

14 Закликаючи Гетьмана до Новгорода-Сіверського «ради лутчих совЂтов» з московськими міністрами, Ґоловкін водночас од імени царя писав Мазепі «о выбраніи наказного гетмана какой знатной и верной особы и о посылкЂ оного к князю Дмитрею Голицыну в слученіе c несколькими малоросійскими войски».

15 Тарле каже — 21 .X., це, мабуть, друга подорож Бистрицького.

16 З гетьманом Мазепою прибули до шведів: генеральна старшина — обозний Іван Ломиковський, суддя Василь Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаули Михайло Гамалія і Дмитро Максимович, хорунжий Іван Сулима й бунчужний Федір Мирович; полковники — миргородський Данило Апостол, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, а також Андрій Кандиба, незабаром призначений на полковника корсунського, і Кость Мокієвський, колишній полковник київський, а згодом полковник чигиринський. З охотницьких полковників були: компанійські — Андріяш, Гнат Ґалаґан і Юрій Кожуховський, сердюцький — Яків Покотило. В гетьманському почеті було кілька бунчукових товаришів (Семен Лизогуб, мабуть, Андрій Горленко та інші), а також гетьманських дворян і канцеляристів Генеральної Військової Канцелярії.

17 Корнилович каже, що зустріч у горках була 29.X. [У Тарле] зустріч 28.Х. (с. 255).

18 Військо гетьмана Мазепи, яке він привів до шведів, складалося з частин трьох козацьких полків — Лубенського, Миргородського і Прилуцького (друга частина була залишена в Батурині), трьох компанійських полків — Ю. Кожуховського, Г. Ґалаґана й Андріяша і частини сердюцького полку Я. Покотила. Крім того, при Гетьмані була корогва запорожців (близько 100 чол.) і наймані волохи, калмики і, можливо, татари, що були на службі в Мазепи.

Питання про кількість війська, яке прийшло з Мазепою до шведів, залишається дискусійним: різні джерела подають дуже відмінні числа. Шведські сучасники кажуть про 3-12 тисяч (найбільш авторитетні свідчення Ілленштієрни — понад 5 тисяч і Цсдсргсльма — 4 тисячі). Московські джерела наводять значно менші числа: приміром, Петро І, у листі до Ф.М. Апраксіна з 30 жовтня 1708 р., каже: «толко з д†тысячи». На думку Костомарова, Мазепа привів до шведів 4-5 тисяч; Крупницький припускає, що 5 тисяч. Можливо, що було ще менше, бо, здається, всі полки — і козацькі, і охотницькі — не були в комплекті. Приміром, у полку Ю. Кожуховського було, за його свідченням, 150 чол., у полку Я. Покотила — менш як 100 (решта була залишена в Батурині). Сотник Прилуцького полку Корній Савич (це, мабуть, Корній Салогуб, сотник красноколядинський, 1701-1708) казав, що в Мазепи було «с 3 полки кумпанщики и их Прилуцкого полку сотников 9 человЂк, а у каждого сотника по 9 человЂк Козаков, и других полков сотники и козаки были же, а сколько человЂк, не выдает». Запорозький отаман Тиміш Полугер, що був при запорозькій корогві Гетьмана, казав, що з Мазепою перейшло до шведів близько 1200 (1000 — охочих полків і 200 козаків), що збігається зі свідченням Савича. Приблизно таку ж кількість (1500) подає Ріґельман, що мав деякі інформації від Г. Ґалаґана.

Дуже важко зорієнтуватися в цих суперечливих відомостях, що іноді могли мати тенденційний характер. Все ж, на нашу думку, можна прийняти цифру близько 3000, як найбільш імовірну.

19 Приміром, ніженському наказному полковникові Лук’янові Жураковському цар писав: «… будтс благонадсжны что мы вас в настоящіе полковники НЂжинскіе пожалуєм» (29 жовтня 1708 р.); це й сталося 2 листопада 1708 р. Ще більше було обіцяно компанійському полковникові Антонові Ґанському (зятеві С. Палія): «… полк ваш здЂсь обрЂтаетца, которых мы до пріЂзду вашого удоволствовали нашим жалованьем. А по пріЂздЂ вашем не только оной полк, но и иные полки охотницкіе, вЂдая верность вашу к нам, дадим под команду» (29 жовтня 1708 р.). Тоді ж був затверджений переяславським полковником наказний полковник Степан Томара.

20 До Запоріжжя було надіслано дві грамоти Петра І — з 30 жовтня й 12 листопада 1708 р. Зокрема в другій грамоті цар повідомляв Запоріжжя, що Мазепа вчинив так, щоб «самому быть самовладЂтелным князем над всею Малоросійскою землею под обороною Станислава…». Тоді ж Петро І обіцяв, що «… посылано будет к вам нашого, в. г., жалованья на каждой курень по полторы тысячи золотых украинских на каждой год, сверх прежняго настоящаго годового вам жалованья».

21 Зокрема відомий указ Петра І з дня 31 жовтня 1708 р. до козацької старшини й міського уряду м. Почєпа.

22 Дмитро Васильович Чечель (+ 1708) походив зі старої української шляхти («породный шляхтичь православный») на Брацлавщині (Z dz[iejów] Ukr[ainy], c. 34, прим[ітка] — Брацл[авського] повіту). Батько його, Василь Чечель, володів маєтком у Кузьминцях («сдучи ку Соколціо※) (Див. Баранович, Украина накануне.., с. 38, 40; Арх[ив] ЮЗР, ч. VI, т. І, с. 23-26; згад[ано] Кузьминці і Соколків (1545 р.?). За молодих літ Д. Чечель перейшов на Лівобережжя, де був знатним військовим товаришем (1695) і дворянином гетьмана Мазепи (1689-1696). Був у почеті Мазепи під час подорожі Гетьмана до Москви 1689 р. Наступного року знову їздив до Москви, як «пристав гетманской», з Київським митрополитом-електом Варлаамом Ясинським. Полковник охочепіхотний (сердюцький) (16961708). Брав участь у поході Мазепи на Правобережжя 1704 р. Один з найбільш відданих Мазепі людей. Гетьман надав йому село Тростянку в Батуринській сотні. Після героїчної оборони Батурина, під час якої був поранений, намагався врятуватися, але був затриманий козаками с. Полівки (Конотопської сотні) Яценками, що видали його москалям і за це одержали від Меншікова «оборонный унівЂрсал». Був страчений (колесований) у Глухові.

Твердження д-ра М. Андрусяка про те, що «Colonel Chechil, a Scotch’man in Ukrainian service» («Ivan Mazepa, Hetman of Ukraine» — «The Ukrainian Quarterly», 1946, Vol. III, Na l, p. 35), звичайно, помилкове.

Мені здається, що Чечелі — італійського походження (Chechile) й прийшли на Україну в почеті королеви Бони Сфорца, дружини Жигмонта І. Ще О. Лазаревський («Описаніе Старой Малороссіи», т. II, К., 1893, с. 277, прим. 488) документально встановив походження Д. Чечсля.

Дмитро Чечель був призначений на команданта батуринської залоги і цілої фортеці. Кеніґсек командував артилерією, а Нестеренко, як батуринський сотник, був начальником міста й цивільного населення Батурина.

23 Фрідріх («Фридрих») фон-Кеніґсек (+ 1708), саксонський військовий інженер, фахівець гарматної справи. На українській службі — осаул Генеральної артилерії. Важко поранений під час оборони Батурина, помер у Конотопі. Володів (мабуть на ранг) с. Сиволожем, Прохорівської сотні, Ніжинського полку (див. Лазаревський, оп. II, с. 125). Думка Лазаревського, що це пасерб Мазепи — Кршитоф Фридрикевич, — мабуть хибна.

24 Дмитро (Андрійович ?) Нестеренко (+ 1708), сотник батуринський (1691-1708). Страчений москалями у Глухові на початку листопада 1708 р. Користувався довір’ям Мазепи, який давав йому важливі урядові доручення (зокрема, посольство до Запоріжжя в січні 1708 р. у справі Булавина).

На нашу думку, він був сином Андрія Корнійовича Нестеренка, полковника лубенського (1671 — 1672) і сотника понорницького (1682), зятя гетьмана Дем’яна Многогрішного.

25 Яків Покотило, з козаків Гелм’язівської сотні, Переяславського полку, полковник охочепіхотний (сердюцький) в 1700-1709 рр., пішов з Мазепою до шведів. В день Полтавської битви піддався москалям. Року 1712 був засланий з родиною до Архангельська (указ 1710 р.).

Мабуть, у Батурині була залишена тільки частина (більша) всього складу сердюцьких полків. Принаймні так було з полком Покотила. Пізніше, вже після загибелі Батурина, в Мазепи були сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима і навіть кол. Чечеля, які стояли в Гадячому у грудні 1708 р. А втім, можливо, що це були ті сердюки, яким пощастило врятуватися з Батурина, як про це оповідає Цедергельм.

26 Про слабкість батуринських укріплень одностайно свідчать сучасники. 1691 р. Мазепа писав царям: «В Батурине городе проезжие байти зело малы и те ветхи и худы да и городовая стена во многих местах обвалилась, а починить нечем лесу такова у них в Малороссии мало и высеч негде». (Дядиченко, с. 471; ЦДЛДА, ф. Книги Малороссийского приказу, № 62, арк. 759 зв.). Ще року 1700 московський піп Іван Лук’янов, що переїздив через Батурин, звернув увагу, що «город не добре крЂпок, да еще столица гетманская». В. Кочубей у своєму доносі 1708 р. писав, що «Батурин 20 лЂт стоит без починки, и того ради валы около него всюду осунулися и обвалилися; взглядом того и одного дня непріятельского наступленія отсидЂтися невозможно». Це стверджує й сам гетьман Мазепа, який у «статьях доносительных… на которые он требует е. ц. в. указу» (середина вересня 1708 р.) писав: «Артилерію войсковую и аммуницыю, ради неудобства крЂпости Батуринской (понеже оная весма обетшала и валы обалились), куда он, Гетман, имЂет вывести? …А прожде сего к строенію того города за непрестанными воинскими крымскими и нынЂшними походами не было угодного времяни. А напред того… та крЂпость строена при прежнем гетманЂ, (Самойловичу)…». Краще укріплена була Гончарівка (батуринське передмістя — подварок, де був палац Мазепи), яку Гетьман, за свідченням Кочубея, «обнести велЂл знатным валом».

27 Іван Яремович Ніс (Нос) (+ 1715), прилуцький городовий отаман (1671-1672), прилуцький полковий обозний (1677), осаул (1685-1692), суддя (1695-1703), і знову обозний (1706-1708); полковник прилуцький (1708-1714); другий генеральний суддя (1714-1715). Свояк прилуцького полковника Д. Горленка, був поставлений наказним полковником над козаками Прилуцького полку, що були залишені Мазепою для оборони Батурина. Зрада Носа документально засвідчена в царській жалованій грамоті на «чин полковничій» (з дня 14 листопада 1708 р.), наданий йому за те, що він «противу наших, ц. в., ратных великоросійских людей не бился и там… (за те) бит был, окован и посажен…» (мабуть, прикутий до гармати). О. Лазаревський характеризує Носа, як людину, що вміла «прислуживаться у властных людей и заслуживать у них особыя милости». А втім, особливим респектом у москалів він не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 р. в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему болЂе ста лЂт».

28 Окрім церков у Батурині, тоді був зруйнований дощенту також Батуринський Крупицький монастир.

29 Жан Балюз, який побував у Батурині 1704 р., писав: «Він (Мазепа) показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив в житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки».

30 Цей опис Батуринської руїни, напевно, зробив самовидець. Дуже цікаво, що Семен Лизогуб був тоді з Мазепою в Батурині. Покійний П.Г. Клепацький гадав, що автором Лизогубівського літопису був генеральний обозний Яків Лизогуб, старший брат Семена. На нашу думку, більше даних для цього мав саме Семен Юхимович Лизогуб (близько 1678-1680-1734), вихованець Київської академії (1699), знатний військовий товариш (1707, 1709), бунчуковий товариш (1715-1734), зять гетьмана І. Скоропадського. Він був з Мазепою до Полтавської битви. Потім був амністований, мабуть, як зять Скоропадського. В кожнім разі, можна припускати його співавторство.

Яскраву картину Батуринської трагедії подає «Описаніе о Малой Россіи» Григорія Покаса (1751): «Князь Меншиков з великороссійским войском город Батурин… и жителей тамошних… з женами и дЂтьми их достал… а народ увесь даже до ссущих (немовлят) выколол и вырубил, c коих кровь дорогами и улицами в Сейм рЂку лилась, будто как обыкновенно на кола млиновые вода идет, при том же и церквее Божественних не пощажено». Це майже дослівно повторюється в «Історії Русів», що, таким чином, мала за собою понад столітню історичну традицію.

Про руйнацію Батурина — див. нашу статтю «Трагедія Батурина» («Вісник» ООЧСУ. 1953, ч. 4-5 (58-59), с. 19-21).

31 Ще 2 листопада 1708 р. Петро І, діставши «зЂло радостное писаніе» Меншікова про взяття Батурина, писав йому: «Что ж принадлежит о городЂ, и то полагаю на вашу волю ежели возможно от Шведов в нем сидЂть, однакож нЂсколко пушек лутчих вывесть в Глухов, то изволте поправить и посадить в гварнизон хотя драгун в прибавку стрЂлцам, пока пЂхота будет. Буде ж (как я от присланного слышал) оной не крЂпок, то зЂло лутче такую великую артилерію вьшесть в Глухов, а строенье зжечь…». Те саме повторював цар і в листі до Меншікова з 4 листопада. Але 3 листопада Меншіков був вже в Конотопі, простуючи до Глухова. Отже, Батурин був знищений Меншіковим вже 2-3 листопада. Ми не маємо докладного рапорту Меншікова в цій справі, бо він склав цареві свій звіт усно (лист Меншікова до Петра І з дня 3 листопада).

32 Див. укази Петра І наказному полковникові прилуцькому і командантові Білоцерківського замку з дня 9 листопада 1708 р. — «Письма и бумаги императора Петра Великого», том. VIII, вип. 1, Москва-Ленінград, 1948, с. 290-291, 291-292.

Московський прислужник Федір Лисовський, що його Петро І призначив за протопопа у Гадяче, погрожував 1709 р. гадячанам: «что с Батурином сталось, то потщусь сотворити и с вашим городом».

33 2 листопада 1708 р. Петро писав Меншікову «Ежели есть булава и знамена, изволь прислать: для нового гетмана зЂло нужно. Також канцелярію возми с собою всю их». На це Меншіков відповідав 3 листопада: «…у нас єсть не токмо одна, но и три булавы, также и бунчюг, и между доволным числом всяких знамен, — знамя первое, которое всегда пред гетманом важивали; и оные всЂ… привезу с собою…». Інші клейноди, зокрема 10 булав, за словами старшини (в Бендерах 1709 р.), Мазепа взяв з собою. Войнаровський казав, однак, що з гетьманських клейнодів залишилися тільки 2 булави, в тому числі одна Хмельницького, а решта, мабуть, пропали в Батурині або після Полтави, над беретами Дніпра.

Ласі до клейнодів гетьмана Мазепи знайшлися не тільки в Росії Г.А. Огинський, гетьман польний литовський, лідер москвофільської партії в Литві, писав Петрові І 4 лютого 1709 р.: «…имЂю ведомость, что послЂ того изменника Мазепы осталась булава и калкан между ево пожитками, вЂдаю, что в войску в. ц. в. такія вещи не употребляютца; того ради прошу, дабы в. ц. в. мнЂ оныя изволили пожаловать. Я не заповЂтрюся от него, хотя что буду и имЂть из вещей ево. Я всегда в. ц. в. желаемо служить должен буду». Невідомо, чи цар задоволив прохання Огинського щодо булави Мазепи, але Меншіков доручив (13.II.1709 р.) кн. Д. Ґоліцинові видати Огинському 6 тисяч з «Мазепиных ефимков». Не дивно, що сучасний советський історик (В. Шутой) називає Огинського «последовательным союзником Петра І».

34 За совєтськими джерелами, «в настоящее время часть гетманской канцелярии, захваченной Меншиковым в Батурине, хранится в ЛОИИ (Ленинградское Отделение Института Истории АН СССР), в составе военно-походной канцелярии А.Д. Меншикова» («Письма и бумаги императора Петра Великого», том VIII, в. 2, М., 1951, с. 918). Але головніші державні акти («привілеї») були вивезені з Батурина Мазепою. Деякі відомості про їх дальшу долю — див акти Бендерської Комісії 1709 р,, опубліковані М. Возняком (збірник «Мазепа», т. І).

35 Батуринська артилерія була вивезена до Глухова і Сєвська. Згодом гетьман І Скоропадський марно домагався повернення бодай частини її на Україну. Повернуто було взагалі тільки 8 гармат, та й то «всЂ особныя, из разных малороссійских полков собранныя, от артиллеріи войсковой (себто взятої з Батурина) ни единой штуки меж ними нЂт».

36 Батуринові було присвячене спеціяльне місце у тріюмфальному поході Петра І в Москві з нагоди Полтавської перемоги. На статуї, що символізувала Батурин, було написано «Rebellium sedes Baturni sticcto gladio expugnata».

37 Повноважним міністром московського уряду на Глухівській Раді 1708 р. був кн. Г.Ф. Долгорукий.

38 Лук’ян Якович Жураковський (+ 1718), син Ніженського полковника Я.М. Жураковського, ніженський полковий сотник, осаул і суддя (1699, 1701, 1707), ніженський наказний полковник (1701- 1708); полковник ніженський (1708-1718).

Можна думати, що після смерти І. Обидовського (1701) Мазепа не призначав нового полковника, маючи на увазі для цього важливого уряду другого свого небожа А. Войнаровського.

39 Зокрема генеральний хорунжий І. Сулима й генеральний бунчужний Ф. Мирович були одружені з сестрами П. Полуботка, а через них він був посвоячений і з іншими мазепинцями (Д. Максимовичем, Д. Зеленським та ін.).

40 ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 379 (1680 р.).

41 Нечипір Каленикович Калениченко, чернігівський полковий осаул (1671, 1674) і обозний (1689); посланець Самойловича до Дорошенка після Переяславської Ради 1674 р.

Шлюб з Пелагією Нечипірівною Калениченко посвоячив Скоропадського також з Мокрієвичами, Ломиковськими, Грембецькими, Кохановськими та іншими старшинськими фаміліями.

42 ГАФКЭ, «Мал. подл. акты», ч. 635.

43 Був ген[еральим] осаулом 3.Х. 1700 р., а одружився ще генеральним] бунчужним (див. Лаз[аревського]).

44 В 1700 р. Скоропадський вже був одружений з Настасією Марківною. Федір Маркевич згодом писав і «року 1700, когда покойный Гетм[ан] Ск[оропадск]ій был на урадЂ асаулства енералъного; в тот час оный (Ск[оропадск]ій) был послан наказним гетманом и стоял з войском за ДнЂпром, на Омелнику, при котором войску и я служил». (Лазаревскій, Описаніе…, III, 121).

45 Марко Аврамович (+ 1712), жидівського роду, обиватель і орендар прилуцький («славетний обиватель» — 1701), орендар пирятинський (1683-1685), родоначальник відомої й заслуженої в історії української культури старшинсько-шляхетської фамілії Марковичів.

46 Очевидно, одруження відбулося десь навесні або влітку 1700 р.

47 Анастасія Марківна Маркович (к. 1671-1729) була одружена: l voto з генеральним бунчужним Константином Голубом (його 2 жінка); 2 voto (к. 1700) з гетьманом Іваном Скоропадським (його 2 жінка).

48 Під час шведської «інкурсії» С. Ширая не було у Стародубі. Він, як писав гетьман Скоропадський в універсалі 11 лютого 1709 р., «для приват своих до града Москвы з’ехал, оставивши в СтародубЂ под самое непріятеля шведа нашествіе, майстрат без призвоитых порядков, и там до сего время в своих дЂлах упражняется». Чи виїзд Ширая був пов’язаний з тими заколотами, що мали місце в Стародубі восени 1708 р., чи він був викликаний іншими причинами, невідомо.

49 Цей дуже важливий і цікавий своїм змістом лист (його віз отаман Запорозької корогви Тиміш Полугер) був перехоплений москалями. П[исьма] и Б[умаги]…, VIII і, с. 894, кажуть, що Полугер втік зі шведського табору. Див. Костомарові, Мазепа], с. 725, який ясно каже, що «Полугер попался и был приведен в Лебедин на расправу. Відомо навіть хто його спіймав. «В одном из первых чисел декабря (sic!) 1708 года… подвергнут был допросу запор[ожский] отаман Тимофей Полугер, который со ста товаришами сЂчевиками перешел за Десну с Мазепою, а потом послан был гетманом с письмом к Скоропадскому, котораго Мазепа хотЂл склонить на свою сторону. Полугер попался и был приведен в Лебедин на расправу. Он не показал ничего особенно важного… НеизвЂстна судьба, постигшая Полугера».

50 Наприклад, Петро І не повідомив докладно Скоропадського про свої пляни генеральної атаки на шведів під Полтавою 13-14 червня 1709 р.

Цікаво, що царська грамота Скоропадському на «уряд гетманскій» була видана щойно в 1710 р. Це помилкова дата у виданні цієї грамоти. Фактична дата 5.1.1711. Але грамота не була надіслана Скоропадському. Що Петро І не довіряв Скоропадському, видко також з документів 1711 р. Коментатор їх в офіційному совєтському виданні «Письма и бумаги Петра Великого», т. XI1, М., 1962, с. 346, пише ясно: «Петр І не доверял И. И. Скоропадскому. Он опасался, что готовившеєся наступление татар и запорожских казаков во главе с Филиппом Орликом может быть использовано украинской войсковой старшиной для враждебных выступлений против русского правительства. В связи с этим царь откладывал отправление грамоты (жалованої на уряд гетьмана. — О.О.) на Украину. Возможно, что она и не была послана, так как данный подлинник остался в архивных делах». Див. ще Ibid, c. 364-365.

51 Московська пропаганда широко використовувала всякі канали — не лише дипломатичні — в Західній Европі (зокрема в Німеччині), щоб скомпромітувати там акцію та особу Мазепи й виправдати дії московського уряду на Україні. Треба сказати, що ця пропаґанда подекуди мала неабиякий успіх.

52 Питанню про церковну анатему на гетьмана Мазепу та її неправосильність з церковно-канонічного погляду присвячені розвідки покійних В.О. Біднова й ОТ. Лотоцького у збірнику «Мазепа», т. II, Варшава, 1939, с. 38-68.

На зневагу імення й пам’яті Мазепи Петро І встановив блазенський т. зв. «орден Юди». Про це — див. С. Платонов, Орден Иуды 1709 года. — «Летопись занятий Постоянной Историко-Археографической Комиссии за 1926 год», Ленінград, 1927, вип. 1 (34), с. 193-198.

53 Одним з таких зрадників був сердюцький полковник Бурляй (Бурлій ?), командант Білоцерківської фортеці, який у листопаді 1708 р. здав кн. Д. Ґоліцинові Білу Церкву й видав здепоновану там частину Генерального Скарбу і особистих скарбів Мазепи. «А при уговорЂ, — писав Ґоліцин Ґоловкінові 21 листопада, — оному полковнику за отдачю фортеціи обещано дать 100 рублев, сотником по 40, казакам по 2 рубли». Був сердюцьким полковником ще в 1727 р.

54 Глухівським сотником був тоді Олексій Туранський. Про нього — див. вище, розділ IV.

55 Прихильники Мазепи були не тільки серед старшини. Московський уряд не був певний також щодо настроїв українського духовенства (і вищого, і навіть білого — священства) і міського патриціяту. Кн. Д. Ґоліцин на початку 1709 р. повідомляв царя, що у всьому Києві він знав лише одного ченця, прихильного до Москви, — Теофана Прокоповича, тоді префекта Київської академії. Він же (в листопаді 1708 р.) висловлював підозру на київського війта Дмитра Полоцького, що нібито «о измЂнЂ Мазепиной вЂдал». Чимало духовних осіб і міських урядників були репресовані москалями в зв’язку зі справою Мазепи.

56 Репресії проти родин мазепинської старшини почалися одразу. Ще 3 листопада 1708 р. Петро І писав Меншікову: «Припало мнЂ на ум, что в Прилуках гетманских единомышленников, которыс нынЂ при нем, многих есть жены и дЂти. Чего для изволь туды нарочно кого нибудь послать з драгуны и взять их за караулом». Тоді були заарештовані дружини Д. Зеленського й І. Бистрицького та інші особи. Так було, мабуть, скрізь на території, окупованій московським військом. Зокрема, родина Герциків з Полтави була депортована на Слобожанщину, де й знаходилася в ув’язненні. Все майно Герциків було сконфісковане.

57 Гнат Іванович Ґалаґан (+ 1748), з козаків м. Омельника на Миргородщині; полковник запорозького війська (1706); компанійський полковник (1708-1709); полковник чигиринський (1709-1714); полковник прилуцький (1714-1739).

58 Дехто з них (зокрема Зеленський і Максимович) були взяті під догляд і фактично перебували під вартою (українською або шведською) в умовах хатнього арешту.

59 Михайло Гамалія, вільно (як він казав), чи невільно, потрапив до московських рук десь наприкінці лютого 1709 р. Є відомості (з російських джерел), що тоді ж перейшли на бік Москви два охотницькі полковники — компанійський і сердюцький (імення їх невідомі).

60 Про хворість Мазепи взимку 1708-1709 р. є численні вістки перебіжчиків. Зокрема слуги Ломиковського, що втекли з Ромна в половині грудня, казали: «Мазепа… зЂло был болен, которого лЂчил шведскій оптекарь, и было ему от той болЂзни свободнее, для которой он болЂзни не мог с королем швецким Ђхать (до Гадячого) и для того поостался (в Ромні)». Те ж саме оповідав тоді піп з Ромtнщини Іван: «Мазепа… зЂло болен и никуда з двора не Ђздит». Отаман м. Сенчи — Кирило Сергієнко казав у Лебедині 8 грудня 1708 р., що тиждень тому «видЂл он, атаман, его, Мазепу, лежит на постелЂ, подушками окладен, и сказывают, что болен». Але пізніше, на весну, Гетьманові, мабуть, трохи полегшало: принаймні джерела не згадують про його хворість, та й активність Мазепи на той час значно зростає.

61 Про кількість війська Мазепи взимку 1708-1709 р. маємо лише уривкові відомості. Сердюк К. Семененко свідчив у Лебедині в грудні 1708 р., що в чотирьох сердюцьких полках залишилося менш як 300 чоловік, а в двох компанійських (Андріяша й Кожуховського) — близько 500; крім того, 300 волохів, «что Мазепа затянул от Огинского», і близько 40 калмиків. Про малу кількість гетьманського війська оповідають і інші перебіжчики. Московський уряд вважав, що війська в Мазепи «и c тысячю не будет» (лист Ґоловкіна до Ф. Осипова з 22 листопада 1708 р.), але закордонним дипломатам подавав явно применшені числа (300-400 чол.).

62 «При нем (гетьмані Мазепі)… войска козацкого ничего нЂт», — свідчив 13 грудня в Лебедині піп з Роменщини Іван.

63 В 1708-1709 рр. обидва брати Гамалії — Михайло і Антін були генеральними осаулами, і їх звичайно плутають в історичній літературі. На нашу думку, з Мазепою пішов до шведів не Антін, а Михайло Гамалія, який був тоді першим генеральним осаулом (другим був Дмитро Максимович, що дістав цей уряд десь у другій половині липня 1708 р.). Антін Гамалія був призначений генеральним осаулом, здається, щойно у другій половині листопада 1708 р., коли Мазепа був у Ромні. Дещо несподіваний факт призначення третього генерального осаула (звичайно їх було два) пояснюється надзвичайними умовами часу, зокрема тим, що Антін Гамалія дістав спеціяльне доручення на Правобережжі, де він мав також виконувати обов’язки полковника білоцерківського, замість М. Омельченка, який перейшов на бік Москви й визнав уряд Скоропадського. Гадаємо, що саме Антона Гамалію зустрів у Чигирині в кінці листопада 1708 р. Григорій Герцик. У своїх свідченнях у Києві ( в липні 1709 р.), після здачі росіянам у день Полтавської битви, Антін Гамалія обійшов ці факти мовчанкою і взагалі намагався применшити свою службову ролю, ба навіть заперечити свою участь в українському уряді в 1708-1709 рр., що, однак, не врятувало його від заслання до Сибіру (Михайло Гамалія був лише депортований до Москви, а потім повернутий на Україну).

64 Року 1723 згадується «охочекомонный полк Бурляев, в Шептаковке конституючий (журн[ал] Гетм[анской] канц[елярии] 27.XI. 1723. — Чтенія ИОНЛ», кн. XII, с. 118. — Дядиченко, «Полтава», 260). Можливо, що це був кол[ишній] сердюцький полковник 1708 р. — Бурляй. Якийсь Петро Бурляев (Бурляй?), про допит якого в Батурині є згадка з 1690 р. (Окіншевич, Генеральна] старшина (Рада старшинська), с. 189). Можливо, що це нащадок Хмельничанина К. Бурлія (Бурляя), (Див. покажчик до IX-X томів «Історії України-Руси» Грі/шевського.

65 Федір Іванович Мирович (+ 1758), син переяславського полковника І. Мировича, бунчуковий товариш; генеральний бунчужний (1708-1709); генеральний осаул у гетьмана П. Орлика (1710, 1711). Виконував низку важливих дипломатичних доручень Мазепи (зокрема, пересправи з Запоріжжям, що завершилися укладенням запорозько-шведського союзу, а також місія до Криму) і Орлика. На еміґрації в Криму, Туреччині, Швеції, Польщі (з 1719 р.) і знову в Криму (з 1754 р.). Його політична діяльність стягла великі репресії російського уряду на цілу фамілію Мировичів, яка була заслана до Сибіру з конфіскацією всіх маєтків. Останній живий член українського уряду гетьмана Мазепи, Ф. Мирович до кінця своїх днів залишався непримиренним ворогом Москви і оборонцем української національно-державницької ідеї в дусі Бендерської конституції 1710 р.

66 Від початку лютого й до кінця травня 1709 р. між росіянами і шведами велися напівофіційні розмови в справі миру. Обидві сторони висували свої вимоги щодо «прибыточного миру». 4 травня Ґоловкін повідомляв царя, що «король… (шведський) еще в упорности и гордости пребывает, хотя министры знатно к тому (мирові) и склонны». Російський уряд пропонував тоді шведам розпочати офіційні переговори, але з цього нічого не вийшло. Мазепа не міг не знати про ці факти і настрої у шведській головній квартирі.

67 Зима 1708-1709 р. була одною з найлютіших в Европі. Таких великих морозів не пам’ятали навіть старі люди. Морози почалися у вересні 1708 р., а в листопаді вони досягли 30 ступнів (за Реомюром). Крман так описує ночівлю на початку листопада в лісі, на шляху зі Стародуба до Новгорода-Сіверського; «Мусіли ми ночувати серед лісу, без вогню, бо дрова позамерзали, і вогонь не хотів їх брати. Виставлені на вітер, не могли ми довго ні стояти, ані лежати; вітер палив нам обличчя і добирався аж до тіла; навіть часте вживання горілки не могло нас зогріти». Сам Карл XII писав, що «зима була надто сувора, холод здавався надзвичайним, і багато з неприятелів і наших людей замерзали й відморожували руки, ноги й носи». Один шведський офіцер повідомляв, що бачив по дорозі з Лебедина до Сум понад 2 тис. померзлих солдатів.

68 Див. В. Щутой, Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр., К., 1951; його ж, Борьба народных масс протяв нашествия армии Карла XII. 1700-1709. Москва, 1958.

69 Данило Болбот, «значний канцеляриста войсковий» (1707), виконував різні урядові, зокрема дипломатичні доручення Мазепи. Був посланцем до царя (1708), до Криму (куди возив також листа від шведського першого міністра гр. Піпера), а навесні 1709 р. їздив до Очакова, звідки привіз турецького посланця до Січі напередодні її руйнації. На еміґрації жив у Бендерах і Ясах (1709).

Олекса Болбут, канцелярист Чернігівської полкової канцелярії (1730 р.) — чи не його родич (може, син?).

70 Федір Нахимовський (+ 1758), жидівського роду, був на дипломатичній службі в гетьманів Мазепи та Орлика. Григор Орлик писав про нього 1753 р.: «Цей старшина був дуже корисний при листуванні гетьмана Мазепи з небіжчиком шведським королем (Карлом XII). Йому довіряли в найтаємніших місіях, і мій (Г. Орлика) батько користувався ним у найделікатніших і найповажніших справах». На еміґрації жив у Туреччині, Швеції, здебільшого у Польщі, а з 1754 р. в Криму, де діяв разом з Ф. Мировичсм.

71 Дуже можливо, що зв’язки генерального осаула гетьмана Орлика — Григорія Герцика з нскрасовцями (а через них і з Доном) і казанськими татарами та башкирами були нав’язані ще за життя Мазепи, в 1709 р., і його посольство 1710 р. на Кубань було не першим.

72 Цих місій, зокрема на Запоріжжя, було, звичайно, більше. Наприклад, в листопаді 1708 р. був посланий туди Трохим Василевич (Троцина), б. сотник срібнянський (1688-1707), а на той час прилуцький полковий суддя; місія була успішна, бо запорожці писали до Мазепи 24 листопада 1708 p. «co многими на… (царя) укоризнами, прося… Мазепу о присылкЂ к ним на Кош посланных от короля швецкаго и от Лещинскаго и от него… (Мазепи) для постановленія с ними договоров, за кЂм им, отторгнувшись из под державы нашей (царя), быти, и дабы даны им были войсковые клейноты от короля швецкаго и Лещинскаго. А для разоренія крЂпости нашей (царя) — Каменнаго Затона просили они у шведа и у… Мазепы скорой присылки помощных войск, обЂщая по разореніи той крЂпости поспЂшати к ним в помочь против наших (царя) войск». Але Василевич з тим запорозьким листом був «перенят» москалями, а згодом був вивезений до Петербурґа й помер у дорозі.

73 У дипломатичних акціях та контракціях у Туреччині й Криму 1708-1709 рр. брав участь (з доручення царя) також уряд гетьмана Скоропадського. На початку грудня 1708 р. був посланий до Юсуф-паші, сераскера Сілістрійського, «в певных и пилных дЂлЂх… для сполного между обома народами покою» Левко Шрамченко (Шрамко), сотник олишівський (1680-1709), згодом ніженський полковий обозний (1709-1730). Під той час їздив до Константинополя шваґер гетьмана Скоропадського Андрій Маркович. Наприкінці 1708 р. Скоропадський посилав до Криму знатного бунчукового товариша Івана Черняка (майбутнього полтавського полковника) «со об’явленіем о избраніи на гетманство».

74 Щоб спаралізувати акцію Мазепи на Запоріжжі, московський уряд, серед інших засобів (аґітація, нагороди та обіцянки, підкуп тощо), використав також старі листи Мазепи до Москви в запорозьких справах. 3 лютого 1709 р. Ґоловкін наказував дякам Посольського приказу розшукати в архіві й негайно вислати йому «тЂ листы Мазепины, в которых он писывал к покойному Федору АлексЂевичю) Головину о запорожцах, представляя невЂрность и шатость их и совЂтуя о ускромленіи и разореніи оных».

75 Прилучення Запоріжжя до українсько-шведського союзу дуже стурбувало москвофільську партію в Польщі. Фельдмаршал-ляйтенант Гольц писав цареві 18 квітня 1709 р. з м. Погребища: «… коронное войско (Сенявського) зЂло потревожилося, ибо оное чает, что приступленіем запорожцев к королю шведцкому вашего царскаго величества прежнія счастливыя удачи и великіе авантажи нынЂ всемЂрно разрушены суть…».

76 На чолі цього козацького загону був корсунський полковник А. Кандиба.

77 Петро Сорочинський був кошовим 1701 р. (Возняк. [Хто автор] Літопису Самовидця, с. 60; Яворницький. Ист[ория] Запор[ожских козаков], [т.] III, СПб., 1897, с. 312; [те саме], т. І, Вл[адимир], 1903, с. 169).

78 У зв’язку з тим, кн. Г. Долгорукий радив цареві (в листі з 3 березня 1709 р.) використати також С. Палія, «понеже оной в таких лехкомышленных имЂет любовь и немалой кредит».

79 Москалям дісталося на Запоріжжі, окрім військових клейнодів та інших цінностей, багато зброї, зокрема 36 гармат, 4 мортири й 12 гаківниць.

80 Олександер Нечипорович Чуйкевич, брат генерального судді В. Чуйкевича. Полтавський полковий писар (1708), бунчуковий товариш (1718, 1720), зн[атний] військовий] тов[ариш] (1719). Року 1691 був посланий до Польщі (може Правобережжя?) з ціллю розвідки (Дядиченко, 242). Амнистований у Дядиченка «кол[ишній] полт[авській] полк[овий] писар».

81 Мазепа писав до Москви 30 травня 1708 р. про І. Левенця, що «полковник Полтавскій издревле есть непостоянен и, в ближайшем с запорожцами сосЂдст†пребывая, всегда одним духом с запорожцами дышет».

Дуже цікава згадка в актах Бендерської комісії 1709 р. про те, що Мазепа не допустив на полтавське полковництво Герцика (очевидно, Григорія, який був наказним полковником), хоч його було вибрано вільними голосами, а призначив на цей уряд іншу особу (Левенця). Ця трохи незрозуміла, на перший погляд, звістка (зважаючи на добрі відносини родини Герциків з Мазепою й свояцтво їх з Орликом та й з самим Мазепою — через Громик і Фридрикевичів) пояснюється, мабуть, тим, що Гетьман мусів тоді зважати на місцеві, дуже складні відносини, зокрема на ворожнечу між Кочубеями та Іскрами — з одного боку, і Герциками — з другого боку (це було ще до виступу Кочубея), а тому й призначив на уряд полтавського полковника людину, мовляв, невтральну (хоч і не дуже прихильну до Кочубеїв та Іскор), досить упливову в Полтаві й до того ще посвоячену з Герциками (брат Григорія Герцика — Іван був одружений з донькою І. Левенця).

Шутой називає його Болковицьким (с. 318; поклик на «Бумаги Меншикова»), який був у Борзні (приблизно початко листопада 1708 р.). Тоді виходить, що при Мазепі було в той час 4 комп[анійські] полки. Можливо, що Волковицький заступав тоді Гр. Новицького, який був резидентом Мазепи при Сенявському. Гадаю, що таке ім’я. Волковицький (шляхетський рід з Галичини).

82 Іван Герцик, зять І. Левенця, взимку 1708 р. втік з Полтави з 20 козаками до Ромна, де тоді був Мазепа. З 1709 р. він був, разом з братами — Григорієм та Опанасом, на еміґрації в Туреччині і Швеції.

83 30 квітня 1709 р. Ґоловкін писав цареві на підставі інформацій російського посла в Константинополі П. Толстого, що «никакова опасенія сего лЂта ни от турок, ни от татар имЂти не надлежит». Саме тоді турецький уряд заборонив Кримському ханові виступати проти Росії.

84 58 батальйонів піхоти, 17 полків кавалерії, понад 70 поль[ових] гармат і 32 гармати польової артилерії; разом 43,5 тис. війська і 102 гармати (Е. Колосов. Артилерия в Полтавском сражении. Полтава. K 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. Москва, 1959, с. 91-111). Але напередодні другого етапу битви [було] лише 18 тис. чол.; 4 діючі гармати.

85 22 полки кавалерії, всього 24-25 тис. чоловік, 2 батальйони піхоти й запорожці, разом близько 8 тис. [(Е. Колосов)].

86 і пороху, каже Тарле (с. 384), але на с. 386 Тарле каже про «снаряди» тільки.

87 Кількість українського війська під Полтавою встановити нелегко через брак автентичних українських джерел. Шведські джерела оцінюють її приблизно на 10000 чол. (близько 2 тисяч гетьманського війська і 8 тисяч запорожців; останнє, на думку Крупницького, дещо перебільшене).

Перебіжчик, козак Галицького полку Гнат Коданченко, свідчив 4 червня 1709 р., що при Мазепі «болши 3000 сво войска нЂт»; зокрема там був сердюцький полк (мабуть, Я. Покотила) і 2 компанійських полки (фактично їх було 3 — Ю. Кожуховського, Андріяша і Волковицького). Але «запорожцов сколко у шведа и у Мазепы, того (Коданченко) не выдает»,

88 Військо гетьмана Скоропадського (переважно кіннота) також не брало участи в генеральному бої під Полтавою, але допомагало москалям, охороняючи їх флянґи та комунікації. В козацькому війську був тоді й Семен Палій, повернутий із Сибіру. Козаки Скоропадського переслідували (разом з російською кавалерією) шведів до Переволочної.

89 Шведи виступили в 2 години ночі 27. VI. Отже, перед світанком.

90 Див. Тарле, с. 401. Чи не користувався він моїми працями, виданими в 1939-1941 рр.?

91 Тарле, [с.] 419, каже, що близько 6000; 4635 (с. 412).

92 Тарле датує капітуляцію 1. VII.1709 (с. 417).








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.)