Головна Головна -> Підручники -> Підручник Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.) скачати онлайн-> ЧАСТИНА II СТАТТІ ТА МАТЕРІЯЛИ

ЧАСТИНА II СТАТТІ ТА МАТЕРІЯЛИ


Олександер Оглоблин. МАЗЕПИН ДЗВІН

Дзвін «Голуб» був вилитий року 1699 відомим українським майстром військовим людвисарем Карпом Балашевичем на замовлення гетьмана Мазепи і був призначений для Батуринської Воскресенської церкви, як про це свідчить напис на дзвоні. Церква тая знаходилася на Гончарівці, де був палац Гетьмана, і, очевидно, була придворною. Мазепа був щедрим добродієм її: відомо, що на будову її (й Покровської церкви в Батурині) він дав понад 15000 золотих.

1699 рік був знаменний в історії України і в житті Мазепи. Того року закінчилася Карловицьким трактатом довголітня війна з Туреччиною і Кримом (звідси, мабуть, походить і назва дзвона «Голуб»), І того ж року скінчилися 60 літ життя Мазепи.

Недовго довелося бути дзвонові в Батурині. Року 1708 гетьманська столиця була знищена москалями, які сплюндрували навіть церкви. Але Воскресенська церква (дерев’яна) якимось чудом збереглася, хоч і була пошкоджена, як це видко з опису Батурина 1726 р. Чи був тоді там дзвін Мазепи — невідомо.

Мазепин дзвін знайшов собі інший, надійніший притулок, також пов’язаний з ім’ям Великого Гетьмана. Домницький Різдво-Богородицький монастир на Чернігівщині (коло м. Березин) — «Думницкая обитель» на р. Думниці — згадується в універсалах Мазепи з 16.V. 1699 р. і 5.VI. 1700 р. Гетьман був щедрим донатором цього монастиря (про це згадувала також козацька старшина в Бендерах 1709 р.) і фундатором його соборної церкви. В кінці XVIII ст. Домницький монастир знайшов собі нових добродіїв в особі князя Олександра Безбородька та його брата графа Іллі Безбородька, які відбудували старий Мазепин монастир, оздобили його новими кам’яними церквами, дзвіницею та іншими будівлями й забезпечили відповідним капіталом. На дзвіниці Домницького монастиря й зберігся дзвін Мазепи. Коли і як він потрапив туди — невідомо. Але можна думати, що його збереженню допомогла опіка Безбородьків над монастирем.

У 1920-х роках Мазепин дзвін знайшов у Домницькому монастирі молодий чернігівський етнограф Б.К. Пилипенко, згодом науковий співробітник Всеукраїнського історичного музею в Києві. Тоді ж дзвін був перевезений до Чернігівського історичного музею, де й знаходився (у вестибюлі музейного будинку) до початку II світової війни. Там ми й оглядали його у 1930-х роках. Чи пережив він чернігівську воєнну руїну 1941 р. — нам невідомо.

Відомості про Мазепин дзвін Б.К. Пилипенко подав у своїй доповіді в Історичній секції ВУАН у Києві на засіданні Комісії історії козаччини і козацької доби, що відбулося 18 червня 1929 р. Коротке звідомлення про це засідання й доповідь з’явилися в журналі «Україна», 1930, ч. 42, ст. 196-197.

Пилипепко збирався написати спеціяльну розвідку про цей дзвін, але, мабуть, не встиг її закінчити, бо вже почався большевицький погром української науки, одною з жертв якого був і талановитий український етнограф. Б.К. Пилипенко був засуджений у 1935 р. у справі Зерова та інших.

На щастя, Пилипенко свого часу подарував нам відбитку фота з того дзвона та виображення Мазепи на ньому. Репродукції з них подаються в цій книзі*. Годі й казати, що це, хоч трохи деформоване часом, а може, й щербинами долі, виображення дає нам автентичний, документально датований портрет Мазепи наприкінці XVII ст., на межі двох періодів його державно-політичної та культурної діяльности.

Докладнішу студію про цей портрет, як і взагалі про іконографію гетьмана Мазепи, готуємо тепер до друку.

[* Виображення дзвона й гетьмана Мазепи на ньому ми вмістили були у книзі «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.», що була закінчена друком у 1941 р. у Львові, але в світ не вийшла. (Див. с. 158 нашого видання. — Ред.)]


SUMMARY

There is not the slightest doubt that Hetman Ivan Mazepa was totally dedicated to the ideal of Ukrainian statehood, and to the ideal of a united Ukrainian independent state. These ideals he inherited from his Ukrainian ancestors; he received this heritage from his predecessors — Ukrainian hetmans — from Khmelnytsky down to Samoylovych. These ideals were his guideposts during his entire political and cultural activity, and these same ideals he passed on as heritage to future Ukrainian generations.

The era of Mazepa constitutes the signal time of the rebirth of Ukraine, its political, economic and cultural renaissance after the period of the Ruin, which destroyed the great designs of Khmelnytsky, Vyhovsky and Doroshenko, limited Ukrainian statehood to the territory of the left-bank Dnieper, confronted the Hetman’s authority with the growing power of the Kozak officer aristocracy and left Ukraine at the mercy of Muscovite imperialism.

The basie objectives of Mazepa’s policies as Hetman of Ukraine, were as follows:

1. Unity (or at least a consolidation) of Ukrainian lands — the Hetmanstate (Hetmanshchyna), the territory on the right-bank of the Dnieper River, the Zaporozhian lands, and if possible, also Slobidska Ukraine and that of the Khans, within the framework of a unified and sovereign Ukrainian state under the Hetmanite regime;

2. Establishment of a strong autocratic Hetmanite authority and class state of a European type, with the preservation of the traditional system of Kozak administration.

Both these objectives defined the policies of Mazepa in all nuances and fluctuations with respect to Poland, Turkey (and the Crimea), and above all, Muscovy.

Mazepa in principle was neither a Russophile nor an enemy of Moscow, although he knew well the tragic history of Ukrainian-Russian relations. With regard to Moscow he conducted a two-pronged połicy, whenever it

was necessary for the attainment of his principal objectives, and, of course, whenever it was possible to do so.

He considered coexistence with Moscow possible on the basis of the Treaty of Pereyaslav, concluded by Bohdan Khmelnytsky, for such was the political reality which he inherited from his predecessors, and it seemed to him that it was a unique opportunity to realize the principal Ukrainian national objectives in a union with and the assistance of Moscow, as far as Poland, Turkey (and the Crimea) were concerned.

Moreover, the Hetman needed Moscow’s support to cope with and hold in proper limits the growing opposition of his Kozak officers and to impede the increasing waves of social dissatisfaction and protest.

The so-called «Russophilism» of Mazepa in the first period of his reign was part of his two-pronged general policy, in the same manner as his break with Moscow did not stem from nor was it motivated by some innate hostility to Moscow; it stemmed from a deep dedication to the interest of Ukraine and from his love for his own country.

By his brilliant tactics he succeeded in attaining the most important part of his principal objective — recovering the Ukrainian territory on the right-bank of the Dnieper River, despite the fact that Poland was an ally of Moscow during the entire period of his reign.

By his wise and systematic, as well as hard and patient policy, Mazepa succeeded in raising Ukrainian economy and culture to a very high level, in maintaining a social equilibrium in the country, and in creating a new leading strata of society, devoted and obligated to him, which in turn could paralyze the destructive tendencies of the officers’ opposition, and which could be brought into the riverbed of constructive political coexistence.

Everything that a man could attain in his place, Mazepa attained with brilliant success and eclat.

But the first so-called «Russian» course of his policies led Mazepa eventually into an impasse and created a great danger for the Ukrainian state. Not only did Mazepa take advantage of Moscow, but the latter availed itself of equal opportunity and took great advantages of Mazepa, and even more of the power and resources of Ukraine.

Then Mazepa channeled the Ukrainian state policies to the other course, which, at least theoretically, was always open to him — the break with Moscow, which led to the armed conflict with it. He pursued that course only when the first course was closed for him as ruler of Ukraine and Ukrainian patriot, and when, according to him (and not him alone) the conditions for it were the most propitious and most opportune: not a Polish or Turko-Tatar alliance, but an alliance with the most powerful enemy of Moscow at that time — Sweden. It seemed that another political conjecture presented itself, which was available to Khmelnytsky and Vyhovsky.

But, regrettably, the transition from one political course to another was effectuated under the circumstances least dependent on him and most unfavorable for him and his cause.

Ukraine could have attained its full liberation from the Moscovite domination only as a result of a new Khmelnytsky era — a national revolution against Moscow — or as a result of a military victory over the latter. The first possibility required full national and social solidarity, which Ukraine lacked at that time; the second possibility depended totally on the Swedish victory, which never happened.

It was too late for the Zaporozhian Host to realize what a true father of Ukraine was Mazepa whom they had come to call «step-father».

At Poltava, on June 27, 1709 Moscow emerged victorious and that decided the fate of Mazepa and Ukraine. But Moscow, both White and Red, failed to defeat Mazepa as a spiritual spokesman of the Ukrainian ideal. It failed to defeat and destroy him. In Hrushevsky’s words, death flew over the Ukrainian nation, and it not only has survived the 250 years of Russian slavery, but it has found its rebirth and today it is much stronger ideologically as against the Russian opponent than it was in the times of Peter I. This is why Moscow even today with fanatical vehemence and violent hatred conducts a struggle against the name and symbol of Mazepa, a struggle which it knows it can never win.


Олександер ОГЛОБЛИН. З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ ДОБИ МАЗЕПИ*

[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано у Вістнику ООЧСУ, 1955, ч.6 (80), с.10-15.]

Кінець XVII століття на Україні — блискучі й бурхливі часи Гетьмана Івана Мазепи (1687—1709) — позначився великим піднесенням українського політичного, економічного й культурного життя. Але «вічний мир», укладений між Московщиною й Польщею року 1686, який стверджував Андрусівський поділ України, і Коломацька угода українського уряду з Москвою р. 1687, що була дальшим кроком на шляху московського поневолення України, створили велику загрозу для Української Козацької Держави. Московсько-польський військовий союз, втягаючи Україну до антитурецької коаліції, загрожував їй повною ізоляцією, і, в дальших своїх наслідках, цілковитою загладою державної й національної самостійности України.

Цей контраст внутрішнього зросту України (зокрема Лівобережжя) і політичного поневолення її Москвою й (на Правобережжі) Польщею мусів викликати певну реакцію як з боку провідних українських кіл, так і серед широких верств української людности. Національні моменти переплітаються з соціальними й нарастає поважний історичний конфлікт, у процесі якого ідея Соборної Української державности, ущерблена в добу руїни антиукраїнською політикою Москви й Польщі, відроджується й новою силою наснажує український національно-визвольний рух, росте ідея нової Хмельниччини — на цей раз проти Москви.

Одним з яскравих виявів цього конфлікту було повстання Петра Іваненка (Петрика). 1

Петро Іванович Іваненко був полтавський уроженець, одружений з небогою генерального писаря Василя Кочубея, онукою полковника Полтавського Федора Жученка. Людина здібна, освічена й бувала, він був старшим канцеларистом Генеральної Військової Канцелярії й користувався довір’ям та прихильністю, як свого родича Кочубея, так і самого Гетьмана Мазепи, Петрик був добре обізнаний з тогочасною українською політикою. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі й вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Є всі підстави думати, що Петрик був довіреною особою керівних українських кіл, з доручення яких він уклав союзний договір України й Криму 1692 року. На початку 1691 року посланий у службових справах до Гадяча й Полтави, він подався на Запоріжжя, де його незабаром було обрано на військового писаря. На весні р. 1692 Петрик вирушив до Криму й 26 травня, у Казикермані, склав угоду з Кримським Ханством, скеровану проти Московщини. Цей договір був укладений між двома «вільними державами» — Україною («Малоросійське Панство», або «Князівство Малоросійське, Київське й Чернигівське і все Військо Запорозьке») і Кримом («Панство Кримське»), на засадах рівности й обопільности зобов’язань. Перший пункт договору застерігав, що «Князівство Київське й Чернигівське з усім Військом Запорозьким і народом Малоросійським має бути увільнене, (цебто самостійне й незалежне) при всяких своїх вольностях». Територія Української Держави мала бути поширена й на Правобережжя. Пункт V договору казав про те, що «Чигиринська сторона з усіма містами (цебто Правобережжя, має бути під владою Князівства Малоросійського й Війська Запорозького, в тих межах, що Хмельницький завоював з ордами (Кримськими) від поляків», сюди мали переселитися також Слобідські полки, які складалися здебільшого з правобережних вихідців (п. IV). Договір застерігав основні політичні та економічні інтереси України та Запоріжжя (обопільне право торговельних стосунків між Україною і Кримом; право вільного мисливства, рибальства й добування соли на долішньому Дніпрі та інших річках; порядок дипломатичних та копсулярних зносин, тощо). Головною метою договору було, з військовою допомогою Криму, визволити Україну з-під московської влади. 2

Влітку того ж (1692) року до цієї угоди приєдналося й Запоріжжя, й Петрик, обраний гетьманом, за допомогою Кримського Війська, розпочинав збройну боротьбу проти Москви (походи 1692, 1693, 1694 і 1696 років).

Але акція Петрика не вдалася. Військова спілка з Кримом була дуже непопулярна серед української людности, надто-ж на півдні, який зазнав важких руйнацій підчас воєнних дій. Соціяльна програма Петрика, який виступав речником інтересів нижчих верств суспільства, була цілком не прийнятна для старший. Гетьман Мазепа, вражений ще гетьманатом Петрика, виступив проти нього разом з московським військом. Петрик не дістав також рішучої підтримки ні з боку Запоріжжя, ні навіть Криму, що спричинилося до військової поразки повстання. Це й вирішило долю цілої акції Петрика.

Після 1696 року Петрик залишається гетьманом т. зв. Ханської України (частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського Ханства) й був ним (з деякими перервами) ще в 1711-1712 роках. На пашу думку це його мав на увазі Мазепа у своїй відомій «Думі іли пісні». 3

Жалься, Боже, України.

Що не вкупі має сини!

Єдєн живе із погани,

Кличе: «Сюда Атамани!

Ідім Матки ратовати,

Не даймо Єй погибати!

Дальша доля Петрика невідома.

Історія Петрикового повстання ще мало досліджена. Стара історіографія шукала в цьому передусім соціяльних моментів і взагалі не надавала йому належного значення. Документальні студії, розпочаті нами в половині 1920-х років, не могли бути завершені в совєтських умовах, й зібрані нами архівні матеріяли здебільшого залишилися неопублікованими. За останні роки маємо навіть спроби завернути історичну науку в цьому питанні на цілком хибний шлях.

Ще року 1925 український совєтський історик М. Яворський, без жадних підстав, висунув думку, що повстання Петрика вибухло «завдяки московським інтриґам» 4. З приводу цього ми писали тоді (р. 1927); «Повстання Петрикове настільки яскраво виявило антимосковські змагання українського суспільства, що вбачати тут московську інтриґу було б дуже необережно». 3

Це не перешкодило, однак, іншому історикові (вже не совєтському), Др. Миколі Андрусякові, кілька разів, аж до останнього часу, вперто повторювати, що «акція Петрика була водою на московський млин», зной-таки зовсім не турбуючися про будь-які докази на користь цього дивовижного твердження . 6

Спроба Др. Андрусяка пов’язати виступ Петрика з інтриґою московського воєводи кн. Василя Голіцина («Київ», Філяделфія, 1951, І «Самостійна Україна», Чікаго, Ст.-Пол, 1951, II, ст. 27) свідчить лише про незнання загально відомих фактів: Голіцин був засланий у вересні 1689 року і політична кар’єра його закінчилася назавжди, а Петрикова акція почалася щойно р. 1691.

Тим часом усі документальні матеріяли цілковито стверджують думку добре поінформованого сучасника, козацького історика Самійла Величка, що Петрик мав намір, «щось полезное сотворити і (Малую Росію), от владіния Московского віддалити» 7. Основна мета Петрика була — визволення України від усякого чужого панування, передусім з-під московського ярма. В численних універсалах, листах, відозвах, розмовах (тоді занотованих) Петрикових завжди повторюється цей головний мотив.

Наведемо кілька прикладів: В листі до Запорозької Січі з дня 18 травня р. 1692 Петрик писав: «Ми, взявши Господа Бога и Пречистую його Богоматір на поміч, незабаром підемо з ордами для відібрання від московської влади милої отчизни своєї України» 8. В іншому листі до Січи (12. VII. 1692) він пише: «Щоб ми більше нічієго ярма і московського, і польського не носили на своїх вольних шиях і не терпіли такої від ворогів своїх неволі, которая нас від Москви і від Ляхів потикает гірше, ніж від бесурманів» 9. А в Універсалі до людности Полтавського Полку з дня 29. XII. 1692 року Петрик заявляє: «А теє відайте, що ця війна на Москаля піднялася не для чого іншого, але для ваших вольностей і загального всенароднього посполитого добра…» 10.

Документ, що його тут подаємо — лист Петрика до Січі з дня 22 червня 1692 року — не тільки стверджує анти-московський характер Петрикової акції, але докладно й глибоко з’ясовує, як загальні цілі його політики, так і конкретні заходи її, зокрема щодо порозуміння з Кримом. Аналіза анти-української політики Москви в листі Петрика свідчить про високий рівень української національної свідомости й державницької думки того часу. Й мимоволі згадуються величні слова Гетьмана Мазепи, який казав П. Орликові (17.IX. 1707 р.): «Пред Всевідуючим Богом протестуюся й на тому присягаю, то я не для приватної моєї пользи, не для вищих гонорів, не для більшого збогачення ані для іних яких нибудь прихотей, але для вас всіх, под владою і рейментом моїм зостаючих, для жінок і дітей ваших, для общого добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького и народу Малоросійського і для підвищення й поширення прав і вольностей військових, хочу тое при помочі Божій чинити, щоб ви з жінками й дітьми, і отчизна з Войском Запорожском так од московскої шведської сторони не погибли» 11.

Лист Петра Іваненка з дня 22. VI. 1692 року не був ще повністю й справно опублікований. Лише уривки (і то здебільшого в московському перекладі) було вміщено в працях М. Костомарова («Мазепа й Мазепинці») і Д. Яворницького («Источники для исторіи Запорожских Козаков», т. І).

Документ друкуємо тут повністю з фотокопії ориґіналу (властиво, тогочасної копії), що знаходиться в Московському Архіві Міністерства Закордонних Справ, у збірці «Малоросійскіе подлінниє акти» ч 851 (836).

ПРИМІТКИ

1 Докладніше про це — в наших працях; опублікованих у виданнях Української Академії Наук («Ювілейний Збірник на пошану акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927. Записки Історично-Філософічного Відділу УАН», кн. XIX, XXIII, XXV) і передрукованих у збірнику УАН «Студії з Криму» (Київ, 1929. Крім того, див. наші розвідки: «Боротьба старшинських угруповань на Гетьманщині в кінці XVII ст. і виступ Петрика» («Записки Історичного та Філологічного Факультетів Львівського Державного Університету ім. І. Франка», т. І, Львів, 1940) і «Нові матеріали до історії повстання Петра Іваненка (Петрика), вид. УВАН, Авгсбург, 1949.

2 О. Оглоблин. Ескізи э історії повстання Петра Іваненка, (Петрика). Київ, 1928. с. 21-24.

3 Див. Гетьман Іван Мазепа: Писання, Краків-Львів, 1943, с. 28.

4 М. Яворський: Нарис Історії України, ч. II, Катеринослав, 1925, с. 135. Розбивка скрізь наша.

5 О. Оглоблин. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика), Київ,

1929. с. 4.

6 М Андрусяк, Історія Козаччини (курс викладів), Мюнхен, 1946, с. 113.

7 Літопис Величка т. III, Київ, 1855, с. 102-103.

8 Московський Архів Міністерства Закордонних Справ. «Малоросійскіе подлінниє акти» (фотокопія в нашому архіві.)

9 ібід.

10 Московський Архів Міністерства Закордонних Справ, «Малоросійскіе подлинние акти», ч. 863/848/ (Фотокопія в нашому архіві). (Див. Літопис Величка. 111, 112.

11 І. Борщак Мазепа, людина й історичний діяч. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 152, вип. І, Львів, 1933. с. 21, (окрема відбитка).

ДОДАТОК

МосцЂ Пане Отамане кошоый и все старшие и меншие славнаго Войска Запорозского Низовое Товариство.

Килко крот уже я нисал до ВашмосцЂ, добрих молодцов, славнаго Войска Запрозского, ознаймуючи, для яких я мЂр, оставивши писарский, з Божей лиски и вашеЂ мнЂ даный, уряд, прибилем до Казикермена 1, и о яких дЂлех, ку цЂлости и оборонЂ милой отчизны нашоЂ, Малой РуссиЂ, и васЂ, дорбрих молодцовЂ, Войска Запорозского, трактовати с Панством Кримским зачалем; о том, кончивши все дЂло обецалемЂ ознаймити ВашмосцЂмЂ, добрим молодцам, Войску Запорозскому; в тих теды листах моих о прибытию в Кримскую сторону и о зачатію мирного дЂла в кортцЂ ознаймилем ВашмосцЂмЂ, а тепер, окончивши, хвала Господу Богу, все дЂло доброе, о всем выразили ознаймую. АлбовЂм прибывши я з Батурина на Запороже, якЂ много часу при Вашмостех, добрих молодцах, пожилем, так завше старшим и меншим вам, добрим молодцам, виразне говорилем, в яком небезпеченст†найдуется Малороссийский Край наш, и до якого через ненавистных монархов приходит упадку отчизна наша. Гдыж тые монархове наши, межи которими мешканіе свое мЂмЂ, власне, як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволиками; и не дивно ж кролеви Полскому, поневаж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися с подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами цтаряет як бы моглЂ обпяти в подданство Малороссийский Край нашЂ и тую свою черезЂ нас учиненную одомстити шкоду. А хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему Панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов на полЂ и на водЂ чинили шкоду в людех и в набитках, так и тепер чинимо завше. Леч дивно Мосовским царям, которіе не через мЂчЂ нас обняли, але доброволне для вЂри христіянскоЂ продкове наши им поддалися. До того звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону 2, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и отколь колвек неприятел войною прийдут, то наши городи и села попаливши и людей с потребу набравши, назад поворочают, а Москва завше за нашими людьми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тим всЂм не контентуючися, старает всеЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чего первей наших Гетьманов МногогрЂшного и Попвича 3, которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотіли загорнути у вЂчное свое подданство, але им Господь БогЂ, для невинних нашой братии душЂ, не допомоглЂ в досконалость привести их замисловЂ. Албо вЂм гды хотЂли, збуривши Крим, осадити ратными людми Казикерманские городки 4, а потом, загнавши наше войско из СЂчи, учинити по городах воеводы, але же не могли доказати, теди допустили тепершнему Его Милости Пану Гетману 5, подавати старшин городовой маетности, которая то старшина, поділившися нашею братиею, позаписовали собЂ и дЂтям своим у вЂчность, и тилко, що в плуг не запрагают, а вже, як хотят, збиткуют и робят, як неволниками своими. Для чего теди Москва нашим старшим тое чинити над нашими людми допустила, аби наши люде таким тяжким подданством оплошЂли, и якЂ схотят оные москалЂ доказовати над нами своих замисловЂ, то есть учинивши по городам воеводы своЂ, узяти нас в работу вЂчную, то жеби наши люде в том им не противилися, а поколь наши люде, через такие збытечные здирства и тяжари, аамыжичЂют и оплошЂют, они, москали, тим часом ДнЂпрЂ и Самар осадят своими городами, якож уже у ОрлЂ городЂ и на СамаррЂ в двох городах 6, Москву посадили, а сего лЂта над ДнЂпром, у ПротовчЂ и на СамарЂ на килкох мЂсцях городи чинити мЂли. До того зась и тое я вам, добрим молодцом, Войску Запорозскому, много кротне, прекладалем, же король Полский, маючи уразу на царей Московских, що не воевали Криму, хотЂл з Ордами йти на Москву и первей одобрати у свое подданство нашу Украину, а потом мЂл воевати Москву, чого если бы доказал, то чи гаразд бы было нашей УкраинЂ. Кдыж сами ви, добріе молодци, всЂ того добре свЂдомы, що чинилося За Чернецкого 9, и за инших пано†лядских, которіе розными часы з войсками полскими выходили войною на нашу Украину, і якіе чинили над нами мародерства. Чи не было нашей брати по палях и по полонках у водЂ, и чи не примушены были козацкіе жоны, абы свої дЂти парили у укропЂ; албо на морозЂ лиде чи не поливали ляхи водою и за холяви огню чи не сипали, так же худобы от людей жолнЂре чи отбирали. Чого ляхи оны не забули, але и тепер еще чи не будут над нами чинити. А если бы и Московскіе царЂ докончили с ханом Кримским своего миру, яко уже посла своего до Криму выправили, а нас, як ся вышше доложило, осадили над ДнЂпром и над Самарою своими городами, то чи не доказали бы своих замыслов, же первей нашы паны нас би притерли, а потом оны, москалЂ, як птаху пудскубеную, хоч и крила маючого безпечне взяли и вЂчными своими учинили неволниками. Бо если бы кроль Полский, албо царЂ Московские с ханом Кримским вЂчный покой утвердили, то до кого бы уже нам удатися, и хто бы нам в такой бидЂ додал помощы. Але, як тепер за Москвою нас будучих татаре берут у неволю и як хто хочет збыткует, так и тогды еще бы брали и збитковалиси и лЂпшей, а в городках Казикарменских знову давали бисте от звЂру и рибы десятину, а от соли и от козака по пул талера. Тое теды, як через увесь час житія своего в СЂчи всЂм Вашмосцем, добрим молодцом, Войску Запорозскому, перекладаючи, радилем много началным товаришом, аби и за такое дЂло хто ся взял и не дал от таких явных небезпеченст†прийти до остатнего упадку нашой милой отчизнЂ УкраинЂ. Але поневаж нихто з ВашмосцЂй за тое взятися и стояти за своими людми не схотЂлЂ, а вже час той приходил, що наша Украина мЂла бити заневолена, теди я, яко уже отца своего, жону, дЂти и тровных своих з маетком не подлым оставивши, для того прибылем до вас добрих молодцо†на Запороже, так тепер, взявши Господа Бога и Пречистую Его БогоматерЂ, христіянскую Заступницу, на помощЂ, взяемся за тое дЂло, которое ку цЂлости и охоронЂ милой отчизны нашей Малой РоссиЂ и для помноження волностей ваших, добрих молодцовЂ, Войска Запорозского, …гается. А потом, прибивши до Казикармена, трактова…м о чиненю мира з беем, Его Милостю, Камел-Мур…ю 11. А потом, прибывши до Перекопу, тыЂ пункто и …сягу, которіе в КазикерменЂ чинилем, з наяснЂйшим …ом, Его Милостю, и зо всЂм Панством Кримским, на …ные часи подтвердили есмо 12. Що очима своими по…цЂ ваши, Леско Сыса с товариством видЂли и вамЂ, …им молодцомЂ, Войску Запорозскому, може уже ка…. Яко теди не для своеЂ отчизны и славы, БогЂ ви…ле для цЂлости и обороны Малороссийского наше… раю, и для помножена и охороны волностей войско… Войска Запорозского Городового и Низового и для …й войсковой в ДнЂпрЂ добычи сее дЂло я зачалем, так жеби вам старшимЂ и меншим, добрим молодцом, славному Войску Запорозскому, все тое от мала и до велика было вЂдомо, посылаю я пункта и присягу свою до ВашмосцЂ, которіе, іменем всей Украины нашоЂ, МалороссиЂ и всего Войска Запорозского учинивши, далем Панству Кримскому, а Его Милость Камел-Мурза бЂй свои пункта и присягу которіе от усего Криму мнЂ далЂ, тут же посылаю. Зачим хотЂте Вашмосци, добріе молодци, Войско Запорозское, тые пункта от слова до слова в посполитой радЂ вычитать где так розумЂю, же ничого шкодливого собЂ и отчизни нашой милой не знайдете. А если бы хто з Вашмостей хотЂл мовити, для чего маемо воевати своих отцо†и теж маток, жон своих и приятелей; албо если спустошимо сей край наш, то где дЂнемося, и хто даст нам хлЂба, теди ни дай того Боже, абисмо воевали свою отчизну, и я вамЂ, добрим молодцем, прекладаю, же що то за добрий птах, который каляет и псует свое гнЂздо, и що то за добрый панЂ, который воюет свою отчизну. Гды теды прибудемо до Камянного 10, и ВашмосцЂ добріе молодцы, хто схочет з нами теперишней дорозЂ допомогти компаниЂ тут же из СЂчи прибудете, то будемо з вами мЂти пораду, куда з ордами повернемося, жебысмо городем своим и селам и людям, в них будучим, жадноЂ и найменшой не учинили кривды. Бо не для то есмо зачали тое дЂло, жеби воевали своих людей, але для того, абысмо при Божой помочи освободии их и себе от московскоЂ и пано†нашихЂ драпЂжной неволи. A якЂ за Божіим благословеніемЂ и помощию и за вашим войсковим вЂдомом и порадою кончитимется, тое зась вы, добрій молодцы, Войско Запорозское, яко розумные головы, сами уважите и розсудите, чи лЂпшей быти у неволи, чи лЂпшей на волЂ; чи лЂпшей быти чужим слугою, чи быти себЂ паномЂ; чи лЂпшей у москаля албо у ляха неволникомЂ мужикомЂ, чи лЂпшей волным козаком. Бо коли славноЂ памяти Гетман Богдан Хмельницкий з Войском Запорозским и з Ордами з лядского подданства выбився, чи не гаразд нашой УкраинЂ дЂялося, чи не было у козаков злата и срЂбра, так же сукон добрих и коней стадами, и товаров чередами, а коли засталисмо ся московскому царе†холопами, то горшей спустошена зостала наша Чигиринская сторона, а потом и перегнаних на сюю ДнЂпра сторону 11, то не у одного нашого брата не тылко худоби, але и постолов не стало, а болшая часть нашей братьЂ у московских городах зостала заневолена, и каждого року дают в мЂсто дни до Криму в тяжкую татарскую неволю, чого не треба много писать, поколько берут татаре в Московских слободах 12, и в наших городах, сами ви добріє молодцЂ знаєте, як сеЂ зимы в полку Переяславском, а перед тым, у полку Харковским, под Змиевом и инших мЂсцах. Тут же и тое ВашмосцемЂ ознаймую, же Его Милость Пан Гетман ЗаднЂпрский 13 c порады всЂх пано†полковнико†секретне прислал до мене чЂловека c таким словом, же скоро мы з Ордами до Самари наближимся, то мают всЂ от Москвы одстати и, з нами злучившися, ити воевати Москву; которий человЂкЂ тут тепер при мнЂ знайдуется, и я Вашмосцям, як даст Господь БогЂ прийти до Камянного, то вам покажу его; а що онЂ тут говорил под Присягою, тое чули ваши посланцЂ, и вашмоцемЂ, за своим до СЂчи прибитем, обширне з уст роскажет о всем. Зачим будте Вашмость ва всем певны и безпечны, и кому мило цнота и вЂра своя, и отчизна, для уволненія жон и дЂтей, и кревных своих от московскоЂ неволЂ, идите з нами, а хто хочет добиватися на рибЂ, на солЂ и на звЂру, той нехай идет у ДнЂпрЂ на Молочное на Берда 14, и на БугЂ рЂку, и гдЂ хто схочет, безпечно; тылко берЂте c Коша писма, жебы о вас вЂдало Панство Кримское, яко бы от вас Криму и городкам не било якоЂ школы, а од Криму и от городков вам не тилко найменшой кривди и шкоди не будет, але и волос з голови вашеЂ не згинет, a такЂ Солтан, Его Милость 15, наперед себе з ордами выправуючи Батирча Бея и мурзЂ скилко отпускает до вашмосцЂ и посланца одного Івана Щербака, а Якова Ворону мЂл отпустити, як сам за Перекоп выйдет, a вслЂд за Батирчатем беем идет и сам Салтан, Его Милость. Гды теды прибудет до Камянного Затону, там о всем устная будет мова и порада. А тепер и я низкой мой вашмосцям всем старшим и меншим, добрим молодцом, Войску Запорозскому посилаю покЂлонЂ.

З Акметчита 16, року 1692, іюня 22 дня.

Вашмосцим, добрим молодцам,

Войску Запорозскому,

зочливий приятель і до услугЂ готовЂ

Петро Іванович, в. р.
ПРИМІТКИ

1 Казикерман (Гази-Керман, нині Борислав, турецька фортеця на дих долішному Дніпрі.

2 Лівобережжя, «Край Чигиринський» — Правобережжя Надніпрянщина,

3 Гетьман Іван Самойлович; (1672-1687).

4 Турецькі фортеці на долішному Дніпрі: Казикерман, Мустріт (Нусрет) — Кер маи (Таванськ), Мубарек — Керман, Аслан (Іслам) — Керман (Ослам Городок) і Шинґирей (Шах-Керман, Саксагань).

5 Гетьман Іван Мазепа (1687-1706)

6 Фортеці Новобогородицька (1688) і Новосергіївська (1689)

7 Стефан Чарнецький, гетьман польний коронний, …кий полководець половини XVII ст. великий ворог …тор Украини

8 …емаль — Мурза, бей Казикерманский.

9 договір, укладений Петриком з Кримом 26.V.1692 р., датований нами в «Ювілейному Збірнику ВУАН на акад. Д.І. Багалія», Київ, 1927, с. 7720-744.

10 Камяний Затон на Дніпрі, коло Никополя.

11 т. зв. «великий згін» правобережної людности на Лівобережжя р. 1681.

12 Слобідська Україна.

13 Гетьман Іван Мазепа.

14 Річки Молочні Води й Берда (коло Озівського моря).

15 Калга — султан Девлет-Гирей, перший наслідник ханського престолу, згодом був кримським ханом.

16 Акмечет, нині Симферопіль. О. Савко


Олександєр ОГЛОБЛИН. «ДУМА» ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ

[*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано в Українському Православному Календарі за 1959 рік, Бавнд Брук, Нью Джерсі, 1959, с.94-96.]

Славнозвісна «Дума» Гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» становить не тільки визначний літературний твір, а й дуже важливий пам’ятник української національно-політичної думки того часу. Більш того. В «Думі» відбилася з великою силою, яскравістю й щирістю політична ідеологія Мазепи та його однодумців, кращих людей тогочасної України. Нарешті, «Дума» Мазепи являє собою документальне зображення становища України кінця XVII століття. Але саме з цього боку цей твір не знайшов собі й досі повного зрозуміння та належної оцінки в історичній науці.

Причиною того були не лише літературна форма «Думи» й традиційна характеристика її в науці, але й розбіжні думки про датування, отже й походження цього твору. Загалом вважалося, що «Дума» була написана коло 1698 р. Але останнього часу Проф. Кларенс А. Меннінг, автор англійської (мовою) монографії про Мазепу, 1 висловив думку про те, що Мазепа склав свою «Думу» десь на початку 1670-х років, і в пій відображено політичне становище Наддніпрянської України за часів Руїни й бурхливого гетьманування Петра Дорошенка. Можна погодитися з проф. Меннінгом, коли вік каже, що «Дума» була підсумком політичної філософії Мазепи й що вона може пояснити нам усі його пізніші акції. Так само немає жадного сумніву, що «Дума» закликала до національної єдности України й утворення незалежного українського державно-політичного проводу.

Проте, ніяк не можна прийняти думку проф. Меннінга щодо написання «Думи» ще під час перебування Мазепи на службі в Дорошенка. Зрештою, Меннінг не подає жадних доводів на користь своєї думки, що могли б бути арґументами проти традиційного датування «Думи», яке спирається на певні документальні джерела.

Як відомо, текст «Думи» й відомості про її походження подав був В. Кочубей у своєму доносі на Гетьмана Мазепу 2. Наводячи «Думу» Мазепи, як доказ невірности Гетьмана супроти царя, Кочубей писав:

«Сію пЂсню читаючи и уважаючи, один всечесный и розумный отец архимандрит дал мнЂ оную і радил в спряту добром держати»… Під час слідства, на допиті у квітні 1708 року Кочубей дав докладніші відомості: «Сію де пЂсню дал ему архимандрит Никон, которий прожде бывал на Моск†в Донском монастырЂ; отдал де ему ту пЂсню лЂт c десять и сказал ему, что ту пЂсню скомпоновал он, Гетман».

Годі перевірити деталі Кочубеєвого оповідання, зробленого з певною політичною метою, ще й за таких надзвичайних обставин. Зокрема, можна сумніватися, що Кочубей дістав «Думу» від архимандрита Нікона, який був потім короткий час настоятелем Новгородсіверського Спасо-Преображенського манастиря і незабаром помер. Найпевніше те, що Кочубей одержав «Думу» від самого автора, з яким тоді в нього були дуже добрі відносини. Отже, якщо дата 1698 року,» вказана Кочубеем, точна, а це не викликає сумніву, то можна думати, що «Дума» не лише існувала в 1698 році, але й була написана саме тоді. Та найбільш переконує нас у цьому аналіза самого твору в світлі тогочасних подій.

1698 рік має особливе значення в історії України. Скінчилося 50 років з того часу, як переможний вибух Великої Української Революції визволив значну частину українських земель з-під польського ярма й поклав підвалини для нової Козацько-Гетьманської Держави. Багато-багато води втекло з того часу, як гук гармат на Жовтих Водах провістив цілому світові й передусім українському народові повстання Нової України. І згадуючи за цю вікопомну подію, вдумлива людина кінця століття не могла не подивитися назад — в минуле, вперед — у майбутнє, а головне, навколо себе — на сучасний стан своєї Батьківщини.

Той стан був важкий і сумний, надто-ж в історичній перспективі Хмельниччини. Замісць відродженої в нових козацьких формах старої Руської Держави, Українські землі були поділені між трьома головними сусідами України — Туреччиною, Польщею й Московщиною. Великі соборницькі пляни Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка, прагнення Івана Самойловича знову об’єднати Правобережжя з Лівобрежжям заходи його й Івана Мазепи прилучити Слобідську Україну до Козацько-Гетьманської Держави — не здійснилися, переходячи з царини поточної політики до сфери політичних мрій. Велика частина Правобережної України, що перед Хмельниччиною була «аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая», перетворилася в наслідок Руїни «во область пустынЂ, Богом оставленна» (С. Величко).» Й хоч де-не-де, серед цих руїн і згарищ, починали пробиватися паростки нового українського життя, але над ними знову тяжила воля й сваволя чужого державного й соціального укладу.

Значна частина Полудневої України перебувала тоді під владою Туреччини (узбережжя Чорного моря й турецькі фортеці на долішньому Дністрі) й Криму (територія між Богом і Дніпром). Українські землі Кримського Ханства — так звана Ханська Україна — мали свій напівавтономний устрій, на чолі з гетьманом, що його призначав Хан (т. зв. ханські гетьмани). Десь у середині року 1695 гетьманом Ханської України (з осідком у Дубосарах) знову став Петро Іваненко (Петрик), запеклий ворог Москви й противник Гетьмана Мазепи, переконаний прихильник союзу України з Кримом. Є всі підстави думати, що Петрик не зрікся своїх давніх плянів визволити, за допомогою Криму, з яким він уклав року 1691 союзний договір. Україну-Гетьманщину з-під московського панування. Зрештою, й попередник Петрика на ханському гетьманаті Іван Богатий того ж самого 1695 року закликав Мазепу до зриву з Москвою.

Правобережна Наддніпрянщина, яка, на підставі «вічного миру» 1686 року, залишилась в складі Речі Посполитої Польської, фактично перебувала під владою місцевих козацьких полковників на польській службі. Найвидатніший з них, Семен Палій, «полковник його Королівської милости Український, Фастовський, стражник Український і Поліський», хоробрий полководець і великий український патріот, був прихильником об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною в єдиній державі Війська Запорозького, але водночас, спільно з Запоріжжям, був противником соціяльної політики Мазепи. Завзятий ворог Туреччини, Палій вагався між польською й московською орієнтацією. Будь-що-будь, у 1694-1695 рр. настало замирення у відносинах Палія з польським урядом та місцевими маґнатами, про що Мазепа повідомляв московський уряд восени 1695 року. Так тривало до половини 1699 року, коли, по закінченні війни з Туреччиною, Польща ухвалила ліквідувати Правобережну Козаччину.

Складне було становище й України-Гетьманщини. З одного боку, існування на Лівобережжі Козацько-Гетьманської Держави, з усіма її атрибутами, впливами та можливостями — й господарче та культурне піднесення цієї території в останні десятиліття XVII в. мали величезне значення для національного розвитку України, й це добре розуміли сучасники, а насамперед Гетьман Мазепа. Але, з другого боку, політична ситуація — зовнішня і внутрішня — Української Держави в кінці 1690-х років була надзвичайно важка. Коломацька угода з Московщиною, укладена за умов дуже несприятливих: навіть небезпечних для України, відкрила широкий шлях для експансії московського імперіялізму на півдні Східньої Европи, й передусім дала московському урядові фактично необмежені можливості виливати на ціле українське життя. Вимушена участь України-Гетьманщини в довгій і тяжкій війні з Туреччиною та Кримом, що тривала безперервно від самого початку гетьманування Мазепи, вимагала від України чимраз більше зусиль і жертв. Спільні українсько-московські походи на південь 1697 і 1698 років були невдалі. Особливо невдалий був похід улітку 1698 року, який коштував багато зусиль з боку українського населення та уряду. Широкі пляни опанування Перекопом (отже, цілим Кримським півостровом) і Очаковом скінчилися безславним відступом союзників і вторгненням татарського війська на Слобожанщину та зруйнуванням м. Салтова й слобід по Дінцю.

Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна не давала їй жадної користи. Натомісць вона була дуже вигідна для Росії, поширюючими володіння на півдні й збільшуючи її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі.

1698 року Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Росії, тим паче що союзники її — Австрія й Польща — наприкінці 1698 року розпочали мирні переговори з Туреччиною в Карловиці, які незабаром закінчилися укладенням мирної угоди 25.XII.1698 р. Росія й Туреччина підписали перемирря на 2 роки, яке в 1700 році було продовжене ще на 30 літ (Константинопольський трактат 3.VII.1700 року). Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Росії. Дніпровські фортеці мали бути зруйновані. Полудневі кордони України залишалися беззахистні.

Війна ще більш загострила внутрішні відносини на Гетьманщині. Не кажучи вже про соціяльно-економічні противенства, які завжди завдавали великих турбот українському урядові, а зокрема викликали часті конфлікти між ним і Запоріжжям, в цей час набирає особливого напруження традиційна боротьба між гетьманською владою й старшинською опозицією, що було дуже небезпечним для Гетьмана Мазепи, надто-ж з огляду на політику Москви. Правда, в останні роки XVII ст. вже не було таких широких і одвертих виступів опозиції, як, приміром, повстання Петрика, але й далі тривають різні інтриґи, змови й доноси на Гетьмана як на Україні, так і в Москві. Зокрема, р. 1699 бунчуковий товариш Данило Забіла, близько споріднений з вищою українською старшиною, зробив донос на Гетьмана до Москви, обвинувачуючи його в «зраді».

Цей брак національної єдности й соціяльної солідарности дуже добре бачив Мазепа й розумів усю його небезпеку. «У нас на Україні — писав він пізніше (1707 р.) — і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають в єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Це ставило під загрозу цілу національно-політичну програму Гетьмана й усі наслідки його невтомної діяльности на землі українського суспільно-економічного та культурного життя.

Не краще було й господарче становище України, Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 року, який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді московському урядові в січні 1699 року Гетьман писав: «По прежних килькох неурожайных на хліб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу Малоросійського не помнят; за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами, з великим своим стогнанієм себе живят, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы, не малый в хлЂбах всЂм Малороссійским людем, як на нивах, так и в гуменных зложеннях, чинился убыток. В Малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи зЂискати и купити, понеж, за явным неурожаем, нЂчого з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в опрятах зЂискалося, то, за уставичными дожчами і безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудними бездорожами, не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажою не могут себе бЂдныи удоволити».

Такий був стан України в кінці XVII ст.

«Дума» Гетьмана Мазепи 1698 року й була документальною ілюстрацією цього стану України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Навіть у деталях відповідає вона дійсним фактам того часу: заклик того, що «живе із погани», майже дослівно цитує універсали та листи Петрика; Палій справді служив тоді «Ляхом за грош», дістаючи платню від польського уряду, тощо.

«Дума» створена була не молодою, 30-літньою людиною, яка щойно кинулася у вир українського політичного життя, а досвідченим державним діячем, мужем совіту й розуму, одним з найвидатніших людей тогочасної Європи, який вступав уже в сьомий десяток свого багатого й бурхливого життя (саме на початку 1699 року Мазепі кінчалося 60 років). Це був підсумок не тільки його політичної філософії, але й його багатолітньої державно-політичної діяльности. І разом з тим, це була перспектива й програма самого автора «Думи» й цілого українства на майбутнє.

Вся «Дума» пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Всі прагнули тоді на Україні покою. Але Гетьман Мазепа якнайкраще знав, що цей спокій настане тільки тоді, коди здійснений, буде ідеал української національної й державної незалежности й соборности. А щоб його здійснити, потрібна саме боротьба: не мир, а меч! І як півтора століття пізніше Шевченко закликав поневолену Москвою Україну «окропити волю» «вражою, злою кров’ю», так Мазепа в своїй «Думі» волав до оспалих сучасників — Нуте врагов, нуте бити!

Й сам, коли надійшла слушна хвилина, підняв свою гостру шаблю проти Москви.

Примітки

1 Clarence A. Manning, Hetman of Ukraine Ivan Mazeppa, New York, 1957. Pp. 51-54. В тім, думка про те, що «Дума» Мазепи була написана ще до його Гетьманства не нова. Див. І. Борщак, Мазепа людина й історичний діяч. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 152, вип. І, окрема відбитка, Львів, 1933, ст. 16.

2 В тексті «Думи», яка збереглася у власноручному списку Кочубея, очевидно, поплутано порядок деяких строф та окремих рядків.

Гетьман Іван МАЗЕПА. ДУМА ІЛИ ПІСНЯ

Всі покою щиро прагнуть,

А не в еден гуж всі тягнуть;

Той направо, той наліво,

А все, браття, тото диво!

Не маш любви, не маш згоди

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали.

Самі себе звоювали.

«Єй, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо!

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управує.

Пчулка бідна матку має

І оної послухає».

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,

Кличе: «Сюда, Атамани!

Ідім Матки ратовати,

Не даймо ей погибати!»

Другий Ляхом за грош служить,

По Вкраїні і той тужить:

«Мати моя старенькая!

Чом ти велми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр Туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вкінець сил не міла!»

Третій Москві юж голдує

І ей вірне услугує.

Той на Матку нарікає,

І недолю проклинав:

«Ліпше було не родити,

Ніжли в таких бідах жити!»

Од всіх сторон ворогують,

Огнем-мечем руїнують,

Од всіх не маш зичливости,

Ані слушной учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають.

«Чом ти братов не учила,

Чом од себе їх пустила?

Ліпше було пробувати

Вкупі лихо одбувати!»

Я сам бідний не здолаю,

Хиба тілько заволаю:

«Ей, Панове Єнерали,

Чому ж єсьте так оспалі!

І ви, Панство Полковники,

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй больш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Острих щабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!»

Власноручний підпис І. Мазепи


Олександр ОГЛОБЛИН. БЕНДЕРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1710 РОКУ*

[* Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано у Вістнику ООЧСУ, 1960, ч.5 (139), с.4-11.]

І

«Знаємо бо добре, що прийняти опіку св. королівського маєстату (короля Швеції) зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб руський народ скинув московське ярмо й був вільний; але до сьогодні не відомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого Гетьмана: на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська Запорозького» 1.

Так писали керівники української еміґрації в Бендерах, у жовтні 1709 року, в своєму меморіялі до Карла XII, в зв’язку зі смертю гетьмана Мазепи, що поставила перед ними низку кардинальних питань щодо майбутнього устрою Української Козацько-Гетьманської Держави.

Перше й найголовніше питання — це була нова форма української державности, яка мала замінити те, що створене було Переяславською угодою 1654 року й наступними українсько-московськими договорами. Зрив Мазепи з Москвою був не лише ліквідацією українсько-московського союзу, але й позбавляв московського царя його українського титулу («цар Малої Росії» 2). Союз України зі Швецією, пов’язаний з протекцією шведського короля над Україною, не давав останньому жадних українських титулів, бо, за свідченням гетьмана П. Орлика (у «Виводі прав України» 1712 року), шведський король «не могтиме ніколи присвоїти собі «титул і герб» Українського Князівства 3. Тим самим єдиним носієм і репрезентантом найвищої влади України залишився Гетьман Війська Запорозького.

Доки живий був гетьман Мазепа, цей стан не викликав жадного сумніву. Українська політична думка давно вже була призвичаєна до того, що гетьман є «зверхЂйшій владца і господар отчизни» (формула з часів гетьмана Самойловича) 4, й революція Мазепи ще більш ствердила це. Можна думати, що за нормальних умовин, в разі перемоги

України у війні з Московщиною, цей етап знайшов би собі логічне правне оформлення і в титулі володаря Української держави (можливо, щось на зразок княжого титулу Юрія Хмельницького). Але поразка України, еміґрація мазепинського уряду й смерть гетьмана Мазепи стали цьому на перешкоді. Зокрема, смерть Мазепи в очах українських легалістів зміцнювала на Україні позиції гетьмана Івана Скоропадського. А на еміґрації склалися відносини, які чимало послаблювали силу й авторитет гетьманської влади.

За таких обставин, неминуче повстало питання про взаємини основних українських політичних чинників в нових, незвичайних і дуже скомплікованих, умовах еміґрації. Старі суперечності між старшинською аристократією й гетьманською владою, і між Запорожжям і Гетьманщиною знову виходили на поверхню українського політичного життя. Якщо раніше інтереси вищої старшини були, тою чи тою мірою, застережені в українсько-московських договорах (зокрема, в Коломацькій угоді 1687 року) і, в кожнім разі, старшина в своїх суперечках з гетьманом могла апелювати до царя, який, таким чином, ставав арбітром у внутрішніх українських справах (що, безперечно, дуже посилювало московський вплив на Україні), то тепер в умовах еміґрації і невтручання шведів у внутрішні українські відносини, старшина потребувала нового оформлення й ґарантії своїх станово-політичних справ. Годі й казати, що після смерті Мазепи становище старшини супроти гетьманської влади було значно вигідніше, а втрата гетьманського скарбу, який, за ухвалою Карла XII, дістався як спадок небожеві Мазепи А. Войнаровському, що відмовився кандидувати на гетьмана 5, ставила майбутнього гетьмана в повну залежність від старшини і, великою мірою, Запорожжя.

Серед української старшини на еміґрації виразно помічаємо дві основні групи. З одного боку старшина старшої ґенерації, що почала свою державно-політичну діяльність ще в часи Руїни. Це були: генеральний обозний Іван Ломиковський, діяч ще часів М. Ханенка й І. Самойловича, довголітній співробітник Мазепи, який був вже на схилку свого довгого життя (він помер р. 1714); полковник Прилуцький Дмитро Горленко, людина ще не старого віку (народився десь коло 1660 року), вихованець Києво-Могилянської Колеґії, дуже близький до Мазепи і його свояк (або родич), діяч з великим адміністративним досвідом (був полковником з 1692 року), представник мазепинського покоління старшини, яке посідало визначне місце в українській політиці, починаючи з 1690-х років; Клим Довгополий, член Генерального Суду, майбутній генеральний суддя (1710). Це були люди великої поваги й авторитету, але політична роля цієї ґенерації була вже скінчена.

Більше значення мала друга група — молодша генерація старшини. Це були вже люди Мазепинської доби, здебільшого вихованці Києво-Могилянської Академії, діячі, які готові були перейняти на себе провід української державної політики. Визначніші з них -це два молодші віком члени уряду Мазепи — генеральний писар Пилин Орлик і генеральний бунчужний (згодом генеральний осаул) Федір Мирович (племінник дружини Д. Горленка), а також кол. Полтавський наказний полковник Григорій Герцик (швагер Орлика), майбутній генеральний осаул. До цієї групи належали також: військовий канцелярист Іван Максимович (з відомого роду Максимовичів), майбутній генеральний писар (1710 р.), людина дуже освічена; брати Григорія Герцика — Іван і Опанас Герцики; сини І. Ломиковського (Володимир, Ілля і Михайло), вихованці Київської Академії, Федір Нахимовський, зручний дипломат і довірена особа Мазепи, та інші — молодші діячі. Це були правдиві вихованці Мазепи, і саме ця група старший взяла в свої руки владу після смерті Мазепи й провід української політики та еміґрації протягом наступних десятиліть, аж до половини XVIII століття. Ця група найбільше спричинилася до створення Бендерської конституції, а її лідер — Пилип Орлик став екзильним Гетьманом України 6.

Але єдину реальну українську силу на еміґрації мало тоді Запоріжжя, на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, людиною великого політичного досвіду, непримиренним ворогом Москви. Головною збройною силою української еміґрації були запорожці, які утворили свій осідок-Січ в Олешках, під протекцією Кримського хана. Ясна річ, це надавало Запоріжжю особливого значення і впливу на політичне життя української еміґрації. Українсько-московська війна і участь у ній Запоріжжя, а потім спільна еміґраційна доля значною мірою усунули давні суперечності між Запоріжжям і Гетьманщиною (чи еміґраційною гетьманською старшиною), які так давалися взнаки за часів Мазепи. На еміґрації сперечатися, властиво, не було чого, й треба було тільки подбати про те, щоб утворити такий modus vivendi, який був конче потрібний в умовах еміґраційного існування і був би бажаний на випадок переможного повороту на рідні землі.

Всі ці обставини й відносини створювали можливість компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі століття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української Держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція 1710 року була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадились на еміґрації взимку 1709-1710 року, а може, ще й за життя Мазепи. Є всі підстави думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик 7.

А втім, значення Бендерської конституції далеко виходило за межі самої еміґрації та її внутрішніх взаємин. На складення цієї конституції великий вплив мали тогочасні зовнішньо-політичні обставини, в яких опинилася українська еміґрація. Події, що сталися в першій половині 1710 року, мусіли значно піднести дух і настрій еміґрації після важкої депресії попередніх місяців, в наслідок військової поразки, труднощів і небезпек еміґраційного життя, внутрішніх чвар серед еміґрантів, певного дефетизму частини старшини, нарешті, смерти гетьмана Мазепи й жалюгідної боротьби за гетьманську спадщину поміж старшиною (Старшинською Радою) і Войнаровським.

Насамперед пощастило ліквідувати гетьманську кризу, що затяглась на кілька місяців. Орлик погодився бути гетьманом, і ця кандидатура була підтримана Запоріжжям і схвалена Карлом XII, як протектором Української держави. Це був найкращий вихід з дуже важкої ситуації й дуже щасливий вибір для української національно-визвольної справи.

Далі не-абиякє значення мало те, що шведський король погодився оформити дану ним раніше ґарантію української державної незалежности та кордонів Української держави й зобов’язання визволити Україну з-під московського панування. Це було урочисто стверджено в королівській «конфірмації» Бендерської конституції й «асекураційному дипломі», виданих Карлом XII гетьманові Пилипові Орликові 10 травня 1710 року 8.

Ще більший вплив на настрій провідних кіл української еміґрації мало пожвавлення антимосковських чинників в Европі у першій половиш 1710 року. Зокрема, у березні 1710 року приїхав до Бендер новий французький посол до Туреччини, граф Дезайєр, який відбув важливі наради з Карлом XII і з П. Орликом, інформуючи їх про підтримку Швеції, в її боротьбі з Москвою, з боку Франції, Англії й Голляндії 9. Незабаром після того до Бендер пробився (через Угорщину) Київській воєвода Й. Потоцький з двухтисячним загоном шведсько-польського війська. Ще раніш українська еміґрація (властиво, Запоріжжя) нав’язала з Угорщиною (через угорського дипломата Пал Радаї, який побував у Бендерах наприкінці 1709 і на початку 1719 року) 10. Зміцнювались також стосунки з Кримом 11. Все це давало надію на те, що незабаром почнеться новий шведсько-український наступ проти Москви, за допомогою західно-європейських держав, а також Туреччини й Криму. Хоч на початку 1710 року Турецький уряд підтвердив мирний договір з Росією, але й далі в Константинополі тривало змагання різних чинників — зовнішніх і внутрішніх, що мали на меті викликати війну Туреччини проти Росії. Справді, в листопаді 1710 року була оголошена війна, яка закінчилась великою поразкою на Пруті 1711 року.

Всі ці акції й пересправи відбилися й на українській еміґрації й створили атмосферу, в якій могла з’явитися Бендерська конституція. Натхненна духом боротьби, глибокою вірою в правду української справи й надією на її близьку перемогу, Бендерська конституція 1710 року була не лише теоретичним твором української політичної думки на еміґрації і міжнародно-політичною деклярацією державних прав і прагнень України, а насамперед мала бути конституційним актом незалежности української держави, визволеної від московської окупації.

5 квітня 1710 року Пилип Орлик був обраний на гетьмана України. Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманськой чести и могучого, при помощи Божой и при протекцій НайяснЂшого Королівського величества Шведського, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской 12 радЂт и радити», генеральна старшина і кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 року. Того ж дня гетьман Пилип Орлик склав урочисту присягу на вірність України та її новій конституції 13.

II

Текст Бендерської конституції складається зі вступу (преамбули) й 16 пактів. Преамбула являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції — «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем і отвагами рицерскими, которими не тылко охрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшне был…». Потому «Праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпровадити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 року й кінчаючи революцією Мазепи. Й хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за оначным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій найяснейшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».

Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського, як станову виборну гетьманську монархію парламентарного типу. Гетьман, як голова держави, повинен «всЂ старанья ложити, жебы єдина вера Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону (трону) Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных синов Руських разширялася и, яко крин в терпіи, межи окрестными имовЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (п.1). Всі права і кордони Української держави — на заході по рч. Случ — повинні бути збережені й гарантовані трактатом, «чтоб Ero Величество и Его сукцессорове, НайяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчними протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали». У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починенные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п.2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п.3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запорожжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини 14 .

Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичні та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковіе от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», і там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундувати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустощити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных… Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п.4). Місто Терехтимирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю 15; «ДнЂпр увесь згори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, полку Полтавському знайдучимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякіе прикметы (урочища)» аж до Очакова «мЂют належати» (п.5).

Та головну увагу в Бендерський конституції приділено було забеспеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику « преждных гетманов Войска Запорожского», які, «востаючи под самодержавцами Московскими привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавною владзу, которую были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п.6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили… таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ пашой первенствуючими были совЂтниками енеральная сташина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужонной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады енеральній совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной посполитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своєю владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити».

Ця Гетьманська рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік — на Різдво, на Великдень і на Покрову. На ці ради «не тылко панове полковники старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники, але й «от Войска Запорожського Низового, для прислухованья ся и совЂтованія, послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясно вельможного гетмана до общой бы рады предложено, а там всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничого не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте, і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправляти» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити».

Кожен із сталих членів Генеральної ради (Генеральна старшина, полковники і генеральні радники (повинен «при обнятю свого уряду» виконати присягу (за певною формою) на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного» 16, правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана. Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватне, чи, в разі «нужной и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и… упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенния исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати… и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных… консервовати», «не принуждаючи их умыслие, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стояния, опрочь того, гдЂ потреба укажет (п.6). генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п.8).

Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній раді, мали ще «каждый… в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупне c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), — був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію генерального Військового Суду (п.7), фінансів (мав бути відновлений уряд генерального підскарбія 17, землеволодіння (обмеження права надавати маєтності — п.9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда … мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтвержуваны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п.10) 18. Гетьман має «довольствоватися своїми оброками и приходами, на булаву и особу его гетьманскую належачими…» (п.9).

Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народних мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Гетьман був зобов’язаний «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). Для цього, маючи також на увазі інтереси міст, мала бути переведена генеральна ревізія «всЂх маєтностей, под державцами зостаючих», на підставі якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годие належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от посполіства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов мастных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двиганья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «універсалами своими привернути не занехает… Купцев до посполитых повинностей…» (п. 12). Проте, конституція застерігала всі «права и привили слушне надани» українським містам, зокрема «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п. п.10-12, 14, 16). У зв’язку з тим, було ухвалено, що «аренды… и… станція компанЂйская и сердюцкая… повинни быти отставлены и весьма знесены» (п.15) 19.

Такий основний зміст Бендерської конституції 1910 року. Вона не стала державним законом України-Гетьманщини. Дальший розвиток історичних подій не дозволив здійснитися плянам і мріям творців цього епохального документу, що був синтезою української державно-політично думки Мазепинської доби. Але вплив Бендерської конституції на українську політичну ідеологію XVIII ст. безперечний. І гетьман Пилип Орлик і інші лідери української еміґрації завжди, до кінця свого життя, визнавали основні засади цієї конституції законом для себе і своєї політичної діяльности. Недарма Григор Орлик, син і продовжувач справи свого батька, писав (у мемуарі до французького короля Людовіка XV 12 лютого 1741 року), що батько його діяв «згідно своєму обов’язку і угоді, яку він уложив з Козацькою (Українською) нацією з того часу, як його вибрали гетьманом» 20. Й останній, що залишився серед живих, член Мазепинського уряду, Федір Мирович писав р. 1754 до Григора Орлика, що «стародавні права Козацької нації стверджені в Бендерах при виборі Вашого славетного батька», були й надалі залишаються найвищим законом української державности 21.

Але вплив еміґраційної конституції поширювався й на окуповану Москвою Гетьманщину. Бендерська конституція була добре відома на Україні. Микола Ханеико, майбутній генеральний хорунжий, один з найвизначніших державних діячів України першої половини XVIII ст., зберіг у своєму фамільному архіві латинський текст конституції, власноручно ним переписаний 22. Тоді ж був зроблений і український переклад її. Цілком слушно каже М.П. Василенко, що основні ідеї Бендерської конституції були популярні на Україні і в часи гетьмана І. Скоропадського (про це свідчить, зокрема, дуже цікавий проєкт реформи державного устрою Гетьманщини. Що його знайшов у московських архівах Проф.Л.О.Окіншевич), і пізніше, в другій половині XVIII ст. 23.

Бендерська конституція 1710 р., ця за виразом В. Липинського, «конституційна хартія України» 24, як сталася, так і зосталася «на вЂкопомную Войска Запорожского и всего Народу Руського (Українського) славу и пам’ятку» 25.

ПРИМІТКИ

1 «Мазепа». Збірник. Том І. — «Праці Українського Наукового Інституту», том XLVI, Варшава, 1938, с. 115.

2 Про це — див. нашу працю «Українсько-московська угода 1654». Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Торонто, 1954, с. 71 і далі.

3 І. Борщак, «Вивід прав України». — «Стара Україна», 1925, I-II, Львів. Див. «Вісник», 1954, ч.5 (67), с. 13.

4 Див. нашу працю «Гетьман Іван Мазепа та його доба». — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том 170. Вид. ООЧСУ-ЛВУ, Ню Йорк-Париж-Торонто, 1960, с. 27.

5 Див. «Мазепа», І, с. 107-133.

6 Докладніші відомості про українську старшину на еміґрації — див. у нашій праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба. Про II. Орлика — див. Б. Крупницький, Гетьман Пилип Орлик (1672-1742). Його життя і доля, Мюнхен, 1956 (там же й бібліографія).

7 І. Борщак. «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», кн. IV, Відень, 1922 — 1923, с. 365.

8 Ці документи опублікував О. Бодянський в «Чтеніях Общест†исторіи и древностей россійских при Московском УниверситстЂ», 1947, кн. І, с. 17-19.

9 І. Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 134-135, Львів, 1924.

10 Я.И. Штернберг, Русско-венгерские отношения периода Полтавской победы. — «Полтавская победа. Из истории международных отношений накануне и после Полтавы», АН СССР, Москва, 1959, с. 96 і далі.

11 Б. Крупницький, op. cit., c. 23 і далі.

12 В латинському тексті Бендерської Конституції, де взагалі немає терміну «Мала Росія», тут стоїть просто: «hot Ducasie» («Чтенія», 1847, І, с. 4).

13 Бендерська конституція 1710 року збереглася в двох текстах — латинському, який можна вважати за основний (опубліковано в «Чтеніях в Общест†исторіи и Древностей Россійских», 1847, кн. І, с. 1-17) і в українському, що являє собою, мабуть, переклад (не досить досконалий), зроблений на Україні в першій чверті XVIII століття (опубліковано в «Источниках Малороссійской исторіи» Д. Бантиш-Каменського, ч.II, с. 242-255. — «Чтенія в Московском Общест†исторіи и древностей россійских», 1859, І). Далі цитуємо цей переклад. Французький переклад (не досить точний) Конституції, разом з ориґіналом, опублікований був окремим виданням: «Pacta et Constitutiones…», Lausanne, 1916.

Сучасний український переклад Бендерської конституції, зроблений з латинського ориґіналу проф. д-р В. Стецюком, буде опублікований у збірці «Акти Української Державності (X — XX ст.), що тепер готується нами до друку.

Присяга П. Орлика — див. «Чтенія», 1847, І, с. 16-17 (латинський текст); «Чтенія», 1859, І, 254-255 (український текст).

14 Договір вічного союзу України з Кримом був підписаний 23 січня 1711 року («Чтенія», 1847, І, с. 44-50).

15 У Терехтемирові, який «здавна до Войска Запорожского Низового належал и шпиталем оного назывался», мали «шпиталь… для старинных, зубожалых и ранами скалеченных козаков, коштом войсковым построити» й утримувати (п. 5).

16 В латинському тексті: «quid aequitati ас devii…». («Чтенія», 1847, І, 9).

17 Конституція встановлювала також новий уряд полкових підскарбіїв, по 2 на кожний полк (п.9).

18 Також і полковники «без вольного избранія цЂлой сотнЂ, сотников и інших урядников, для коррупцій и яких же колвек респектов, а для ураз своих приватных не повинны также от урядов отстановляти» (п.10).

19 Як це не дивно, Бендерська конституція ще майже не досліджена. Єдина спеціальна розвідка відомого українського історика-правника М.П. Василенка «Конституція Пилипа Орлика». — «Ученые записки Института Истории РАНИИОН», т. IV, Москва, 1929, с. 153-171. Англійський переклад її («The Constitution of Pylyp Orlyk» вміщено в «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., Vol. VI, №3, 4 (21-22, 1958, pp. 1260-1295).

20 І. Борщак, «Orlikiana». — «Хліборобська Україна», IV, c. 368.

21 І. Борщак, Великий мазепинець Григор Орлик, Львів, 1932, с. 155.

22 Див. нашу працю «Люди Старої України», Мюнхен, 1959, стор.274.

23 M. Василенко, op.cit, c. 168-171.

24 «Хліборобська Україна», IV, с. 341.

25 «Чтенія», 1959, І, с. 242.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Гетьман Іван Мазепа та його доба (Оглоблин О.)