Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (Полонська Н., Василенко) скачати онлайн-> РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН


Одночасно з антами починають вживати назву слов’ян. Вони разом з гунами
посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов’яни опанували вже ті землі,
на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім’я слов’ян.
В V ст. слов’яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять
Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов’ян, Візантія
будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в
силах зупинити рух слов’ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов’яни починають оселятися за
Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на
захід, слов’яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі
лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на
горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже
зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді,
населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід
сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У
ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських
слов’ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто
«права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б
назвати її «правою».
«Повість временних літ» подас перелік слов’янських племен так, як вони жили в
XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,
полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома
рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода
словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне;
радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й
приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим
по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й
радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»
В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а
в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте
полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх
Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».
У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни,
сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тиверці та
хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський
(словени та в’ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по
середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або
бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по
р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад
Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут
літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської
держави і від к походять українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви
окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.
анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував
племе-ва — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж
перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві
чизви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і
називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім’я слов’ян, які в VII сторіччі замінили
назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його
заміняють назви окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор’я».
На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були
українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням
міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського
князівства. На існування значного українського населення на Чорномор’ї вказує «Повість
временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци
седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли
до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином
виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони
подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на
походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в
лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів,
двох братів — Радима та В’ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В’ятка
на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім
головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з
часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був
Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як
свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським
письменником під назвою Куяр.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (Полонська Н., Василенко)