Головна Головна -> Підручники -> Підручник Господарське право (Вінник О.М.) скачати онлайн-> 2. Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею

2. Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею


Хоча всі рівні організації господарської діяльності є необхідними, проте останній – державний – має особливе значення, зумовлене роллю держави в суспільному житті.
Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної основи державного суверенітету, надзвичайно складної системи, що вимагає комплексного регулювання з врахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організацій, до складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.
Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя зумовлена також наявністю в неї на праві власності значного масиву майна (насамперед, засобів виробництва), що відповідно вимагає від держави як власника забезпечення управління державним сектором економіки. Тому ГК України закріплює положення щодо державної економічної політики та її основних напрямів.
Державна економічна політика – це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб’єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стратегію й економічну тактику.
Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).
Економічна тактика – сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).
У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:
структурно-галузева політика: спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
інвестиційна політика: спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991 р. “Про інвестиційну діяльність”, від 04.07.2002 р. “Про інноваційну діяльність”);
амортизаційна політика: спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. “Про оподаткування прибутку підприємств”: ст. 8 “Амортизація”, ст. 9 “Амортизація витрат, пов’язаних з видобутком корисних копалин”);
політика інституційних перетворень: спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур (основні акти законодавства, що регулюють пов’язані з приватизацією відносини: Закон України від 04.03.1992 р. “Про приватизацію державного майна” (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. “Про Державну програму приватизації”);
цінова політика: спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (основні положення з цих питань містяться в гл. 21 ГК України та Законі від 03.12.1990 р. “Про ціни і ціноутворення”);
антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (конкретизується в гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. “Про захист економічної конкуренції”, Законі від 07.06.1996 р. “Про захист від недобросовісної конкуренції”, трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту”, “Про захист національного виробника від субсидованого імпорту”, “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну”);
бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом України);
податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів (закони України: від 25.06.1991 р. “Про систему оподаткування”; від 22.05.1997 р. “Про оподаткування прибутку підприємств” та ін.);
грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України: 07.12.2000 р. “Про банки і банківську діяльність”, від 18.06.1991 р. “Про цінні папери і фондову біржу”, від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, від 12.07.2001 р. “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”);
валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (Закон України від 23.09.2003 р. “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, Декрет KM України від 19.02.1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”);
зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”, від 19.03.1996 р. “Про режим іноземного інвестування”, від 22.12.1998 р. “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту”, від 22.12.1998 р. “Про захист національного виробника від субсидованого імпорту”, від 22.12.1998 р. “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну” та ін.
Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Перший напрям регулюється екологічним та земельним законодавством, другий – системою трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.
Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.
Правові форми державного керівництва економікою – це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування – щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.
Нормативне регулювання (як правова форма державного керівництва економікою) означає встановлення компетентними органами держави правил здійснення господарської діяльності. Провідна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка відповідно до Конституції (статті 92) регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:
– правовий статус суб’єктів господарювання;
– правовий режим їх майна;
– порядок укладання господарських договорів і виконання господарських операцій;
– порядок розгляду господарських спорів;
– механізм захисту прав та законних інтересів учасників господарського життя.
Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне замовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).
Закон України від 11.09.2003 р. “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” визначає основні принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин – суб’єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч. спеціально уповноважених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).
Прогнозування та планування (як правова форма державного керівництва економікою) — це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб’єктів господарювання. Ця форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 “Планування та прогнозування економічного та соціального розвитку”) та Законом України від 23.03.2000 р. “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України”.
Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного і соціального розвитку визнається науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.
Програмування економічного і соціального розвитку України — це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа) цілей та пріоритетів економічного і соціального розвитку, засобів та шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика очікуваних результатів в економіці та соціальній сфері.
Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов’язковим для всіх тих суб’єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.
Управління (як правова форма державного керівництва економікою) – означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб’єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).
Контроль (як правова форма державного керівництва економікою) – це встановлення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб’єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):
– збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
– фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
– цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
– монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
– земельних відносин – за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
– виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
– споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
– зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.
Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб’єктів господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встановлюючи умови здійснення інспектування та контролю: на підставі закону; в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупередженість, об’єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб’єктів господарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспектування); можливість оскарження суб’єктами господарювання дій та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб. Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону від 24.12.1993 р.) “Про державну податкову службу”, від 26.11.1993 р. “Про Антимонопольний комітет України”, від L26.01.1993 р., “Про контрольно-ревізійну службу в Україні”, “Про захист прав споживачів” (в редакції Закону від 15.12.1993 p.), від 14.10.1994 р. “Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”, від 17.05.2001 р. “Про стандартизацію” та ін. Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими – тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною категорією суб’єктів господарювання та/або до складу компетенції якого входить контроль за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) господарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК України від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цінних паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).
Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи державного керівництва економікою.
Методи державного керівництва економікою – це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи.
Адміністративні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов’язковому та однозначному виконанню суб’єктом господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб’єктів господарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).
Економічні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік – повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.
До економічних методів слід віднести:
– встановлення податкових пільг;
– державне кредитування суб’єктів господарювання;
– надання дотацій;
– застосування господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку у сфері господарювання.
У сучасних умовах господарювання держава в комплексі застосовує економічні та адміністративні методи. При цьому домінування тих чи інших методів залежить від стану економіки, надзвичайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Господарське право (Вінник О.М.)