Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (Полонська Н., Василенко) скачати онлайн-> ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ



(1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта- Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною — Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ, Мстислав і Новгородок. Головною причиною колотнечі, було те, що Ольґерд,
оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої
жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох
князів-братів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед
представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кейстута задушено 1382
року у в’язниці. Син його, Вітовт, утік з в’язниці до німців.
Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377,
ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед
Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав
участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським
орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське
військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в’язниці. Під час походу
московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону
Москви. Так від терору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються
до Москви.
Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з одного боку Польща, з
другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник —
Московське князівство, яке виросло на території Володимиро-Суздальського.
Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної
держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на
перехресті торговельних шляхів з Подніпров’я до Володимира; з Києва та
Чернігова — до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані.
Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від
ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водоймища, спливали
води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.
Велику ролю в цьому процесі відіграли особисті прикмети перших московських
князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана
Калити (+1341). Добрі господарі — вони дбали всіма засобами за поширейня
князівства, вступаючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а
одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Калита, діставши
ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар,
і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому
митрополити київські, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого
вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326
році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Московського
князівства стало великою загрозою для князівства Литовсько-Руського. Ще
Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не
міг її здобути.
Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який,
скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий
татарський загін, що йшов на Москву. Татари готувались до відплати. Новий хан
Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної
поразки у верхів’ях Дону, на Куликовому полі. Ягайдіо спізнився зі своїм військом,
і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано
характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю.
Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Московської
держави: вона піднесла авторитет Московського князя і сприяла дальшому
об’єднанню земель довкола Москви.
Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані підтримки в князівстві,
ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів
одружитися з королевою ЯДБІҐОЮ і дістати польську корону була для нього дуже
важливою.
Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві дочки: Марія та
Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Марія, мала дістати польську
корону і об’єднати Польщу з Угорщиною. Проте, ні Марія, ні її наречений,
Сігізмунд, не знайшли прихильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з
двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде
молодша сестра, ЯдвіГа, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з
австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони
хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір.
Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком
унія з Угорщиною, з другого — намагався дістати корону Земовит Мазовецький,
готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з
Ягайлом і запропонували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб ЯДБІҐИ З
Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна
для держави та Католицької Церкви. Нарешті вона дала свою згоду на шлюб з
Яґайлом.
У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малопольськими панами
угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів,
бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені
Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за
порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5)
звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити
литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами
— Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися
шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише
чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею
польської корони, щоб зберегти свої права.
За угодою Людвика з Казіміром, після смерти Людвика Галичина переходила до
Польщі. Але королева Марія, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) році,
поновила в правах Владислава Ополь-ського «на такому праві, на якому володів він
нею до 1379 року». Проте, в 1387 році на Галичину з війсЬком рушила Ядвіґа 1 без
спро-тиву дійшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Поділля перейшли ігід владу
Польщі. Після кількох спроб повернути Галичину Угорщині дипломатичним
шляхом, залишилася вона під владою Польщі. Лише при першому розподілі
Польщі виринули права Угорщини на Галичину, 1 на підставі Їх Галичину
прилучено до Австрії.
Складніші були відносини Польщі з Литвою. Кревська угода зліквідувала Велике
Литовсько-Руське Князівство і зробила його частиною Польщі. М. Грушевський
питає: чи розумів Яґайло та його брати глибину того акту, що його підписали?
Ядвіґа зрозуміла Кревську угоду: вона вимагала від Лиїви грошей, роздавала землі,
а Ягайло призначив намісників-поляків до Вільни. Таке становище не могло
тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту Великого
Литовсько-Руського Князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла
виступив Вітовт, син Кейстута, задушеного з наказу Ягайла у в’язниці 1382 року.

ВІТОВТ

(1382—1430). Політична діяльність Вітовта розпочалася після втечі з в’язниці у 1382 році. Він був талановитий політик, і вся діяльність його була спрямована, на скасування Кревської угоди.
Після втечі з в’язниці Вітовт підбурив Тевтонський Орден на похід проти Ягайла,
але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обіцяв йому повернути землі
Кейстута, але не виконав своєї обіцянки. До особистої образи приєдналося
обурення, викликане призначенням поляка-намісника. Вітовт знову звернувся до
тевтонів — і знов Яґайло замирився з ним у 1392 році.
Вітовт став господарем Великого Князівства спочатку, як заступник Ягайла, а далі
за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вітовта зростав.
Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито
Ягайло подарував їй на віно, Вітовт оголосив її листа старійіішнам, і всі вони
рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» Він
знову нав’язав стосунки з німцями, і на таємній нараді на остр. Са-.ліні року 1398
князі й бояри литовські та руські проголосили його королем Литовським і Руським.
Кревська угода була скасована. – Дальшим кроком було проголошення
незалежности Великого князівства. Вітовт підготовив прихильність литовців і
Москви, одруживши свою дочку Софію з великим князем Василісм 1. На черзі
стояло коронування Вітовта. Великою помилкою його було втручання в татарські
справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша
проти Едигея. Перемога була на боці Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари
розгромили Вітовтове військо: забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-
руського лицарства. Про коронацію не могло бути й мови.
Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта йа сході, і
дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою.
Не зважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої
Орди: брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і
заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для
Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав основоположника його
Хаджі-ґірея, татари зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на
руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина
Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але, можливо, що в її основі лежала грамота ще Тох-
тамиша.
Це розв’язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над
середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де
пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — по
10-12 тисяч селян з 400 підводами там працювало. Біля фортець оселював Вітовт
бояр з обов’язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною
фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до
Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа
Чорномор’ям.
Вітовт, продовжуючи політику Данила та його наступників, закликав німецьких
колоністів і надавав їм Маґдебурзьке право. Міста Великого Князівства
Литовського розцвітали.
Незабаром після поразки над Ворсклою Яґайло запропонував Вітовтові компроміс.
У 1399 році померла Ядвіга. Яґайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся,
що перестане бути королем Польщі, і приїхав до Литви. Року 1401 у Вільні
відбувся з’їзд визначних литовських панів, але з земель, безпосередньо належних
Вітовтові; князі-володарі участи в з’їзді не взяли. На нараді укладено дві грамоти: в
одній підписаній Вітовтом він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і
зазначав, що після його смерти великокняжа влада та землі повертаються Яґайлові.
В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем’яни» ручилися, що всі землі
після смерти Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, та що вони шукатимуть ін-
шого володаря, але застерігали, що, в разі бездітности ЯТайла, після його смерти
польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта.
Таким чином, цей компроміс, що його польські сучасники вважали за тріюмф, по
суті ним не був, — він підкреслював, що вся Кревська унія обмежувалася особою
ЯГайла. Наступників його не згадується. До смерти Вітовта забезпечувалось
автономію Литовського князівства, і це підтинало в корені питання інкорпорації.
Навпаки: Віденська угода підкреслювала, що «господарем великого князівства
Литовського» е і залишається до смерти Вітовт, а стани князівства обіцяють
послушність Яґайлові тільки після смерти Вітовта. Про нащадків його нема мови.
Важливо те, що Вітовт вважав себе за «великого князя» не з ласки Ягайла, а на
підставі обрання народом, очевидно, маючи на увазі нараду на остр. Саліні.
Польська дипломатія даремно вживала заходів, щоб перекрутити угоду 1401 року,
нібито Вітовт с лише намісник Ягайла, Він збивав ці перекручування,
покликаючись на оце обрання.
Велике значення в історії Великого Князівства Литовського мала так звана «велика
війна» року 1410, — похід спільних сил Польщі та Литви проти Тевтонського
Ордену. Кульмінаційним моментом її була битва під ґрюнвальдом, в якій перше
місце належало Вітовтові. Але коли Яґайло почав добивати вже розгромлених
німців, Вітовт відступив і тим не дав цілком їх винищити. Наслідком цього було те,
що Велике Князівство Литовське знову зайняло супроти Польщі незалежне
становище. Орден зробив Польщі дрібні поступки, а Литві повернув Жмудь.
Польща відступила Литві Поділля.
Року 1413 в Городлі над Бугом відбувся з’їзд Яґайла, Вітовта та польських і
литовських магнатів. Наслідки переговорів між ними оформлено в грамотах. У
грамоті-привілеї, підписаній Ягайлом, як королем Польським та зверхнім князем
Литовським, і Вітовтом, як великим князем Литовським, впадає в очі, що, не
зважаючи на точну термінологію — «інкорпорації переходять у власність» і т. д.,
насправді жадної інкорпорації нема. Велике Князівство Литовське залишається
політичним тілом по смерті Вітовта. Воно обирає Великого князя в порозумінні з
королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому
стани Великого Князівства беруть участь в обрані короля. Навіть нема
персональної унії, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи
Велике Князівство, як політичне тіло, Городельська унія вносила в його структуру
розлам на релігійному фунті: вона забезпечувала права, рівні з правами польських
паші, тільки литовським панам-католикам.
Вітовт, васаль короля, грав видатну ролю в політиці. Престиж його підносився в
очах Европи щораз вище. «Велика війна» з Тевтонським Орденом не припинила
його стосунків з ним. Поруч з цісарем Сігізмундом, Вітовт виступає як посередник
між Польщею і Орденом. Зі свого боку Сігізмунд уживав заходів, щоб розсварити
Вітовта з Ягайлом. Ще ‘під час війни з Орденом цісар пропонував Вітовтові
королівську корону, але Вітовт відмовився. 1429 року, на пишному з’їзді в Луцьку,
в присутності Ягайла та литовських панів, СіГузмунд запропонував Вітовтові
корону. Вітовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений
несподіванкою, дав свою згоду. Але під тиском польських панів незабаром зрікся
своєї згоди в листі до Сігізмунда, мотивуючи це залежністю Великого Князівства
від Польщі.
Після цього листа Вітойт вирішив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа
загострювалася, хвилювала Европу, ображені магнати обох держав ставили
питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував
Вітовтові зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вітовта, але
він і литовські магнати стояли твердо на окремішності держав, і Вітовт відмовився
від польської корони.
Нарешті, на 8 вересня 1430 року у Вільні призначено коронування Вітовта.
З’їхалися почесні гості; Яґайло, великий князь Московський Василь 1 з іншими
московськими князями, царгородські й татарські посли. Але польські пани
перехопили в дорозі корону, і коронування було відкладене, а 27 жовтня 1430 року
Вітовт нагло помер.
Цей кольоритний епізод цікавий тим, що, з одного боку, малює державну свідомість Вітовта та литовських магнатів, а з другого — свідчить про ставлення цісаря і взагалі Европи до Великого Князівства. В цісарській канцелярії зберігся коронаційний акт, в якому Литву проголошувалося на вічні часи королівством, що його королі ніколи не будуть нічиїми васалями.
Значення Вітовта в історії Великого Князівства Литовського величезне. Серед воєн
і боротьби за владу він перевів Ґрунтовну реформу державного устрою. Під час
замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спільно Ґрунтовні реформи:
значніші князі повтрачали свої князівства і в ліпших випадках дістали менші. По-
чалося з найбільшого — з Волині — де після смерти Любарта князював його син
Федір. Року 1386 Ягайло вивів з-під його влади наймогутнішого князя Острозького
і настановив безпосереднім васалем короля. Далі — Луцьку волость він передав
Вітовтові, а Федорові залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися
польською провінцією від часу окупації Галичини в 1387 рці, також і Холмська. М.
Грушевський питав, котрому з обох володарів належав проект цієї перебудови? За
всіма ознаками Вітовтові.
Друге замирення Ягайла з Вітовтом — у 1392 році — позначилося конфіскатою
земель у Скіргайла, що був заступником ЯГайла: Вітовт дістав його волость —
Полоцьку. Відібрано Київ у Володимира р. 1392; Вітебськ, після смерти матері в
1392 році, Ягайло дав полякові-намісникові. Тоді Свидригайло, рідний його брат,
забив намісника і силою захопив Вітебськ. Вітовт узяв його в полон і в кайданах
відпровадив до Кракова. У Білій Русі не залишилося видатних князів. 1393-1394 рр.
забрано Сіверщину в Корибутовичів і передано Любартовичеві, але він не побажав
‘князювати в Сіверщині і втік. Року 1394 Вітовт забрав у нього Житомир і Овруч.
Володимир приїхав до Вітовта «з покорою», але той його не прийняв і волостей не
повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Поділля. Поділля
переходило з рук до рук після загарбання його у Корибутовичів: володів ним
намісник польський Спитко, потім Свидригайло, погім — знову польський
намісник. Свидригайло осів нарешті на Сіверщині, де зібрав невдоволених князів і
втік з ними до Москви. Лише 1420 року замирився він з Вітовтом і знову дістав
Сіверщину.
З цього стислого переліку змін, проведених у Великому Князівстві Вітовтом,
видно, що протягом кількох років він перебудував його із об’єднання окремих
князівств з широкою автономією на державу з міцною централізованою владою.
Знищено місцевих авторитетних князів; декого переведено на інші місця, де не
було старих традицій; дехто з них перейшов до сусідів: Москви — Свидригайло,
сіверські князі, до Угорщини — Федір Коріятович. Року 1393, позбавлений
Вітовтом Новгородка та Поділля, він звернувся по допомогу до Угорщини, але ця
допомога була замала. Проте, він дістав у свою державу Мукачівське князівство і в
Мукачеві збудував замок та манастир. Крім того дістав Землин та Мармарош. За
Карпати — на Закарпаття, на Загір’я стала тікати українська людність від постійних
міжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та інпн землі.
На князівствах залишилися тільки дрібні князі, «послуішгі» Вітовтові, як зазначав
літопис. Вони поклали початок князівським та магнатським родам Чарторийських,
Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушків та інших,
які, втративши державні права, задовольнялися становищем знатних
землеволодільців.
Творячи могутню державу з централізованою владою, Вітовт не зміг довести
справи до кінця. Він увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навіть у
справі коронування й відокремлення князівства від Польщі. Не розумів він тієї
великої сили, яку мав у носіях української культури та традицій, в православній
вірі. Можливо, в цьому відбилася спадщина його батька Кейстута — провідника
старолитовської частини князівства. Це хитання виявилося в Городельській унії,
яка зберегла ідею литовської автономії, але загнала клин у Литовсько-Руську
державу, бо внесла упривілейованість католиків супроти православних. Наслідки
виявилися в повстаннях православних проти Вітовта ще за його життя — і ще
більше за його наступників.
Вітовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князівстві.
Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул
«Київського митрополита», викликало великі ускладнення в житті православних на
Русі, яка опинилася ігід литовською владою. Ще за ґедиміна зроблено спробу
заснувати митрополію у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит
Теофіл брав участь у патріяршому соборі в Царго-роді, а 1330 р. митрополит
Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по
митрополитові Теофілові. В «каталозі архиерейських катедр» зазначено, що цю
катедру скасовано «через близькість її до Руси, так що руський митрополит легко
може нею правити». Після того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополію,
внаслідок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя
Московського Семена Гордого, ґедиміно-вого зятя. Офіційним мотивом ліквідації
митрополії, що існувала коло 50 років, було: «завжди на Русі був один
митрополит». Де він перебуватиме — патріярхові було байдуже. Так Москва
руками митрополита-грека зліквідувала дві митрополичі катедри.
Питання підлеглости українців Московському митрополитові ще більше
загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексій, син
чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Івана
Калити, близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за
його дитинства. Олексій був речником політики Москви. Основи його політики
були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Він заступив
Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумів суть цієї .заміни грека московським
патріотом і старався, щоб на патріярха висвячено його родича, Романа, який у
Царгороді зустрівся з Олексієм. Обидва привезли цінні дари, і після різних
перипетій патріярх іменував у 1353 році Олексія митрополитом «Київським і всея
Руси», а в 1354 році Романа — митрополитом Литви з єпархіями — Полоцькою,
Туровською і катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископію
«Малої Росії», себто Галичини. Границь двох митрополій не зазначено. Роман,
еселившисяв Києві, де з 1353 по 1354 р. був інший митрополит — Теодорит,
висвячений болгарським патріярхом, опанував Чернігівщину, приїздив до Твері,
яка стояла в опозиції до Москви, а Олексій приїздив до володінь Ольгерда. Коли
Олексій позабирав там багато сосудів та іншої церковної утварі, Ольґерд наказав
заарештувати його з усім почетом — і він ледве втік. Після смерти Романа в 1361
році, патріярх не настановляв нікого на його місце, і Олексій став єдиним
митрополитом.
Року 1370 Казімір, на жадання православних галицьких князів і бояр, вислав до
Царгороду єпископа Антонія з проханням поставити його митрополитом, «аби не
пропав закон русинів». На випадок відмови патріярха, Казімір попереджав, що тоді
«прийдеться христити русинів на латинську віру». Ця загроза вплинула, і патріарх
поставив Антонія митрополитом, а після його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу
Ягайла, поставив митрополитом Івана, єпископа Луцького (1392-1415).
Створення Галицької митрополії підривало заборону патріярха мати для Руси дві
митрополії і давало підставу Ольїердові домагатися висвячення окремого
митрополита.
Тим часом відносини з Митрополитом Олексієм дедалі загострювались. Олексій за
союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав
участь в підступному захопленні Михайла, князя Тверського, використовував
неполадки в родині Нижегородського князя. Ольґерд мав підстави закидати
митрополитові сторонність, заанґажованість у московській політиці. Дійсно, то був
єпископ-політик, про церковну діяльиість якого найменше відомо. Патріярхові
надсилалося скарги на Олексія, і він був примушений призначити слідство, яке
доручив архімандритові Кипрі-яаові Цамблакові, болгаринові, що в 1373 р. приїхав
до Литви, в 1375 р. — на бажання Ольгерда — був висвячений нй митрополита
Литовського, а в 1389 р. дістав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало
раніше: осідком Кипріяна стала Москва, а не Київ
Після смерти Кипріяна в 1406 р. Вітовт просив патріярха висвятити окремого
митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека
Фотія, як єдиного митрополита. Прими-ривіпися з тим, Вітовт зажадав від Фотія,
щоб він жив у Києві. Пробувши недовго в Києві, Фотій переїхав до Москви,
забравши й собою багато цінних речей.
Спираючись на православне духовенство, Вітовт вирішив за всяку ціну здобути
окремого митрополита. У листі, в якому пояснювалось становище Православної
Церкви, Вітовт писав, що московські митрополити лише час від часу приїздили до
Києва та Литви, церкви не строїли,… але, побираючи церковні прибутки, виносили
ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті
Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші
дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й
подавали давні князі на честь і пам’ять, не кажучи про золото, срібло й убори
церковні — хто може порахувати, скільки вони повиносили?
З своїм листом та грамотою литовських єпископів Вітовт вирядив до патріярха
свого кандидата на митрополита, колишнього ігумена Дечанського манастиря,
Григорія Цамблака, небожа митрополита Кипріяна. Однак, саме тоді приїхали до
патріярха посли від фотія і так скомпромітували Григорія, що патріярх позбавив
його ієрархічної гідности й піддав анатомі. Вітовт з єпископами знову звернувся до
патріярха з проханням висвятити митрополита, обраного патріярхом. Відповіді не
одержано. Тоді, 15 листопада 1415 року, скликав Вітовт у Новгородку собор
єпископів, в якому взяли участь: Полоцький, Чернігівський, Луцький,
Володимирський, Смоленський і Туровський єпископи з Литви; Перемиський та
Холмський — з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на
митрополита Григорія Цамблака. В окружній грамоті Собор мотивовував його
обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подібними прецеденсами в
Болгарії і Сербії.
Обрання Цамблака викликало обурення Фотія та патріярха, і вони його викляли.
Але факт залишився фактом: з 1416 року православні Литовсько-Руського
князівства мали власного митрополита, незалежного від сусідніх держав. Однак, це
тривало лише п’ять років і не створило традиції. Григорій Цамблак тримався
незалежно від Царгородського патріярха. У 1418 році він був висланий на собор у
Констанці Яґайлом і Вітовтом, де вирішувалося справу Яна Гуса. Посольство з
Литовсько-Руського князівства було уряджене з великою помпезністю. Разом з
Цамблаком їхало багато князів та магнатів з Литви, з Волощини, від татарського
хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутація з кількох сот осіб справила в
Констанці велике враження, і її урочисто зустрічав сам цісар Сігізмунд. Григорій
Цамблак виголосив привітальну промову папі, в якій висловлював надію на
переведення унії Східньої та Західньої Церков, чого, мовляв, бажають багато
православних та володарі Ягайло і Вітовт. Але, — казав він, — провести унію
можна тільки через скликання собору з участю видатних богословів і знавців з
обох сторін. Такий спосіб переведення унії не відповідав бажанням папи, і на
цьому справа закінчилася, але Ягайло та Вітовт були дуже задоволені
репрезентацією Цамблака.
З року 1419 вже не згадується ім’я Григорія Цамблака. Г. Лужницький, не
зазначаючи джерела, подає, що він помер у Києві від чуми. Існує інша версія: що
він подався до Молдавії і довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирі.
Після 1420 року митрополит Фотій знайшов шлях примиритися з Вітовтом, який
визнав його, 1 до смерти в 1431 році Фотій був єдиним митрополитом.

СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР

(1430—1440). Свидригайло був наймолодшим братом Ягайла. Він був охрищений разом з Яґайлом у Кракові і після того жив у Вітебську з своєю матір’ю, що правила тим містом. Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім’я зустрічається багато разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти Яґайла та Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а
пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує повстання
проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а
самого Свидригайла забрав до в’язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року
його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і
сидів тихо до смерти Вітовта.
У всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він завжди
спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця залишався
католиком. Підтримували його й литовці, які були проти інкорпорації й прагнули
зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні адміністративних здібностей, ні
послі-довности. Треба гадати, що притягало до нього довір’я, як до провідника
руського елементу та державної незалежности.
Після смерти Вітовта литовські та руські магнати одностайно обрали Свидригайла
Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень-
інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах
великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Заб-
рали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав
союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали
воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир’я з Ягайлом на два роки. Він
енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєд-
нав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя;
Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти
Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених
ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на
посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя Сігізмунда,
незначного князя Стародубського, молодшого брата Ві-товта, що не виявляв
жадних здібностей.

СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сігізмунда проголошено великим
князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь,
Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька,
Вітебська, Смоленська землі, Сів
ерщина, Київщина, Волинь, східне Поділля. З
руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Іван
Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва посадиша в. князя Сігізмунда
Кейстутовича на великое княженьє Рускос» — характеризував цей розлам
сучасник, русько-литовський літописець. Але, крім національної різниці, існувала
соціяльна. Пізніша русько-литовська хроніка Виховця так характеризувала
Сігізмунда: він переслідував князів, шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід
шляхетський вигубити і «піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого
боку, безперечні тісні зв’язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не
окреслена раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому
він мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба
Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів.
ЯГайло потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432
року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим
князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті Сіцізмунда,
мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким
чином, про інкорпорацію знову не було мови, але підкреслювалося виборність
великого князя; на скасування виборности не наважилися польські пани. Можливо,
з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привілеї для православної шляхти: вона
може уживати польських гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано
Городельськими привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки.
З 1432 року тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона
невеликими силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности.
Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні діячі
переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434 році мало
вплинула на литовські справи. Безкоролів’я відвернуло увагу поляків від Литви. На
польський трон був обраний син Яґайла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все
частіше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сігізмунда, з
участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав
участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем.
Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили, закликав на допомогу татар,
Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому допомогу цісар. Але більша частина
союзників спізнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, біля Вількомира,
Сігізмунд з польськими військами завдав Свидригайлові страшної поразки:
ливонське військо майже все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито.
Перемога Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки.
Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч утратив
білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських володінь: Галичини,
Холмщини, Поділля.
Після перемоги над Свидригайлом Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти
Польщі: з Ливонією, Австрією, татарами. Коли польські пани, намагаючись
розбивати ці союзи, знову заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а
підданий Польщі, він відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми
підданими, а Велике князівство наше, скільки сягає людська пам’ять, ніколи нікому
не було підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його
від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, світлої
пам’яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, і ми на
сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не боїмося». Так речник середніх
верств суспільства, протегований поляками, звільнившись від небезпеки, знайшов
рішучу мову литовського патріота.
У 1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були
й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля
Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.

КАЗІМІР

(1440—1492). Обрання Казіміра Великим князем не відповідало плянам польських панів, і вони визнавали обранця не «Великим» князем, а лише «литовським». Владислав просто ігнорував його. Молодий князь опинився під впливом литовських дипломатів з Яном Гаштовтом на чолі, і правила його іменем реґенція. Дехто з князів одержав свої князівства: Свидригайло — Волинь, Гомель та Туров; Київ одержав Володимирів син, князь Олелько, одружений з дочкою Великого князя Московського Василм 1 та Софії Вітовтівни; він був увесь час зв’язаний з Сігізмундом. Взагалі був «покірний» бажанням Польщі.
Загибіль короля Владислава в 1444 році у війні з турками під Варною змінила
становище Великого Князівства. Казіміра обрано королем Польщі, і він переїхав до
Кракова, хоч як вимагали від нього литовські маґнати, щоб він залишився в Литві
або зрікся Ве дикого Князівства. З переїздом до Кракова Казімір повів центра-
лістичну політику. Час від часу магнати просили короля, щоб залишився в Литві
або дав іншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь
Радзівілл або хтось із його синів. Ка-зімір стояв твердо і не зрікався Великого
Князівства. Року 14&2 він помер. Поляки обрали королем Казімірового брата, Яна
Ольбрахтй, а на з’їзді всіх литовських земель обрано Великим князем молодшого
брата — Олександра.
На тяжкі часи боротьби Свидригайяа з Сігізмундом припала подія в історії Церкви,
яка, внаслідок політичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року,
коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат
Московськвго князя на митрополита — Рязанський єпископ Йона, але там уже
поставлено митрополитом грека Ісидора, одного з найвизначніших освітою та
талантами.
Поставлення Ісидора митрополитом мало глибоке коріння. Візантійська імперія
знемагала під навалою турків, які вже заволоділи Балканським півостровом і
загрожували Царгородові. Шукаючи засобів боротьби з ними, цісар Іван VII
Палеолог та патріярх Йосиф II сподівалися дістати допомогу від папи. Політичне
становище спонукало до зближення Церков, до унії в будь-якій формі. Цьому
питанню мав бути присвячений собор у Феррарі. Мавши на ‘увазі репрезентацію на
тому соборі, в Царгороді намагалися провести на керівні пости видатних людей, які
могли б з честю провадити ардгітику; тому виникла кандидатура Ісидора на
катедру митрополита «всея Руси».
У Москві Ісидора прийняли досить холодно, а в Литовському князівстві, захопленому боротьбою Сігізмунда з Свидригайлом, не приділили належної уваги питанню окремої митрополії.
За кілька місяців після приїзду до Москви, 1437 року, Ісидор, я супроводі великого
почету з єпископів Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського,
духовенства та мирян — разом до ста осіб. — прибув на Собор до Феррари. Але
незабаром собор перенесено до Фльоренції. Там Ісидор виступав рішучо й
авторитетно за унію, але підходив він до тієї справи не як богослов, а як політик і
патріот Візантії. «Ліпше з унією повернутися на батьківщину, — казав він, ніж, не
прийнявши унії, втратити батьківщину». Де був аргумент, що його прийняли цісар
Іван VII та патріярх Йосиф. На високий авторитет Ісидора вказує те, що він був
один із кандидатів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився об’єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата 1440 року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошенні, зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших народностей та до латинян», він закликав усіх «ярваково шанувати обидві віри, які тепер з’єдналися, однаково відвідувати церкви обох визнань і вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б хлібі не було воно освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав своє значення.
Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському князівстві, але там мало-хто
цікавився питанням унії: в Польщі були захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у
Великому Князівстві забито було Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого
Казіміра. До того польські та литовські католики негативно ставилися до
Фльорентійського собору, і тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі
католицькі Верстви не хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві
Ісидор не здобув ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який
здобув престол, і поставився до унії сприятливо.
Інакше стояла справа в Москві, куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу
викликав він протест проти унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його
знову заарештували. Лише в 1442 році втік він з в’язниці до Казіміра. Але
становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський Матей
заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували його за те,
що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму.
Титулу митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема
висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не повертався. Він
почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії на Русі забито… Русь
українська й білоруська .. . задержалася супроти унії в мертвій пасивності, властиво
її зігнорувала».
Року 1448, ще за життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди
патріярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі
Свидригайло Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451
передав йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада
нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні еписко-
пії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його
просто «братом», а не «отцем» і т. д.
1458 року папа Каліст Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру
митрополитом Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом
Царгородським Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв
Григорія; визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного —
Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся від унії і
був затверджений на катедрі митрополита патріярхом Царгородським Діо-нисіем,
що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися Церкви — Московська та Київська:
в Москві залишився митрополит Йона, на Київській катедрі — Григорій. До
Київської митрополії ввійшли епископії: 9 українсько-білоруських, а до
Московської — 8 великоруських з Великого Князівства Литовського. Лише дві —
Смоленська та брянська — приєдналися до Московського митрополита. Наступник
Йони, Теодосій, іменувався тільки «Московським», а не «Київським»
митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополію патріярх не
затвердив, і фактично вона була автокефального.
У Великому Князівстві встановлюється на деякий час обрання митрополитів, але з
затвердженням патріярхом. Після смерти Григорія 1475 року був обраний на
елекційному соборі Мисаїл, єпископ українських князів. У соборі, крім єпископів,
брали участь княівата, шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів
:.вув обраний на елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це
були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497), пізніше
був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Після нього був
Йосиф П Болгари-Іюнич (1498-1501).
Тут лише стисло подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше мова буде далі.

ОЛЕКСАНДЕР

(1492—1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв’язок Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність від Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві держави жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в боротьбі проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде відновлено унії. 1499 року, коли Польща була настрашена турецьким нападом і просила допомоги, Олександер відповів, що Рада не дасть на це згоди поки польські пани не створять «справедливі та рівні умови».
Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби
перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська й
Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне тіло, щоб
був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король І
пан». Король має бути і великим князем, його обирають спільно урядовці обох
держав; монета має бути спільна; урядовці мають складати присягу королеві та
великому князеві. Але все це промовляло тільки за персональну, а не за реальну
унію, якої хотіли поляки.
На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох урядовців, цього
акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 році
стани литовські не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князівство
пережило великі зміни за Казіміра та його наступників. Ще за правління Сігізмунда
Кейстутовича руський елемент опинився в положенні нижчому, порівнюючи з
литовським і католицьким. За Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування
аристократії, незалежно від її національности, але за Казіміра відносини вже
цілком з’ясувалися: католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук
провід державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій
православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в
литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських;
Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не був ні
воєводою віденським, ні канцлером.
Щоправда, литовська регенція зробила для українців поступку: Волинь дістав
Свидригайло, а Київ — Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син
його і наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти
Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його
брата Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовіа. Кияни його нр хотіли,
і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав
князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана
Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після нього
православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького князівства. Подібне
становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в 1452 році на Волині теж
з’являються на вищих урядах литвини.
Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося воно у змові
проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван Голшанський, Федір Більський
вирішили відділити землі по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була
викрита, а змовників страчено.
Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало
відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил руських елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у 1470-их роках Длуґош.
За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського князівства. Прилучення в 1404
р. Смоленської землі, вплив Вітовта на Рязанське та Тверське князівства —
свідчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сіверських князівств
добровільно піддається під владу Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський
Василій І, син Дмитрія Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає
це за велику честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи
на послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало
сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви
й піддався Ка-зІмірові; Казімір призначив намісником Михайла Олельковича, але
гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись одержати в спадщину
Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду, допустив розгром його в
1478 році. Не підтримала Литва і Тверського князя в 1484 р., і Рязанського — в
1480-их рр.
У XV ст. в становищі Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна.
Під впливом литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав
увагу на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на
Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок. В
останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до Москви зі
своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере участь у
пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували міста Любутськ,
Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр. московські воєводи ходили
тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули Вязьму. В посольстві до Олександра
Московський князь уперше іменував себе «государем всея Руси». Шукаючи
порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою
великого князя Московського, Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за
Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених
міст Москва повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще.
На сході швидким темпом ішов процес об’єднання земель грд владою
Московського князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила
московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії. Хронологічно
зростання, могутности Московської держави збігалося з занепадом Візантійської
імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому ґрунті постає теорія трьох Римів:
перший Рим упав, другий Рим — Константиноігіль — теж упав, третій Рим —
Москва — «стоятиме вічно».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (Полонська Н., Василенко)