Головна Головна -> Підручники -> Підручник Бюджетно-податкова політика (Куценко Т.Ф.) скачати онлайн-> Методичні поради до вивчення теми

Методичні поради до вивчення теми



Стан забезпечення платоспроможності держави залежить від багатьох факторів, але насамперед — від способів, форм і методів реалізації бюджетно-податкової політики, її елементів і складових, від ступеня збалансованості державного і місцевих бюджетів, ефективності розподілу та використання бюджетних коштів тощо.

Відповідно до плану теми студентам передусім пропонується ознайомитися з однією зі складових бюджетно-податкової політики — політикою державних видатків, від якої певною мірою залежить не тільки забезпечення платоспроможності держави, її бюджетної безпеки, але й економічне зростання, соціальна справедливість тощо. Друга складова — податкова політика — посідає особливе місце в державному управлінні, тому вона була розглянута окремо.

З’ясовуючи економічний зміст політики державних видатків, слід насамперед розглянути, що являють собою державні видатки, з’ясувати їх місце в економічній структурі.

Державні видатки — це витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою останньої впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Слід зазначити, що найбільші видатки дозволяють собі невеликі промислово розвинуті країни, такі як Голландія (понад 50 % до ВВП), Швеція (понад 45 % до ВВП). Дуже великий відсоток видатків і у Франції (становить близько 45 %). У більшості країн, що розвиваються, видатки коливаються навколо 30 % до ВВП. У той же час у лідерів світового бізнесу США та Японії бюджетні видатки становлять значно меншу частку в структурі ВВП (відповідно приблизно 23 і 26 %) [13].

Сукупні державні видатки поділяються на чотири категорії, що зібрані у формулі, за якою обчислюється (G):

Сукупні  державні видатки,

де PG — споживання в державному секторі або державні закупки (заробітна плата працівникам державного сектору, платежі за товари, що купуються для поточного споживання); ITr — трансферти приватному сектору; i ? DG — видатки на обслуговування державного боргу; DG — величина державного боргу; i — відсотки зі сплати процентів з державного боргу; IG — державні інвестиції.

Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (PG, ІTr, та і ? DG), остання категорія — державні капітальні видатки (IG).

Сукупні державні видатки є складовою сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці.

Нині для України актуальною є проблема оптимізації державних видатк ів, вирішення якої має вплинути на економічний розвиток. Це означає проведення ряду послідовних заходів з метою досягнення запланованих змін, а саме:

1) проведення ретельного перегляду всіх державних програм, що фінансуються за рахунок бюджетних коштів;

2) оптимізація (скоріше скорочення, ніж збільшення) чисельності працюючих у бюджетних установах, в тому числі силових структурах;

3) реформування великих, перерозподільчих систем, що існують у бюджетному механізмі країни, та інші.

Складові та форми реалізації бюджетно-податкової політики

Рис. 21. Складові та форми реалізації бюджетно-податкової політики

Крім того, при вивченні даної теми студентам необхідно розглянути ключові форми реалізації державної бюджетно-податкової політики, які формуються залежно від стану бюджету з позицій його балансування та макроекономічного стану в країні за певний термін часу.

Стан державного бюджету з позицій його балансування

Рис. 22. Стан державного бюджету з позицій його балансування

Стан державного бюджету з погляду макроекономічної ситуації в країні (стану повної чи неповної зайнятості) характеризується таким чином:

Бюджет повної зайнятості — структурний бюджет Бюджет неповної зайнятості — циклічний бюджет
  • визначається рівнем сальдо бюджету (дефіциту чи профіциту), який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня ВВП в економіці;
  • зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, в якому бюджетно-податкова політика впливатиме на зміну сукупного попиту в економіці
  • відображається вплив ділового економічного циклу на державний бюджет, тобто засвідчується, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету за умов неповної зайнятості

Таблиця 21

ОСНОВНІ ВИДИ БЮДЖЕТНИХ ЗМІН ЗА ПРИЧИНАМИ ВИНИКНЕННЯ

Вид змін Зміст змін Формула, за якою обчислюється масштаб змін
Структурний дефіцит () визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках та потенційному рівні ВВП ,

де Yр — потенційний ВВП;

t — агрегована податкова ставка;

Yр? t — надходження до бюджету при повній зайнятості

Фактичний дефіцит () складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики і циклічних коливань в економіці ,

де Y — фактичний ВВП;

t — агрегована податкова ставка;

Y? t — фактичні надходження до бюджету

Циклічний дефіцит () перевищення фактичного дефіциту над структурним, що автоматично обмежує глибину економічного спаду
Циклічний надлишок () перевищення структурного дефіциту над фактичним, що автоматично стримує інфляцію

З метою впливу на ситуацію, що складається, з погляду як виконання бюджету, так і економічного стану країни взагалі, можна виокремити три суттєвих напрями реалізації бюджетно-податкової політики: політику коригування Державного бюджету з метою досягнення його балансу (як правило, на практиці це виходить лише відносно); стабілізаційну політику; політику фінансування дефіциту бюджету.

ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Політика коригування Державного бюджету Стабілізаційна політика вирівнювання економічного циклу Політика фінансування дефіциту Державного бюджету
М

Е

Т

А

Досягнення балансу Державного бюджету або бюджетного зменшення дефіциту М

Е

Т

А

Подолання економічної кризи або залежності від стану економіки в країні М

Е

Т

А

Забезпечення державних витрат за рахунок реальних доходів приватного сектору економіки

Рис. 23. Форми реалізації бюджетно-податкової політики

Політика коригування Державного бюджету має сенс завжди, оскільки протягом багатьох років уряди вирішують проблему бюджетного дефіциту, шукаючи шляхи його скорочення або подолання. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначаються ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі:

  • загальний дефіцит бюджету, який називають також фактичним, або касовим;утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії;
  • зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави, за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;
  • внутрішній дефіцит — це загальний дефіцит мінус зовнішній дефіцит;
  • операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит, за винятком інфляційної частки відсоткових платежів;
  • первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх відсоткових платежів;
  • поточний бюджетний дефіцит (надлишок) утворюється поточними державними доходами, за винятком поточних видатків.

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований:

  • відкритий — офіційно визнаний у Законі про бюджет;
  • прихований — офіційно невизнаний; полягає у завищенні планових обсягів доходів, включенні до складу доходів бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту.

Прихований дефіцит зумовлений квазіфіскальною (квазібюджетною) (від лат. duasi — нібито) діяльністю центрального банку, а також державних підприємств і комерційних банків, що пов’язана з явищем квазіфіскальних витрат. У загальному вигляді можна вирізнити два типи квазіфіскальних витрат держави: зобов’язання держави по видатках та квазісубсидії центрального банку.

Зобов’язання держави по видатках — це відкладені у часі бюджетні зобов’язання, тобто перенесені на майбутнє витрати бюджету, які не враховуються в поточній бюджетній звітності. Такого роду зобов’язання виникають унаслідок прихованого державного субсидіювання імпорту або надання державних гарантій з високою вірогідністю платежів по них [13].

Квазісубсидії центрального банку — це діяльність центрального банку, яка стосується бюджетних операцій уряду і фінансується за рахунок його власних доходів. Вона охоплює окремі операції, пов’язані з державним боргом, фінансування збитків, що виникли внаслідок стабілізації валютного курсу, централізовані кредити економіці, рефінансування пільгових кредитних програм і преференцій.

Унаслідок квазіфіскальних операцій держави за межами бюджету справжні масштаби державних видатків і, відповідно, величини бюджетного дефіциту, а отже, й державного боргу, занижуються, що нерідко робиться цілеспрямовано (наприклад, перед виборами), а також у рамках «жорсткого» курсу уряду на щорічно збалансований бюджет.

Слід зазначити, що в Україні також існує прихований бюджетний дефіцит, який виникає через величезні суми заборгованості з виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ, пенсій, інших соціальних виплат. Отже, дійсний дефіцит бюджету є сумою бюджетної заборгованості та бюджетного дефіциту.

За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити. Активний дефіцит формується при спрямуванні коштів на інвестиції в економіку, що сприятиме зростанню ВВП, пасивний дефіцит — на покриття поточних витрат.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним або свідомим: вимушений є наслідком низького рівня виробництва ВВП та свідчать про недосконалість розподілу фінансових ресурсів держави; свідомий визначається характером бюджетно-податкової політики держави — стимулюючої або стримуючої.

Якщо всі державні доходи зводяться до податків, то загальний бюджетний дефіцит визначається за формулою:

,

де G — державні видатки;

Т — податкові надходження до бюджету.

Величину бюджетного дефіциту заведено оцінювати за його відношенням до валового внутрішнього продукту, а саме:

,

де db — частка бюджетного дефіциту у ВВП, % [13].

У світовій практиці припустимим рівнем бюджетного дефіциту вважається його величина, що становить 2—3 % ВВП, 5 % — національного доходу, 10 % — видатків Державного бюджету.

Припустимий рівень бюджетного дефіциту в короткостроковому періоді визначається насамперед попитом на державні цінні папери і готовністю надання кредитів. Це, в свою чергу, залежить від запропонованого державою доходу (відсотків) і від ступеня довіри до неї з боку потенційних кредиторів. У довгостроковому періоді припустимий рівень бюджетного дефіциту визначається можливістю довготривалої підтримки параметрів фіскальної політики.

Слід зазначити, що Державний бюджет України протягом багатьох років був дефіцитним. Так, у 1992 р. він становив 13,5 % ВВП. Щоправда, пізніше він почав скорочуватися: у 1994 р. — 9,4 %, 1995 р. — 6,8, 1996 р. — 4,9, 1997 р. — 6,7, 1998 р. — 2, у 1999 р. — 1,5 ВВП, а в 2000 р. бюджет був узагалі бездефіцитним (за даними Державного казначейства України). Тобто, це означає, що держава жила не за своїми доходами, бо витрачала більше коштів, ніж одержувала. Це призвело до того, що в Україні покриття дефіциту в 1991—1994 рр. відбувалося за рахунок емісії грошей, що, в свою чергу, призвело до гіперінфляції.

Бюджетний дефіцит — це фінансове явище, що необов’язково належить до надзвичайних подій. У сучасному світі немає держави, яка в ті чи інші періоди своєї історії не зіткнулася б з бюджетним дефіцитом. Наприклад, до початку 90-х років бюджетний дефіцит у видатковій частині бюджету Франції становив 9,6, США — 11,6, ФРН — 14, Японії — 15,6, Італії — 25,2 %. У США в 1997 р. вперше за повоєнний період дохідна частина бюджету перевищувала видаткову — на 10 млн дол.

Теоретично можна виокремити чотири основні напрями подолання дефіциту бюджету: 1) збільшення дохідної частини бюджету; 2) скорочення видаткової частини бюджету; 3) здійснення внутрішніх і зовнішніх позик; 4) проведення грошової і кредитної емісії. Щодо економічної ситуації в Україні, то для неї нині прийнятні всі чотири напрями.

Бюджетно-податкова політика у разі реалізації політики коригування Державного бюджету, коли вона спрямована на зміну його стану з метою досягнення балансу доходів і витрат (бюджетної рівноваги), повинна збалансовувати бюджет. Але відомо, що не завжди збалансований бюджет сприяє розвитку економіки. Більшість економістів уважають, що через низку чинників іноді доцільно підтримувати додатне чи від’ємне сальдо бюджету.

Світовій практиці відомі три можливі шляхи збалансування державного бюджету:

1. Збалансування бюджету на щорічній основі.

Щорічне збалансування бюджету може ще більше поглибити економічні коливання. Наприклад, економіка перебуває у фазі зниження виробництва, відповідного скорочення доходів і податкових надходжень до бюджету, що автоматично спричиняє бюджетний дефіцит. Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні видатки, що призведе до ще більшого падіння виробництва.

2. Збалансування бюджету на циклічній основі.

Бюджет балансується не щорічно, а в межах економічного циклу. Це означає, що під час спаду виробництва держава повинна зменшувати бюджетний дефіцит. Під час наступного інфляційного стрибка вона, навпаки, мусить піднімати рівень податків і скорочувати свої видатки. Позитивне сальдо бюджету, яке виникає при цьому, може бути використане на покриття тієї заборгованості, яка виникла під час спаду. Однак проблема полягає в тому, що зростання та спади в економічному циклі, як правило, відрізняються між собою за глибиною і тривалістю.

3. Збалансування бюджету на основі принципу функціональних фінансів.

Даний варіант означає використання незбалансованих бюджетів з метою стабілізації економіки. Згідно з принципом функціональних фінансів головним для фіскальної політики є не збалансування бюджету, а стабілізуючий вплив на економіку, здатність державних заходів своєчасно запобігати виникненню негативних явищ, пов’язаних з циклічними коливаннями. Проблема ж зба-лансування бюджету розглядається як другорядна, підпорядкована головній меті фіскальної політики.

Наступну форму реалізації бюджетно-податкової політики — політику фінансування дефіциту бюджету — студенти мають розглянути, виходячи з того, що світова практика визнає три традиційних джерела фінансування бюджетного дефіциту:

  • за рахунок позик у населення і комерційних банків (внутрішнє запозичення);
  • за рахунок позик іноземних кредиторів (зовнішнє запозичення);
  • за рахунок грошово-кредитної емісії (кредити уряду з боку центрального банку).

Серед них розрізняють інфляційні та неінфляційні джерела.

Неінфляційні джерела передбачають:

  • внутрішні і зовнішні позики на фінансових ринках комерційних банків, іноземних урядів і міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам і домогосподарствам;
  • трансферти — фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може шляхом накопичення заборгованості (прострочення платежів по боргах або за куплені товари), а також за рах унок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джереломфінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку уряду та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

Монетизація дефіциту справляє найнегативніший вплив, оскільки фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораждохід від друкування грошей, що виникає за умов перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їх доходів на користь держа-ви [13, 14].

Джерела фінансування дефіциту бюджету

Рис. 24. Джерела фінансування дефіциту бюджету

При аналізі фінансування дефіциту Державного бюджету обчислюється таким чином:

DB = MB + D + q D*,

де DB — показник дефіциту бюджету; МВ — грошова база; D — внутрішній борг; D* — зовнішній борг в іноземній валюті; q — валютний курс.

Політика фінансування дефіциту бюджету, якщо вона спрямована на пошуки внутрішніх і зовнішніх запозичень з метою покриття дефіциту, посідає особливе місце серед форм бюджетно-податкового регулювання. Цю політику можна визначити як політику державних запозичень, що базується на моделі бюджетного дефіциту:

G > T ДВ = GТ,

де ДВ — дефіцит бюджету; G — видатки бюджету; T — доходи бюджету.

Якщо створюється ДВ , то уряду доводиться брати у борг грошові кошти на ринкових умовах. Для цього держава емітує цінні папери (облігації, векселі, інші цінні папери) та на ринкових умовах забезпечує їх покупцям певний дохід у вигляді відсотка.

Ефективно функціонуючий ринок державних цінних паперів (ДЦП) забезпечує відповідний посередницький механізм, за допомогою якого уряд запозичує необхідні кошти, а інвестори можуть здійснювати безризикові інвестиції. Однак при таких запозиченнях слід ураховувати вартість запозичень і можливості уряду щодо виплати боргу.

Слід зазначити, що ДЦП можуть бути як інфляційним, так і неінфляційним джерелом фінансування бюджету. ДЦП є неінфляційним джерелом фінансування дефіциту бюджету тільки у тому разі, коли для їх купівлі використовуються вільні заощадження громадян і господарюючих суб’єктів. Якщо ж ДЦП купує центральний банк, то має місце емісійне фінансування дефіциту бюджету, але суттєвою його відмінністю від прямої емісії є необхідність здійснювати значні видатки з бюджету на обслуговування державного боргу.
Нині в Україні існують чотири типи ДЦП, які на сьогоднішній день видає український уряд:

1) облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) — з 1995 р.

2) внутрішні державні ощадні кредитні облігації — з 1997 р.

3) спеціальні (особливі) облігації — з 1997 р.

4) облігації зовнішньої державної позики (ОЗДП), наприклад єврооблігації — з 1998 р.

Слід брати до уваги той факт, що державні цінні папери можуть купуватися не тільки своїми, але й іноземними громадянами та юридичними особами. В цьому разі існує спеціальний механізм передачі та розповсюдження ДЦП на міжнародному рівні. Але в обох випадках виграш перевищує витрати, і соціальна ефективність зростає.

Якщо запозичення використовуються для фінансування інвестиційних змін або зміни в інфраструктурі, що сприятиме швидкому накопиченню надходжень, то вони підуть на користь економіці. І навпаки: якщо запозичення використовуються для покриття поточних видатків, а не для підвищення рівня потенціалу накопичення доходів у країні, то вони можуть призвести до фінансової кризи.

Фінансування дефіциту бюджету на основі запозичень обчислюється на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу:

Фінансування дефіциту = Запозичення – Погашення боргу + + Зміна залишків.

Державна позика не повинна впливати на добробут населення, коли кредиторами виступають вітчизняні суб’єкти. Якщо держава позичає із зовнішнього (закордонного) джерела і ці гроші витрачаються на споживання, то люди можуть систематично недооцінювати майбутні податки, які виникнуть як наслідок позики, і почуватимуть себе багатшими, ніж фактично є. В загальній теорії таке становище називається борговою ілюзією.

Боргова ілюзіяявище поширене, але завжди можна простежити його зв’язок з позиченими грошима та їх використанням. Це дуже схоже на інші упередження, скажімо, стосовно того, як використовуються гроші приватним сектором і як — державним (приватним — споживаються, державним — інвестуються). Головним «збудником» боргової ілюзії є державна політика — вибір пріоритетів по видатках та джерелах доходу. Визначення критичного розміру державного боргу — важливий момент при застосуванні кредитного механізму [13].

Слід зазначити, що політика державних запозичень (внутрішніх і зовнішніх) має забезпечувати здійснення державних витрат за рахунок реальних доходів приватного сектору економіки, проте коли ці доходи розглядаються недержавним сектором як спосіб ефективного розміщення заощаджень з метою отримання знов-таки реальних прибутків. Інакше кажучи, політика державних запозичень може бути ефективною лише тоді, коли держава сприяє розгортанню системи механізмів реального інвестування, що розширює джерела реального привласнення доходів. Сукупність процесів такого роду називається бюджетним витісненням. Бюджетне витіснення — форма інвестиційної конкуренції держави, бізнесу та домогосподарств, коли заощадження перетікають від бізнесу та домогосподарств до держави, але в цілях реального збільшення обсягів ВВП. Бюджетне витіснення не завжди є ефективним. Часто те, що держава збирає у вигляді позичок, трансформується у кредити, які не повертаються, хабарі, нецільове використання фондів в інтересах бюрократії, «тіньові» доходи, просто витрати, витрати споживачів не з ринкових джерел і т. ін. У результаті частина покритого позичками бюджетного дефіциту стає не реальною, а номінальною (чисто ціновою, без забезпечення фізичним еквівалентом виробництва реальних товарів і послуг), що призводить до розвитку негативних макроекономічних тенденцій (інфляції, безробіття, спаду, зростання державного боргу і тому подібним явищам). Таким чином, проведення ефективної політики державних запозичень урешті-решт має сприяти зростанню реальних доходів учасників економіки і тим самим стійкої дохідної частини бюджету.

При вивченні цієї теми студентам слід також розглянути проблеми бюджетної безпеки, засвоїти підходи щодо її оцінки, вивчити її основні індикатори.

Бюджетна безпека є складовою економічної безпеки і характеризує стан держави з урахуванням балансу доходів і видатків державного й місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів [30].

Таблиця 22

Основні групи чинників, що впливають на бюджетну безпеку держави

Організаційно-правові Фінансово-економічні
  • Чинна правова база, рівень професіоналізму і ретельність розробки бюджету, ступінь деталізації та прозорості бюджету при формуванні
  • Надання пріоритетності певній бюджетній класифікації
  • Ступінь досконалості системи бухгалтерського обліку виконання бюд жету і кошторисів витрат бюджетних установ
  • Своєчасність прийняття рішень щодо бюджетно-податкового регулювання
  • Характер касового виконання бюджету
  • Ступінь узгодження фінансово-економічних інтересів різних верств населення
  • Величина бюджету
  • Ступінь збалансованості бюджету
  • Масштаби бюджетного фінансування
  • Наявність чи відсутність бюджетних резервів
  • Чисельність податкових пільг, що впливають на формування доходів бюджету
  • Надання відстрочок за платежами до державного та місцевого бюджетів

Таблиця 23

Основні фінансово-економічні факторита індикатори бюджетної безпеки

Фактор Показники Індикатори
Величина бюджету
  • Обсяг доходів бюджету
  • Обсяг видатків бюджету
  • Рівень перерозподілу ВВП через зведений бюджет
  • Питома вага доходів бюджету у зведеному балансі фінансових ресурсів
У країнах середнього рівня розвитку частка перерозподілу ВВП через бюджет становить 35—37 %, у високорозвинутих країнах — 45 % і більше
Ступінь збалансованості бюджету
  • Розмір дефіциту, бездефіцитність чи розмір профіциту бюджету
  • Розмір прихованого дефіциту бюджету (з урахуванням соціальних зобов’язань держави та ін.)
  • Рівень монетизації бюджетного дефіциту (питома вага емісійних джерел його покриття) та ін.
Рівень бюджетної безпеки обернено пропорційний рівню бюджетного дефіциту. За даними міжнародної статистики припустима величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах коливається в межах 3—4 % ВВП
Масштаби бюджетного фінансування
  • Обсяги бюджетного фінансування
Ступінь бюджетної безпеки обернено пропорційний рівню обсягів бюджетного фінансування

В Україні в Основних напрямах бюджетної політики на 2001 рік та на 2002 рік встановлюється: 1) перерозподіл ВВП через зведений бюджет не повинен перевищувати 30 % (без урахування Пенсійного фонду України); 2) проголошення політики бездефіцитності бюджету; 3) обсяг державних централізованих капітальних вкладень на рівні не менше 1 % доходів Державного бюджету України за пріоритетними напрямами (див. додаток 2).

Особливе місце при розгляді теми посідає проблема бюджетного дефіциту з погляду макроекономічних чинників, що його зумовлюють (економічних, соціальних, політичних тощо). Тому студентам пропонується розглянути пояснювальну модель дефіциту бюджету з урахуванням впливу макроекономічних чинників, розроблену доктором економічних наук, професором І. Ф. Радіоновою, яка є найбільш комплексною і реалістичною [52].

Модель дефіциту бюджету з урахуванням впливу макроекономічних  чинників

Рис. 25. Модель дефіциту бюджету з урахуванням впливу макроекономічних чинників

За даною схемою, використовуючи підхід та методику розрахунків І. Ф. Радіонової, студентам слід розглянути зв’язок різних макроекономічних чинників з дефіцитом бюджету, вплив на нього таких факторів, як:

  • державні закупівлі та обсяг реального продукту (Y);
  • державні закупівлі та динаміка цін (Р) і обсяг закупівель;
  • державні витрати та виплати, пов’язані з безробіттям;
  • державні витрати і частка людей, що потребують державної допомоги;
  • відсотки за державним боргом і сплата боргів.

Боргове фінансування бюджету веде до накопичення державного боргу, який потрібно обслуговувати. Обслуговування боргу пов’язане з виплатою відсотків по ньому й поступовою сплатою основної суми боргу. Тоді зв’язок між дефіцитом бюджету, державним боргом і відсотком зі сплати боргів відображає формула:

(GnTn) – іD = DD,

де D та D — державний борг попередніх періодів; і • D — відсотки зі сплати процентів за боргами попереднього періоду; GnTn — сальдо державного бюджету.

Наведена формула має такий економічний зміст:

  • джерелом відшкодування дефіциту (права частина формули) є державний борг;
  • сальдо бюджету (GnTn) збільшує державний борг, а сплата відсотків за боргом збільшує дефіцит бюджету.

Здійснюючи аналіз джерел фінансування бюджету в Украї-ні з метою оцінки зв’язку між дефіцитом бюджету, держав-ним боргом і відсотком зі сплати боргів, слід оцінити динамі-ку змін у фінансуванні дефіциту бюджету за різними джере-лами [52];

  • курс національної валюти і бюджетний дефіцит;
  • обсяг реального продукту та бюджетний дефіцит;
  • ступінь залучення ресурсу праці (рівень безробіття) та бюджетний дефіцит. Прихований бюджетний надлишок певного року можна оцінити за такою методикою (на основі даних за 1997 р.).

Таблиця 24

РОЗРАХУНОК ПРИХОВАНОГО БЮДЖЕТНОГО НАДЛИШКУ

Показники Величина показників
1. Бюджетний дефіцит 6196,4 млн грн.
2. Сума податків на одного працю-ючого (податкові надходження / кількість зайнятих у поточному році) 27 148,7 млн грн. / 13 797 тис. осіб = = 1,97 тис. грн.
3. Безробітні (кількість зайнятих у базовому році — кількість зайнятих у поточному році) 17 740 – 13 797 = 3943 тис. осіб
4. Додаткова сума податків, що відповідає повній зайнятості (4 = 2 • 3) 1,97 тис. грн. • 3943 тис. осіб = = 7767,7 млн грн.
5. Прихований бюджетний надлишок (5 = 4 – 1) 7767,7 – 6196,4 = 1571,3 млн грн.

Хоча наведена методика розрахунку має відносну точність, але вона дає певні уявлення про масштаб впливу недовикористання ресурсу праці на величину дефіциту бюджету. Значний бюджетний надлишок свідчить про жорсткість податкової системи [52];

  • агрегована податкова ставка та дефіцит бюджету;
  • співвідношення різних видів податків і дефіцит бюджету;
  • динаміка грошової маси та цін і дефіцит бюджету. Загальновизнаним є положення про т е, що дефіцит бюджету спричиняє інфляцію. Важливо з’ясувати і зворотний зв’язок: як впливає інфляція на дефіцит бюджету. Дефіцит спричиняє інфляцію лише за певних умов, а саме тоді, коли вичерпано інші можливості. Серед них — використання внутрішньої позики та валютних резервів Національного банку. Внаслідок збільшення пропозиції грошей формується нове джерело фінансування дефіциту, відображене формулою:

джерело фінансування дефіциту,

де темп інфляції — темп інфляції, — реальні грошові залишки.

Економічний зміст цієї формули такий:

а) дефіцит бюджету може фінансуватися через інфляційний податок;

б) базою оподаткування стають реальні грошові залишки у населення, а податкова ставка дорівнює ;

в) при певному рівні обсягу реального дефіциту чим меншим є грошові залишки, тим більший темп інфляції (), необхідний для фінансування дефіциту.

Допускається певний темп інфляції через збільшення пропозиції грошей, при цьому уряд вилучає інфляційний податок:

інфляційний податок,

завдяки чому і фінансується дефіцит.

Однак зв’язок між темпом інфляції і дефіцитом, що опосередкований інфляційним податком ( ^>Ті^> v), може існувати лише доти, доки зростання темпу інфляції випереджає скорочення грошових запасів у населення. Адже відомо, що в період інфляції населення намагається позбутися грошових запасів. Коли темп скорочення грошових запасів починає випереджати темп інфляції, відбувається зменшення інфляційного податку і збільшення дефіциту.

Отже, якщо то ^> Ті^> v,

а якщо , тоv>Тіv> ^.

Ще один вплив інфляції на дефіцит бюджету через податки відображено в ефекті Олівера-Танзі [52]. Помічено, що в даному разі, коли країна не має системи коригування податкових ставок, інфляція призводить до зменшення надходжень до бюджету через існування лагів у вилученні податків. При зростанні цін і незмінних податкових ставках реальні податкові надходження (Треал) зменшуються. Дія ефекту може бути відображена схемою:

^>^> Треалv>^.

Таким чином, інфляційний податок — це прибуток, який може мати держава за певних темпів інфляції і який дорівнює втраті капіталу власниками коштів. Як уже зазначалося, ця втрата відбувається при збільшенні пропозиції грошей.

Поряд з інфляційним податком держава може вилучати дохід, породжений монопольним правом друкувати гроші. Цей додатковий дохід — сеньйораж — вимірюється купівельною спроможністю надрукованих у конкретному періоді грошей. Додаткова пропозиція грошей безпосередньо (поза участю інфляції) може стати джерелом бюджетних надходжень, якщо вона спричиняє падіння купівельної спроможності цих грошей. Сеньйораж може бути представлений таким чином:

Формула Сеньйоражу,

де Мn та Мn 1 — відповідно обсяги пропозиції грошей в n та (n – 1) роках.

Оцінка темпів інфляції в зв’язку з емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту може бути розрахована на основі двох співвідношень:

1) що описує зміну розмірів державного боргу та виплат з його обслуговування:

розмірів державного боргу та виплат з його обслуговування,

де ?ДG — зміна розмірів державного боргу; — розмір державного боргу у % до ВВП на початок періоду; r — реальна відсоткова ставка; — базовий дефіцит бюджету (без урахування відсоткових платежів) у % до ВВП; — зміна обсягу грошової маси у % до ВВП; g — темп зростання ВВП у реальному виразі;

2) що описує зміну обсягу грошової маси залежно від темпів зростання ВВП і темпів інфляції:

зміну обсягу грошової маси залежно від темпів зростання ВВП і темпів інфляції,

де ? — зміна обсягу грошової маси у % до ВВП; — темп інфляції; V — швидкість обігу грошової одиниці; ; М3 — грошовий агрегат.

Виходячи з усіх співвідношень, можна вивести формулу розрахунку темпів інфляції, обумовлених емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту:

формула розрахунку темпів інфляції, обумовлена емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту:,

де — верхня межа державної заборгованості, за якою бюджетний дефіцит може фінансуватися лише за рахунок грошової емісії. Розрахунок цього показника найбільше значення має в довгостроковому аспекті з погляду підтримки базового рівня бюджетного дефіциту та державної заборгованості, а також наслідків зростання державного боргу [14].

Після освоєння методики побудови пояснювальної моделі бюджетного дефіциту з урахуванням макроекономічних чинників студентам слід ознайомитися з економічним моделюванням бюджетного дефіциту.

Пропонується ознайомитися з розробками моделі бюджетного дефіциту, здійсненими фахівцями Інституту економіки НАН України [21], а також російськими вченими на замовлення Російського фонду фундаментальних досліджень [10]. Особливу увагу пропонується звернути на розробку статичної і динамічної регресійної багатофакторної моделі бюджетного дефіциту, що запропонована І. Ф. Радіоновою та Т. В. Бурлай [53].

При вивченні цієї теми значну увагу студентам варто при-ділити також проблемі державного боргу у взаємозв’язку з бюджетним дефіцитом, а також розглянути їх вплив на еко-номіку.

Слід зазначити, що борг є важливим елементом кругообігу «доходи — витрати». Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу — це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства і фірми не схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхом приросту державного боргу [13].

Державний борг (DG) — це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів та вилучених бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Внутрішній державний борг (D) (internal public debt) — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її ур ядом.

Зовнішній державний борг (D*) (external public debt)це заборгованість держави за непогашеними зовнішніми пози-ками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Він складається із заборгованості міжнародним і регіональним банкам, урядам, приватним іноземним банкам, корпораціям і міжнародним фінансовим організаціям. До зовнішнього державного боргу зазвичай належать борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах і які впливають на платіжний баланс. Державний зовнішній борг країнам СНД фінансується відповідними міжурядовими угодами.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

  • збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;
  • циклічні спади та автоматичні стабілізатори економіки;
  • скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;
  • вплив політичних бізнес-циклів — надмірне збільшення державних видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців і збереження влади.

Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

Для скорочення державного боргу у проект бюджету може закладатись профіцит, тобто перевищення доходів над видатками. Якщо неможливо знайти кошти, щоб забезпечити таке співвідношення, то держава вдається, наприклад, до рефінансування — випуску нових позик для того, щоб розрахуватися з власниками облігацій старої позики.

На обсязі бюджетного дефіциту позначаються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі зумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також у реальних, а не лише номінальних величинах. Згадаємо, що бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Частина витрат — це відсоток, який сплачується по державному боргу і дорівнює і ? DG, де DG — обсяг державного боргу, а і — номінальна відсоткова ставка. Реальні видатки містять лише реальний відсоток по державному боргу r. Згідно з рівнянням Фішера, реальний відсоток є номінальним, за винятком темпу інфляції: . Отже, реальна величина бюджетних видатків менша за номінальну на величину . Фактичний бюджетний дефіцит, за винятком інфляційної частки відсоткових платежів (операційний дефіцит), можна обчислити за такою формулою:

Фактичний бюджетний дефіцит,

де — операційний бюджетний дефіцит; DB — фактичний бюджетний дефіцит; DG — розмір державного боргу на початок року; — темп приросту інфляції за рік, %.

За умов інфляції оголошуваний у звітах бюджетний дефіцит завищується на величину . При високих темпах інфляції ця величина може бути досить значною. Як наслідок, можливі ситуації, коли спостерігається зростання номінального державного боргу при одночасному зниженні реальної заборгованості, що ускладнює оцінку бюджетно-податкової політики [13].

Вивчаючи проблему державного боргу України, важливо визначити його структуру, тенденції, можливі напрями і необхідні розміри обслуговування та погашення кожного структурного елемента державного боргу.

Структура державного боргу України досить різнобічна, а це потребує конкретизації як щодо ефективного використання залучених коштів, так і вироблення раціонального механізму обслуговування і погашення отриманих кредитів. Слід зазначити, що обслуговування державного внутрішнього боргу здійснює Міністерство фінансів України через національну банківську систему шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді відсотків та в іншій формі.

Для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов’язань України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування Державного внутрішнього боргу України. До нього зараховують кошти у розмірі 50 %, одержані від приватизації майна державних підприємств. Міністерство фінансів України щороку публікує в загальнодоступному виданні відомості про державний внутрішній борг України [24].

Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення та анулювання позики. Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. В окремих випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі зазначені методи застосовують щодо внутрішнього боргу.

Відстрочення погашення боргових зобов’язань, а також анулювання боргу може застосовуватись як до внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути зумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством або політичними мотивами.

Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від його імені провадить за його дорученням Міністерство фінансів України. Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

У межах даної теми студентам слід також освоїти, як бюджетний дефіцит і державний борг впливають на економіку країни. Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів і видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові — це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові — економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу [13].

Важливе місце при вивченні даної теми посідає проблема зовнішньої заборгованості та управління зовнішнім боргом.

Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів і послуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, зумовлений несприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого припливу капіталу. Чистий приплив капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів і комерційних банків, міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, використання валютних резервів держави.

Прямі іноземні інвестиції передбачають введення до країни капіталу (в грошовій або товарній формі) і є фінансовим потоком, який не створює боргових зобов’язань.

Зовнішній борг складається із зобов’язань перед нерезидентами, який виникає внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Приплив зовнішніх приватних і державних фінансових ресурсів, який створює боргові зобов’язання перед нерезидентами, призводить до зростання зовнішнього боргу країни. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряд) країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова відсоткова ставка нижча.

Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати відсотки по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням відсоткових платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Тому зовнішні позики мають покривати не лише різницю між внутрішніми заощадженнями і державними доходами і видатками, але й відсотки по боргу.

Обсяг залучення зовнішніх позик визначається, по-перше, тим, скільки іноземного капіталу країна може ефективно поглинути так, щоб прибуток від інвестицій перевищував вартість залучення капіталу; по-друге, тим, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблем із зовнішніми платежами.

Темпи зростання боргу залежать від:

  • частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу (це можна виразити співвідношенням між дефіцитом балансу по товарах і послугах та накопиченню боргу);
  • відсоткової ставки (підвищення ставки відсотка потребує збільшення зовнішніх позик).

Ефективне використання запозичених інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість застосування зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов’язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості держави щодо проведення економічної політики, тому виникає потреба в управлінні зовнішнім боргом [13].

Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. Прибуток на інвестований капітал, а отже, й розмір зовнішніх позик безпосередньо залежать від торговельної політики, політики валютних курсів, цінової політики, а також від грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішніх запозичень значною мірою визначають характер економічної політики в країні.

Уряди країн-боржників застосовують сукупність заходів, щоб не потрапити в стан безнадійних боржників оскільки це обмежує доступ до зарубіжних фінансових ресурсів. Для цього існує кілька шляхів, кожен з яких має бути пристосований до певної економічної ситуації. Світовий досвід вирішення проблеми зовнішньої заборгованості свідчить про те, що у кожної країни-боржника є три можливих сценарії: 1) оптимістичний; 2) песимістичний; 3) нульовий.

Дуже актуальною нині для України є проблема скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи, на яку слід також звернути увагу студентам.

Боргова кризаце криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється у неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Неспроможність країн-боржників спричиняє падіння платоспроможності фінансових інститутів країн-кредиторів. Вихід з боргової кризи передбачає стабілізацію розмірів і зміну структури заборгованості, відстрочку сплати боргу або перегляд інших умов його повернення [13].

Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (відсоток, сума, строки сплати) переглядаються.

Зараз загальноприйнятий методом скорочення зовнішнього боргу — це конверсія боргу (борговий своп),яка може набувати таких форм:

  • викуп боргу;
  • капіталізація боргу;
  • конверсія «борг—борг».

При вивченні даної теми слід ознайомитися з проблемою боргової безпеки, зрозуміти основні підходи до оцінки її стану, засвоїти її головні індикатори. Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП. Крім того, на його величину впливає інфляція. Змістовнішими є відносні показники заборгованості, а саме:

  • відношення боргу до ВВП;
  • відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (борг/ВВП) залежить від таких факторів: рівень реальної відсоткової ставки, якою визначається розмір виплат по боргу; темп зростання реального ВВП; обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання відсоткової ставки будуть нижчими за темпи зростання реального ВВП, а частка первинного бюджетного надлишку відносного ВВП збільшуватиметься.

Обсяг державного боргу є дуже важливим показником загального стану економіки. Існує кілька способів оцінки цієї величини, а саме: 1) борг на душу населення і 2) співвідношення між боргом та індивідуальним доходом [29].

Вагомою ознакою може бути також боргоспроможність. Вона визначається трьома головними чинниками: 1) наявністю ресурсів, 2) потребою видатків та 3) бажанням кредиторів купувати боргові зобов’язання. Названі два виміри державного боргу дають певне, але не повне уявлення про борговий тягар. Загальноприйняту універсальну міру боргового тягаря демонструє відношення боргу до потенційної боргоспроможності, яке свідчить, чи вистачає доходів, щоб покрити обслуговування боргу, на додачу до операційних витрат. Всесвітня банківська група вважає показниками здатності уряду взяти на себе додатковий борг такі: 1) відношення обслуговування боргу до поточних доходів; 2) відношення капіталовкладень до сукупних видатків; 3) надлишок поточних доходів над звичайними операційними витратами. Доцільніше спостерігати за базою доходів, ніж за самими поточними доходами.

Нині кожна держава має той чи інший розмір державної заборгованості. Держави відрізняються швидкістю накопичення державного боргу та вмінням своєчасно розрахуватися за свої борги. Міжнародна фінансова практика виробила різні критерії оцінки критичного рівня державного боргу щодо можливості країни з його обслуговування. Так, Світовий банк вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу, якщо він перевищує 50 % ВВП. Відповідно до вимог Маастрихтської угоди державний борг не повинен становити понад 60 % ВВП країни. Деякі фахівці вважають економічно безпечним для держави обсяг іноземних кредитів, що не перевищує 70 % обсягу її річного експорту. Поки що Україна вкладається в ці межі.

У світовій практиці безпечним вважається такий рівень зовнішнього боргу (коефіцієнт обслуговування), коли сума на його обслуговування не перевищує 25 % загальних валютних надходжень країни, або приблизно 20 % вартості експорту товарів (для країн, що мають позитивне сальдо у торгівлі послугами, допустимий більший розмір платежів). За іншими оцінками, межею небезпеки вважається перевищення суми боргу порівняно з експортом у 2 рази, підвищеної небезпеки — в 3 рази.

Мінфін України і НБУ пропонують порогове значення співвідношення валового розміру державного зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг встановити на рівні не більше 165 %.

Виходячи з наведених вище критеріїв оцінки державного боргу, Україна має такі фактичні показники (на 01.01.00):

  • державний борг до ВВП — 48,56 %;
  • державний зовнішній борг до ВВП — 39,65 %.

Отже, відповідно до даних Міністерства фінансів України державний борг за тенденції його постійного зростання і водн очас падіння реального ВВП стрімко наближається до критичного значення цих показників. За методикою Світового банку, для визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до відповідної категорії за зовнішньою заборгованістю (країни з надмірним чи помірним рівнем заборгованості) використовують такі показники:

Таблиця 25

ПОКАЗНИКИ ВИЗНАЧЕННЯ РІВНЯ ЗОВНІШНЬОГО БОРГУ КРАЇНИ

Показник Надмірний рівень заборгованості (критичне значення показника) Помірний рівень заборгованості (критичне значення показника)
Валовий борг, % до ВВП 50 30
Валовий борг, % до річного експорту товарів і послуг 275 165
Сукупні платежі щодо обслуговування зовнішнього боргу, % до річного експорту товарів і послуг 30 18
Відсоткові платежі щодо обслуговування зовнішнього боргу, % до річного експорту товарів і послуг 20 12

На сьогодні Україна не належить до категорії країн з надмірним рівнем заборгованості. Але дана методика не вичерпує всіх ефек-тивних індикаторів рівня зовнішньої заборгованості країни. Оцінка рівня зовнішньої заборгованості з макроекономічного погляду (з позиції платіжного балансу) не враховує навантаження Державного бюджету по обслуговуванню зовнішнього боргу (тобто відношення витрат на обслуговування зовнішнього державного боргу до доходів бюджету), яке має особливе значення для країн, що страждають на хронічні проблеми з дефіцитом державного бюджету.

Стан боргової безпеки України можна оцінити за розширеною методикою, що включає додаткові індикатори [29, 31].

Таблиця 26

Показник боргової безпеки Порогові значення показників (помірний рівень) Фактичний стан (1999 р.) Співвідношення фактичного і порогового значення
Обсяг внутрішнього боргу, % до ВВП за порівнянний період 30 15,3 1,96
Заборгованість уряду за державними цінними паперами, % до ВВП Не більше 30 9,2 3,26
Сукупні платежі з обслуговування внутрішнього боргу, % до доходів бюджету Не більше 20 5,9 4,24
Поточна потреба в обслуговуванні та погашенні внутрішнього боргу, % до податкових надходжень бюджету 25 7,3 3,42
Обсяг зовнішнього боргу, % до ВВП 25 20,7 1,21
Валовий державний зовнішній борг, % до річного експорту товарів і послуг Не більше 165 50,4 3,27
Сукупні платежі з обслуговування зовнішнього боргу, % до річного експорту товарів і послуг Не більше 18 6,0 3,0
Відсоткові платежі з обслуговування зовнішнього боргу, % до річного експорту товарів і послуг Не більше 12 2,4 5,0
Сукупні платежі обслуговування зовнішнього боргу, % до доходів бюджету Не більше 20 12,9 1,55
Сукупні платежі обслуговування зовнішнього боргу, % до загальних валютних надходжень країни Не більше 25 11,9 5,10
Відношення короткострокової зовнішньої заборгованості до поточних бюджетних надходжень, % Не більше 40 22—30 1,82—1,33

СТАН БОРГОВОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Бюджетно-податкова політика (Куценко Т.Ф.)