Головна Головна -> Підручники -> Підручник Ціни та цінова політика (Тормоса Ю.Г.) скачати онлайн-> РОЗДІЛ 7. ДЕРЖАВНА ЦІНОВА ПОЛІТИКАТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ 7.1. Цілі та методи державного регулювання цін

РОЗДІЛ 7. ДЕРЖАВНА ЦІНОВА ПОЛІТИКАТА ЇЇ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ 7.1. Цілі та методи державного регулювання цін



Найефективніше свої регулюючі функції ціна може виконувати лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чинників, тобто лише за умов вільного ціноутворення. Але практика свідчить, що вільна ціна не здатна враховувати всієї різноманітності цілей та умов соціально-економічного розвитку країни і тому не може бути універсальним засобом регулювання економічних процесів. Так, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов зрілого ринку, де обмежена недобросовісна діяльність монополій, панує вільна конкуренція та ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відігравати навіть негативну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, зростання безробіття, високу інфляцію тощо. Крім того, вільні ринкові ціни реагують на ті зміни в економіці, які відображені в платоспроможному попиті. Тому вільні ціни не враховують такі соціально-економічні проблеми, як пенсійне забезпечення громадян, утримання непрацездатних, безплатну освіту, екологію, оборону країни та ін. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки за допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шляхом розроблення відповідної цінової політики.

Цінова політика держави – це діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, яка спрямована на досягнення трьох основних цілей: послідовного проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їхнім додержанням. Розроблення цінової політики як невід’ємної частини загальної економічної та соціальної політики держави є однією з найважливіших складових реформування економіки. Її впровадження сприяє розвитку ринкових відносин, зменшенню інфляції та пом’якшенню її негативних соціально-економічних наслідків, веде до підвищення якості продукції та розвитку конкуренції і, зрештою, сприяє зростанню ефективності ринкової економіки. Проведення державної політики цін у країні забезпечує Кабінет Міністрів України, який визначає перелік продукції, товарів і послуг, на які затверджуються фіксовані та регульовані ціни і тарифи, а також повноваження органів державного управління в галузі встановлення контролю за цінами (тарифами).

Світовий досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, як правило, мало втручається у процеси ціноутворення, але повної свободи в питаннях формування цін нема і державне їхнє регулювання в тій чи іншій мірі існує в кожній з них. Ступінь, форми та масштаби державного втручання в ціноутворення залежить від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є разовою дією, а відбувається постійно з чередуванням періодів його посилення та послаблення. Під час кризових ситуацій, руйнування грошово-фінансових систем, значного дефіциту товарів і великого надлишку грошей в обігу, державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та об’ємним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії – практично 100 % товарів та послуг.

За умов стабілізації економічної ситуації і переходу до розвинутого ринку державне втручання в ціни поступово зменшується і в основному обмежується відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. Але і після проведення лібералізації, уряди розвинутих капіталістичних країн продовжують здійснювати регулювання цін на товари та послуги, що мають особливе значення для підтримки життєвого рівня населення (електроенергія, газо- та водопостачання, поштові, телекомунікаційні та транспортні послуги, окремі ключові споживчі товари). Питома вага регульованих цін у різних країнах коливається від 5 до 20 %. Так, у Франції, де повна лібералізація цін була досягнута в 1986 р., під контролем держави перебуває до 20 % цін на споживчі товари та послуги, а в Канаді і США – у межах 5 — 10 %.

В усіх країнах державне регулювання цін здійснюється спеціальним законодавством, зокрема, в Італії — Законом з контролю за цінами (1973 р.), у Франції — Постановою про лібералізацію цін (1986 р.), у Швеції — Законом про ціни (1956 р.), у США — Антитрестовськими законами Шермана (1890 р.) та Клейтона (1914 р.),а також Законом про фермерські ціни (1985 р.) В Україні цей процес регламентується законами «Про ціни та ціноутворення» (1990 р.), «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), та «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їхнього регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за його порушення, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного використання зазначених законів вони доповнюються й конкретизуються спеці-альними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду. До таких актів, зокрема, належать постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» (1996 р.), «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного при-значення, товари народного споживання, роботи та послуги монопольних утворень» (1995 р.), «Про удосконалення порядку формування цін» (1998 р.) та ін.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни, введення податкових платежів з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Перелічені форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:

  • встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;
  • застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їхнього підвищення;
  • декларування зміни цін;
  • заморожування (блокування) цін на певний період;
  • введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;
  • укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується сповна. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать:

  • застосування граничних нормативів рентабельності;
  • зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків;
  • пільгове оподаткування та кредитування;
  • диференціація ставок ввізного мита.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей економічної політики країни. Серед них можна виділити найтиповіші, кожній з яких притаманні відповідні методи державного впливу на процеси ціноутворення. Перша — запобігти руйнівному впливові цін на економіку та стримати інфляцію. Така мета, як правило, ставиться за умов переходу країни від командно-адміністративної до ринкової економіки або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями. У цей час в економіці порушено господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін.За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, шляхом установлення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним датуванням їхніх виробників.

В умовах значного дисбалансу ринків, стрімкого зростання цін та сплесків інфляції в розвинутих країнах широко застосовуються такі методи прямого регулювання, як укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період. Ці методи, як правило, супроводжуються стриманням заробітної плати та обмеженням доходів підприємств. Їхнє застосування сприяє стабілізації економіки, призупиненню падіння виробництва і зростання безробіття, стриманню розкручування спіралі «зарплата-ціни» і приборкання на цій основі високої інфляції. У теперішній час нормативно-законодавчими актами України використання таких методів регулювання цін не передбачено.

Важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів та різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни вищі за світові, то імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на окремі імпортні товари до необхідного рівня за допомогою ввізного мита. Ввізне (імпортне) мито, як непрямий податок на товари, що стягується при їхньому ввезенні на митну територію країни, є основним інструментом регулювання цін на імпортні товари. У світовій практиці його роль поступово зменшується і в наш час середній рівень митного оподаткування в країнах — членах Всесвітньої торгової організації становить приблизно 5 %.

На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах основною метою державного регулювання цін є стримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку. Найактуальнішого значення це завдання набуває за умов переходу до ринкових відносин, коли практично відсутня конкуренція, а кожне підприємство, що поводиться як монополіст, підвищує ціни і скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати та прибутку. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі був головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції в Україні. Так, питома вага монополізованих товарних ринків у 1994 р. у галузях чорної та кольорової металургії становила 44,9 %, а в хімічній та нафтохімічній — 61,9 %. При цьому якщо оптові ціни в промисловості (без податку на додану вартість та акцизного збору) за 1991—1994 р. р. збільшились у 95 тис. разів, то у чорній металургії вони збільшились у 126,3 тис. разів, а в хімічній — у 136,9 тис. разів.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприєм-ства, що перебувають у монопольному становищі на ринку. Згідноз діючим законодавством України монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %. Монопольним може бути також визнано становище підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним комітетом встановлена наявність у нього ринкової влади. Ознаками такої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар’єри їхньому входженню на ринок, скорочувати або обмежувати випуск продукції з метою одержання односторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.

Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільноз Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що перебувають у монопольному становищі, належать як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв’язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

Відповідно до «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень» регулювання цін монополістів здійснюється шляхом встановлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних і посередницько-збутових надбавок (націнок), граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Перелічені методи в основному відповідають світовій практиці, але маючи певні недоліки, з різною мірою ефективності використовуються в ціновому регулюванні. Так, метод установлення фіксованих або граничних цін по-требує значної інформації, що може вплинути на точність їхніх розрахунків, а застосування методу регулювання на основі граничних нормативів рентабельності та граничних рівнів торго-вельних та посередницько-збутових надбавок часто не може зупинити зростання цін, а в деяких випадках навіть сприяє їхньому підвищенню.

Регулювання цін через встановлення норми прибутку понад сто років використовувалось у багатьох країнах (Норвегія, США, Швеція та ін.) в основному при формуванні тарифів на електроенергію, транспортні перевезення та водопостачання. У вітчизняній практиці метод регулювання цін на основі граничного рівня рентабельності, встановленого у відсотках до собівартості продукції, також досить тривалий час мав значне поширення. Згідно з цим методом підприємство не має права перевищувати в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. У короткостроковому періоді такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін. Однак протягом тривалого проміжку часу виявляються негативні риси цього методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на виробництво своєї продукції, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до підвищення собівартості продукції, а отже, і до постійного зростання цін. У теперішній час використання цього методу обмежено встановленням цін на скраплений газ, платні послуги лікувально-профілактичних та санітарно-профілактичних закладів охорони здоров’я та на продукти дитячого харчування вітчизняного виробництва. Уважається доцільним в основу цього методу покласти граничну норму прибутку не до собівартості продукції, а на інвестований капітал, як це прийнято у світовій практиці. Такий підхід, по-перше, зменшить вплив затратного механізму на ціноутворення, а по-друге, зацікавить підприємства в інвестиціях заради збільшення кінцевого обсягу прибутку.

Зазначені недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни цін означає, що підприємство для підвищення ціни, яка підлягає державному регулюванню, має звернутися у відповідні органи для отримання на це дозволу. Тому в деяких країнах такі ціни називаються «доз-вільними». Для одержання дозволу на підвищення ціни підприємці подають відповідним органам декларацію про її зміну за формою:

ДЕКЛАРАЦІЯ ПІДВИЩЕННЯ (ЗМІНИ) ОПТОВО-ВІДПУСКНОЇ ЦІНИ (ТАРИФУ)

№п/п Найменуванняпродукції, коротка технічнадокументація Тип,марка Нормативна технічнадокументація Одиниця виміру Оптовавідпускна ціна Відхилення граничноїціни від ціни
яка застосо-вувалась яка декла-рується гранична яка застосо-вувалась яка декла-рується

До декларації додаються: пояснювальна записка з обґрунтуванням причин підвищення ціни, відомості про заплановану ціну з розшифровкою матеріальних і трудових витрат, протоколи погодження нових цін з головними споживачами продукції, дані про обсяги виробництва та запланований і досягнутий розміри прибутку. Особлива увага приділяється обґрунтуванню зміни собівартості (ціни), підвищення якої дозволяється тільки з об’єктивних причин, наприклад, унаслідок подорожчання сировини, збільшення тарифів на електроенергію, зростання орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо. У разі перевищеннярівня регульованих цін без декларування до порушників застосовуються штрафні санкції відповідно до чинного законодавства.

З метою стабілізації цін на внутрішньому ринку, посилення боротьби з монополізмом і захисту інтересів вітчизняного виробника постановою Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення порядку формування цін» введений новий принцип їхнього регулювання. Необхідність його застосування зумовлена тим, що на підприємствах України, особливо на транспорті, у нафтовій, газовій і нафтопереробній промисловості, а також у електроенергетиці значного поширення набуло встановлення цін і тарифів у доларовому еквіваленті. Така практика, особливо після падіння курсу гривні в серпні—вересні 1998 р., спричинила значне зростання цін, при якому продукція дорожчала випереджаючими темпами порівняно з динамікою валютного курсу долара. Тому даною постановою було визначено, що, по-перше, ціни мають установлюватись лише в національній грошовій одиниці, по-друге, при формуванні цін обґрунтованим вважається облік у доларовому еквіваленті тільки тих витрат, які прямо залежать від імпорту сировини, матеріалів та комплектуючих виробів.

Даною постановою встановлюється порядок перерахунку регульованих цін (тарифів), згідно з яким у їхній структурі спочатку визначається частка складової, за яку розрахунки здійснюються в іноземній валюті. Потім така імпортна складова ціни перераховується в національну валюту за курсом Національного банку. Урахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частці імпортної складової ціни сприяє усуненню негативного впливу зниження валютного курсу гривні на стабільність цін.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до складу якої входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення безпосередньо здійснюється Управлінням розвитку конкуренції та цінової політики. Його головним завданням є формування організаційно-економічного механізму реалізації цінової політики, у тому числі державної політики цін на енергоносії та продукцію базових галузей промисловості. Управління готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів цінової політики та вдосконалення механізму ціноутворення і регулювання цін (тарифів); здійснює моніторинг динаміки цін на продукцію та послуги паливно-енергетичного комплексу й основні товари базових галузей промисловості; визначає економічно обґрунтовані рівні цін та тенденції їхньої зміни на продукцію, що виготовляється за державним замовленням; здійснює порівняльний моніторинг цін світового ринку, цін імпорту та вітчизняного внутрішнього ринку на енергоносії з метою визначення поточних тенденцій та прогнозу їхньої подальшої динаміки; запроваджує тимчасове регулювання цін на окремі види продукції та послуги підприємств-монополістів, які зловживають своїм монопольним становищем; розробляє та впроваджує нормативно-правове та методичне забезпечення реалізації державної цінової політики на енергоносії та продукцію базових галузей, а також забезпечує методологічне керівництво і єдність у визначенні цін у цих галузях та ін.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхнє управління з питань цінової політики відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» мають право встановлювати (регулювати) ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, скраплений газ, торф паливний, газ освітлювальний), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення, що надаються населенню і всім іншим споживачам, незалежно від форм власності; тарифи на послуги вивезення та знешкодження побутових відходів; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних надбавок на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком Міністерства охорони здоров’я); тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському транспорті (метрополітен, автобус, трамвай, тролейбус), який працює у звичайному режимі руху.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства і відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Національним банком, Пенсійним фондом, Міністерством фінансів). Так, Міністерство транспорту встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, автобусами міжміських і міжобласних маршрутів, а також аеронавігаційні та аеропортові збори за обслуговування повітряних суден. Міністерство зв’язку встановлює тарифи на основні послуги зв’язку як у межах України, так і міжнародні; Національна комісія регулювання електроенергетики – тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, граничний рівень оптових цін підприємств та роздрібні ціни на природний газ, тарифи на транспортування магістральними трубопроводами природного газу, нафти, нафтопродуктів, аміаку та етиленових речовин; Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я та інші міністерства, до сфери управління яких належать навчальні заклади – граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. У цілому перелік продукції та послуг, ціни (тарифи) на які підлягають державному регулюванню, постійно зменшується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Під державною дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами і документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої економіки. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема, Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій. Головним завданням Держінспекції є здійснення контролю за додержанням центральними та місцевими органами влади, підприємствами та організаціями вимог щодо формування, установлення та застосування цін і тарифів. Відповідно до покладених на неї завдань, Державна інспекція з контролю за цінами проводить моніторинг цін і тарифів на товари та послуги споживчого ринку і готує пропозиції щодо вживання заходів до стабілізації цінової ситуації; перевіряє додержання порядку встановлення цін та їхнього економічного обґрунтування; надає органам виконавчої влади, підприємствам та організаціям усіх форм власності методичну допомогу з питань додержання порядку формування та застосування цін; бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань контролю за цінами тощо.

Держінспекція має право проводити в органах державної влади, на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності перевірки документів, які пов’язані з формуванням та застосуванням цін і тарифів; обстежувати у встановленому порядку виробничі, складські, торговельні та інші приміщення, що використовуються для виготовлення, зберігання та реалізації товарів; розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з невиконанням вимог щодо порядку формування та застосування цін і тарифів тощо.

У разі виявлення фактів неправильного встановлення цін і тарифів державні інспекції з контролю за цінами застосовують до порушників штрафні санкції. Уся сума виручки одержана в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню до відповідного бюджету. Крім того, з порушника стягується штраф у двократному розмірі незаконно одержаної суми виручки. Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій поширюється на всіх суб’єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та комерційну діяльність.

Крім державних інспекції, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів вужчі, ніж права інспекцій з контролю за цінами. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого їхнього розгляду.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Ціни та цінова політика (Тормоса Ю.Г.)