Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільний процес (М. Й. Штефан) скачати онлайн-> § 3. Принципи, закріплені Конституцією України

§ 3. Принципи, закріплені Конституцією України



Здійснення правосудця виключно судами. Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). І

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. ‘

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади — законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують одна одну. Цей принцип означає недопущення втручання в здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої влади.’Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).

Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами, іншими органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об’єднуючою ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних прав, посідає окреме місце і має пріоритет.

Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б) суд перевіряє законність рішень третейського суду при розгляді питання про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18 Положення про третейський суд), суд перевіряє законність і обґрунтованість рішень і постанов державних органів і посадових осіб, які були прийняті з державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин у галузі управління; при об’єднанні кількох зв’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК).

Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську процесуальні форми захисту суб’єктивних прав громадян. За існуючим положенням процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових, адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню діяльності механізму державного апарату по управлінню суспільством, а всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих передумов функціонування демократичної правової держави.

Про це свідчать Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2531-ІИ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», які зобов’язують Кабінет Міністрів України підготувати та подати до Верховної Ради України проекти закону про адміністративні суди та Адміністративного процесуального кодексу України (п. 17).

Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції проголошено ст. 125 Конституції України. Територіальними судами загальної юрисдикції відповідно до Закону «Про судоустрій» виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, районні (міські) суди та військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди, які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123 ЦПК). Вони ще не становлять окремої системи судів і не мають своїх вищих судових органів, котрі характеризують спеціалізовані суди і якими мають бути відповідні вищі суди, про що зазначено в ч. З ст. 125 Конституції, тому їх тільки умовно можна віднести до спеціалізованих.

Спеціалізованими судами будуть адміністративні суди, створення яких рекомендовано п.п. 13, 17 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2531-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України».

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів, закріплений ст. 124 Конституції України, в цивільному процесуальному праві не реалізований. Розгляд цивільних справ у порядку цивільного судочинства провадиться професійними суддями (статті 16,124ЦПК), тоді як залучення народних засідателів до здійснення правосуддя надавало б судові України народного характеру, свідчило б про його демократизм, було б надійною гарантією встановлення об’єктивної істини у справі і правильного вирішення справ, забезпечувало б законність, переконливість, обґрунтованість і виховне значення судових рішень.

Участь засідателів посилює довіру суспільства до суду, є одним з інститутів оплоту свободи особи і пріоритету права, є тим демократичним ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації і ступеня усвідомленої відповідальності.

Принцип виборності і призначуваності суддів визначений р. 128 Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Судді всіх судів України, обрані чи призначені до дня набуття чинності Законом України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені (Прикінцеві та перехідні положення, пункти 3,4; 6, 7; 10, 11):

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві системи заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім населенням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями верховних судів, спеціальними виборними органами.

Призначення реалізується: центральним урядом і низовими місцевими органами влади з попереднім обранням кандидатів населенням або судовими колегіями верховного суду за результатами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкреслюється, що з усіх способів заміщення суддів найбільш демократичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособове і колегією суддів. В ст. 10 Закону «Про судоустрій» до цього додано: або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних, у випадках визначених процесуальним законом (в редакції Закону № 2531-ІП від 21 червня 2001 p.).

Відповідно до ст. 124 ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду по першій інстанції. В колегіальному складі суду розглядаються справи у спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею. Колегіальне розглядається також справа, якщо в ній об’єднані вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів. У такому ж складі здійснюється розгляд справ у апеляційному порядку. Розгляд справ у касаційній інстанції здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у складі не менше двома третинами суддів палати. При перегляді рішень або ухвал за нововиявленими обставинами суд діє в тому ж кількісному складі, в якому їх було постановлено, якщо інше не передбачено ЦПК (статті 16, 347 ЦПК). При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7 ЦПК).

Питання, пов’язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці справи, з виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду (статті 7, 16 ЦПК).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить, що колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і об’єктивного з’ясування всіх матеріалів справи і постановлення законного рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про те, що в спеціалізованих судах судці відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону «Про статус суддів»). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них (ст. 8 ЦПК). Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність судців полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв’язати апеляційну, касаційну скаргу, або заяву про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаргу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказати їм, як треба вирішити справу, скаргу, яка має бути застосована норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини. Коли немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (ст. 11 ЦПК). Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 202 ЦПК).

Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень, відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв’язання конкретних справ, створенням необхідних організаційно-технічних умов для діяльності суддів, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів (ст. 11 Закону «Про статус суддів»). ‘

Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів (ст. 376), за погрозу або насильство щодо судді (ст. 377), за умисне знищення або пошкодження майна судді (ст. 378), посягання на життя судді в зв’язку з його діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з даного конституційного положення, судочинство в Україні має провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, зобов’язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Законодавством про судоустрій передбачено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечено право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою (ст. 13 Закону «Про судоустрій»). На розвиток цього положення ст. 9 ЦПК встановлює, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, визначеному ЦПК. Судові документи, відповідно до встановленого порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Якщо при розгляді справи були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство, то рішення у всякому разі підлягає скасуванню (ч. З ст. 309 ЦПК), якщо це порушення призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ч. З ст. 336 ЦПК). Це правило є важливою цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями — ст. 127 Конституції.[Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосудця представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя. Судці є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосудця і виконувати свої обов’язки на професійній основі в судах загальної юрисдикції (ст. 1 Закону «Про статус судців»). Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вишу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п’ять років на посаді судді (ч. 3 ст. 7 Закону «Про статус суддів»).

Судді судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК і ГПК.

Судді зобов’язані: при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати відомості, що становлять державну, іншу таємницю, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати вимог несу-місництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону «Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб’єктами процесуальні права s обов’язки. На забезпечення їх реалізації на суд покладений обов’язок охороняти права учасників цивільного процесу від порушень, попереджати про наслідки, які можуть наставати внаслідок реалізації цих прав, сприяти в їх здійсненні. Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової і національної належності (ст. 161 КК), право на оскарження і скасування судового рішення (статті 290, 320 ЦПК).

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції). Громадяни зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).

Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип законності, який є невід’ємним елементом демократичної правової держави. Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була підпорядкована законові, а й усіх суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення правосудця неможливе без додержання норм процесуального права. Вся діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обґрунтованим (ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 290, 320 та інші ЦПК).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, контроль населення за діяльністю суду і тим самим сприяє зміцненню його авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, присутніх в залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. В закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 10 ЦПК). Рішення судів у всіх випадках проголошується прилюдно. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками (ст. 10 ЦПК). Встановлене ст. 10 ЦПК визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, в їх праві знайомитися з ними, в обов’язковому їх інформуванні про час і місце судового засідання і про виконання окремих процесуальних дій (статті 99,189 ЦПК). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі, інформувати про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи в трудовому колективі тощо. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — спору сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Він ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principium instructions processus ad instantium partium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (onusprobandi) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК). У зв’язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК). Таким чином, зміст принципу змагальності складають права і обов’язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, в сфері судового доказування; принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства — такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави.

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов’язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз’ясняти їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (статті 15, ЗО ЦПК) тощо. Отже, принцип змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об’єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ч. З ст. 8). Це право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися в установленому порядку за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 4,5 ЦПК) та широкою можливістю використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, вони мають право знайомитися з її матеріалами, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду та ін.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК). Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд територіальне наближений до населення, громадяни звільнені від сплати державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я. Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми виконання процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно демократичними, точно передбаченими ЦПК.

Участь громадськості в цивільному судочинстві для захисту прав і свобод громадян. Громадяни України мають право: брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції); на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ст. 36 Конституції). З цією метою в судочинстві в цивільних справах допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів, інших об’єднань громадян. Принцип участі громадськості в цивільному судочинстві реалізується в участі профспілок та інших громадських організацій з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121, ч. 2 ст. 248 ЦПК); в участі громадських організацій і трудових колективів у виконанні окремих ухвал (ст. 235 ЦПК) і громадському представництві (пп. 2, 3 ст. 112 ЦПК). Участь громадськості в цивільному судочинстві в зазначених процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює виховну роль суду, служить запобіганню правопорушенням.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

В цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу і гідність громадян — учасників цивільного процесу в справі. Суд при вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції яких мають виключно майновий характер. Цивільне процесуальне право України забезпечує виконання цивільних процесуальних дій і захист порушеного права принципово іншими засобами. Функціонування принципу диспозитивності полягає в тому, що особиста участь сторін у процесі залежить тільки від їх волі, неявка цих осіб може викликати ускладнення процесу: відкладення розгляду справи, залишення позову без розгляду (статті 172, 176 ЦПК). При неявці відповідача, участь якого визнана в процесі обов’язковою, у справах про стягнення аліментів його можна оштрафувати, примусово привести, про що судця виносить ухвалу, виконання якої покладається на органи міліції (ст. 174 ЦПК). При повторній неявці відповідача суд притягає його до адміністративної відповідальності (ст. 185 КпАП).

В цивільному судочинстві недоторканною є особа процесуального представника, а також всіх інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 117 ЦПК представники, якими є посадові особи, а також адвокати за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку громадського впливу. На свідків, експертів, перекладача також поширюється принцип недоторканності особи, але до них можуть бути застосовані інші санкції. Якщо викликаний свідок не з’явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу і примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44 ЦПК). За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт несуть штрафну відповідальність за ст. 185 КпАП, а за дачу завідомо неправдивих показань або за відмову від дачі показань свідок несе відповідальність відповідно за статтями 384, 385 КК. За цими статтями КК несуть відповідальність: експерт — за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків (ст. 58 ЦПК); перекладач — за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків (ст. 177 ЦПК).

Щодо виконання судових рішень, то Закон «Про виконавче провадження» допускає тільки примусове стягнення шляхом застосування заходів, точно передбачених законом, які не порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені рішенням суду (ст. 4 Закону). При проведенні виконавчих дій забороняється у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність боржника. Отже, для виконання судового рішення не допускаються такі примусові заходи як арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для встановлення майнового стану, обмеження територіального пересування тощо. Для захисту інтересів стягувача ст. 87 Закону передбачила можливість застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, в разі невиконання ним рішення суду. Недоторканність особи застосовується до інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути видалені примусово із залу судового засідання та на них може бути покладений штраф.

Реалізований в цивільному процесуальному законодавстві, принцип недоторканності особи служить зміцненню законності в судочинстві. Стаття 6 Цивільного кодексу встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх визнання, відновлення становища, що існувало до порушення права, стягнення збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання обов’язку в натурі тощо.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому звернення стягнення на особу божника не відповідало б способам і засобам захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи — суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої особи оскаржити дії судді (суду), державного виконавця, які порушують вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності та ін.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції). За незаконне проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку, а так само за незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК). Цей принцип характеризує демократичний характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судових актів. Житло як об’єкт, на котрий можуть бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов’язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1) по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам трудових колективів і громадських організацій рекомендованим листом або через розсильних (ст. 90 ЦПК). Для вручення повістки у розсильних і листоноші може з’явитися потреба увійти в жиле приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які проживають у ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусове приведення в судове засідання свідка, котрий не з’явиться на виклик суду без поважних причин (ст. 44 ЦПК), а також відповідача у справах про стягнення аліментів, участь якого в судовому засіданні визнана судом обов’язковою (ст. 174 ЦПК). Виконання ухвали суду про примусове приведення покладається на службових осіб органів внутрішніх справ, що можуть увійти в житло, де проживають громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід, їх дії матимуть законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. 30 Конституції.

На цих підставах не будуть порушенням принципу недоторканності житла дії державного виконавця з примусової реалізації ухвал суду про забезпечення позову і виконання судових рішень порядком накладення арешту і стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому приміщенні та приміщенні інших осіб. При проведенні виконавчих дій державний виконавець має право, коли це потрібно для реалізації рішення про стягнення, входити в приміщення, де проживає боржник, і проводити огляд усіх його сховищ. У разі відмови боржника допустити виконавця в приміщення, останній, коли це необхідно, запрошує представника органів внутрішніх справ, житлово-комунальних організацій і понятих, у присутності яких відчиняє і оглядає приміщення і сховища та описує виявлене майно (статті 3, 10, 55 Закону «Про виконавче провадження»)

Отже, тільки до житла боржника, свідка і відповідача у справах про стягнення аліментів у передбачених випадках можна увійти проти їх волі, тобто на законних підставах, що викликається необхідністю захистити порушене майнове право інших громадян — стягувачів, захистити громадський і державний інтерес та забезпечити виконання судом функцій і завдань правосуддя в цивільних справах.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції), в тому числі засобами кримінальної відповідальності за допущені порушення (ст. 163 КК). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші. Неофіційні — походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні і пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, котрі беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЦПК).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, оскільки їх таємниця охороняється законом, має певні особливості. Вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення. При відсутності на це згоди таке листування і повідомлення оголошуються і досліджуються у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК).

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою. В різні історичні періоди, в різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. В сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко використовується загальне поняття «приватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і особистого життя (сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, в матеріальному й інформаційному плані. Матеріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв’язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми в сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення. Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і державою в зв’язку з недопустимістю розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації про особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов’язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 21-56 Конституції). Але охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну й інформаційну сфери особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (ст. 121 ЦПК).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосудця, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Чинним законодавством України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторони життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов’язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров’я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов’язкового встановлення фактів предмета доказування по справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду в цивільних справах — про задоволення цивільного позову, який виник з кримінальної справи, про стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя; кримінальних — за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу. Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 53 Закону «Про виконавче провадження» державний виконавець має право звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадяни і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну відповідальність та на них може бути покладений обов’язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність. Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції). Це означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві в публічних, державних інтересах, на захист прав і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст. 121 ЦПК, статтями 33,35 Закону «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 256 ЦПК), про позбавлення батьківських прав і про їх поновлення (статті 71, 75 КпШС), про відібрання і повернення дітей та в інших справах (статті 76, 119, 69 КпШС). Прокурор має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст. 248 ЦПК). Публічністю характеризується процесуальне становище прокурора, який має право висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді справ, а також висновки по суті справи в цілому; вносити апеляційні і касаційні подання, (статті 99,121,122,290,320 ЦПК, статті 34-37 Закону «Про прокуратуру»).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші особи (юридичні і фізичні) мають право у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов’язується зберігати об’єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки, та сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК). У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст. ЗО ЦПК), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові докази або надає повноваження на їх одержання (п. 7 ст. 143 ЦПК). Суд контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст. 103 ЦПК). Залежно від з’ясованих обставин в окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя при поділі майна, яке є спільною (сумісною) власністю, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які заслуговують на увагу (ст. 28 КпШС).

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення недоліків у постановленому ним рішенні (статті 213-215 ЦПК). Принцип публічності реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб оскаржити допущені стосовно їх неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК). Таким чином, не тільки для кримінального, а й для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державної влади, підприємств, організацій і громадян, що характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб.

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави. В літературі загальновизнано, що реально забезпечені правові можливості кожної із сторін доводити перед судом свої вимоги і заперечення і добиватися справедливого рішення становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманно принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватно правові відносини, в цивільні справи, наділення суду, органів прокуратури, державної влади, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Він тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України», яким включено до ЦПК главу 40 «Апеляційне провадження» і главу 41 «Касаційне провадження», котрими врегульований процесуальний порядок апеляційного і касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільний процес (М. Й. Штефан)