Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільний процес (М. Й. Штефан) скачати онлайн-> § 8. Підвідомчість спорів, що виникають з трудових правовідносин

§ 8. Підвідомчість спорів, що виникають з трудових правовідносин



Кодексом законів про працю України встановлено, що трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). У передбаченому порядку підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, які виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Не поширюється встановлений порядок на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об’єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ч. З ст. 221 КЗпП).

Однак згідно з ч. З ст. 16 Закону «Про звернення громадян» судам підвідомчі скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності.

Не поширюється встановлений ст. 221 КЗпП порядок і на спори, які виникають між працівниками та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними актами про працю. Індивідуальні трудові спори судців, прокурорських і слідчих працівників, працівників навчальних закладів, наукових та інших установ, прокурорів, які мають класні чини, розглядаються в цьому ж порядку, з врахуванням особливостей, передбачених законодавством (ст. 222 КЗпП).

Судам не підвідомчі трудові спори, пов’язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується загальним порядком.

Комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях (ст. 224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП)

Відповідно до ст. 232 КЗпП безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних вище; 3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посаду державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формування причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у ч. З ст. 221 і ст. 222 КЗпП; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в судах розглядаються також спори про укладення трудових договорів (відмову в прийнятті на роботу): 1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір (наприклад, у випадках, передбачених законодавством, осіб, які були звільнені в зв’язку з направленням на роботу за кордон, призовом на строкову військову службу І повернулися після закінчення цієї роботи чи служби).

До правового регулювання підвідомчості суду справ, що виникають з трудових правовідносин, Конституцією України були внесені істотні зміни. Стаття 43 Конституції закріплює широкі трудові права громадяни, а оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі відносини, що виникають в державі, а за ч. З ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії і звернення до суду за захистом конституційних прав безпосередньо на підставі Конституції гарантується, тому трудові справи розглядаються судами й у тому разі, коли працівник не звертався за вирішенням спору до комісії по трудових спорах. Суд не вправі відмовити особі в прийняті позовної заяви лише з підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», п. 3). Попереднє позасу-дове вирішення трудових спорів у комісії по трудових спорах не є обов’язковим, тому працівник на свій розсуд вирішує питання звертатись чи не звертатись йому до неї за розв’язанням трудового спору.

Особливість характерна для підвідомчості і вирішення судом колективних трудових спорів (конфліктів). Такі спори виникають між сторонами колективного трудового договору, якими згідно з ст. З Закону від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» є наймані працівники підприємств і організацій, профспілкова чи інша уповноважена працівниками організація та власник підприємства, організації.

Колективний трудовий спір вважається таким, що виник (тобто в наявності), після обов’язкового застосування процедури попереднього врегулювання розбіжностей між сторонами (тобто примирної процедури), внаслідок якої власник або уповноважений ним орган повністю або частково відмовив у задоволенні вимог найманих працівників чи їх професійних спілок або коли строки розгляду вимог закінчились, а від власника не надійшло відповіді.

Примирна процедура врегулювання розбіжностей між сторонами колективного трудового договору провадиться з участю примирних комісій, незалежних посередників і трудового арбітражу (статті 7-16 названого вище Закону від 3 березня 1998 р., Указ Президента України від 17 листопада 1998 р. «Про утворення Національної служби посередництва і примирення»)

Для захисту своїх економічних І соціальних Інтересів працівники мають право на страйк (ст. 44 Конституції), який одночасно є засобом врегулювання колективного трудового конфлікту. Страйк на підприємстві оголошується рішенням загальних зборів (конференції) найманих працівників за поданням профспілкового органу чи іншої організації, уповноваженої представляти інтереси працівників. Одновасно з оголошенням страйку обирається орган (особа) для керівництва ним.

Орган, який очолив страйк, може, керуючись ст. 39 Конституції, організовувати проведення мітингів, зборів, пікетів, походів, демонстрацій за межами підприємства з обов’язковим завчасним сповіщенням органів місцевої виконавчої влади. Але в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або прав і свобод інших людей реалізація цього права може бути обмежена судом.

Аналіз ст. 39 Конституції свідчить, що право на звернення з заявою до суду щодо порушення справи про обмеження прав страйкуючих збиратися і провадити збори, мітинги, походи, демонстрації мають місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, повноваження яких поширюються на територію, на якій відбувається страйк. Така заява розглядається судами у порядку, встановленому для розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Судам підвідомчі також справи про визнання страйку незаконним з підстав, передбачених ст. 22 Закону від 3 березня 1998 р. ЦПК окремо не встановлено порядок їх розгляду, але, виходячи з характеру спірних трудових правовідносин і ст. 24 ЦПК, такі справи підвідомчі суду і на практиці правильно розглядаються у порядку позовного провадження за місцем знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК) — органу (особи), що очолює страйк. Звернутися до суду з позовом (бути позивачем) може власник особисто або уповноважений ним орган (представник). Стаття 23 Закону не передбачає право прокурора на звернення до суду з вимогою про визнання страйку незаконним, але він має таке право на підставі п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК та ст. 33 Закону «Про прокуратуру».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільний процес (М. Й. Штефан)