Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільний процес (М. Й. Штефан) скачати онлайн-> § 2. Повноваження суду, пов`язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню його рішень

§ 2. Повноваження суду, пов`язані з виконавчим провадженням по примусовому виконанню його рішень



В порядку цивільного судочинства розглядаються численні питання, пов’язані з примусовим виконанням судових рішень, зокрема, про:

— роз’яснення рішення;

— відстрочку, розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання;

— оголошення розшуку боржника і дитини;

— розгляд скарг на дії, бездіяльність державного виконавця;

— поворот виконання;

— інші питання, передбачені законом. Роз’яснення рішення, яке підлягає виконанню

Постановлене судом рішення повинно бути визначеним — давати чітку, конкретну і зрозумілу відповідь на всі позовні вимоги, які розглядалися судом в цивільній справі.

У разі коли рішення є не зрозумілим (неясним — ч. 1 ст. 215 ЦПК) у визначенні розміру задоволеної вимоги, у встановленні обсягу визнаних прав та ін., які перешкоджають його правильному виконанню, то дані недоліки рішення можуть бути усунені в порядку його роз’яснення судом, який вирішив справу.

Стаття 28 Закону «Про виконавче провадження» надає право державному виконавцю в разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є не зрозумілою, звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення.

Суд роз’яснює своє рішення за правилами, встановленими ст. 215 ЦПК, яка надає право звернутися до суду з заявою також особам, які брали участь у справі. Право на звернення до суду з заявою про роз’яснення рішення може бути реалізовано, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого виконавчий лист на його виконання може бути пред’явлено до примусового виконання (три роки — ст. 21 Закону).

Заява про роз’яснення рішення розглядається судом з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду.- За наслідками розгляду суд постановляє відповідну ухвалу. Ухвала про роз’яснення рішення може вирішувати тільки питання більш повного і ясного викладення тих положень резолютивної частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи змісту його і не вирішуючи питань, які не були розв’язані в ньому.

На ухвалу суду про роз’яснення рішення може бути подано скаргу і внесено окреме подання.

Відстрочка або розстрочка Виконання, зміна способу і порядку Виконання рішення суду

Суд, який постановив рішення, може надати відстрочку або розстрочку його виконання, а також змінити спосіб і порядок виконання. Відстрочка виконання полягає в тому, що на вчинення виконавчих дій встановлюється перерва на точно зазначений строк.

Розстрочка — виконання провадиться не одразу в повному обсязі, а у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.

Обставини, що викликають відстрочку або розстрочку виконання, можуть мати суб’єктивний та об’єктивний характер, але бути єдиними в своїй суті — повинні ускладнювати виконання рішення або робити виконання неможливим. Стаття 33 Закону, ст. 351 ЦПК їх тільки називає, але не розкриває змісту, як це було зроблено в скасованій ст. 366 ЦПК, якою до таких обставин віднесена хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо. В ній не наведено повного переліку обставин, що ускладнюють виконання або роблять його неможливим, але дана норма встановлювала напрями загальних відправних для правильного їх визначення.

Відстрочка і розстрочка виконання може бути застосована при врахуванні не тільки інтересів боржника, а й стягувача. Тому для вирішення питання про відстрочку або розстрочку необхідно враховувати такі умови: відсутність вини боржника у створенні обставин, що можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове перебування боржника у такому стані; виконання може мати особливо несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдали шкоди стягувачу.

Відстрочка або розстрочка виконання вирішується судом, як правило, одночасно з постановленням рішення у справі (ч. 1 ст. 204 ЦПК). Коли ж питання про відстрочку або розстрочку не порушувалось перед судом, а у виконавчому провадженні були встановлені обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, то державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони можуть звернутися із заявою до суду, що видав виконавчий документ, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання (ст. 351 ЦПК).

Така заява може бути подана до суду протягом строку давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання (трьох років — ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»), коли, безумовно, за рішенням ще не відбулося стягнення.

В нормативному порядку не визначено конкретної форми і змісту такої заяви. Але, у будь-якому разі, виходячи з норм ЦПК, за формою вона має бути письмовою, оскільки в тих випадках коли допускається усна заява, про це зазначається в самій нормі права. За змістом в заяві належить зазначити, до якого суду вона подається, від кого, адреса такої особи, по якій справі, в чому суть прохання і чим воно викликано, докази, які стверджували б наявність обставин, що ускладнюють його виконання або роблять неможливим, дата подання заяви і підпис особи, яка її подала.

Заява розглядається за загальними правилами, передбаченими ЦПК, у десятиденний строк з постановленням ухвали. На ухвалу суду про відстрочку або розстрочку виконання рішення може бути подано скаргу і внесено окреме подання.

Коли наданий судом строк для відстрочки або розстрочки виконання пройшов, а обставини, що ускладнюють виконання, не змінилися і стягнення не відбулося, то заінтересовані особи вправі знову подати до суду заяву про відстрочку або розстрочку виконання рішення суду. Після закінчення відстрочки виконання провадження по примусовому виконанню рішення здійснюється в порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».

Суд, який видав виконавчий лист на виконання постановленого ним рішення, може змінити спосіб або порядок його виконання, під якими розуміється здійснення таким судом нових заходів для реалізації прав осіб, на користь яких було постановлено дане рішення.

Статтею 33 названого вище Закону для зміни способу і порядку виконання встановлено аналогічні підстави як для відстрочки і розстрочки виконання рішення.

Зміна способу і порядку виконання настає тоді, коли за винесеним рішенням визначеним судом порядком виконання неможливо провести стягнення внаслідок відсутності, обезцінення об’єкта стягнення чи з інших причин

Коли суд присудив відповідачу передати позивачеві певні індивідуальні речі, а вони були знищені чи обезцінилися або вибули з володіння відповідача, то, безумовно, виконати рішення, застосувавши такий захід примусового виконання як вилучення у боржника і передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі, неможливо. Тут не може наставати відстрочка або розстрочка виконання, а настане зміна способу і порядку виконання. В законі не зроблено переліку обставин, які можуть бути підставою для цього, але обставини, що ускладнюють виконання в одних справах, можуть бути обставинами, що роблять виконання неможливим у інших. Хвороба боржника може створити неможливість для виконання рішення суду, за яким він зобов’язаний особисто виконати певні дії на користь стя-гувача, які потребують певних фізичних зусиль. В той же час хвороба боржника не може перешкодити виконанню рішення суду про передачу наявного у нього майна стягувачу. А за рішенням про виселення ця обставина стане підставою для прийняття відстрочки виконання. Зміна способу і порядку виконання може виникнути при виконанні рішення про відібрання дитини. У разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу (ст. 78 Закон).

Отже, для відстрочки і розстрочки виконання та зміни способу і порядку виконання існують різні підстави. Для відстрочки і розстрочки — обставини, що ускладнюють виконання, для зміни способу і порядку виконання — обставини, що роблять виконання неможливим. Такі уточнення доцільно було б внести до ст. 33 зазначеного Закону та ст. 351 ЦПК.

Виходячи з того, що надання відстрочки і розстрочки виконання, зміна способу і порядку виконання — компетенція суду, який видав виконавчий документ (статті 5, 33 Закону), правило ч. 2 ст. 76 Закону, яке надає державному виконавцеві право організувати виконання рішення без участі боржника зі стягненням з нього двократного розміру витрат на проведення виконавчих дій, фактично уповноважує державного виконавця провести зміну і порядок виконання рішення, а тому воно, як таке, що суперечить ст. 33 Закону, підлягає скасуванню.

Відмова від стягнення і затвердження мирової угоди

Стягувач має право відмовитись від стягнення (ч. 2 ст. 29 Закону). Сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом (ч. З ст. 29 Закону)

Процесуальний порядок розгляду судом відмови стягувана від примусового виконання і затвердження мирової угоди сторін, передбачений ст. 352 ЦПК.

Заява стягувана про відмову від примусового виконання, зменшення розміру стягнення і мирова угода сторін з заявою про її затвердження подаються в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до районного (міського) суду за місцем виконання рішення. До прийняття відмови від стягнення (зменшення його розміру) та до затвердження мирової угоди сторін, суд роз’яснює стягувачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій.

Суд вправі перевірити і не прийняти відмову стягувача від стягнення, не затвердити мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Про прийняття (відхилення) судом відмови від стягнення, про затвердження (відмову в затвердженні) мирової угоди суд постановляє ухвалу. В ній повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. Ухвали суду, прийняті з цих питань, згідно з п. 1 ст. 291 ЦПК можуть бути оскаржені.

Оголошення розшуку боржника і дитини

За правилом ст. 42 Закону «Про виконавче провадження» у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншими ушкодженнями здоров’ю або у зв’язку з втратою годувальника, а також про місце знаходження дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, державний виконавець звертається до суду з поданням про оголошення розшуку боржника-громадянина або дитини.

Державний виконавець може звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за іншими документами, але за наявності письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати шляхом внесення на депозитний рахунок відповідного відділу Державної виконавчої служби певної грошової суми для здійснення необхідних витрат або для покриття їх частини (ст. 48 Закону).

Процесуальний порядок оголошення розшуку боржника або дитини врегульовано ст. 355 ЦПК.

Подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника-громадянина і дитини можуть бути подані до суду (районного, міського) відповідно за місцем виконання рішення або останнім відомим місцем проживання (знаходження) боржника чи місцем знаходженням його майна, або за місцем проживання (знаходження) стягувана (ч. З ст. 42 Закону, ст. 355 ЦПК).

Про оголошення розшуку боржника і дитини суддя постановляє ухвалу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ.

Ухвала суду з питання оголошення розшуку боржника або дитини може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 2 ст. 291 ЦПК).

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження» (ч. З ст. 7 та гл. 31-Г ЦПК «Скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби» — див. гл. 20 підручника).

До суду можуть бути оскаржені також дії інших посадових осіб Державної виконавчої служби. Статтею 85 Закону встановлено, що на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби по виконанню рішення або на відмову в здійсненні вказаних дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду за місцем знаходження її відповідного відділу або до іншого суду згідно з вимогами Закону.

Зазначені правила були розширені ст. 248 ЦПК, за якою учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їх права чи свободи.

Отже, рішення, дії, бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби можуть бути оскаржені до суду на підставі нормативних правил ч. 2 ст. 55 Конституції України, статей 7, 85 Закону, ст. 24820 ЦПК.

Об’єктивність і правильність виконавчого провадження забезпечуються правилом ст. 17 Закону про відводи, за яким державний виконавець, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у виконавчому провадженні й підлягають відводу (самовідводу), якщо вони є близькими родичами сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні, або заінтересовані в результатах виконання рішення, або є інші обставини, що викликають сумнів у їх неупередженості

Заява сторін або їх представників про відвід державного виконавця вирішується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби, а заява про відвід експерта, спеціаліста, перекладача державним виконавцем, постанова якого затверджується начальником відповідного відділу.

Постанова про відмову в задоволенні відводу державного виконавця може бути оскаржена до відповідного суду в десятиденний строк, а постанова про відмову в задоволенні відводу експерта, спеціаліста, перекладача — у той же строк начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби, а у разі його відмови — до суду. Скарга подається до районного (міського) суду за місцем знаходження відповідного відділу Державної виконавчої служби (ст. 85 Закону).

Скарга розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду. За наслідками розгляду скарги постановляється відповідна ухвала, яка може бути оскаржена.

До суду в десятиденний строк може бути оскаржена заявником постанова державного виконавця про відкладення відкриття виконавчого провадження і про відмову у його відкритті, а сторонами — постанова про відкриття виконавчого провадження (ч. 5 ст. 24, ч. З ст. 26, ч. 4 ст. 27 Закону).

Якщо державний виконавець виніс постанову про відкладення провадження виконавчих дій, то вона може бути оскаржена до суду в триденний строк (ч. З ст. 32 Закону).

Постанова державного виконавця про зупинення виконавчого провадження може бути оскаржена до суду в десятиденний строк (ч. 2 ст. 39 Закону). В цей же строк може бути оскаржена постанова державного виконавця про повернення виконавчого листа і авансованого внеску (ч. 4 ст. 40 Закону), постанова про закриття виконавчого провадження (ч. З ст. 37 Закону), постанова про накладення штрафу (ч. 2 ст. 87 Закону), інші рішення, дії, бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби, пов’язані з виконанням рішення суду (ст. 85 Закону, ч. 2 ст. 55 Конституції України).

У порядку цивільного судочинства розглядаються інші питання, пов’язані з виконавчим провадженням.

При зверненні стягнення на майно боржника у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частину, що визначається судом за поданням державного виконавця (ч. 5 ст. 50 Закону). Отже, частка боржника в спільній власності подружжя або спільній (сумісній) власності інших громадян, на яку звертається стягнення на виконання рішення суду, визначається судом у порядку цивільного судочинства за поданням державного виконавця.

Майнові права осіб, порушені у виконавчому провадженні шляхом накладання на їх майно арешту, забезпечуються правом на звернення таких осіб до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту.

Статтею 59 Закону «Про виконавче провадження» встановлено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення його з-під арешту.

Для реалізації цього права подається позовна заява, належно оформлена і оплачена державним митом (статті 137, 138 ЦПК) з дотриманням правил про підсудність, — за місцем знаходженням майна, на яке накладено арешт, або його основної частини (ч. 1 ст. 130 ЦПК). Відповідачами у справах про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) притягуються боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли арешт накладається на майно, яке підлягає стягненню на користь держави, як відповідач притягується відповідна державна податкова інспекція.

Справа розглядається за правилами цивільного судочинства, які врегульовують позовне провадження у справах в суді першої інстанції (глави 15-27 ЦПК), з постановленням рішення, на яке може бути подана касаційна скарга (ст. 289 ЦПК).

На захист майнових прав стягувача у виконавчому провадженні спрямовано правило ст. 86 Закону, за яким стягувач має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов’язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи такий позов розглядається за правилами цивільного судочинства.

Поворот виконання

Як цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав відповідача, поворот виконання полягає у поверненні (стягувачем) відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням. Правове регулювання повороту виконання проведено в статтях 420—422 ЦПК. Для настання повороту виконання необхідно: одержання позивачем (стягувачем) майна або грошових сум в порядку виконання рішення суду; скасування такого рішення суду і закриття провадження у справі, або залишення позову без розгляду, або відмова у задоволенні позову чи зміна рішення шляхом задоволення позовних вимог в меншому розмірі, або скасування рішення з поверненням справи на новий розгляд, при якому позовні вимоги задовольняються в меншому розмірі чи має місце відмова в їх задоволенні.

Питання про поворот виконання вирішується судом вищої інстанції (що розглядає справу в апеляційному, касаційному порядку, який скасовує або змінює рішення, чи судом, рішення якого було скасовано при новому розгляді ним справи. Якщо поворот виконання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах загальних строків позовної давності може звернутися до суду першої інстанції, в якому знаходиться справа, з заявою про повернення коштів, майна й інших стягнень з нього за скасованим рішенням. Заява розглядається з викликом сторін і суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена. При неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість останнього в розмірі суми, одержаної від його реалізації (статті 206, 420 ЦПК).

Поворот виконання з окремих категорій справ має особливості, передбачені ст. 422 ЦПК.

У справах про стягнення на користь члена сільськогосподарського кооперативу плати за працю в ньому, про стягнення винагороди за використання авторського права, права на відкриття, винахід, на які видано авторське свідоцтво, раціоналізаторську пропозицію і промисловий зразок, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або Іншими ушкодженням здоров’ю, а також втратою годувальника, поворот виконання допускається, якщо рішення скасоване у порядку нагляду (відповідно до Закону від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» цей порядок втратив силу) або у зв’язку з нововиявленими обставинами, та коли скасоване рішення грунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостей або поданих ним підроблених документах.

У справах про стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, незалежно від того, в якому порядку скасовано рішення, поворот виконання допускається лише у випадках, коли рішення було обгрунтовано на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

Отже, чинним законодавством до компетенції суду віднесені численні питання, пов’язані з виконавчим провадженням, із звернення рішення до виконання, і які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує захист прав й інтересів сторін та учасників виконавчого провадження, його законність і обгрунтованість.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільний процес (М. Й. Штефан)