Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільний процес (М. Й. Штефан) скачати онлайн-> § 2. Правове становище іноземців у цивільному процесі

§ 2. Правове становище іноземців у цивільному процесі


1. Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист. У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов’язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).

Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені (статті 24, 567 ЦК України), їх правосуб’єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

Згідно зі статтями 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Щодо іноземних підприємств і організацій, то відповідно до ч. 2 ст. 423 ЦПК вони мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.

Норми про вільний доступ іноземців до суду передбачені у міжнародних договорах України. Так, ст. 1 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах передбачає, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави таким же правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни своєї країни. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні (торговельні, господарські, шлюбно-сімейні, трудові) та кримінальні справи, і можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни своєї країни. Зазначене положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території держав відповідно до їх законодавства.

У ст. 1 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах встановлено, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави стосовно своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і громадяни своєї держави. Це стосується також і юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з держав. Громадяни однієї держави мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури, нотаріату та в інші установи другої держави, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і громадяни цієї держави.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД, громадяни кожної з держав, а також особи, які проживають на її території, користуються на території всіх інших держав — учасниць Конвенції щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни даної держави. Громадяни кожної з держав, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури та інших установ інших держав, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, як і громадяни даної держави. Зазначені положення застосовуються також до юридичних осіб, створених за законодавством кожної з держав.

Таким чином, суб’єктами права, яким надається цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав — членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом. Об’єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.

2. Внесення застави і судові витрати. Законодавством України не встановлюються будь-які обмеження надання процесуально-правового захисту іноземцям, їм гарантується право вільного і безперешкодного звернення за захистом до судів України.

Водночас вільний доступ іноземців до суду в багатьох зарубіжних країнах обмежується застосуванням інституту caution judicatum solvi (забезпечення того, що судове рішення буде виконано), тобто покладенням на по-зивача-іноземця обов’язку надати забезпечення судових витрат (грошову заставу), які може понести відповідач, якщо позивачу буде відмовлено судом у задоволенні позову. Цей інститут передбачений законодавством Франції, Бельгії і Нідерландів і застосовується до осіб, які проживають за межами цих країн, та до іноземців, які проживають в державі суду, але не мають у ній земельної ділянки. В Італії заставу зобов’язаний внести позивач, який не має майна в цій країні, а в Англії — позивач, який має доміцілій за кордоном. Інститут застави передбачений законодавством Австрії, Іспанії, ФРН, відомий законодавству Польщі, Угорщини, Югославії, але може не застосовуватись на умовах взаємності, коли громадянин країни суду звільнений від забезпечення витрат в країні, громадянином якої є іноземець.

Громадяни та юридичні особи України при зверненні до судів зазначених держав були зобов’язані виконувати правила cautio judicatum solvi, спрямовані проти іноземців, які на практиці створювали істотні перешкоди для доступу до судового захисту. Це зумовило необхідність включення до договорів, укладених Україною, спеціального правила про взаємне, вільне і безперешкодне звернення до суду за захистом, а також про взаємне звільнення від внесення застави для забезпечення процесуальних витрат. Так, ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах передбачає, що від громадян однієї з договірних сторін, які проживають або перебувають на території будь-якої з цих сторін і звертаються до судів іншої договірної сторони, не можна вимагати внесення застави для забезпечення процесуальних витрат лише з того приводу, що вони є іноземцями, або тому, що не мають місця проживання або перебування на території тієї договірної сторони, до органів якої звертаються. Однак Україна і Польща не обмежилися взаемним звільненням від внесення застави, а встановили взаємність й звільнення від сплати видатків у справі. Статтею 44 Договору визначено, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони звільняються від сплати авансів та інших витрат у справі, а також користуються безплатним процесуальним захистом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї договірної сторони. Такі звільнення стосуються всіх процесуальних дій, включаючи виконання судових рішень. Звільнення від сплати судових витрат, яке надається у певній справі однієї договірної сторони, поширюється також на витрати, пов’язані з виконанням процесуальних дій у тій самій справі на території іншої договірної сторони.

Аналогічне правило закріплено в ст. 43 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.

Договором між Україною та Республікою Грузія визначено, що у передбачених законодавством договірних сторін випадках громадянам однієї договірної сторони в судах другої договірної сторони надається безплатна юридична допомога та забезпечується безплатне судочинство за тих же самих умов і з тими ж перевагами, як і громадянам цієї договірної сторони (статті 14, 16).

Відповідно до Договору між Україною і КНР громадянин однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони сплачує судові витрати і звільняється від судових витрат на рівних умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни даної договірної сторони. Це положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території однієї з договірних сторін згідно з її законодавством (статті 15 і 16).

Договором між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах встановлюється, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони підлягають звільненню від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї держави (ст. 19). Аналогічне правило закріплено у ст. 19 Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.

У Конвенції держав — членів СНД 1993 р. передбачена норма, за якою громадяни кожної з договірних сторін і особи, які проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судового і нотаріального мита та витрат, а також користуються безплатною юридичною допомогою на тих же умовах, що і свої громадяни. Це правило поширюється на всі процесуальні дії, в тому числі і по виконанню судових рішень (ст. 2).

Питання про судову заставу дістало вирішення в Гаагській конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 p., якою встановлено, що від громадян однієї з договірних сторін, які мають місце проживання в одній з цих держав і виступають в судах другої з цих держав як позивачі чи треті особи, не можна вимагати застави чи забезпечення в будь-якій формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в даній державі. Це правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від позивачів або третіх осіб для забезпечення судових витрат (ст. 17). А відповідно до ст. 14 Гааг-ської конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 р. звільняються від застави всі фізичні та юридичні особи, які мають місце проживання в одній із договірних держав і виступають в судах другої договірної сторони.

3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців. Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але загальним є положення, що процесуальна правоздатність пов’язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієздатність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад, в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції англійського суду, а позивачем (здатність пред’явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути стороною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угорщини та інших державах.

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов’язки) визнається за всіма громадянами та юридичними особами нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (статті 100 і 101 ЦПК). Зазнамені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Відповідно до статей 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни, підприємства та організації мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Вони можуть брати участь у цивільному процесі, як сторони, треті особи та інші заінтересовані особи (статті 4, 5 і 98 ЦПК), вести справу особисто чи через представника (ст. 110 ЦПК), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (статті 111 і 112 ЦПК) і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах провадження і стадіях розвитку цивільного процесу (статті 99, 103, 107 і 108 ЦПК). Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними законами нашої держави, в яких відсутня прив’язка до іноземного права.

По-іншому вирішуються питання про визначення процесуальної правоздатності та дієздатності у міжнародних договорах України. Так, згідно з ст. 23 Конвенції держав-членів СНД дієздатність фізичної особи визначається законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа, а дієздатність особи без громадянства — за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована. Однак визнання обмежено дієздатним або недієздатним громадянина іншої держави (іноземця) можливе за законами держави, на території якої цей громадянин має місце проживання, за умов, передбачених ст. 24. Аналогічно вирішені питання про визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті (ст. 25).

Відповідно до Договору між Україною та Республікою Грузія дієздатність та правоздатність фізичної особи визначаються законодавством договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством договірної сторони, на території якої вона заснована (ст. 22). Подібним же чином вирішується питання про правоздатність і дієздатність ст. 22 Договору між Україною і Литовською Республікою, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Польща, ст. 22 Договору між Україною і Естонською Республікою.

Однак питання про право- і дієздатність громадян та юридичних осіб Конвенцією держав — членів СНД, двосторонніми міжнародними договорами України вирішено стосовно правових відносин з цивільних і сімейних прав (розділ II Конвенції), тобто поширюється лише на цивільну і сімейну правоздатність. Питання про цивільну процесуальну право- і дієздатність вирішено ст. 1 зазначеної Конвенції і двосторонніми міжнародними договорами України, за якими на іноземних громадян, іноземні підприємства та організації, на осіб без громадянства поширено національний режим звернення до суду, який визначається законом суду. Так само це питання вирішено і внутрішнім законодавством України (статті 100, 101,423 і 424 ЦПК). Однак якщо при вирішенні питань цивільної процесуальної право- і дієздатності виникають питання цивільної праводієздатності, то вони вирішуються за загальними принципами колізійного права: питання, чи є дана особа юридичною, — за законами країни, на території якої вона заснована, питання про те, чи може така юридична особа мати цивільні процесуальні права і здійснювати їх — за законом суду.

4. Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК) незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва (пп. 4 і 5ст. 112 ЦПК).

Процесуальними представниками як іноземців в судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави в країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Францією, ФРН, Австрією, Фінляндією, США, Великобританією, Японією, Швецією, Італією, Монголією, Кубою та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України», згідно з яким наша держава визнала себе правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам республіки. Україна уклала Консульські конвенції з Угорщиною, Китаєм, Польщею, Румунією, Російською Федерацією, Казахстаном, В’єтнамом, Молдовою, Литвою. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни в судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (Україна не є її учасницею) покладає на консула захист в державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і його громадян в межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5).

Конвенція держав — членів СНД встановила, що у справах про спадкування, в тому числі й у спорах про спадкування, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з договірних сторін компетентні представляти (за винятком права на відмову від спадкоємства) без спеціального доручення в установах інших договірних сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника (ст. 49). Аналогічні правила передбачені у договорах СРСР з Албанією, Болгарією, КНДР, Монголією та ін., які мають силу для України відповідно до Закону «Про правонаступництво України».

Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійснюється в іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника; 4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 113 ЦП К, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними в ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується в силу дії правила ст. 428 ЦПК, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Виходячи з того, що представництво консула в цивільному процесі здійснюється без спеціального доручення, а на підставі норм міжнародних угод в літературі з міжнародного цивільного процесу набула поширення думка про те, що консулу не потрібні спеціальні повноваження на виконання процесуальних дій для яких необхідне застереження в дорученні, зокрема, щодо зміни підстави і предмета позову, передбачених ст. 115 ЦПК. Інші автори вважають, що міжнародні договори не скасовують норми внутрішнього законодавства про межі повноважень представників, якщо ними є консули, і що суть договірних норм про представництво консулами громадян своєї держави без спеціального доручення дістає вияв у наданні їм можливості вжиття своєчасних заходів для захисту прав та інтересів громадян. Дійсно, міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула, як процесуального представника, а лише передбачено загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Колізія між міжнародним договором України та її внутрішнім законодавством відсутня. А тому відсутні підстави для застосування ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

Цивільні процесуальні функції консула як представника в цивільному процесі України відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 p., можуть виконувати призначений іноземною державою і визнаний урядом нашої держави в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент (п. 19 ч. 3). Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов’язків, в тому числі й у цивільному процесі, після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури (п. 20 ч. І).

5. Судовий імунітет (від лат. immunitas — звільнення від чогось) застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред’явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої рівний не має влади або юрисдикції над рівними (par in parem non habet imporium sui jurisdictionem). В теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна виходить з правила абсолютного імунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства. Так, згідно з ч. 1 ст. 425 ЦПК пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави

Судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).

Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судового імунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Однак імунітет від цивільної юрисдикції судів України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв’язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв’язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється ними за межами їх службових обов’язків. Зазначені правила поширюються на членів сім’ї глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами України (пп. 13 і 14 Положення).

Члени адміністративно-технічного персоналу (здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництв) користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах лише стосовно дій, вчинених ними при виконанні службових обов’язків (п. 15 Положення).

Консульські посадові особи (до яких належать особи, яким доручено виконання консульських функцій, — генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент) та консульські службовці (які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи) користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов’язків. На їх іншу цивільно-правову діяльність як приватних осіб імунітет не поширюється, так само як і на пред’явлення до них позовів про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Держава, яку представляє консульська установа, може відмовитися від імунітету від цивільної юрисдикції судів України, наданого працівникам цієї установи (п. 25 Положення).

Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України.

Зазначений імунітет поширюється на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України. Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представництвам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України надається іноземній державі, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника застосування відповідних заходів, (ст. 425 ЦПК).


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільний процес (М. Й. Штефан)