Головна Головна -> Підручники -> Підручник Цивільний процес (М. Й. Штефан) скачати онлайн-> § 3. Підсудність справ з іноземним елементом

§ 3. Підсудність справ з іноземним елементом



У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією «компетенція»

У сучасній світовій системі міжнародна підсудність визначається: 1) за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі. Так, суд Франції визнає себе компетентним розглядати справи за умови, що у спірних правовідносинах бере участь громадянин Франції, незалежно від місця їх виникнення; 2) за ознакою місця проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом (ФРН); 3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної держави (Англія, США); 4) за місцем знаходження спірної речі; 5) за наявності іншого зв’язку спірної справи з територією даної держави, зокрема місця заподіяння шкоди, виконання договору тощо.

В Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України (ст. 424 ЦПК), тобто за принципом закону суду (locus regit actum). Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред’явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження органу управління юридичної особи (ст. 125 ЦПК).

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред’являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред’явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 126 ЦПК.

На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справ за місцем виконання договору (ст. 127 ЦПК), за місцем, визначеним угодою сторін (ст. 129 ЦПК), пов’язаних між собою справ. До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах по спорах про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; про порядок користування земельними ділянками — суди за місцем знаходження ділянки, за позовами кредиторів спадкодавця, пред’явлюваними до прийняття спадщини спадкоємцями, — суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, — суди за місцем знаходження управління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія (ст. 130 ЩІК).

Суди України компетентні вирішувати справи про розірвання шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що проживає за її межами, має право розірвати шлюб з одним з подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його громадянства, в судах України (ст. 197 КпШС України).

Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені в Конвенції держав — членів СНД, а саме: 1) позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з договірних сторін, пред’являються, незалежно від їх громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до юридичних осіб — до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача; 2) суди договірної сторони компетентні також у випадках, коли на її території: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіала) відповідача; виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зобов’язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації; 3) за позовами про право власності та інших майнових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу, пред’являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред’явлена претензія (ст. 20).

Суди договірних сторін можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу спору цим судам (ст. 21).

Зустрічна позовна вимога (зустрічний позов) і вимога про залік, які виникають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розглядові в суді, який розглядає основний позов (ст. 22)

Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем держави проживання громадянина, до якого пред’являється позов, не поширюється на деякі інші справи, пов’язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо (статті 24, 25 і 29). У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб — установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких грунтуються на законодавстві цієї договірної сторони.

У ст. 23 Договору між Україною і Республікою Польща це правило сформульовано конкретніше. У ній зазначено, що суд однієї з держав може оголосити громадянина іншої держави померлим або встановити факт його смерті: 1) за заявою особи, яка має намір реалізувати свої права, що виникають з спадкових або майнових відносин між подружжям, стосовно нерухомого майна особи, яка померла або загинула, якщо це майно знаходиться на території тієї держави, суд якої має винести рішення; 2) за заявою чоловіка (дружини) особи, яка загинула або померла, що проживає на час подання клопотання на території тієї держави, суд якої має винести рішення. Таке рішення буде мати силу лише на території держави його винесення. Договором вирішено питання про компетенцію судів обох держав у справах з трудових правовідносин. Відповідно до нього спори з питань укладення, зміни, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, належать до компетенції суду держави, на території якої робота була або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї держави, де має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивача, якщо на цій території знаходиться предмет суперечки або майно відповідача (ст. 42)

За ознаками громадянства особи та її місця проживання встановлюється підсудність іншими міжнародними договорами України. Так, згідно зі ст. 27 Договору між Україною і Литовською Республікою у справах про розірвання шлюбу компетентні установи договірної сторони, громадянами якої подружжя було на момент подання заяви. Якщо подружжя має місце проживання на території іншої договірної сторони, компетентні також установи цієї договірної сторони. Коли ж на момент подання заяви про розірвання шлюбу один з подружжя є громадянином однієї договірної сторони, а другий — іншої і один з них проживає на території однієї, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентні установи обох договірних сторін, кожна з яких застосовує законодавство своєї держави. Аналогічно визначається компетентність судів у справах про визнання шлюбу недійсним.

Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред’явлення позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох договірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей (пп. 4 і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними угодами України.

У зв’язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов’язана зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема називається lis alibi pendes. У законодавстві України вона вирішена п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).

Чітке вирішення ця проблема дістала у ст. 22 Конвенції держав — членів СНД, згідно з якою у разі порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження. Однак наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді і його рішення, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції (п. «е» ст. 55). Статтею 22 Конвенції вирішено також і друге важливе питання про підсудність зустрічного позову. Згідно з нею останній і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, який розглядає основний позов.

Правило lis alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли воно передбачене міжнародною угодою з її участю. В Англії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Конвенцією країн ЄЕС від 27 вересня 1963 р. встановлено, що суд однієї з країн — учасниць повинен оголосити себе некомпетентним, якщо у провадженні суду другої сторони — учасниці є тотожна справа. По-іншому вирішено це питання болгарським та польським законодавством. Суд не зупиняє провадження і не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв’язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії), навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню в Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі)

До проблем міжнародної підсудності належить правило perpetuatio juris-dictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 132 ЦПК, за якою забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 133 ЦПК.

Усі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних договорів у порядку, передбаченому ЦПК. А у випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав (ст. 11 ЦПК). Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору.

Конвенцією держав — членів СНД встановлено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї держави. А на прохання запитуючої установи, вона може застосовувати і процесуальні норми запитуючої договірної сторони, якщо вони не суперечать законодавству запитуваної договірної сторони (ст. 8).

Договором між Україною та Республікою Грузія передбачено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми договірної сторони, від якої виходить доручення, оскільки вони не суперечать законодавству її держави (ст. 8). Аналогічно вирішено це питання у договорах між Україною і Литовською Республікою (ст. 8), між Україною і Республікою Молдова (ст. 7), між Україною і Республікою Польща (ст. 7), між Україною та Естонською Республікою (ст. 8).

Згідно з договором між Україною і КНР при наданні правової допомоги у цивільних справах запитувана установа може застосувати на прохання другої договірної сторони її процесуальні норми, якщо вони не суперечать основним принципам законодавства запитуваної договірної сторони (ст. 12).

Відповідно до Конвенції держав — членів СНД (ст. 15) центральні установи юстиції договірних сторін на прохання надають одна одній інформацію про чинне або те, яке було чинним, на їх території внутрішнє законодавство і про практику його застосування установами юстиції








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Цивільний процес (М. Й. Штефан)