Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Перші поселенці

Перші поселенці



Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Манд-

руючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселен-
ці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об’є-
му мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись,
а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. ро-
ків до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з’явився кроманьйонець
(або
гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порів-
няно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливо-
стями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні
поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене
розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні
гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після
себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі
швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е.,
людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—3 млн років. Хоч цей період
зветься неолітом, тобто новим кам’яним віком, він мав мало спільного з каменем.
«Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що
люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання пло-
дів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та
Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній
Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на
своїх полях. Так з’являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання
та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим са-
мим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми су-
спільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України
пов’язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дні-
стра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та
2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як
правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала
власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю.
Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп’яному посуді, що являв со-
бою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору,
свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі
трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний
пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з’явився
у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев’яного
плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом
добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії,
було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають
археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на но-
ві негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині

Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. три-
пільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили
й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини,
Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях
її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам
цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш
благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина
віді

грала надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром
життя кочових племен Євразії.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно
сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть
майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх
стад у Євразійському ст
епу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі
перетворилися на справжніх кочовиків і стали мандрувати степами в постійних
пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих
якостей, найважливішою з яких була войовничість. Щоб обороняти стада й
захоп-

лювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички
з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней
сприяли появі племінної знаті.

16.jpg (92236 bytes)

Скотарі з’явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е.
лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу
табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох
наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні мігра-
ції — ця типова особливість ранньої історії України,— ймовірно, відбувалися
че-

рез перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слаб-
ші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу.
Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

15.jpg (121523 bytes)

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту,
на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з’я-
вилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не
хто інший, як
Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного

моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша писемна
згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи
вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вче-
них тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у ниж-
ньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько
1500 р. до н. е. з’явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію
й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інак-
ше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи зго-
дом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого
ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали гре-
ки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового
способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо склада-
лося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на
Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних во-
їнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті. Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з’явилися в українському степу,
не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про
що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни… дер-
жить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як
море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… народ здалеку… народ
давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони
люди хоробрі… він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере
овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на
які ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нареш-
ті осіли у степах Північного Причорномор’я, створивши перше на
терені України
велике політичне об’єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек
Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочови ків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов’ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вва жали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним яви-
щем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок.
Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляють-
ся в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили
простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним яви-
щем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом
багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Своїм
торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться укра-
їнська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелір-
ні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит.
Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем деко-
ративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно
з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають
граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної
цивілізації Середземномор’я. Через грецькі колонії у Причорномор’ї скіфи вві-
йшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас кон-
такти зі світом Середземномор’я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е.
величезне військо перського царя
Дарія захопило землі нинішньої України. Проте,
вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. На-
прикінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців
на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела
їх із
Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. ма-
кедонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів.
Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали
сармати
інше могутнє плем’я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Кри-
му, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.
Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор’я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками,
що жили у Північному Причорномор’ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу
сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, погли-
нувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі україн-
ських степів, сармати становили не єдине однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз
споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як
язиги, роксолани та
алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскіль-
ки намагання ці співпали з тривалими й
всеохоплюючими переміщеннями племен,
що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася
у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами
та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно зни-
щили страшна навала
гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона
римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про
сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах». Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м’якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м’ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функ-
ції жриць. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до
Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь,
напівкоштовне
каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа
та історика, контакти з греками й римлянами завдали
сарматам більше шкоди, ніж
добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед них такі пороки,
як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких
робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші
кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з’явився зі
сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володін-
нями тюркських народів.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)