Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Київ у зеніті слави

Київ у зеніті слави



Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим
був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна
лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов’янами землі
(пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болга-
рії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних части-
нах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична орга-
нізація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встанов-
ленню якогось об’єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні
походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на
підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що
ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою си-
лою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів.
Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у по-
ходах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які
були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за
даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі
з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об’єднан-
ня — Київську Русь.

Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розви-
неться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії
Рюри-
ковичів
за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати да-
нину,
Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою смерть.

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зо-
середивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавському
Валь-
демар)
започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі
вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який
можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко
конструктивніший підхід
до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насам-
перед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся
від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні
язичницькі культи, ходив на непокірних
вятичів і поширив свою владу на радимичів.
Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)

по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів,
зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала
вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на
службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.
Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,
а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників,
він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної Украї-
ни, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон.
Він також змусив литовських
ятвягів визнати його верховенство. Володимир уста-
новив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової
західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько
800 тис. кв. км.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на
його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила
свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим,
щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політич-
них прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у ста-
новище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модерніза-
цію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій
найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира
цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору,
були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася
утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті
временних
літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв
уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке
розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором
Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід-
ство Русі з поспіль християнізованими болгарами і
новонаверненими поляками
та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його
візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р.
за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир
став вимагати видати за нього їхню сестру
Анну. Побоюючись, що згода на шлюб
із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намага-
лися
поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство.
Але навіть
після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути
шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес
(Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій
народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р.
Почайну й там
усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а на-
томість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служи-
телі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала
широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина
княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж
Володимиро-
вої
династії, пов’язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської
«сім’ї правителів», з іншими монархами.
Прийняття християнства мало позитивні
наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви під-
тримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну
опо-

ру, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкова-
ністю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому
суспільстві Київської Русі з’явилася активно діюча установа, що не лише забезпечу-
вала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив
на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору
Володимира Русь стала пов’язаною з християнським Заходом, а не з ісламським
Сходом. Цей зв’язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний роз-
виток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а
з Ві-
зантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став
на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа май-
бутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами като-
лицької віри — поляками.

Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до нової
братовбивчої війни між
Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Воло-
димира
Святополк (літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїх
молодших братів Святослава, Бориса і
Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих
і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою
великого варязького війська розбив
Святополка. Проте перемога ця не дала йому
повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уник-
нути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись
у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на
схід відходили до Мстислава, що перебрався з
Тмуторокані до Чернігова. Київ —
це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки після
смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним пра-
вителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської
Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як
і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величез-
них володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період в
нутріш-
ньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.
У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до
Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його во
єнні досягнення
затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був
останнью війною
русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готов-
ність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. За цією міркою
престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською прин-
цесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський ца-
ревич; троє його синів одружилися з європейськими
принцесами, а три доньки
вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, що
історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній полі-
(тиці.
Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі,
).
,які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізо-
уанішим
і освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За часів
й
ого правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман-
том у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Констан-
т
инополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше
призначив митрополитом київським русина
Іларіона. Деякі історики розглядають

це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи
факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що
патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським мит-
рополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов’язується ім’я Ярослава і за яке
його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину
«Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не
лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про
всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася
грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші
приклади підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов’янських пле-
мен з агресивними воїнами-купцями зі
Скандінавії суспільство Київської Русі чим-
раз більше удосконалювалося, збагачувалося,
урбанізовувалося.

Untit~12.jpg (98603 bytes)

Киі’вський собор Св. Софії XI ст. (реконструкція)

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв’язати проблему, яка терзала його
і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський
престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розпо-
ділі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини.
За старшим сином
Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишні-
ми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,—
Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ, а молодшому, Ігорю,— Володимир-
Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за
задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи — київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові мож ливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву
між трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незаба-
ром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації

влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від бать-
ка до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце
своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою
поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені
пра
влінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всесла-
ва.
І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події

1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідче-
ну «революцію» на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову
нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена
половців
(куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно
близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по
Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним
коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених пра-
ва спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями)
, в боротьбі з суперни-
ками кликали собі на підмогу половців.

Untitl~1.jpg (149847 bytes)

Володимир Мономах (1113—1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла
знайти в собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч — Во-
лодимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські
правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол,
він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із
організаторів зустрічі найвпливовіших князів у
Любечі під Києвом у 1097 р., що шу-
кали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи
запровадити в більшості князівств систему спадкового
престолонаслідування.
Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і ли-
шався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові
Мономаху його переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази,
об’єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них
і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та
1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі сте-
повими кочовиками. Свідченням популярності Володимира
Мономаха було те, що
після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв велико-
княжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний
Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого ве-
личезного авторитету новому правителю вдалося об’єднати більшість розпороше-
них руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і зго-
да, як за Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед
підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі
підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов’язки, завдяки чому ще більше зросла його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприймав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів незадовго до смерті: «А над усе не забувайте убогих… і не давайте сильним погубити людину… Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним
обидити». Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі
руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був остан-
нім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила
кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель,
і поклала початок періодові політичної роздробленості.

12.jpg (151736 bytes)








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)