Головна Головна -> Підручники -> Підручник Геополітика: Україна в міжнародних відносинах (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 3. Україна в планах та політиці іноземних держав у міжвоєнний період

3. Україна в планах та політиці іноземних держав у міжвоєнний період



У міжвоєнне двадцятиліття народ України зазнав тяжких випробувань. Це був період боротьби українського народу за виживання в умовах жорстокої сталінської диктатури й окупаційних режимів Польщі, Румунії та Чехословаччини. Незважаючи на високу питому вагу, українське населення не мало політичної влади (якщо не брати до уваги формально “незалежної” УСРР) на своїй території, його інтереси не захищало міжнародне право. Безумовно, національну політику згадані держави проводили не в інтересах українського населення, а для задоволення політичних цілей тих сил, які могли нав’язувати волю іншим народам.
На міжнародній арені в цей період такими силами були, насамперед, уряди європейських країн Великобританії, Франції та Німеччини. Керівництво цих держав розробляло у зовнішньополітичних концепціях “українське питання” і проводило певну “українську політику”, яка відрізнялася і за ступенем її активності й за роллю у подальших європейських подіях.
Останнім зовнішньополітичним актом уряду УСРР, що формально призвів до занепаду і без того кволої “суверенності”, була нота 19 серпня 1923 p., згідно з якою Україна зреклася міжнародної правочинності на користь новоствореного Союзу РСР. Тому безпосередня участь України у міждержавних відносинах СРСР (не кажучи про інші країни, де українці становили національні меншини) у міжвоєнний період не простежувалась, оскільки її могли здійснювати між собою лише незалежні країни. У цей період історії Європи, коли всі міждержавні угоди, що стосувалися територіальних питань, були насильницькими й ігнорували інтереси навіть тих народів, які мали державність, для поневолених націй у міжнародній політиці не знайшлося гідного місця. У відносинах між СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною з іншими державами фігурували лише питання, спрямовані на зміцнення державності панівних націй, а не на підтримку національно-визвольних прагнень, скажімо, українських патріотичних сил.
Єдине, на що міг сподіватися народ, позбавлений державного формування, це можливості брати участь у політичному й економічному житті країн, до яких він територіально належав.
Основну частину території західноукраїнських земель мали чотири воєводства Західної України (Львівське, Волинське, Тернопільське, Станіславське), що належали до складу Польської держави, становили 25% території і майже 28% населення всієї країни. Українці були найчисленнішою меншістю міжвоєнної Польщі, яка в цей період належала до країн із найвищим відсотком національних меншин.
З часу окупації краю українська проблема стала для Польської держави однією з найскладніших. Вона посідала важливе місце у внутрішній і зовнішній політиці, а також у суспільно-політичній діяльності різних партій і організацій тогочасної Польщі.
У 20-30-х роках XX ст. провідна роль у державному управлінні країною, а отже, і в суспільно-політичному житті Другої Речі Посполитої належала двом таборам – народовій демократії (ендемам) та пілсудчикам. У східній політиці загалом, і в “українському питанні” зокрема вони дотримувалися різних концепцій:
1. Ендеки відстоювали “інкорпораційну” програму, метою якої був ідеал “єдиної національної “Великої Польщі”, “Польщі для поляків” шляхом примусової асиміляції поневолених упродовж 1918-1923 pp. народів так званих східних кресів, насамперед українського населення. Реалізувати свою програму колоніального грабунку і денаціоналізації населення цих земель ендеки мали намір від 1923 р. до 1926 p., посідаючи провідне місце в польському уряді. Таку політику вони обґрунтовували теорією про повноцінні народи і нації, намагаючись довести цивілізаційну місію Польської держави стосовно населення “східних кресів” і показати її як охоронця і захисника західної культури.
2. Пілсудчики прагнули реалізувати завдання зміцнення багатонаціональної Польської держави і здійснити широкі імперіалістичні плани за допомогою гнучкіших і прихованих методів. Вони висували гасло “федерації” Польщі й України, щоб створити в українському середовищі ілюзії національної незалежності. Суть “федералістичної” програми пілсудчиків (відома в 20-30-х роках XX ст. як доктрина польського прометеїзму) полягала в тому, що народам колишньої Російської імперії, які ще недостатньо визріли в політичному і національному відношеннях для державної самостійності, потрібна допомога “цивілізованої” держави, такої, як Польща. За цю допомогу звільнені народи повинні були ввійти до складу польської “федерації”. Головну роль у здійсненні федералістичної програми відводили українській проблемі, розглядаючи її в двох аспектах: як національну і міжнародну щодо СРСР і УРСР, і як “кресову”, внутрішню справу Польської держави стосовно Західної України. У зв’язку з цим пілсудчики висували різні методи та засоби розв’язання української проблеми в СРСР і в Польщі. Щодо Радянського Союзу, то її мали вирішувати військовим нападом Польщі й українських військових з’єднань на СРСР, внаслідок чого сталося б розчленування СРСР і була б створена держава – Велика Україна. За цю послугу остання повинна була б, з одного боку, відмовитись від Західної України, а з іншого – укласти унію з Польщею, тобто увійти до складу польської федерації.
Провал національної політики ендеків і пошуки нових методів зміцнення влади стали причинами, що зумовили здійснений Ю.Пілсудським у травні 1926 р. державний переворот. Після цього виникли сподівання на лібералізацію національної політики уряду, які ґрунтувалися на теоретичних постулатах пілсудчиків. Практично переворот не приніс змін на краще в урядовій політиці стосовно українців. Уже з другої половини 20-х років XX ст. польська політика значно обмежила демократичні свободи, оскільки на першому плані знову опинилося бажання якомога швидше інтегрувати Західну Україну, денаціоналізувати її населення.
Західна Україна залишилася аграрною окраїною, внутрішньою колонією Польської держави. Уряд поділив територію країни на дві частини: Польщу “А” (корінні польські землі) та Польщу “Б” (східні окраїни – Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі “А” виділялась більша частина капіталовкладень, тут зосереджувались основні галузі промисловості. Польща “Б” стала джерелом дешевої сировини і ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості.
Стабілізація польської дійсності після рішення Ради Амбаса-дорів змусила українські політичні партії пристосуватися до нових реалій. Упродовж 1923-1930 pp. відбулося перегрупування політичних сил Західної України, внаслідок якого на перший план виступили дві організації, що відображали основні напрями в українському національно-визвольному русі 30-х років XX ст.:
• національно-демократичний – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) обстоювало легальний парламентський шлях боротьби за національне визволення;
• національно-революційний – Організація українських націоналістів (ОУН) вважала, що Українську державу можна здобути лише революційним шляхом.
З 1930 р. режим Ю. Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Найбільших репресій зазнав український національно-визвольний рух. Кульмінацією антиукраїнського наступу стала сумнозвісна пацифікація 1930 р.
Влітку 1930 р. ворожнеча між українськими селянами і польськими колоністами досягла критичної межі. Почастішали напади на маєтки польських осадників і підпали майна. Здебільшого це були стихійні акції, але деякі з них організували члени УВО-ОУН.
Польська влада і преса оголосили УВО головним організатором “саботажу”. Скориставшись цим, уряд Ю. Пілсудського здійснив жорстокі погроми мирного населення, що увійшли в історію під назвою “пацифікації” (“замирення”). Впродовж вересня – листопада 1930 р. підрозділи польської поліції та війська вчинили погроми майже 800 населених пунктів у 450 громадах Східної Галичини, руйнуючи громадські установи, кооперативи і бібліотеки, конфісковуючи майно, застосовуючи засоби фізичної розправи над населенням. За офіційними даними, було ув’язнено 1739 осіб, з яких 1143 віддано до суду. За українськими джерелами, заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів і молодих селян, майже третина з яких була ув’язнена на різні терміни. Варварство “пацифікації” ще більше поглибило прірву між українцями і поляками.
Окрім цього, справа набула широкого розголосу в світі, оскільки Українська парламентарна репрезентація (УПР) звернулася зі скаргою до Ліги націй. Проте її голос не був почутий, а спеціально створена Комісія Ліги націй звинуватила в усьому “українських екстремістів”. “Пацифікація” 1930 р. надовго загострила польсько-українські відносини.
Поступово авторитарний режим Ю. Пілсудського знищував рештки демократії, посилюючи водночас репресії проти національних меншин.
До середини 30-х років XX ст. керівництво УНДО остаточно дійшло висновку про безперспективність дальшої опозиції, заявивши про готовність припинити боротьбу з польською владою ціною створення в Західній Україні “П’ємонту”, тобто бази для визвольних змагань на Наддніпрянщині.
З польського боку теж з’явилися ознаки готовності до компромісу. У 1933 р. уряд почав видавати “Українсько-польський бюлетень” (“Biuletyn polsKO-UKrainsKi”) – часопис, який висвітлював позитивні сторони українсько-польських відносин. Невдовзі Прем’єр-міністр Вацлав Єнджевич публічно визнав, що помилок допустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями Міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у червні 1934 р. прискорило процес зближення, оскільки УНДО рішуче засудило цей акт.
Результатом переговорів (травень – липень 1935 р.) між представниками УНДО і польського уряду стала угода, що започаткувала “політику нормалізації”. Представники уряду обіцяли розглянути українські “постулати”: надання позики і субсидій українським господарським, культурно-просвітницьким і спортивним організаціям; припинення осадницької колонізації західноукраїнських земель; прийняття українців на державну службу тощо. Проте головну вимогу УНДО – надання Західній Україні територіальної автономії – правлячі кола Польщі відхилили відразу. Але певні позитивні кроки стосовно українських домагань польський уряд все-таки зробив. В. Мудрого обрали одним із п’яти віце-маршалів сейму, було звільнено чимало в’язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні й кооперативні інституції отримали державні кредити.
Однак ці поступки були мізерними. Загалом політика дискримінації українців продовжувалася. Місцева польська адміністрація при потуранні уряду продовжувала антиукраїнську політику, намагалася розділити українців за конфесійними й етнічними групами, продовжувала надавати землю в Галичині й на Волині польським осадникам, витісняла українську мову з усіх сфер життя, руйнувала або передавала католикам православні церкви на Холмщині та Волині.
Вичерпавши всі спроби досягти порозуміння зі санаційним урядом упродовж 1935-1938 pp., УНДО в лютому 1939 р. відмовилося від політики “нормалізації” і знову перейшло в опозицію, зробивши сумний висновок, що “ні ендеки, ні навіть прометеївці … економічно не підготовлені до великих подій на Сході” й унаслідок цього “справа нормалізації позбавлена об’єктивних умо-вин реального існування”.
Отже, в умовах остаточного утвердження авторитарного режиму в Польщі, загострення міжнародних відносин, поширення антипольських настроїв в українському суспільстві спроби поміркованих перевести польсько-український конфлікт у русло конструктивної співпраці не могли мати успіху. УНДО бачило в партнері лише уряд, який домагався від українців беззастережної лояльності, практично нічого не даючи замість того. Водночас не була використана можливість співпраці з польською демократичною опозицією, оскільки українські партії вважали, що боротьба за демократію в Польщі українців не стосується. Провал нормалізації призвів до занепаду впливів УНДО й інших легальних партій і розчарування в парламентаризмі, це штовхало частину українців, особливо молодь, до радикальніших методів боротьби, які застосовувала ОУН. У виграші від “нормалізаційної” політики був польський уряд – він досягнув своєї головної мети, схиляючись до угоди з провідними діячами українського руху, що активізувався внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей – створити перешкоди національно-визвольному рухові.
Отже, на практиці всі провідні політичні кола міжвоєнної Польщі не визнавали прав українців стосовно Західної України і різнились між собою лише методами боротьби проти українського населення. Дальший розвиток подій засвідчив, що на всі зусилля уряду Польщі поневолити українців вони відповідали масовими акціями протесту.
Значна частина українських земель у міжвоєнний період перебувала у складі Румунії. Скориставшись розпадом Російської й Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські землі: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини – Сигітщину в Закарпатті. Міжвоєнна Румунія була багатонаціональною державою: з 16 млн населення 1/4 становили національні меншини – угорці, німці й українці (875 тис. осіб, або майже 5% населення). Українці в Румунській державі поділялися на три групи.
Перша група (понад 45 тис.) проживала на придунайських землях Бессарабії, які в минулому належали Росії. Спроби Радянського Союзу повернути ці землі на Віденській та Лондонській конференціях (весна 1924 р.) із врегулювання спірних питань між СРСР і Румунією завершилися безрезультатно. У вересні 1924 p., коли румунський уряд відхилив пропозицію СРСР провести плебісцит у Бессарабії, тут спалахнуло Татарбунарське повстання. На його придушення румунський королівський уряд кинув війська, артилерію і Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 300 повстанців. Над арештованими учасниками повстання було організовано “процес 500”, проте під тиском громадської думки суд виправдав більшість арештованих, і лише 85 з них було засуджено на різні терміни ув’язнення. Друга група (майже 30 тис. осіб) українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявляла політичної активності.
Третя (понад 310 тис. осіб) населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсив-нішою. Це пояснюється тим, що місцеве населення ще за Австрії домоглося певних національних прав (Буковина була автономною провінцією), які й стали основою національного розвитку: порівняно сильне політичне представництво у Відні, національна курія в буковинському сеймі, самоуправа в галузі народної та середньої школи, кафедри української мови й літератури в Чернівецькому університеті, адміністративне самоуправління в середовищі православної церкви.
З огляду на велику кількість українського населення, Румунія була зобов’язана договором про охорону національних меншин (9 грудня 1919 р.) надати йому всі громадянські та політичні права нарівні з румунами, зокрема: право користуватися українською мовою в адміністрації й суді; право мати публічну українську народну школу, право засновувати приватні українські школи (від народної школи до університету). Гарантом їх виконання повинна була стати Рада Ліги націй, а всі ці права мали увійти в румунську конституцію. Проте румунська Конституція 1923 p., проголосивши “рівність усіх громадян, незалежно від їх походження, мови та релігії”, не врахувала права українців.
Найбільших утисків від румунської влади зазнали буковинці. До 1928 р. на Буковині зберігався (з 1918 р.) воєнний стан, умови якого були використані урядом для знищення українського національного життя: до 1927 р. усі українські народні та середні школи було закрито або румунізовано; кафедру української мови й літератури в Чернівецькому університеті ліквідовано; церковну самоуправу ліквідовано, а православну церкву перетворено в знаряддя румунізації (урядовців і священиків української національності звільняли зі служби або переводили на румунську етнографічну територію, а на їх місце присилали урядовців, священиків -румунів, які здійснювали румунізацію українського населення): українську мову було заборонено, а українську пресу піддано жорсткій цензурі: заборонено перевезення літератури через кордон, щоб відрізати українське населення від спілкування з іншими українськими землями; колонізація (під виглядом “аграрної реформи”) також була засобом румунізації.
До 1927 р. усі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали румунською провінцією. Для обґрунтування румунізації уряд створив особливу теорію (вперше викладена в законі про шкільництво від 26 липня 1924 p.), згідно з якою українське населення вважали “громадянами румунського походження, що забули рідну мову”.
Певна лібералізація режиму у 1928 – 1938 pp. дала змогу частково відродити українське громадське життя. Частина буковинських діячів схилялася до компромісу з владою. У 1927 р. вони створили Українську національну партію (до 1940 р. єдина легальна українська партія в Румунії), що намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, внаслідок якої українцям було надано декілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. Національний рух, який розвинувся на Буковині, у 30-х роках XX ст. жорстоко переслідувався і використовувався румунською владою для чергового наступу на всі вияви українського суспільно-політичного життя.
У лютому 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової Конституції, яка проголошувала принцип “єдності румунської нації” і надавала румунам привілеї (на противагу національним меншинам) у всіх сферах суспільно-політичного життя.
Отже, режим, що встановила Румунія на окупованих українських землях, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні: територіальна, чисельна і культурна сили були значно менші, вони не могли протистояти румунським окупантам через те, що боролися проти польської окупації на західноукраїнських землях. Румунський уряд займався винищуванням української національної культури, румунізацією української землі, позбавляв українське населення будь-яких прав, жорстоко переслідував.
У міжвоєнний період “українське питання” стало об’єктом уваги великих держав. На початку 20-х років XX ст. політичний інтерес до західноукраїнських земель виявляла Франція. її політики, “будуючи нову післявоєнну Європу”, намагалися завоювати ключові позиції у східноєвропейських країнах. Передбачалося, що за умови французької гегемонії вони зможуть утворити політичний блок, який буде, з одного боку, бар’єром проти російського більшовизму, а з іншого – бар’єром реваншистських тенденцій Німеччини. До його складу повинні були увійти Польща, Чехословаччина, Румунія і, можливо, Югославія, Болгарія, Австрія та Греція. Серед “карт”, які розігрувалися у цій грі, були і “буковинська”, і “карпатська”, і “галицька”, якими французька дипломатія”, заохочувала майбутніх учасників блоку”. “Буковинську карту” використовували для тиску на Румунію, яка без Заходу не почувала себе впевнено ні на кордонах з Україною, визнаних урядом УРСР, ні на угорському кордоні, де напруженість була спричинена претензіями Угорщини на Трансильванію.
Ще активніше відбувалася дипломатична гра довкола Закарпатської України, що входила до складу Чехословацької держави, на яку відверто претендувала Угорщина. У претензіях остання намагалася спертися і на Польщу, котра також конфліктувала з Че-хословаччиною за Тешинську Сілезію. Це загрожувало встановленим під егідою великих держав післявоєнним кордонам і суперечило планам Франції щодо створення східноєвропейського блоку з участю Польщі та Чехословаччини.
Засобом тиску на Польщу було “східногалицьке питання”, розв’язання якого навмисне затягувала Франція. Це, у свою чергу, змушувало Польщу шукати у ньому підтримки в Румунії, навіть в Угорщини. У всіх цих хитромудрих комбінаціях, що супроводжувались активною таємною дипломатією, шантажем, нещирими обіцянками або прямими погрозами, західноукраїнські землі були лише “розмінною монетою”, з допомогою якої “заохочували” та “лякали” інших. Становище корінного населення, умови його життя під окупацією, настрої та прагнення при цьому до уваги не бралися. Французький план виявився надто прямолінійним. Він не брав до уваги значних протиріч, що існували між країнами Східної Європи і внаслідок цього зазнав поразки. Єдиним реальним результатом стало утворення Малої Антанти (1920-1921 pp.) – воєнно-політичного союзу в складі Чехословаччини, Румунії та Югославії, але для будівництва бажаного “санітарного кордону” цього було замало. До того ж провідна роль у союзі належала не Польщі, як планувалося, а Че-хословаччині. Відносини між країнами були напруженими. Зауважимо, що згаданий союз залежав від Франції. Маючи сильні політичні й економічні позиції в цьому регіоні, Франція всіляко підтримувала окупаційні режими Польщі, Румунії та Чехословаччини на західноукраїнських землях. Саме тому в період між двома світовими війнами Франція виступала проти іреденти в Східній Європі й захищала статус-кво, ухиляючись від підтримки безпосередньо чи на форумі Ліги націй справедливих домагань українців під Польщею, Румунією чи Чехословаччиною. Водночас Франція віддавала перевагу єдиному Радянському Союзові, розглядаючи його як потенційно стримуючий фактор німецьких амбіцій. Ще 1922 р. вона уклала з СРСР договір про ненапад і невтручання, а 1924 р. (уряд Е. Ерріо) встановила з ним дипломатичні відносини. З огляду на це, Франція не допускала на своїй території діяльності ворожих Радянському Союзові організацій, її офіційні кола не могли відкрито висувати “українське питання”. Так, її прем’єр Едуард Ерріо, відвідавши в 1933 р. радянську Україну, заявив, що ніякого голодомору там немає, чим допоміг сталінському керівництву приховати інформацію про голод і загибель мільйонів людей на десятиліття.
Підписання Францією і СРСР пактів про ненапад (1932 р.) та про взаємодопомогу (1935 р.) змогло лише тимчасово послабити відносини Радянського Союзу з Німеччиною, оскільки Париж не був здатним надати Москві належної економічної допомоги і підтримати її у питанні західних кордонів, тобто наполягати на передачі Бессарабії, Західної Білорусі та Західної України.
Офіційна політика Англії на Сході Європи загалом вирізнялася великою гнучкістю й обережністю. Лондон уважно стежив за розвитком подій у реґіоні, але уникав оцінок національної політики урядів СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Основні зусилля він спрямовував на посилення впливу на правлячі кола Варшави, Бухареста і Праги, що не сприяло змінам їх внутрішньої політики. Зацікавлення ж українською проблемою ніколи не було надто широке, що пояснювалось фрагментарністю історичних зв’язків України з Великобританією. У міжвоєнний період британці цікавились Україною посередньо через Радянський Союз, який був найбільшою і найвідомішою силою на Сході Європи.
За таких умов “українське питання” своєю віддаленістю, політичною нечіткістю і невизначеністю тривалий час не викликало широкого і ґрунтовного зацікавлення. А в нестійкому політичному кліматі, що домінував у Європі впродовж кінця 20-х -початку 30-х років XX ст., це питання, яке вимагало зміни політичної мапи Європи, розглядалося Великобританією, котра прагнула збереження європейського статус-кво, як дестабілізуючий фактор. Прагнення українців до створення власної держави урядовці в Лондонському Уайт-холі дедалі настирливіше кваліфікували “австро-німецьким витвором”. Враховуючи це, вони намагалися довести, що вимоги українців незаконні, а отже, їх можна ігнорувати. Ця думка остаточно утвердилася тоді, коли стало зрозуміло, що німецькі амбіції на Сході знову почали загрожувати миру в Європі.
Поштовхом до посилення уваги до “українського питання” в Англії стали події 1930 p., зокрема українська підпільна акція і польська “пацифікація”, які широко відображалися в британській дипломатичній кореспонденції. Матеріали про “пацифікацію” МЗС Великобританії отримало від британського консула у Варшаві Сейвері (14 сторінок спеціального звіту від 19 листопада 1930 p.), a також від Василя Панейка (через посла Британії в Польщі В. Ерс-кіна).
Англійська преса приділяла значну увагу становищу в Східній Галичині. Лише за останні місяці 1930 р. на її сторінках різним аспектам “українського питання” було присвячено майже 160 статей. Жвавий інтерес до подій у Західній Україні виявила чимала група парламентарів із лейбористського та ліберального таборів, що гуртувалися навколо депутата нижньої палати парламенту Сесіля Л. Делона. Вона засудила польську політику “санації”. Англійські політики вжили низку офіційних заходів, спрямованих на підтримку українського населення, що мали певний вплив на подальший розвиток справи на міжнародному рівні. Так, 65 депутатів британського парламенту 16 грудня 1930 р. надіслали на адресу генерального секретаря Ліги націй заяву з пропозицією провести детальне розслідування подій у Західній Україні. Водночас ця група парламентарів звернулася із заявою до міністра закордонних справ Англії А. Гендерсона, де, зокрема, його просили надавати офіційну підтримку в Лізі націй усім петиціям, що стосувалися української меншості в Польщі.
Однак А. Гендерсон, котрий тоді був і головою Ради Ліги націй, не зважився прямо підтримувати українське населення. Єдине, на що спромоглася Рада, – це створити комітет трьох у складі представників Англії, Італії та Норвегії. Він повинен був вивчати ситуацію в Західній Україні. Очолив комітет, згідно з чинною процедурою, сам А. Гендерсон. Характерно, що члени Ради не хотіли сприяти офіційному захисту інтересів українського населення, а без такої підтримки годі було сподіватися на позитивні наслідки. До того ж, скориставшись перевагами статусу непостійного члена Ради Ліги націй, Польща зуміла нав’язати членам комітету свою версію оцінки подій осені 1930 р. та становища в краї. Показово, що на засіданнях, які відбулися 21 і 22 травня 1931 p., комітет обмежився розглядом інформації, поданої йому польським урядом.
Невдача була відчутною, але українські політичні лідери від УНДО не втрачали надії полагодити свої справи у Лізі націй під час наступної сесії, що мала відбутися восени 1931 р. Щоб домогтися зміни настроїв у комітеті трьох на свою користь, вони знову почали шукати підтримки в офіційних колах Лондона. В червні 1931 р. сюди прибула М. Рудницька. За посередництвом групи діячів, що цікавились “українським питанням”, їй вдалося встановити контакти із впливовими політиками і провести достатньо значну роботу в справі роз’яснення ситуації в Західній Україні.
Британські політичні діячі співчували українському населенню і радили його політичному проводові звернутися до Ліги націй з новою петицією, в якій домагатися надати Східній Галичині автономію. Безпосереднім наслідком візиту Рудницької у Лондон були поїздки в Західну Україну англійських парламентарів і журналістів, які на місці ознайомилися зі становищем українського населення. Влітку 1931 р. тут, зокрема, побували депутати Р. Девіс і Дж. Барр.
Британські політики декілька разів порушували в парламенті питання про позицію уряду в справі становища української національної меншини у Польській державі.
Візит М. Рудницької до Лондона чіткіше окреслив контури складної і суперечливої позиції правлячих кіл Великобританії з української проблеми. Підсумовуючи враження від проведених розмов, М. Рудницька пояснювала активізацію уваги англійських політиків до становища українців у Польській державі зростанням їх зацікавленості всім комплексом східноєвропейських проблем. “Вони (англійці. – Авт.), мабуть, передбачають, яким чинником на Сході Європи буде в недалекому майбутньому Україна, та зрозуміли, що ключем розв’язання української проблеми є наша вужча батьківщина”. У Лондоні насправді розглядали “українське питання” в контексті зовнішньополітичної стратегії в районі Центральної та Східної Європи, одним із основних пунктів якої було завдання боротьби з більшовизмом. Проте оцінка лідерами УНДО політичних розрахунків британських правлячих кіл хибувала однобічністю. Перебільшуючи значення гіпотетичного українського” чинника, вони водночас недооцінювали вагомість реально існуючої Польської держави. А тим часом у зовнішньополітичній калькуляції англійського уряду Польща фігурувала як важливий і кінцевий фактор. Звідси зрозумілою є та обережність і стриманість, яку виявляв офіційний Лондон у ставленні до загострення ситуації в Східній Галичині.
Небажання британського уряду опротестувати антиукраїнські акції в Польщі пояснювалося, насамперед, відродженням німецьких політичних і територіальних амбіцій, а також власними інтересами Британії в збереженні балансу сил у світі, де на той час вона мала сприятливі позиції. Оскільки Польщі належала тоді важлива роль у Східній Європі, було зрозуміло, що Великобританія нізащо не ризикуватиме цим важливим союзником через “українське питання”. Британія також віддавала перевагу Радянському Союзові, що виступав потенційно стримуючим фактором німецьких амбіцій.
Усвідомлюючи важливість деяких із цих складних факторів, керівництво українських націоналістів усе-таки відтоді, коли стало зрозумілим, що визнання Англії змогло б значно просунути справу української незалежності на міжнародній арені, шукало в неї підтримки.
Саме таку мету мав приїзд до Лондона (1933) представника ОУН Євгена Ляховича. Найвагомішими в його діяльності були заходи зі створення Українського бюро в Лондоні, а також відвідини 13 червня 1935 р. Північного департаменту МЗС і розмова з урядовцем цього департаменту Дж. П. Лябушером, під час якої Є. Ляхович висловив вдячність Англії за її зацікавлення українською справою.
Євген Коновалець 15 червня 1935 р. надіслав листа на адресу Міністерства закордонних справ Англії, в якому зазначив позитивні моменти створення суверенної Української держави у Східній Європі. Він закінчував його так: “… Українці вдячні за симпатії, які виявлялися нам англійською нацією протягом останніх років. Ми сподіваємося, що в майбутньому стане можливим пов’язати інтереси Великобританії з інтересами України таким чином, щоб обидві країни дістали з цього вигоду”.
Проаналізувавши лист Є. Коновальця і погоджуючись з його думками з приводу німецько-польського зближення, голова Північного департаменту Лоренс Кольєр писав: “Німецько-польське “визволення” України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути відкинуте. Якщо б я був українцем, я висловився б так само”.
Ще раніше, 1934 p., відомий англійський журналіст Л.Лонтон зазначав у одній із своїх статей : “…Ідея включення України в західноєвропейську систему справді спокуслива… Незалежна чи автономна Україна є неминучою для європейського економічного прогресу і для світового миру”. З приводу німецько-польського зближення автор висловився так: “Проникнення Німеччини й Польщі в Україну було б на шкоду економічним та стратегічним інтересам Великобританії”.
Помітне зростання інтересу британського зовнішньополітичного відомства до “українського питання” засвідчують численні дипломатичні звіти, повідомлення, оцінки міжнародної ситуації та меморандуми МЗС першої половини 30-х років XX ст., які відображають ступінь розуміння і зацікавлення Англії українською проблематикою. Наприклад, у детальному звіті від 31 травня 1934 р. посол Великобританії у Москві лорд Чілстон стверджував, що в Україні, можливо, більше, ніж в інших частинах Союзу, відчувається вороже ставлення до режиму. Там діють автономісти й націоналісти, поширене релігійне світосприйняття, існує численна суспільна верства працьовитих селян. Ніхто не має підстав виявляти любов до “совєтської системи”. В повідомленні від 18 травня 1934 р. він зазначав: “Україна далі викликає турботи й тривоги Москви. Ментальність українця не може ніяк погодитися з совєт-ською системою правління,… подає докази контрреволюційної діяльності, яка є далі джерелом тривоги для центральних властей”.
Аналізуючи інформацію, що надходила з СРСР, експерти МЗС Англії підтверджували: “опозиційні елементи є більше наявні в Україні, ніж в інших місцях”, а голова Північного Департаменту Лоренс Кольєр своє бачення сформулював так: “Головним чином тому, що Україна використовується як дійна корова Союзу, і економічне незадоволення є там найбільш поширене”.
Хоч дипломатичні і розвідувальні джерела забезпечували уряд достатньою інформацією, щоб зрозуміти розмір страждань, яких зазнало населення радянської України в період голодомору 1932-1933 pp., він практично не заявив про свій протест. Коли, наприклад, сер Вальдон Семізерс і лорд Чарнвуд улітку 1934 р. порушили питання про голод в Україні у британському парламенті, відповідь Форін Офісу була стриманою. Л. Кольєр сказав: “Суть справи полягає в тому, що ми маємо певну інформацію про умови голоду на півдні Росії, подібну до тієї, що з’являється у пресі, і що ми не маємо зобов’язань не робити публічних заяв з цього приводу, але ми справді не хочемо робити ці заяви, тому що радянський уряд міг би образитися, і це негативно позначилося б на наших стосунках з ним. Тому ми не можемо дати це пояснення публічно”.
Політичні діячі Великобританії, які виявляли інтерес до України і підтримували прагнення її народу до створення суверенної держави, 29 травня 1935 р. утворили “Англо-український комітет”, який звернувся до англійської громадськості із заявою про важливість “українського питання”. Голова Комітету Сесіль Малон чітко висловив ставлення до державницьких прагнень українців. На його думку, розвиток українського самостійницького руху доцільно розглядати з позиції британських інтересів, оскільки самостійна, дружня Україна сприяла б усуненню багатьох труднощів Англії на Сході.
Подібні аргументи, співзвучні ліберально-демократичним поглядам, що висловлювалися в британських політичних колах, висували також представники українських націоналістів. Однак їхні спроби встановити взаємовідносини з офіційним Лондоном зазнали поразки. Внаслідок цього український національний рух виявився обмеженим у виборі тих, хто міг би надати йому політичну підтримку.
Лише ревізіоністські держави, здавалося, могли б охоче сприяти подібним політичним і територіальним змінам, які б посилили ймовірну можливість справи української незалежності. Небажання погодитися із законністю ідеї української державності пояснюється такими упередженнями стосовно природи і намірів національного руху, як, наприклад: застосування націоналістами насильницьких дій проти польських державних установ і їх представників та переважання думки, згідно з якою український ірре-дентизм міг бути певним способом використаний Німеччиною.
Коли стало зрозумілим, що український націоналізм зможе бути потенційною політичною силою, англійські політики вирішили придивитися до нього уважніше. Саме напередодні Другої світової війни вони повідомили американських колег про цю можливість. Останні майже з нею погодилися. Канадські власті взяли під контроль українську меншість у Канаді, щоб запобігти будь-яким ускладненням у галузі національної безпеки, до яких могли б призвести політичні уподобання українських громад.
Англо-американські держави у той час турбувались про те, чи існує зв’язок між українським націоналістичним підпіллям у Європі й українською еміграцією у таких далеких країнах, як Куба, Канада, Аргентина, США та Еквадор.
Розуміючи, що серед української еміграції дуже поширені переконання стосовно створення незалежної Української держави, уряди англо-американських держав почали проводити політику, метою якої було встановлення контролю за відповідними українськими громадами. З наближенням початку європейської війни вони особливо дбали про отримання виявів зовнішньополітичних симпатій українців у своїх країнах, що могло призвести до посилення військового напруження. Однак ці заходи, спрямовані на забезпечення внутрішньої безпеки, часто мали згубні наслідки для українських громад.
На особливу увагу заслуговує “українська політика” Німеччини, її треба проаналізувати в декількох взаємопов’язаних площинах: відповідно до особливостей політично








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Геополітика: Україна в міжнародних відносинах (Конспект лекцій)