Головна Головна -> Підручники -> Підручник Геополітика: Україна в міжнародних відносинах (Конспект лекцій) скачати онлайн-> 2. Участь України в Економічному Союзі Співдружності

2. Участь України в Економічному Союзі Співдружності



З метою вироблення основ погодженої стратегії, подолання кризових явищ і реформування економіки 24 вересня 1993 р. був підписаний Договір про створення Економічного Союзу. В ньому закріплений дуже важливий принцип, запропонований Україною, – поважання суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, непримінення будь-яких видів економічного натиску. Україна, як асоційований член СНД і Економічного Союзу, 24 жовтня 1994 р. розпочала діяльність у засіданнях но-воствореного Міждержавного економічного комітету (МЕК), представленого віце-прем’єрами держав-учасниць СНД.
Не можна не визнати, що Україна разом з центром Російської Федерації становила цілісне, високо інтегроване ядро народногосподарського комплексу, як полюбляють зараз висловлюватись – єдиного економічного простору. Економічна структура і зв’язки, що склалися між республіками колишнього СРСР, і досі продовжують утримувати свої позиції. Ще навесні 1998 р. відомий спеціаліст, професор Гарвардського університету Р.Пайпс заявив: “Тепер між республіками СРСР стане можливий лише економічний союз”. Д.Бреслауер вважав, що розвал єдиного господарського організму навряд чи піде на користь реформам в Україні.
Повна геоекономічна переорієнтація зі структурною перебудовою та переорієнтація на нові ринки потребує значних витрат часу і коштів, тому для України активна участь у формуванні економічного простору на теренах СНД поки що не має альтернативи.
Для налагодження ефективних і взаємовигідних відносин сторони домовилися поступово забезпечити зниження і відміну митних зборів, податків, узгодження митного законодавства, спрощення митних процедур. Саме через митні бар’єри почались руйнуватись раніше діючі зв’язки між республіками зі спеціалізації та кооперації, що призводили до прямих втрат і постачальників, і споживачів.
Для виконання і розвитку положень Договору про Економічний Союз були прийняті такі важливі документи, як договори про створення зони вільної торгівлі, співпрацю у сфері інвестиційної діяльності, концепція Платіжного союзу, концепція взаємного правового врегулювання господарських відносин.
В Ашгабаді 23 грудня 1993 р. члени Співдружності уклали Угоду про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД. Україна ратифікувала її 14 березня 1995 р. На товари, вироблені виробничою кооперацією між підприємствами СНД, поширювався пільговий митний режим. Україна уклала такі міжнародні договори з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Казахстаном, Узбекистаном та Киргизією. У межах виробничої кооперації укладено угоди з міністерствами і відомствами Росії (9), Молдови (3), Туркменистану (2), Казахстану (2), Вірменії (1), Киргизстану (1). Між підприємствами Мінмашпрому України і СНД підписано 693 угоди, з них 642 – з Росією. Обсяг взаємопоставок становив 9387 тис. доларів, із них на Росію припадало 8900 тис.
На жаль, не були виконані Угода про вільну торгівлю від 24 червня 1993 p., Угода про створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994 р. і Угода про режим вільної торгівлі від 8 лютого 1995 р. їх реалізація через створення зон вільної торгівлі давала б змогу українському товару один раз перетинати кордон і він перебував би в режимі вільної торгівлі до Тихого океану чи Кушки і реалізовувався на таких самих засадах, як і місцеві товари. Однак Росія відкладала їх запровадження на невизначений термін.
Лише у квітні 1999 р. на саміті країн-учасниць СНД було прийнято рішення про запровадження зони вільної торгівлі за умови, якщо всі держави ліквідують митні, валютні й інші перепони. Однак у швидку перемогу цих рішень вірили мало. Певні зрушення в цьому питанні простежилися на саміті країн СНД у Мінську в листопаді 2000 р. В. Ющенко підписав Протокол про правила ліцензування імпорту державами-учасниками Угоди про зону вільної торгівлі, а також правила визначення країни походження товару. На ювілейному саміті країн СНД у листопаді 2001 р. у Москві Президент Росії В.Путін зазначив, що його країна готова вже найближчим часом врегулювати неузгоджені питання зі створення зони вільної торгівлі з Україною, Білоруссю і Таджикистаном. Лише після цього на території Росії буде введено режим вільної торгівлі. Отже, хоч і повільно, але питання, пов’язані із запровадженням такого режиму, починають розв’язуватись.
За роки існування Митного союзу (1995 р. до нього ввійшли Росія, Білорусь, Казахстан, з березня 1996 р. – Киргизстан) жодних вагомих кроків на шляху його реалізації не було. Проте як механізм тиску, зокрема на Україну, він діяв. Так, з усіх країн СНД податок стягувався при експорті, а з України – ще й при імпорті, з інших країн лише при імпорті. Були встановлені квоти на спирт зерновий, етиловий і горілку, білий цукор, а з 15 травня 1997 р. було підвищено мито на цукор (це 8,6 % всього українського експорту).
Катастрофічний розвиток подій у Росії 1998 р. суттєво вплинув на економічну ситуацію в країнах Співдружності. їх товарообіг скоротився на 14-37 %. Іноземні інвестори внаслідок фінансової кризи в Росії втратили від 12 до 16 млрд доларів. Це негативно позначилося на міжнародному авторитеті Росії, і щоб позбутись шокового стану, їй потрібно було майже п’ять років.
Усі спроби українського уряду й інших країн СНД ініціювати спільну роботу над міждержавною антикризовою програмою у межах Співдружності закінчились нічим. Зовсім непомітною виявилась роль Міжнародного економічного комітету. Ситуація стала серйозною причиною для аналізу пошуку новоїпрагмати-чної форми розвитку відносин між країнами СНД. Йдеться не про руйнування існуючих економічних зв’язків, а навпаки – саме про їх розширення і введення в дію зони вільної торгівлі.
З чим пов’язана не зовсім вдала економічна практика в межах СНД? Головна причина – невідповідність її сучасної моделі національним інтересам суверенних держав. Так, у жовтні 1995 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про приєднання до Євразійського об’єднання вугілля та металу. Однак виконання статтей цієї угоди фактично призводить до відновлення консервації старої імперської схеми. Україна переважно виробляє сировину, напівфабрикати, а Росія – кінцеву продукцію – прокат титану, титанового листу, від реалізації яких Україна не отримує жодної копійки. Статут МЕК передбачає “Узгодження умов перевезень і тарифів”. Це означає, що Україна буде втрачати мільйони доларів за транзит російських товарів через її територію. Узгодження “квот на виробництво та експорт” знову обмежує права України щодо вибору ринків збуту. Отже, водночас за світовими цінами на нафту і газ ми отримали також Євразійське об’єднання вугілля і металу.
Проблем і труднощів у становленні Економічного Союзу СНД предостатньо. У багатьох випадках низка держав або окремі держави при розв’язанні спільних питань мають різні, здебільшого, прямо протилежні цілі. Тому не випадково, що з 28 документів, прийнятих Радою глав держав та Радою глав урядів, які підлягали ратифікації, Україна підписала 14, а ратифікувала вісім. Практично кожен третій документ нечинний.
У прийнятих рішеннях відсутні умови переорієнтації країн на міжнародні стандарти і світові ціни, не визначені шляхи використання іноземного капіталу, переважає підвищена роль держави, а не безпосередніх виробників і споживачів як головних суб’єктів ринкових відносин. Міждержавна рада з нафти і газу не може вирішити конфліктні ситуації, що постійно виникають через розподіл азербайджанської нафти і транспортування туркменського газу. Зосередження замкнених виробництв на території Росії негативно впливає на розвиток міждержавної спеціалізації.
Одна зі складних проблем, що постала перед країнами-учас-ницями СНД, – борги й активи колишнього СРСР. Ще до розпаду СРСР 16 квітня 1991 р. Постановою Верховної Ради України було доручено Раді Міністрів та Національному банку розпочати переговори з Радою Міністрів СРСР і Державним банком СРСР про передання Україні частки в золотому запасі, алмазному та валютному фондах, а також розпочати переговори стосовно частки України у зовнішніх боргах СРСР. Особливо гостро проблема постала після розпаду Союзу та підписання 9 грудня 1991 р. Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів СРСР. Державний борг СРСР становив 81 млрд. дол., окрім того, існувала заборгованість за Ленд-лізом 0,8 млрд. дол., за кредити підприємств та організацій – 1 млрд доларів, країнам РЕВ – 17,3 млрд доларів. Актив СРСР – країни, що розвиваються, – 74 млрд доларів, майно за кордоном -3,5 млрд руб. за балансовою відомістю, борги колишніх соціалістичних країн – 47,9 млрд переводних рублів, золото – 259 т.
Було створено спеціальну комісію з правонаступництва стосовно боргів і активів колишнього СРСР. Однак оскільки комісія підтвердила, що сформулювати загальні правила неможливо, вона була ліквідована. На той час не було враховано обсягів резервного валютного фонду, алмазного фонду, інвестицій СРСР за кордоном і кредитів СРСР, наданих іншим банкам, а також доходи від експорту озброєнь. Фактично жодна країна-член СНД не отримала повної та достовірної інформації про стан активів і боргів.
У Москві 6 липня 1992 р. укладено Угоду про розподіл усієї власності СРСР. Частка України була визначена в 16,37%. Проте і ця угода не виконувалась. Тоді з метою “правового забезпечення власності РФ за кордоном” Указом Б. Єльцина від 8 лютого 1993 р. “Про державну власність колишнього СРСР за кордоном” було визначено, що Росія як держава-наступниця СРСР приймає на себе всі права і зобов’язання на використання цієї власності.
Україна 9 грудня 1994 р. змушена була підписати “нульовий варіант”, оскільки не мала змоги обслуговувати зовнішній борг і зросла заборгованість перед Росією та “Газпромом”. Росія погодилась на реструктуризацію українського боргу за умови підписання “нульового варіанту”. “Нульовий варіант” із Росією підписали всі країни, крім республік Прибалтики і Грузії.
Україна не ратифікувала “нульовий варіант”. Верховна Рада України 19 лютого 1994 р. прийняла рішення про порядок його ратифікації, а 24 жовтня 1997 р. було запропоновано укласти Угоду між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР за умови, якщо українська сторона отримає вичерпну інформацію про об’єктивний склад, балансову та ринкову вартість закордонної власності колишнього СРСР, стан балансів Держбанку СРСР, Держхрану СРСР, МБЄМ, МІБ, закордонних банків, які перебували у власності СРСР станом на 1 грудня 1991 р., про обсяги Золотого запасу, Діамантового фонду СРСР і терміни умови погашення боргів. Не сподіваючись, що у способі російського мислення відбудуться істотні зміни, відомий експерт з української політики Р.Сольчаник порадив українському керівництву дотримуватись стійких позицій у переговорах з Росією, зокрема з проблем “економічної спадщини” та зовнішніх боргів СРСР.
3. Співпраця Верховної Ради України з Міжпарламентською асамблеєю
Між державами-членами СНД 27 березня 1992 р. була укладена Угода про Міжпарламентську асамблею (далі – МПА). Україна в ній брала участь як спостерігач до 13 засідання, що відкрилось у Санкт-Петербурзі – штаб-квартирі МПА у квітні 1999 р. Це трапилося після того, як Верховна Рада України 3 березня 1999 р. 230 голосами – за, проти – 42 ухвалила Постанову “Про приєднання до МПА”. Україна стала повноправним членом Міжпарламентської асамблеї.
Виникає запитання: чи доцільний вступ України до цього кон-сультативно-дорадчого інституту? Одностайності тут немає. Безсумнівно, співпраця з МПА потрібна для реальнішого впливу України на процес реформування СНД, відстоювання власних позицій, насамперед у блоці економічних питань, зважаючи на обсяг нашої участі в економічному ринку Співдружності.
Однак наскільки ефективна роль МПА в налагодженні чи вирішенні міждержавних конфліктів на теренах СНД? Вірменія й Азербайджан так і не змогли просунутись за допомогою МПА у розв’язанні проблеми Карабаху, провалилась спроба її миротворчої функції у Придністров’ї, Абхазії. За час існування МПА жодного разу не розглядала на засіданнях питання про втручання Росії у внутрішні справи держав Співдружності, зокрема України, геноцид Росії проти власного народу в Чечні.
Виникають заперечення. У МПА є комісії, діяльність яких суперечить чинній Конституції України. Висувається вимога провести експертизу національних законодавств країн-учасниць СНД з метою узгодження і перевірки на відповідність норм міжнародного права, а Україна вже є членом Ради Європи. Вона має дружні відносини з Узбекистаном, Туркменистаном, іншими країнами; 22 січня 1993 р. була укладена Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах. Однак чому ми повинні синхронізувати законотворчу діяльність з цими країнами?
У березні 1996 р. з ініціативи Г. Зюганова Державна Дума РФ ухвалила Постанову “Про денонсацію Біловезьких угод”, якими юридично припинялось існування СРСР. Цей акт поставив під сумнів легітимність державних інстанцій самої Росії та СНД. Реальний сенс скасування Біловезьких угод полягав у офіційно-за-конодавчому визнанні відновлення імперського курсу і домагань Росії. Небезпека приховується і в намаганні розширити функції МПА до ролі Євразійського парламенту, де рішення будуть прийматися кваліфіковано або більшістю голосів. По суті, – це спроба реанімації наддержавного органу, але МПА не є органом СНД, а лише консультативно-дорадчим інститутом. На цьому наголосив Президент РФ В.Путін, повідомивши, що Співдружність скерує в березні 2002 р. на парламентські вибори в Україну своїх спостерігачів. У рекомендаціях МПА, прийнятих у Санкт-Петербурзі на черговому засіданні в березні 2002 p., наголошувалось, що саме в Україні, на основі базового закону про вибори, вперше буде перевірена концепція демократичних виборів у країнах СНД.
Україна не бере участі у наднаціональних структурах – в Об’єднаному командуванні колективних миротворчих сил, Раді Міністрів оборони, Економічному суді. У Ташкенті 15 травня 1992 р. у межах СНД було підписано Договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом. Вона є позаблоковою державою, тому не повинна бути заручницею ні “натовської парасольки”, ні Ташкентського договору і Спільної військової організації.
Новою спробою втягнути Україну у військово-політичний блок стала Алмаатинська угода (лютий 1995). її підписав тодішній міністр оборони України В. Шмаров, зробивши застереження “із врахуванням національного законодавства”. Підписання угоди викликало різкий осуд низки політичних сил і громадських організацій. Прем’єр-міністр України Є. Марчук змушений був після закінчення зустрічі глав урядів СНД 12 квітня 1996 р. внести роз’яснення, шо Україна буде виконувати їх лише в галузі військово-технічного співробітництва. В жовтні 1997 р. під час кишиневського саміту голів урядів країн СНД було відкинуто пропозицію Росії про створення комітету СНД із конфліктних ситуацій, що передбачав об’єднання військових сил, їх фінансування, технічне забезпечення для здійснення операцій в “гарячих точках” Співдружності (Карабах, Таджикистан, Абхазія тощо).








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Геополітика: Україна в міжнародних відносинах (Конспект лекцій)