Україна – Румунія


Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Істотне значення для двосторонніх відносин має і те, що в Румунії, за офіційними даними, проживає майже 67 тис. українців (на думку Союзу українців Румунії, їх майже 250 тис), а в Україні майже 135 тис. румунів і понад 324 тис. молдаван (офіційний Бухарест не розрізняє молдаван і румунів), котрі мешкають здебільшого в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях.
Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., а вже 1 лютого було встановлено дипломатичні відносини; 2 червня 1997 р. підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, робота над яким продовжувалась тривалий час і підписанню якого передувало 11 двосторонніх консультацій. Через кілька місяців він був ратифікований парламентом України. Договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин.
Окрім традиційних пунктів, притаманних договорам такого рівня, він містив і специфічні пункти. Так, країни підтвердили “непорушний існуючий кордон між Україною і Румунією”, зобов’язалися утримуватись від будь-яких територіальних претензій. Румунія домоглась протекції для національних меншин (румунів) в Україні, зокрема внаслідок створення “єврореґіонів”.
Паралельно було укладено додаткову Угоду про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон.
Базовий політичний договір дав поштовх до посилення контактів. На відсутність політичних контактів ні в Києві, ні в Бухароресті поскаржитись не можуть. Відбуваються щорічні зустрічі президентів і глав урядів, постійні консультації між міністерствами закордонних справ на різному рівні. Водночас не завжди контакти двох країн вирізняються особливою дружністю. Румунія фактично єдина країна, з якою Україна не розв’язала питання делімітації (позначення на мапі) кордону, причому і морської ділянки, і сухопутної Переговорний процес, розпочавшись 1997 p., завершився у 2000 р. підписанням двох документів. Йдеться про Договір про режим державного кордону й Угоду про розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Однак переговори гальмувалися. Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був “каменем спотикання” ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріб-бентропа-Молотова.
Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.
Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не допускають і такий варіант розвитку, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Щоправда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право лише за умови укладення Договору про режим державного кордону або якщо одна з країн доведе звинувачення іншої країни у припиненні переговорів.
За словами українських експертів, на переговорах румунські дипломати мають намір модифікувати лінію проходження кордону. Вони на словах визнають непорушність кордонів України, а на практиці керуються таким принципом: закласти в Договір про режим державного кордону положення, спроможні в майбутньому його розірвати, що дасть румунам змогу претендувати на частину території України.
Прикладом може бути історія з п’ятьма островами в гирлі Дунаю. У Бухаресті пов’язують з ними долю договору і пропонують, щоб два з п’яти островів належали Румунії. Обґрунтовуючи позицію, румунські дипломати зазначають, що до тієї ділянки, де розташовано ці острови, необхідно застосовувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, зафіксований у радянсько-румунському договорі від 1961 р. Розуміючи делікатність ситуації, Румунія претендує лише на два з них.
Київ із пропозицією румунських дипломатів міг би погодитись, якби не той факт, що за старим радянсько-румунським договором 1961 р. усі п’ять островів від самого початку належать Україні. Перехід двох із них під юрисдикцію Румунії суперечитиме зафіксованому в українсько-румунському договорі 1997 р. принципу незмінності кордонів, оскільки румунська пропозиція закликає до зміни існуючих кордонів. На згаданій ділянці Дунаю (і це зафіксовано делімітаційними та демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.
Окрім того, що румунські дипломати хочуть створити прецедент, існує принаймні ще одна причина, у зв’язку з якою для Бухареста вкрай важливо заволодіти цими двома островами: при зміні їх приналежності змінюється і точка відліку виняткової економічної зони. Актуальна проблема кордонів – не єдина в українсько-румунських переговорах. Адже, зокрема, з українського боку також роками не вирішуються проблеми стосовно добудови Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Румунія разом із Словаччиною була головним інвестором, вклавши не менш як 700 млн доларів. Україна хотіла б підписати нові угоди щодо авіа-та залізничного сполучення. Доречно також повернутися до привабливої ідеї організації тристороннього співробітництва Україна – Польща – Румунія, запропонованої кілька років тому Президентом Республіки Польща.
Київ і Бухарест усе більше схилялися до думки, що в українсько-румунських відносинах існує не просто проблема кордонів, а й перешкода. “Наші відносини не можуть бути заручниками цих проблем”, – заявив міністр закордонних справ Румунії М. Джео-ане після його переговорів у Криму з міністром закордонних справ України А. Зленком влітку 2002 р.
Зважаючи на цей важливий етап у двосторонніх відносинах, Президент України Л. Кучма і Президент Румунії І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 р. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Передбачено автоматичне продовження його дії, якщо сторони не виявляють іншого бажання. Головне положення документа полягало в тому, що він підтверджує лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації. Тим самим на зустрічі президентів у Чернівцях пройдено ще одну лінію, що перешкоджала відносинам між двома країнами.
Безумовно, всіх українсько-румунських проблем підписання договору не розв’яже. Так, залишається актуальною проблема розподілу та делімітації континентального шельфу і виняткової економічної зони кожної з держав.
Стратегічні пріоритети України і Румунії зумовлюються також спільними інтересами у контексті євроінтеґраційних прагнень. Можливо, саме процеси євроатлантичної інтеграції змусять країни по-сучасному підходити до проблем, які не треба передавати нащадкам.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Геополітика: Україна в міжнародних відносинах (Конспект лекцій)