Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Економіка

Економіка



Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності

населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у по-
рівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи,
російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання пери-
ферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало
розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну
обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов’язані з ним промисли. Найважливішою зміною
в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри
збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного під-
вищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господа-
рювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система
трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того,
щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири
рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були про-
сто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дар-
мову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешко-
ді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі,
землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробле-
ними на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися
в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян
відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селя-
нин прив’язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж ро-
сійський.

При загальній млявості в економіці села все ж з’являлися певні нововведення.
Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картоп-
ля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов’язані з сіль-
ським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого по-
ширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки
для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На
1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис.
вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців
було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували
до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Геть-
манщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведен-
ня уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розу-
мовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою попу-
лярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя
налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані
шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно
розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежни-
ми. Труднощі пересування змушували людей з’їжджатися до певних місті сіл
у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати
необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на
продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Пере-
яславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у госпо-
дарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько
400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою
поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної
торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів,
великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, нава
н
тажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків
накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість
бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розви-
валося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня
торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі
зв’язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричи-
нилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив
українських купців довозити пшеницю до таких російських або контр
ольованих ро-
сіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений
експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводили-
ся суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським
мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися
пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували
мито від 10 до 40
%. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно

проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям ска-
сували торгові бар’єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася
повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали
увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисло-
вий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця
ситуація схиляла багатьох істориків
досталінського періоду до думки, що економічні
взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте ману-
фактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних
формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й
польські магнати Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній
з яких працювало 15—20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу.
В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці
та кожум’яки, часто сягала 400—600. Деякі села, особливо на менш родючих
землях
Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На
відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства
України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша
відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку ма-
нуфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні
текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов’язавши кріпаків працювати на них
аналогічно тому, як вони працювали на пана.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)