Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Російська імперія

Російська імперія



Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів
вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм.
У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою
користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною,

поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст.
в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко віді-
йшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй по-
чаток. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські
зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці
зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного
принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада
над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

На початку XIX ст. з’явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і попу-
лярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення
й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону.
Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею
конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної лібе-
ральне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті,
купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби
державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки,
нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він
вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому су-
спільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив
бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії —
першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто
регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія
під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Ва-
силь Ключевський назвав «ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії».

Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодер-
жавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатона-
ціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетні-
ших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як
патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна
самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато
інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою
управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше по-
слаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до по-
слаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів,
чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу —
росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних тра-
дицій багатьох інших її підданих.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими
з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край.
Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей від-
важилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною укра-
їнських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р. на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Україна завжди була невід’ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу
історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями,
переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового
відокремлення. Тепер, возз’єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», по-
винні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика
уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася
аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія.
її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення
обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до
армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер-
бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті
війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру-
тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі-
паків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його
фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період
між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько
500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів,
у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи
навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.
На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали
протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було
розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії
підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав-
ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну
було розділено на дев’ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво-
бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили
Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе-
режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям
українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської,
Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись
належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську,
Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою
чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако-
вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу-
бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад-
ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату
переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче
багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд-
ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку-
вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст
України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде-
бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус.
що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під-
порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні —
в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне
управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна-
ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо-
вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні
дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків,
Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво-
бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські
права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища.

як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На
Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї
імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере-
важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило,
русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чина-
ми та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед
начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що за-
хищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто
й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом’якшувалася його
відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволи-
ти собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На За-
ході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат-
нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію
місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро-
шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але
якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців
початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється
той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п’єсі «Ревізор»
(1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.

До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій-
ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано,
вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера-
торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її
основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав числен-
них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції
та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку,
що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико-
ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою,
ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все,
що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали
підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити,
що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською
державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи-
новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із
столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри-
ти очі на незначні порушення закону або ж пом’якшити призначений вирок. До
того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува-
ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж
пом’якшувало несправедливості режиму.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української
старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-
чої кар’єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян
Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід-
даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від
частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем’ям»
російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких
політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро-
сійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до най-

ближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин,
ніж хто інший… Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими мірку-
ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спіль-
них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-
налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль-
ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий
комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за
асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис
українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається
незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-
ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра-
їнської самобутності.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)