Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> «Будівельні блоки» національної ідентичності

«Будівельні блоки» національної ідентичності


Хоч новопостала інтелігенція виходила з середовища освіченого чиновництва

та дворян, вона погано гармоніювала з імперською верхівкою, яку мало цікавили
й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох інтелектуалів поступово розвинулося
почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це живило дедалі більшу за-
інтересованість життям давно забутих селянських мас.

Інтерес цей посилювався впливом західних ідей. Пряме відношення до цього мали
теорії
Гердера, що швидко полонили Східну Європу. На початку XIX ст. захоплення
німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропей-
ського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням
проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців
Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, од-
номанітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової
інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність,
природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу «в їхньому
природному стані та середовищі існування», ідеї Гердера і романтиків поклали по-
чаток концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення
нації.

Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і ін-
телігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних ри-
сах своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Звісно, стаю-
чи на шлях дослідження цих аспектів, українські інтелігенти спочатку не мали яко-
гось заздалегідь виробленого проекту створення теорії українського національного
визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здава-
лося б, малозрозумілими заняттями, як збирання давніх документів, рідкісних
народних пісень чи наслідування селянської говірки, багато представників інтелі-
генції, напевно, пояснили б це як щось трохи більше, ніж хобі, яке живиться місцевим
патріотизмом і ностальгічною любов’ю до світу, що відходить у минуле. Однак у ре-
зультаті цих аматорських студій серед невеликої групи інтелігентів з’являється
одностайний погляд стосовно того, що слід вважати головними елементами власне
української культури. Згодом ці висновки стануть основою теоретичного визначен-
ня української національної свідомості.

Шлях до національної свідомості був вимощений книгами. Ці своєрідні збірні да-
них про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних
серед письменних українців. Крім того, в процесі написання книжок інтелігенція
розвивала і вдосконалювала українську мову — засіб, що надзвичайно ефективно
культивував почуття всеукраїнського братства. Тому література займає особливе
місце в ранній історії будівництва української нації.

Відтворення національної історії. У процесі зростання національної свідомості
вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий
плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спіль-
на доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне
минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом.
Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія
дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу —
це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того,
щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації
взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що
в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли
історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікав-
леність історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох
нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби
й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основ-
ному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і
зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед
цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь
Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський
(«Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий
патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі
їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь
у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право на-
щадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновни-
ка, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті про-
котилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Марке-
вич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір
Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони на-
писали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після
розв’язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили
зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, ста-
ла очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України.
У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що
згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (на-
родився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя
князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не ли-
ше професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний
цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну
історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією —
визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація
була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (ма-
лоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості
могутній Російській державі й російській нації.

Дуже відмінною від згаданих творів була «История Русов». Цей історичний
трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничості. Лиша-
ються невідомими місце й дата його написання. Історики можуть лише припускати,
що з’явився він у першому десятилітті XIX ст. десь біля Новгорода-Сіверського,
що на Лівобережжі. Не публікована протягом десятиліть «История Русов» активно,
хоч і таємно, поширювалася у середовищі лівобережного дворянства. Й лише
у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне розслідування цього історіо-
графічного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахівці і обмежу-
ють коло ймовірних осіб такими представниками дворянської інтелігенції, як Григо-
рій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбо-
родько.

Звідки вся ця таємничість? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запаль-
ним духом «Истории Русов», котра являла собою скоріше політичний трактат,
ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувши-
ну, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він убачав в українцях
окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його
героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав
проти Петра 1. Він також доводив, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею

Київської Русі. Автор змальовував поляків найзапеклішими ворогами українців,
та водночас його працю пронизували й ледь відчутні антиросійські інтонації. Так,
він стверджує, що на відміну від волелюбних українців «серед московського люду •
в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство… так, наче їхні люди були створені,
щоб стати рабами».

«История Русов» сповнена почуття національної гідності, але вона не пропагує
вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними
каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є не-
від’ємним правом усіх людей. Ще радикальніше звучить у цій праці твердження про
те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранії та рабстві. Отже, з одного боку,
яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис козацтва у цій праці посилював інтерес
до української минувшини, а з іншого боку, в ній порушувалось питання про місце
України у тогочасній політичній ситуації. Відтак, з появою «Истории Русов»
вивчення історії України набуло ідеологічного й політичного значення.

Захоплення фольклором. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих
українських дворян-інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селян-
ських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із минулим, коли освічена
верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою
мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї
Гердера, що поступово просочилися на Україну.

На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури
є природність. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця
XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом імперські двори та аристократія, котрі
радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій
придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми не-
обхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках сві-
жих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та
самобутньої культури простого люду. Збігло небагато часу, як східноєвропейська ін-
телігенція почала вважати пісні свого народу прекраснішими від найпишнішої ба-
роккової музики, селянські звичаї чарівнішими від придворних манер, а давні при-
слів’я мудрішими від товстих томів, писаних чужими мовами.

У перші десятиліття XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, роз-
шукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Так, відомий
український історик Костомаров згадував, як він юнаком «ходив в етнографічні
експедиції по селах в околиці Харкова… слухав оповідання, суперечки, записуючи
цікаві слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх
співати своїх пісень».

Одна з найпривабливіших особливостей українців — народу в основному се-
лянського — крилась у їхньому багатому й живому фольклорі. Того ж Гердера на-
стільки вразила його краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією: прийде
день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух,
ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет
Адам Міцкевич визнавав, що українці — найпоетичніші й наймузикальніші серед
слов’ян. Тому не дивно, що етнографічні дослідження незабаром захопили лівобе-
режну інтелігенцію.

До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цер-
телєв. Попри своє грузинське походження та російське виховання Цертелєв виростав
на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі «По-
питку собрания старих малороссийских песен». У передмові Цертелєв зазначав,
що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту
мораль, якою завжди були відомі малороси. Набагато повніше й систематичніше

дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народньіе песни»
склав у 1827 р. Михайло Максимович — українець із козаків, що став професором
Московського університету, а у 1834 р.— першим ректором нового університету
в Києві. Інший український професор Московського університету — Йосип Бодян-
ський — присвятив свою кандидатську дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню
російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебіль-
шенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської
Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існуєміж Північчю й Півднем,— писав Бодянський,— і наскільки різні народи там живуть».

21.jpg (92903 bytes)

Микола Костомаров

Крім того, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло від-
межуванню українців від їхніх сусідів, воно незабаром вплинуло на інтелігенцію
й в іншому відношенні. У щоденному житті села інтелігенти не лише бачили бар-
висті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з немилосердним визиском селянства.
Спочатку інтелігенція надто захопилась ідеалістичними пошуками загальних істин
і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші висновки про соціально-еко-
номічну долю селянства. Проте згодом деякі з її представників вирішили: негоже

просто спостерігати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти
йому.

Мова: зв’язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом
національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все
надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа.
Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але функ-
ція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж її
окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі
нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов’язує
різні класи та релігії. Сучасні соціологи доводять, що мова не тільки є засобом
спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та
самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розу-
міти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

З огляду на центральне значення мови для процесу будівництва нації мине не-
багато часу, перш ніж українська інтелігенція розгорне діяльність, спрямовану на
те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний
засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний
зв’язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте
спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порівняно з такими пре-
стижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі більше ро-
сійська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалася грубою, обмеже-
ною. Українські дворяни вживали її, як правило, для обговорення зі своїми селяна-
ми простих і приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала
думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали —
то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної
мови? На додаток, із посиланням на близьку спорідненість української та ро-
сійської мов часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект росій-
ської.

Однак, незважаючи на ці перешкоди, окремі представники української інтелі-
генції намагалися культивувати й підносити народну мову. Та навіть ці першопрохід-
ці мали сумніви щодо перспективності своїх починань і підходили до них як до кур-
йозного літературного експерименту. Прикладом може бути «Енеїда» Котлярев-
ського — перший твір, написаний мовою селян і міщан, її публікація в 1798 р. зна-
менувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної укра-
їнської літератури.

Досить характерним є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском.
Заснована на славетній «Енеїді» римського поета Вергілія, вона змальовувала
античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівок,
що розмовляють влучною й барвистою українською говіркою. Сам Котляревський,
царський чиновник і син дрібного козацького старшини, любив спілкуватися з
українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні.
Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі пере-
конали його надрукувати «Енеїду», яка, на його подив, одразу здобула великий успіх
серед лівобережного дворянства. Проте навіть тоді Котляревський не усвідомлював,
що його твір став переламним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для
нього він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і про-
довжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення комічного
ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використан-
ня у «поважній» літературі.

Такими ж експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р.
написав «Граматику малороссийского наречия». Цей автор ставився до україн-

ської мови неоднозначно: прагнучи відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом
російської. Але досягнення Павловського та й доробок Івана Войцеховича, який
у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення.

Література: збагачення української національної культури. Вирішальним по-
казником життєвої сили української мови стала якість і різноманітність літе-
ратури, що створювалася нею. Котляревський завоював епітет «батька сучасної
української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а то-

22.jpg (86251 bytes)

Іван Котляревський

му, що його «Енеїда» була твором високого літературного гатунку. Його успіх,
щоправда, зумовив появу недолугих наслідувань, котрі певний час заважали розвит-
кові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметь-
ся виключно у жартівливих псевдонародних пародіях на місцеві звичаї, а не у
«високих» літературних жанрах.

Значна заслуга в розширенні літературного діапазону української мови нале-
жить харківським романтикам, як їх тоді називали. Більшість із цих письменників
жили на Слобідській Україні й були пов’язані з новоствореним Харківським уні-
верситетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у розвитку української культури
перейняла ця найсхідніша з усіх українських земель. Переказують, що поштовх

розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським
(сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-
Основ’яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який
відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі,
був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, не-
далекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв
і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої і панівної ро-
сійської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені
такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів
і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рід-
ної мови, що вмирає з кожним днем».

Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову,
а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться
для «великої» літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою пра-
воту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка».
Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип
Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози.

Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Борови-
ковський — інший харківський письменник, який складав балади українською мо-
вою. Улюбленою темою харківських письменників була Козацька Україна, що зма-
льовувалася у типових для романтиків барвах як сумний відгомін славної минув-
шини. Яскравим виявом цих печальних роздумів були слова Амвросія Метлинського,
професора російської літератури Харківського університету, котрий характеризував
власну колекцію української поезії та перекладів як «твір останнього бандуриста,
що передає вмираючою мовою пісню минулого».

Свій внесок у розвиток української прози й поезії також зробила незліченна
кількість інших, менш значних харківських письменників. Як не дивно, але всю цю
літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став од-
ним із провідних російських філологів. Проте вклад цього новонаверненого палкого
прихильника українства був сіСоріше організаційним, ніж літературним. Багатотомні
антології української літератури Срезневського під назвою «Запорожская Ста-
рина» та «Украинская антология» були спробою розв’язати проблему відсутності
належної трибуни для українських письменників. Єдині регулярно публіковані
на Лівобережжі часописи «Украинский вестник» та «Украинский журнал» вихо-
дили в 1830-х роках у Харкові російською мовою. Являючи собою трохи більше,
ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окре-
мих літературних творів, вони мали обмежене коло читачів — усього кілька
сотень.

Щоб дійти до ширшої та освіченішої аудиторії, українські письменники часто
зверталися до російських журналів, що виходили у Москві та Петербурзі. Багато
з них, особливо більш консервативні, з готовністю публікували українські оповідан-
ня, навіть написані українською мовою. Серед російських письменників-романтиків
1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох
росіян буремна історія й багатий фольклор цього краю викликали чаруючі екзотичні
образи, й не на останньому місці були уявлення про Україну як про «дике погра-
ниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони вважали її невід’ємною частиною
Росії й розглядали сприяння українській літературі як збагачення загальноросій-
ської культури. Замилування Україною існувало в той час і серед польських пись-
менників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощин-
ський, що утворювали так звану українську школу в польській літературі романтиз-
му. Зі свого боку вони вважали Україну частиною історичної та культурної спад-
щини Польщі.

Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української літератури та освіти, інте-
лігенція початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну і українців у «регіо-
налістському» світлі. Вона ще не вірила, що місцева культура здатна настільки роз-
винутися, щоб коли-небудь замінити на Україні панівну російську культуру. Як
і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві, українські літератори були переко-
нані, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину
Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля дадуть такі плоди, яких не могли
передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко висловився Юрій Луцький: «Якщо
вважати ці перші дослідження української історії та фольклору за перше пробуджен-
ня сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили
їй міцні підвалини. Бо що може бути більш нагальним для нації, котра народ-
жується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність?
Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї са-
мобутності».


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)