Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Зміни в Австрійській імперії

Зміни в Австрійській імперії


На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у майбутньому
своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів у врегулю-
ванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом десятиліть
невеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою відновлення
давньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для
всіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,
незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі. Ця впев-
неність посилилася у
1830-ті роки, коли до польських таємних осередків приєднала-
ся група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати їх як
окрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість поляків
у широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшися,
що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали селян
Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко
визискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши
багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу
частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів.
Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних
реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням
національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціо-
нальній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну неза-
лежність постало як основ
о політичне питання, німецькі та італійські піддані Габ-

сбургів піднялися за возз’єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно
розпочали війну за національну незалежність
мадяри, а поляки знову виступили
за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги
стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася
на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, від-
ставку ненависного князя
Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фер-
динанда
провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно поча-
ли діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та
надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при
цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою під-
тримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду
Народову.
Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету.
На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему
націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власний
представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а та-
кож свою газету. На щастя для
Габсбургів, в особі щойно призначеного губернатора
провінції
Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливого
захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там,
йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зі-
штовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у про-
вінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених
питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної
проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних
повинностей. Інше
пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі
співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до
недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою,
греко- чи
римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спіль-
ності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, лібераль-
ної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те,
що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках,
безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління
Йосифа II, у відносинах «зем-
левласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те,
що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі фео-
дала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте ли-
шалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливо
у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинності
селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право користу-
ватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною причи-
ною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Га-
личині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку крі-
пацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта — тепер
палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. То-
му вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати ненависну
панщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала
Стадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе іні-
ціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б на-
нівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у
найкритичні-

ший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1 видав
історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на п’ять міся-
ців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом ві-
тали цей маніфест і клялися у вірності
Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест ли-
шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголо-
сив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав
близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч
;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО %— землевласники, основне
питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною влас-
ністю, лишалося нерозв’язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у воло-
діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих
справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділів
були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.
Навпаки, воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном. Зробивши
галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило
в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури
; Відтак і надалі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більше
ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові за-
хідноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духо-
венства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї
нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукра-
їнську еліту всіляко заохочував і підтримував
габсбурзький губернатор Стадіон,
який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати
їх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачу-
ватимуть
Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі,
що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справж-
ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурю-
вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків, пов’язаних
із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм
Яхимовичем зверну-
лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції,
це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний
огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава
середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблен-
ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української)
нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою.
. Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах
Східної Галичини українську мову,
удоступнити для українців урядові посади й ре-
ально зрівняти в правах
греко- й римо-католицьке духовенство. Через два тижні,
2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську
політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів,
майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу полови-
ну — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили го-
ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині
50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травня
першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені
контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до
загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний
камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу
про-
австрійськи
настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро-
били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «україн-
ську» організацію, настроєну
пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька
остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на
зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації»
(цепіе гиІЬепі
паїіопе
роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована
українська газета
«Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою. Полякам
удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Русь-
кої трійці» Івана
Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування Руського
Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед українців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив польсько-українські стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра
сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов’янському конгресі у Празі, на
початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов’янській
солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна
Руська Рада, Польська Рада
Народова та Руський Собор. На велике здивування
чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто
повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома
народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли укра-
їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську та
українську, що викликало затятий оп
ір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало
успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу між
двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то
поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами
та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю
угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська
обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши його рішення реаль-
ного змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців на
міжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов’янського конгресу
в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати
новоствореного імпер-
ського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новою
й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі,
мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося
відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував,
підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не реко-
мендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелі-
генції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25.
Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелі-
генції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочатку
у Відні, а потім у
Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компен-
сації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміні-
стративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форму
компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній
україн-

цем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гноблення
селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще
маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і на-
гайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам’ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про ви-
плату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчаровані
селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші представники укра-
їнської делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окремі
українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримку
своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до
200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати біль-
шість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію під
контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18-річний
Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки укра-
їнців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію
«Матіца»,
у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей заклад
ставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію,
звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також намагався сприяти
використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних
культурних потреб українців та обговорення питань нормування української мови
Головна Руська Рада скликала з’їзд українських учених. Більш як дві третини
з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Не
дивно, що з’їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині.
Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно ли-
шалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стан-
дарту української мови. Після тривалих нарад з’їзд одностайно рекомендував ко-
ристуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про
те, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю про-
позицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що мав
містити музей, бібліотеку та видавництво
, їм також удалося добитися заснування
кафедри української мови й літератури при університеті
, її першим завідувачем
був Яків
Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи приєднуватися до
контрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці,
виявляючи свою від-
даність
Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські військові частини.
Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх
кинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в інших
західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у Галичині.
В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш знач
них подій: проти ру-
мунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного
Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять українських делегатів; і в 1849 р.
цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення актив-
ності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого й енергійного
Адоль-
фа
Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Гали-
чині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками
гнобили. Проте
Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній
особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на

вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття належить
до єдиної з українцями Галичини етнічної родини,
Добрянський також домагався,
щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання За-
карпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали
Добрянському й невеликому
колу його прибічників плекати
проросійські симпатії, які посилювалися присутністю
російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів.
Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належ-
ність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848 р. бу-
ли наче спресовані у 277 днів. У цей
переламний період українці вперше у своїй істо-
рії дістали нагоду
самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні
наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українців
стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здо-
бутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості
габ-
сбурзького
режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим
серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської
Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичної
боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних
украї
нців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснував-
ши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська
Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню
українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких
полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовен-
ство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток.
Убачаючи в
Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської
Ради нав’язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної під-
тримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці
абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися лі-
беральних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати в
спілці з дворянами-землевласниками)
. Відтак через політичну і суспільну консерва-
тивність духовенства та через те, що антиавстрійські сили ототожнювалися з нена-
висними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям
Габсбурзької династії.
До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, свя-
щеники Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіва-
тися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в історії
західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та
ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне
визволення.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)