Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Зміни в Російській Імперії

Зміни в Російській Імперії



У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного
удару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуванням
режиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Мико-
ла 1, стала Крим
ська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт ве-
ликих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардінії та
Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити
свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в
Серед-

земному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той ча^ торгівлі
збіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій,
тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу
частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської
армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або для
служби на передовій, або для охорони кордонів, або
дяя роботи візниками чи на бу-
дівництві
фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свід-
чить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив
про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за від-
новлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких
повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись слу-
жити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад
180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування крі-
пацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну
з внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисників
Севастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця по-
разка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко поза-
ду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян ви-
являлася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французь-
кі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у
західно-
європейців,
незважаючи на те, що останні перебували за тисячі верст від своїх баз; за нечисленними видатними винятками командування росіян виявилося некомпетент-
ним, а царським солдатам, хоч і досить хоробрим, бракувало як ініціативи, так і
технічних умінь. Пригнічений цією поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його син
Олександр II зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ.

Звільнення кріпаків. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий
цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують
його знизу». Навіть
архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозу-
міти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальн
е
настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вима-
гали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив
цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ,
спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об’єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис. селян. Американський історик
Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема,
Шевченковій) і полеміці піддавала крі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію
‘(згодом пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій
Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-
нець — М. П.
Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-
ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні
в роботі цих комісій взяли участь 323
дворянини, що представляли різноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-
зуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було:
коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський
уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства — го-
ловної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми:
особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголо-
сити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня
во
ля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян
раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться.
Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею
чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не
дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибутків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати
селян обробляти неродючі грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати ро-
боту в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для там-
тешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам
щедрі наділи. Проте за прибутки,
втрачувані внаслідок звільнення селян, помі-
щики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному ре-
гіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбува
ючи
панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували го-
ловним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні
за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу перева-
жали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавській
губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно

освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники висту-
пали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польські
магнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди,
за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов’язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов’язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-
му селян зобов’язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов’язувалися ви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис
.,
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем,
нечорнозем, степові грунти. Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на
ЗО
°о. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на
сім’ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди
лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити
за землю.

Інша особливість реформ на Україні зумовлювалася формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі
був у колективній власності, а плата за них входила в обов’язок общини. Але на
Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже
70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того
розвиненої прив’язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян
від російських.

Слід пам’ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам
нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила
пам’ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Інші реформи. Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окре-
мим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було
місцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав грома-
дянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих
вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороною здоров’я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місц
евим комітетам, або земствам, надавалося право обкла-
дати населення земськими податками.

Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх
урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділе-
них на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців
був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість
у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх
членів земств, у той час як селяни рідко коли м
їли 10 %. Але хоч земства й не були
по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве насе-
лення до обмеженого самоврядування.

На Україні земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. Проте на Право-
Ібережжі
через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р.
Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливішими до культурних
прагнень українців, ніж імперське чиновництво. Так, у другій половині століття стали
відчутними українофільські тенденції, зокрема у земствах Полтавщини, що
слугу-
вали ареною підготовки багатьох провідників українського руху.
Ще гострішою була необхідність удосконалення системи судочинства. Пробле-
ма значною мірою крилася в
нерозвинутості у росіян почуття законності. Імперські
чиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали,
що правосуддя — це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували для того, щоб
вирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього ніякого
відношення чи в кращому разі вважалися другорядними. Судові відправи проводи-
лися таємно, судді часто займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки
виносилися з урахуванням класових відмінностей — нижчим верствам діставалися
суворіші покарання, а легші вироки — дворянам. Цю ситуацію значно виправила
судова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управління, за-
критою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи пози-
ції обох сторін. Одним із наслідків цього була поява нової групи фахівців — адво-
катів-юристів.

Важливі зміни також відбувалися в інших суспільних сферах імперії. Реформи
в системі освіти 1860-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї
на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму
навчання й надали університетам більшу автономію. Водночас було послаблено цен-
зурні утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої міри дозволялося обстою-
вати «підривні» погляди. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової
служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспіль-
ства. Скорочувалася також з 25 до 6 років тривалість служби і вводився ряд правил
звільнення від військової повинності.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя
українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важли-
вих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам осо-
бисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого
врядування та піднесен-
ню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи від-
крили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного
суспільства. Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода,
що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможли-
вою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно
з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдоскона-
лення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення міс-
цевого самоврядування — все це примножувало можливості вираження національ-
них особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії,
включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти
шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорській та Російській імпе-
ріях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, ви-
мушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» ре-
жими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні

за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно при-
скорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть від-
чутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і
в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кро-
ком на шляху до сучасної доби.

З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українців, відмінності між
австрійськими та російськими реформами мали таке ж значення, як і подібності.
Революційний 1848 рік поставив перед українцями Австрійської імперії два головних
питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної
інтелігенції. Корінне значення мав той факт, що на Західній Україні ці проблеми пе-
репліталися,
позаяк поляки, які виступали проти українських національних прагнень,
часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян. Тому для західних укра-
їнців національне питання з самого початку пов’язувалося з такими повсякденними
справами, як освіта, місцеве
врядування, соціальне законодавство. З часом цей зв’я-
зок наповнить соціальне питання такою ж вагою у свідомості селянства, якої воно
вже набуло в середовищі інтелігенції. Вимушена згода
Габсбургів на введення кон-
ституційного правління, попри всі його вади й недосконалість, дала змогу західним
українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо-
мічні інтереси й сприяла залученню до цього селянства. Відтак західні українці,
що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-еконо-
мічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяль-
ності, яких не мали українці в Росії.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: куль-
турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв’язок між соціальноекономічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Ро-
сійської імперії.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)