Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Національні меншості на Україні

Національні меншості на Україні


Іншою важливою рисою соціально-економічної модернізації стали породжені
нею великі
зрушення в етнічному складі населення. Доки господарство країни було
майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р.
укра-

їнці складали майже 90 % мешканців краю, а їхній відсоток на Лівобережжі сягав аж
95. Але у XIX ст. відбувалася помітна зміна: частка українців у складі населення
впала до 80 %, тоді як число росіян, євреїв та інших меншостей різко збільшилося.
Великою мірою ця зміна стала наслідком прискорення темпів комерційного і про-
мислового
розвитку, який в основному був пов’язаний з неукраїнськими націями.

Росіяни. З моменту укладення союзу з Москвою у 1654 р. росіяни стали на
Україні звичайним явищем, але їх ніколи не було багато. Протягом XVIII й XIX ст.
найчисленнішу категорію росіян тут становили солдати міських залог. Слово «моє
каль»,
яким українці називали росіян, по суті було синонімом слова «солдат». Менші
підгрупи росіян складалися з дворян, що отримували маєтки на Півдні, царських
чиновників і купців, особливо на Лівобережжі. Наприкінці XVIII — на початку
XIX ст. з освоєнням на Півдні нових земель туди плинув постійний, хоч і не широкий,
потік російських поселенців, переважно таких релігійних дисидентів, як старовіри.
Й лише в кінці XIX ст. у зв’язку з промисловим бумом росіяни стали масово пере-
селятися на Україну, особливо в промислові й торгові центри Півдня. Чисельність
росіян збільшувалася й за рахунок добровільної русифікації, насамперед укра-
їнського дворянства. Як вже було зазначено, на 1897 р. росіяни складали 11,7% на-
селення краю.

Переконані в тому, що Україна за суттю своєю — російська земля, а укра-
їнська культура — неповноцінна, росіяни в основній масі не бажали оволодівати ук-
раїнською мовою й не виявляли зацікавленості українськими звичаями й традиціями
і поваги до них. Вони домагалися русифікації всіх сторін українського життя й
досяг-
ли
своєї мети, принаймні у містах. Ставлення українських селян до росіян в основ-
ному не було різко антагоністичним. Оскільки російські переселенці зосереджува-
лися у містах і на заводах, їхні контакти з селом були обмеженими. До того ж укра-
їнські селяни розуміли, що російських селян і робітників гнобили не менш безжально.
Нарешті, завдяки спільності православної віри й подібності у мові відмінності
між двома народами було легше подолати. Це зовсім не значить, що українські се-
ляни не усвідомлювали різниці між собою та
північанами. Вони називали росіян,
які нерідко носили бороди, зневажливим словом «кацап», росіяни платили їм тією ж
монетою, називаючи українців не менш принизливо —
«хохол» (оселедець на пого-
леній голові козака)
. Проте невдоволення культурною гегемонією росіян найгострі-
ше відчувалося серед української інтелігенції.

Поляки. Поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI і XVII ст.
вони брали участь у колонізації українського
пограниччя, і хоч під час повстання
1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм удалося зберегти свій контроль над Правобе-
режжям. Цей регіон вони розглядали як невід’ємну частину Польщі навіть після його
приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий вплив поляків на Правобережжі,
звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині XIX ст. їх налі-
чувалося лише 500тис
., а їхня частка в населенні України впала з 10 %
у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90 % землі та 1,2 млн кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60 % усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків.

Навіть скасування кріпосного права не змогло похитнути становища таких казко-
во багатих польських магнатів, як родини
Потоцьких, Чорторийських, Браницьких
та Заславських, кожній з яких належали володіння в сотні тисяч акрів. Маючи вели-
чезний капітал, вони у разі потреби легко переходили до використання найманої
праці та механізованої обробки землі. Але для величезної більшості польської
шлях-

ти перехід до товарного землеробства виявився складним. Під кінець XIX ст. ба-
гато з них
порозпродавали свої маєтки й перебралися в міста, де стали чиновниками,
купцями, представниками вільних професій. І все ж у 1904 р. в руках поляків перебу-
вало понад 46 % приватних землеволодінь і 54 % промислового виробництва на
Правобережжі.

У стосунках між польськими панами та українськими селянами завжди існувала
велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо покращило становище. Пізніше,
коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з них намагалися привернути на
свій бік українських селян, видавши так звані «золоті грамоти», в яких проголошува-
ли, що це вони, а
че цар, дарували селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль
в основному були мізерними. Мало хто з українських селян приєднався до польських
панів, зате близько 300 тис. добровільно боролися з повсталими.

Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої полі-
тичної чи економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на
Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвину-
лася прихильність до всього українського.
Тимко Падура, наприклад, використовував
у своїх творах українську народну поезію, а представники «української школи» поль-
ських письменників з Правобережжя, до якої належав і славетний
Юліуш Словаць-
кий, часто писали на українські теми. Як ми пізніше побачимо, деякі польські чи
спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському національному русі. Однак
і далі інтереси польських землевласників та українських селян ли
шалися несумісни-
ми, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало відчутних змін.

Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї.
Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. під
покровительством поль-
ської шляхти стали масово переселятися на Україну. Ці давні мешканці України бу-
ли, проте, відносно новими підданими царів. Правобережжя, де проживали майже всі українські євреї, стало частиною Російської імперії лише в 1795 р. Царський
уряд проводив унікальну політику щодо великої кількості своїх нових єврейських
підданих: аби захистити російських купців від конкуренції з їхнього боку, він заборо-
нив євреям проживати на території власне Росії. Зона розселення євреїв, так звана
«смуга осілості», обмежувалася місцями їхнього первинного проживання в таких не-
давно захоплених західних землях, як Литва, Білорусія й більша частина Право-
бережної України. Попри всі модифікації ця смуга по суті проіснувала до 1917 р.

Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврей-
ського населення дуже зросла. Між 1820 та 1880 рр., коли загальна кількість насе-
лення імперії збільшилася на 87
%, число євреїв зросло на 150 %. Ще швидшим
цей процес був на Правобережжі: кількість населення між 1844 та 1913 рр. збіль-
шилася тут на 265
%, у той час як єврейського населення — на 844 %! Ці надзвичай-
ні темпи пояснювалися насамперед тим, що іудейська релігія освячувала багатодіт-
ні родини, по-друге, євреї менше терпіли від голоду, воєн та епідемій, та, нарешті,
тим, що серед них була меншою дитяча смертність завдяки самодопомозі єврей-
ської громади й наявності своїх лікарів. Із 5,2 млн євреїв імперії кінця XIX ст.
по-
чад
2 млн мешкали на Україні. При цьому якщо в імперії вони складали 4 % насе-
лення, то на Україні —8, а на Правобережжі — 12,6.

Традиційно євреї були міськими жителями. Царська заборона переселятися на
село закріплювала це становище. Тому не дивно, що 33 % міського населення
України складали євреї, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70—80
%.
Компактні, замкнуті традиціоналістські громади єврейських містечок були окремим
світом. Тут панували ортодоксальна єврейська релігія, культура і мова
(ідиш).
Великий впливмали рабини, кагали, тобто органи самоврядування громади, а кон-
такти із «зовнішнім» світом обмежувалися економічними зносинами. Типовими
бу-

ли убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських громад прос-
то перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних про-
вінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною
конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість.

Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ре-
меслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили
єврейський «середній клас».
Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли
прогодувати себе випадковими заробітками чи милостинею, складали близько
20
°о єврейської робочої сили. Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного боку,
рабинів та інших вельмишановних «книжників», які справляли на громаду великий
вплив, а з іншого—багатих капіталістів. У 1872 р. багатим євреям на Україні
належало близько 90 % винокурень, 56 % лісопилень, 48 % виробництва тютюну й
33 °о цукроварень. Із розширенням можливостей здобути освіту багато євреїв улилося до середовища світської русифікованої інтелігенції, особливо в таких галузях, як право та медицина. А з розвитком промисловості велика кількість євреїв (за деякими підрахунками —38%) знайшли собі роботу на заводах.

Але соціально-економічні зміни спричинялися й до певних труднощів для євреїв
імперії. Із швидким зростанням єврейського населення загострювалася його еконо-
мічна конкуренція з
неєвреями. Експлуататорська діяльність деяких єврейських під-
приємців та лихварів і, що дуже важливо, все більш антисемітська політика уряду,
агітація реакційних угруповань — все це посилювало ворожість до євреїв наприкін-
ці XIX ст. У 1881 р. і повторно у 1903—1905 рр. її кульмінацією став ряд погромів
єврейських громад та їхнього майна, що призвело до загибелі десятків людей і міль-
йонних збитків. Багато погромів організовували такі ультраправі групи російських
націоналістів, як «Союз
русского народа» і сумнозвісні «чорні сотні» при потуранні
чи, принаймні, невтручанні уряду. Але чи не
найдалекосяжнішим наслідком по-
громів стало те, що вони загострили у євреїв й без того гостре відчуття беззахисності й спричинилися до масової еміграції близько 1,2 млн євреїв (до 1914 р.) із Російської імперії до Сполучених Штатів.

Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли
бути — дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоні-
стичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. Для єврея українець представляв
відстале й забите село, а для українця єврей був утіленням чужого й експлуататор-
ського міста, що дешево купувало у нього продукти, а свої товари продавало йому дорого. Українські селяни боялися російських чиновників і ненавиділи польських па-
нів, а за браком інших засобів заробляти на прожиток євреї часто діяли як їхні пред-
ставники чи посередники. В культурному відношенні євреї та українці мали небагато
спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.

Не краще складалися стосунки між інтелігенцією цих двох народів. З точки зору
національної орієнтації єврейська інтелігенція бачила лише дві можливості: або
.
асимілюватися з панівною російською культурою, або намагатися розвинути свою
самобутність. Тісніші зв’язки з українцями, які мало що могли запропонувати
євреям у культурному, економічному чи політичному відношенні, здавалися справою
малодоцільною. Зі свого боку, українська інтелігенція засуджувала схильність
євреїв, які протягом століть жили серед українців, до ототожнення з сильнішими
росіянами. І хоч робилися спроби досягти взаєморозуміння й навіть співпраці (на-
приклад, заходи Михайла
Драгоманова та Арона Лібермана чи Симона Петлюри та
інших українських соціалістів, з одного боку, та видатного сіоністського діяча
Володимира
Жаботинського — з іншого), вони не мали великого успіху. Відтак ці
дві спільності продовжували жити у близькому сусідстві, але в майже цілковитій ізо-
ляції одна від одної. До того ж багато представників кожної з них були схильні ско-
ріше таїти в собі старі образи, ніж плекати спільні інтереси і взаєморозуміння.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст. характери-
зують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка
індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні
не-
українців.
Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї,
були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і від-
сталим селом, тоді як неукраїнці панували в
царинах суспільства, що розвивалися
й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)