Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Українофіли

Українофіли



Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в
1847 р.
Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті
у 1855 р.
архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров,
Василь
Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з’їхалися до Петербурга, де до
них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них
зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором
історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в сто-
лиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця
століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо
селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності
громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Костомаров і
Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труд-
нощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського
часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці

Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного
існування «Основа» виступала засобом спілкування та
будителем національної
свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція
столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували
розвиток української культури. На публічних читаннях часто з’являвся Шевченко ра-
зом із такими велетнями російської літератури, як Іван
Тургенєв та Федір Достоєв-
ський.
Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєв-
ського.
Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка
Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був
подібний тому, що справила «Хатина дядька
Тома» письменниці Херріет Бічер-
Стоу
на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелі-
генції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося пере-
важно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька со-
тень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного се-
лянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких
навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша
риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію
прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя
виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній
клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі
з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським
вбранням і трималася українських звичаїв, називали
хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з поль-
ським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади,
поринувши у справу просвіти селянства
, їхнє почуття обов’язку перед народом
відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що
користуються благами вищої
освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому,
щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його влас-
ні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, ш
ляхом власного внутріш-
нього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини
спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь».
У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернутися» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними па разитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визначним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такі його товариші, як
Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова
та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки
їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже
традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок
хлопоманів вони стали
вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу,
спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмов-
ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об’єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани
їй старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри.
У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього
неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії
потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти украї-
нофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна
змо-

ва з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні
речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трак-
тувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро
Мілютін зайшов так да-
леко, що попереджав царя про наміри
хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

24.jpg (95300 bytes)

Володимир Антонович

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вест-
ник
Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала
злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську
державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора ди-
вилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого
регіона-
лізму,
тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вва-

жали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на
Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаб-
лення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович
і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи росій-
ську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро
Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На по-
чатку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати,
а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих помічників, як
Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подолинський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосередилися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення
Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету
«Киевский Телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові
національної культури. Щоб обминути ці обмеження
. Куліш, Кониський, Драго-
манов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню
україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, заборонених у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки
Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало неофіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто
трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середо-
вищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло
Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комі-
сію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші
мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі)
,
а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проро-

сійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити
викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучи-
ти із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофі-
лами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала
ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед
Драго-
манова
та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух
ставали
більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєв-
ським
циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв
усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності
Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ста-
вив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незва-
жаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітич-
ною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репре-
сій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть
розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності
державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива іс-
торія. Тому, на думку
Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі

Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте,
вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором
обдаро-
ваніші
від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для
росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак
Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською
культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею українського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став
висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав:
«Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть
українці», тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші
провідні українофіли, такі як Антонович і
Житецький, виступили за компроміс.
Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони
наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців
від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість
бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому»
всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші,
такі як Борис
Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця-
ми, намагаючись звести до мінімуму зв’язки України з Росією. Але вони не мали
конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських
репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики
й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні
труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували по-
требу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драго-
манов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео-
логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої
підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред-
ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському
контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво-
рянина, що виводить своє коріння з козацької стар
шини Гетьманщини. Хоч рідні
традиції користувалися повагою в сім’ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать-
ка
Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання в Київському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим
прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших
у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра-
гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,
а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного
та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських
країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві-
докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме-
ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне
реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство-
рених не обов’язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед
на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най-
кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі-
на про те, що «все
славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті

25.jpg (105955 bytes)

Михайло Драгоманов

«Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль-
ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не д
,ля України і її народу… Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».
Доля
Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У пе-

ріод репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на-
томість вигнання на чужину. Перед від’їздом із Києва він
досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов’язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв’язків з українцями в Росії зміцнювались контакти
Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закар-
паття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками
на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовід-
даної групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої укра-
їнської соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.
Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко-
номіст Микола
Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також
відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер
широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний
Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з
Дра-
гомановим
в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та
в Галичині.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)