Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Революція 1905 р.

Революція 1905 р.



Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., коли
у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли
з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Га
лоном. Цього дня
близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії
зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян

і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника
було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне банкрутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її
апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько
2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких був заколот на панцернику
«Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконати наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком, повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки.
Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару-
вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду-
му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла
два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі-
тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об’єднуватися.
Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р.
існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17.
Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже
в кожному місті з’являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По
селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок
однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виник-
ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах
України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах.
Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево-
люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось
як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Про-
світи» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже
небезпечними… а також пам’ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве-
ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу… адміністрація губернії вирішила відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі:
в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По-
діллі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до
50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український
рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони
розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше
діяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під-
тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон-
страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні
своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під
час революції сягнуло 3 тис
., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро-
ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського
Бунду стала організація
кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей-
ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі
інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній
вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату
спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон-
ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але
радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та
УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра-
їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами
росій-

ських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 ро-
сіян, п’ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці
швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання
своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни.
Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш
популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але
уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники
вважали,
що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.
Міністр внутрішніх справ
Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що
під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.—
Авт.)
приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на
принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління,
що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після
її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив-
них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його
задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські
партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином,
майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість
у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголо-
шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводи-
лися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста-
лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані
вожді, включаючи багатьох старих діячів
РУП, утекли за кордон. Один за одним роз-
пускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи-
лась до постановки п’єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан-
ня, що в такому розмаїтті з’явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про
українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст-
вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро
Струве в 1908 р. написав
низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею
«Великой России»
й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки
перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного
забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху
як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово
українофобів, як на
«мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра-
їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин»,
постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був заснований «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з’їзді працівників
земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи-
ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні
взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн-
ський рух захищали такі відомі російські
вчені-філологи, як Олексій Шахматов,
Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра-
їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир
Жаботинський з Одеси. Однак

ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського
суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій
світовій війні.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)