Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Новий політичний лад

Новий політичний лад


Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево-
люційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент
і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолю-
тизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ,
у 1851 р. добровільно
саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьох
починань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в сонні
1850-ті роки, бу-
ло спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку,
що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності
1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував:
«Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяль-
ність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на-
місником Галичини було призначено
Агенора Голуховського — багатого польського
землевласника й довірену особу
Франца Йосифа. Це призначення мало два важли-
вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною полі
тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако-
нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге,
Голуховський
вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид-
ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом
наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й
двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі-
тичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість
Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський,
проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора-
дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську
частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії,
похитнули довір’я цісарського уряду до
«тирольців Сходу». Із посиленням свого
впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй
пропольській, антиукра-
їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському
університеті, він змусив
Головацького піти у відставку з посади професора україн-
ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро-
бив спробу впровадити в
греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.—
латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти
Го-
луховського
викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе-
ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко-
ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу-
вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля-
ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для
різкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії,
коли французи й
сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні
Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо-
вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав-
ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про-
вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла-
менту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви-
разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир-
ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала-
тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль-
кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників
представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад
(від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими
у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії
землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав-
ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним.
Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу-
валася 15
%. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла-
менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини
польська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р.
Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні
поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став
австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців
перехо-

дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер
стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов-
ного
когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги,
Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її
поляки надаватимуть
Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали-
чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «держ
аву в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих
можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли
обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра-
вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло-
нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках
поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції.
На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж
українці
, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш
чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко
зроста-
ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва-
лися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла-
дою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події
у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селя-
ни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були
народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання
1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці,
можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом поля-
кам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після
катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й голов-
ною дійовою особою цього процесу був
Голуховський. Відкидаючи революційну
діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці
»:
конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспіль-
ства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього
підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П’ємонт, тобто
плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»?
Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного
австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, ли-
шається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на ми-
лість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них
були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне
ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців
були «подоляни» —
архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини,
які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних
міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч ви-
могам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українським
селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних
інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Га-
личині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консерва-
тивних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окре-
мої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного
польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а ли
ше Польща й Московщина». Коли
із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях,

«подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він пе-
редбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування
їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на
їхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р.
польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх
професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні шко-
ли, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість укра-
їнських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У почат-
кових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. поль-
ські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж україн-
ські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції.
На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір
уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну
посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб’язкову ворожнечу загострювали глибокі відмін-
ності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль-
ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була
явно плебейською. За словами Івана
Лисяка-Рудницького, «кожен освічений украї-
нець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха-
ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було,
на думку того ж таки
Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт
аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза-
ками».



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)