Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Польсько-українська конфронтація

Польсько-українська конфронтація


Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,
принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:
якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-
вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб
мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали
вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-
їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли
більше миритися зі своїм становищем.

У зв’язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф-
лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації
1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів,
а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-
український конфлікт із боротьби між двома національними
елітами виріс у конфрон-
тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти,
як, наприклад, Іван
Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,
закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім’я спільних
інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні
українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під
загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су-
перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних
кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма-
ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом
Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна-
тором Казимиром
Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям
робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони
мали
визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу-
ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви-
борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші

намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чином.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-
тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки
навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв’язку з надзвичай-
но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські
робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-
ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб
розв’язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,
хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських
робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-
вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко-
мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,
поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки,
стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків
із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об’єднати українських селян із
такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане
для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо-
гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак
ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу-
чивши їх до політичної
боротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському
університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли
до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово
було обмежене вживання української мови, навіть
для викладачів, натомість стало
постійною практикою підкреслювати
«польськість» університету. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,
що їхні проте
сти ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-
їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-
лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-
ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-
зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв’язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські
та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.
українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-
пеклій сутичці було вбито українського студента
Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-
мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п’ять років відкрити окремий
український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної
винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва
в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю
були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських
виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів
зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-
фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з
бюлетнями ( що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній
агітації, українських ка
ндидатів кидали до в’язниці за дрібними звинуваченнями.
Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895
і 1897 рр.— у період губернаторства
Бадені, якого називали «залізним губернато-
ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяж-
ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-
му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-
сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-
ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох
своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.
засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-
леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту-
дент Мирослав
Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід-
чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро-
стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої
впливи
ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною
партією Романа
Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських
заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь-
ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала
зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед-
чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика
Фран-
цішка
Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців
в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основ-
на мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало
полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже
не «подоляни», тобто жменька
східногалицької шляхти, а польський рух із широкою
соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із
не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність,
при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові
зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні
у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну
вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов-
неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві
ерцгерцога
Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну
ворогуючих між собою націоналізмів.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)