Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Революція на Україні

Революція на Україні


Звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кіль-
ка днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконав-
чий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду.
Водно-

час осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і сол-
датських депутатів. Але/на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й
третя
дійойа особа: 17 березня українці заснували класну організацію — Централь-
ну Раду. її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під
проводом Євгена
Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із со-
ціал-демократами на чолі з Володимиром
Винниченком та Симоном Петлюрою.
Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча
Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола
Кова-

левський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради бу-
ло обрано Михайла
Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий
повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росія
н у Києві, що розкололися на по-
міркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідей-
них переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.

27.jpg (74318 bytes)

Симон Петлюра

На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу
підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні
демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На
нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колиш-
ньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших органі-
зацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Гру-
шевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що слу-
жили в армії, на з’їзді в Ки
єві дали своїм представникам доручення вступити до Цент-
ральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Укра-
їнського з’їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з’їзд робітників.
Натхнена такими виявами довір’я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише
як на представника відносно невеликої кількості національн
е свідомих українців, а й
як на український парламент.

За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради
належали, якщо вжити ул
юблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони
складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, ниж-
чого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молод
ших офіцерів та
заможних селян. Ці люди були в основному пов’язані з селом і керувалися не лише
традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток україн-
ської культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче
до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав,
що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд
у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж ро-
сійський уряд, виведе його з війни.

Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували
Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що
зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподіль-
ної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національ-
ний рух може порушити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Централь-
ну Раду і євреї, багато з яких о
тотожнювалися з російською культурою й активно
діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної
Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але
стратегічно розташовану меншість.

Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Централь-
на Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання
найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал,
в якому проголо
шувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись оста-
точно від Росії й не розриваючи зв’язків із Російською державою, хай український
народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Неза-
баром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що
мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром
Винниченком Ге-
неральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали
переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду
в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делега-
цію на чолі з Олександром К
орейським. Але катастрофічний провал російського
наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з ве-
ликими застереженнями, за орган управління п’яти українських губерній (Київської,
Полтавської, Под
ільської, Волинської та Чернігівської). Це визнання ознамену-
вало апогей впливу й авторитету Центральної Ради.

Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії
на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна
Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврей-
ській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона
мала виразно ліву орієнтацію.
Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим
урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за
управління країною.

Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.
Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української
автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї

влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження право-
порядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона та-
кож не змогла ефективно розв’язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслі-
док цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між
соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та чис-
ленними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Цент-
ральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їх-
ні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втра-
тили зв’язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним
з’їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.

Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених
українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.
Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від
старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до вій-
ськових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізу-
валися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен-
ня Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплі-
нованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але
його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що
революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не
можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їх-
нє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобитель-
ської буржуазної держави, а голова уряду
Винниченко називав їх «найгіршими і
найшкідливішими людьми».

Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників немож-
ливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли
розвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою без-
посередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйо-
нами озброєних
радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом од-
ного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присут-
ність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)