Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Боротьба на заході

Боротьба на заході


Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Рос
ійської. Навіть ще до
того як
Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в томучислі
західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ-
них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську
державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному
до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших
аспектах намагання
західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб
східних українців.

Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину.
Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер-
ця й думки
“людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на-
вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння
імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед
українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо-
чергову вагу мало національне питання, а розв’язання соціально-економічних проб-
лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але
не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по
встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе-
ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини
та 18 млн поляків, котрі
водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також
не хотіли бути включеними до Польської держави.

Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла-
ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу-
ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор-
ган. Вони також оголосили про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в одне ці-
ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої
імперії
Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га-
личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців
Дмитром
Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної
Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра-
їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом.
Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук-
раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з
повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по-
дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна-
вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від
потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та
польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному
заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків
упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли
румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу
мадяри. І все ж велика
частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу-
вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії
досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду
міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм
Кос-
тем
Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-
українською Народною Республікою
(ЗУНР).

22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли
1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у
200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали
підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став
Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і
ефективну армію.

30.jpg (61104 bytes)

Євген Петрушевич

Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою
з
4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади

вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада
на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ-
ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав-
чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте-
лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть
соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра-
да була майже цілком українс
ькою, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з
німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в
українсько-пвльський
конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше-
вич (юрист і колишній член парламенту у Відні)
.

На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга-
ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися

поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук-
раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу
війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй
території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад-
міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко
які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України.
Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова-
ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор-
чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи
надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну
реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля-
ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців.
У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з
євреїв. Без зволікання розв’язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі
великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва-
лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по-
чатку було зрозуміло, що
ЗУНР об’єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ-
ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт
злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл-
ковита автономність.

Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського
уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани
цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-
мію. Оскільки більшість у
країнців, котрі служили в австрійській армії, перебували на
італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася
нестача у навчених
солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-
валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала
гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-
лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-
рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.
До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому
ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-
ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-
позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-
лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та
німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-
дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-
звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або
ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в
австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-
ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі
додому.

Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя-
гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між
українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек-
тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити
поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти-
ці та заповзятості в бою поляки відбивали в’ялі й позбавлені винахід
ливості атаки
українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав-
ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне
Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки

отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста-
ло розгортання проти українців армії генерала
ЙозефаГаллера. Цим сформованим у
Франції з польських військов
ополонених і чудово озброєним 60-тисячним військом
командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль-
щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер-
дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по-
ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар-
мію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре-
ковим
— несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під
Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-
ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,
але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.
Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили
Грекова були знову змушені від-
ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До
середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-
нувши західноукраїнську армію до Збруча.

У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого
управління президент
Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-
татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія
наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у
Східну Україну
{з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.
Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-
лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-
ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для поляків.

Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й
навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-
народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-
танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента
Вільсона, один із яких
гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи
Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-
ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті
ідеєю не допустити відродження могутнь
ої Німеччини, французи намагалися запобіг-
ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І
якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.

Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка
зібралася, щоб накреслити нову п
олітичну карту Європи) об’єднану делегацію, на
практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,
домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із
поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли
мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польс
ькі плани фран-
цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-
гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду
Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав’язавши прекрасні
контакти із західни
ми державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-
ського,
що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)^
поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.

Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що
їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до
пробільшовицьких
тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже

нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що
25
.червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-
ної Галичини, «щоб за
хистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких
банд»
, ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.
Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть
права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-
личини мала вирішуватися у майбутньому.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх
цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-
ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала
кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-
лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були
розвиненішими у гіолітичному
і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розрахову-
вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-
теріальну п
ідтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно
зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-
наймні, визнання законності українських прагне
нь.

Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а
східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-
помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність
до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це
не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним
керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і
запізнілою дипломатією на
Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що
Західно-
українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-
них держав Східної Європи.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)