Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Національний комунізм

Національний комунізм


Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Ки-
тай та Югославія, сьогодні вже утверд
илася думка про те, що кожний народ може
йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також
грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у
1917—1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище
національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами,
які
щир& вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях поря-
тунку
длті людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних ре-
зультатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це
означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами,
мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва
комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв’язок між українським націо-
нальним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма
українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай
(перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його
колега Сергій
Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали пар-
тію
нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема
стосовно українців. Явно
натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю
партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище
на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв’язаним національне
питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не мати-
мемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої
федералістської опозиції на чолі з Юрієм
Лапчинським. Це угруповання закликало
до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу,
включаючи військову й господарську, а також
цезалежний центр партії, ніяк не
підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути
ці вимоги,
Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову ви-
йшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов’язувалися з іменами
його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський
шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище
Фітільов) виріс на
Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціо-
наліст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи
вЗяти
участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства.
Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських
письменників, засновником авангардної літературної організації
«Вапліте», а також
дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у
кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному
пи-.
танні
та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою

упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу
російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що
«па-
сивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роз-
доріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик
Хвильо-
вого до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі
«Геть від Москви
!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе
взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо-
тивації. Однак слід наголосити, що його
антиросійськість грунтувалася не стільки на
українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильо-
вий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один на-
род, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського ре-
жиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літе-
ратурних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колиш-
ніх боротьбистів
, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який від-
кинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною
критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною
політику
цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «україн-
ського присмаку»,
Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було
призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже
всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб ство-
рити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в пар-
тії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Од-
нак цього разу комісар освіти
вирішиб викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за го-
ловну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В
написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів
українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага
партії цей д
инамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не
представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких
невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків,
можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб
уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському
радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських
коіЛ^ністів,
як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Ем-
мануїл
Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зобра-
жалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати по-
літичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного слу-
жіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керів-
ництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії
з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в
усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими.
Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим вигля-
дом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи)
, як-
що це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кор-
доном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де
місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух … може подекуди набрати характеру бо-
ротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її

найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві
суворо засудили ідеї
Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії
Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів
Карло Макси-
мович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й ско-
ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікав-
леність у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти.
Німецький соціал-демократ
Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має
всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від
Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих
традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з’явився но-
вий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського по-
ходження Михайло
Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в
політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшови-
ків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному
часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна,
як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він
провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української пе-
риферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім
того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ці-
ле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих
компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути части-
ною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва
російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як украї-
нізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах ро-
сійського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового,
Шумського та
Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Украї-
ною. Навіть рішучий п
рибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні
ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи
кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засу-
дити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але
врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літера-
турної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну
роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років
ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них влас-
ним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі,
слід розглядати їх у зв’язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в
більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба
.за владу. Внаслідок
цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним
фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плю-
ралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)