Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Розвиток культури

Розвиток культури


1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській
культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням.
Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята
насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не
підпоряд-

кувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило ук-
раїнській культурі таке широке під
ґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Ук-
раїні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави,
оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,
контролювали прист-
расні українські патріоти —
Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для
розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелі-
генції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з
цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва».
Інші належали до палких революціонерів, пов’язаних із боротьбистами та україн-
ськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то
багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження
національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю
звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи-
тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй
належить орієнтуватися і якою бути взагалі.
Натхнені відчуттям власної місії та зрос-
таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули
у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські
письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань рево-
люція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб-
то «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським
мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності про-
летарське мистецтво може лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літератур-
ної організації
«Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, про-
летарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-дру-
ге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою
російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак
його ідеї зробили
сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових
літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша з масо-
вих літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це на-
самперед означало — Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хо-
чуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба-
ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви-
словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає
в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити його по-
трібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь
Еллан-Блакитний організував лі-
тературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської
культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючи-
ся, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи
ідеологічно нейтральних, або
«непролетарських» письменників та художників. Серед
символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював
Михайль Се-
менко.
Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Уза-
галі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм
Меженком у тому, що
«творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, по-
при всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскіль-
ки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої
Журнали, в

яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися
гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його
колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й
Бажан,
прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе-
ратурну організацію
«Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі
з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише
поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед
українським письм
енством вимогу досягти літературної та художньої довершеності.
Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури,
до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в
яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка
точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга».
З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керів-
ництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для бо-
ротьби з поширенням наці
оналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено про-
радянську організацію
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників)
і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого гатунку. В цей час
розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу
ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке
визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і
октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 р.), мистецьке володіння словом, здат-
ність
.відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали
сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії.
Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з
Тичино^о
вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зо-
рями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята весна» (1926 р.), були
стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се-
ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола
Зе-
ров,
Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра,
Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської
війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 р.), що пройняті тон-
ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо-
вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відобра-
жає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як
«В житах» (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви-
хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть-
бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний
Валер’ян Підмогильний
описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті
завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі
«Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних
лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі»
з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але
непе
црвершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого чи-
тали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його най-
славетніші п’єси—«Народний
Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.) і
«Патетична соната» (1930 р.) — викликали сенсацію своєю модерністською фор-
мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського
шовініз-

му, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духов-
ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п’єси поставив у своєму славет-
ному театрі «Березіль» Лесь
Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили
ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленін-
града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олек-
сандр Довженко. Його фільми
«Звенигора» (1927 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля»
(1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радян-
ська влада.

32.jpg (74566 bytes)

Лесь Курбас

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поста-
вивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд спри-
яв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із
«буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов’язувати
освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у
шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по-
єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до
другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборо-
нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога
Антона
Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спад-
ковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але
те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним.
Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх
учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей се-
лян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 рр. чисельність школярів на Ук-
раїні підстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у
1920-ті ро-
ки виріс із 24 до 57
%. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і
понад 40 % дітей шкільного віку.

33.jpg (83419 bytes)

Олександр Довженко

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в
численні інститути народної освіти
(ІНО) медичного, фізичного, технічного, агро-
номічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітни-
чою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей бід-
них робітників і селян, що становили більшість студентів інститутів, від оплати звіль-
няли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці
1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї.
Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни —
в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства,
який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили,
українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, частково

з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української
національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою про-
гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише ко-
оптували створ
ену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо-
сили її своїм
дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за
винятком унів
ерситетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені ді-
стали відносну
свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і під-
тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої за-
грози радянському ладові.

34.jpg (105654 bytes)

Михайло Грушевський Сергій Єфремов

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до біль-
шовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський
уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. З переходом
у середині 1920-х років до політики українізації українські комуністи, що керували
міністерством освіти, зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під
час громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину. Завдяки
цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки (і політичний опо-
нент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим членом Академії та роз-
почав систематичне дослідження української історії. Так само зробили й багато
ін-
ших учених, які проживали за кордоном чи
в Західній Україні. Тому водночас із
швидким зростанням престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазно-
націоналістичних» тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський.
Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусил-
лям її віце-президента Сергія
Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримсько-
го. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400
членів-корес-

пондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її
секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної —
найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль нале-
жала
Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що
займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літера-
тури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором
українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і
сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім
Грушевського, належали іс-
торики Дмитро
Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе,
літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода,
мистецтвознавець Олексій
Новицький і сходознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав
Микола
Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костян-
тин
Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі,
яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із сві-
товими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола
Крилов, хі-
міки Лев
Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим,
проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та
Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було
відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську.

На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох немарксист-
ських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут марксизму. Йо-
го мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та історії, що мог-
ли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати ідеологічними
оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій
Явор-
ський,
який намагався по-марксистському витлумачити історію України й створив
школу українських істориків-марксистів.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)