Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Реакція українців

Реакція українців


Оскільки природу польсько-українських взаємин у міжвоєнні роки здебільшого
формував польський уряд, то діяльність українців у цей період по суті являла собою
відповідь на польські ініціативи. Українці в основному лишалися в опозиції до поль-
ського режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози
для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду
на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення.

Хоч «легальники» ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об’єднати
всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих
здобутків, які завоювали українці під владою Австрії всупереч дискримінаційній по-
літиці польської держави. Вони брали участь у польській п
олітичній системі через
легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і нама-
галися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей «органічний сектор» ук-
раїнського суспільства, «легальники» сподівалися, що українці будуть краще підго-
товленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода. Ця конструк-
тивна, хоч і буденна, діяльність приваблювала переважно стабільніші елементи
українського суспільства, такі як члени передвоєнного «істеблішменту», священики,
велика частина інтелігенції та заможних селян.

Політичні партії. У поділеному на численні фракції польському суспільстві в
1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у парламенті.
Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському се-
редовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих по-
глядів, українці мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже
різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини на про-
тивагу «російським» українцям Волині, Полісся та
Холмщини.

Проте існувала одна партія, що була чисельнішою та впливовішою від усіх разом
узятих,—
УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з
рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла со-
бою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була про-
відною західноукраїнською партією до й під час польсько-української війни 1918—
1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та не-
залежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала
політику «органічного розвитку» та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю
тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин.
Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналіс-
тів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО.

Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та
духовенства, належали до
УНДО, вона була партією західноукраїнського «істебліш-
менту». її члени контролювали багато українських фінансових, кооперативних та
культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету «Діло».
На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів, завойовуючи величезну біль-
шість українських мандатів у сеймі. До найвидатніших лідерів партії належали Дмит-
ро
Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та
Іван
Кедрин.

Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були сильними, хоч і
фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна партія — най-
старіша з усіх українських партій
, її програма закликала до справедливого поділу
земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від
держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не можна досягти, доки не
буде встановлена незалежна держава, котра об’єднає всіх українців. Тому в 20—30-х
роках радикали, які раніше рішуче підтримували
ЗУНР, виступали переконаними
противниками СРСР і Польщі — цих головних ворогів української незалежності.

У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис. членів, здебільшого селян,
сільськогосподарських робітників і подекуди інтелігенцію. На виборах 1928 р. ця
партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикали, проте, вдали-
ся до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь, Полісся та
Холмщину, об’єд-
навшись у 1926 р. з меншою від них Українською партією соціалістів-революціонерів,
що діяла на Волині, й утворивши разом Українську соціалістичну радикальну партію.
До найвідоміших її вождів належали такі ветерани, як Лев
Бачинський та Іван Ма-
кух.
Якщо радикали виявляли націоналістичні тенденції, то інша довоєнна україн-
ська соціалістична партія — чисельно невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі
з Левом
Ганкевичем — схилялася на бік комунізму.

У 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди.
Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє
потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям та-
кож імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селян-
ства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми кон-
сулами у Львові українців, намагався привернути до себе західних українських інте-
лектуалів і студентів, пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм
теплий прийом.

У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники за-
хідноукраїнської інтелігенції, як Михайло
Лозинський, Антін Крушельницький та
Степан
Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час ре-
пресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове
товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало, однак, тісні зв’язки з Українською
Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом і
з
радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушеви-
ча
після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова
частина керівництва УНДО. Але ці тенденції трималися недовго, й коли в 30-х роках
на Західну Україну просочилися відомості про страхіття колективізації, голоду та
чисток, вони швидко ослабли.

Однак за свого піднесення прорадянські симпатії дали початок кільком легаль-
ним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із
яких були в роки революції військовополоненими у Росії, утворила Комуністичну
партію Східної Галичини. Під час короткої окупації Галичини Червоною армією в
1920 р. ці галицькі комуністи — українці, євреї та поляки — утворили ефемерний
«уряд». У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України
(КПЗУ) і, схиляючись перед тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала авто-

номною частиною Польської комуністичної партії. Але навіть тоді такі українські лі-
дери цієї багатонаціональної партії, як
Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто
продовжували зберігати українське єство, виявляючи у своїх діях дивовижну не-
залежність. Вони пристрасно підтримували
Шумського та націонал-комунізм у
Радянській Україні, надавши своїй позиції принципового звучання у міжнарод-
ному комуністичному русі. Ця позиція привела до зміцнення українського
керівницт-
ва КПЗУ, але не поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в партії. У 1938 р. за
наказом Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів;
майже половину з них становили українці, а решту — поляки та євреї
,

Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення легаль-
ної, опертої на широкі маси організації під назвою Робітничо-селяиське соціалістич-
не об’єднання
(Сельроб) із метою завоювання більшої підтримки в народі. Спочатку
її очолили лівий русофіл Кирило
Вальницький та український соціаліст із Волині
Павло
Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні тим, що роздирали
КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило, яке обстоювало українські
націо-
нальні інтереси, та ліве, котре підтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили,
обидва крила налічували близько 10 тис. членів і на виборах набрали близько 240 тис.
голосів, переважно відданих за національн
е свідомих правих. Проте політика Ста-
ліна похитнула підтримку
Сельробу з боку народу, й тому рішення польського
уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не викликало великих протестів.

Інші українські партії були невеликими, слабкими й схилялися до співпраці з
польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія єпископа Григо-
рія
Хомишина — безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального
консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий занепад, заснували Руську
селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р. злилися в одну. Але й це не ут-
римало багатьох їхніх рядових членів від переходу до українських партій.

Кооперативний рух. «Спирайся на власні сили!» — таким було гасло прихильни-
ків «органічного розвитку» західноукраїнського суспільства. Малось на увазі, що
оскільки українцям у їхніх починках не допоможе ніхто (звичайно ж, не польський
уряд), то їм слід самим собі допомагати. Один із найкращих способів досягнення
такої мети українці вбачали у кооперативах. Основна функція кооперативів полягала
в розвитку економіки. За польської влади ця функція значно розширилася: коопера-
тивний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного само-
захисту, школу, в якій люди вчаться бути господарями власної землі.

Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани української
армії, що вступали до них. Переживаючи свою поразку, ці патріотично настроєні,
політичн
е активні люди дивилися на кооперативи як на засіб продовження боротьби
за українську справу: «Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо солдатами наро-
ду». Кожен організований кооператив, кожен забезпечений ним товар чи послуга,
кожен гріш, що клався до української, а не польської кишені, вони вважали за удар
по польському ворогові, за ще один крок до незалежності. Участь у кооперативах по-
яснювалася й практичними міркуваннями: нерідко лише кооперативи надавали вете-
ранам можливість працювати.

Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки органі-
зувалися в асоціацію під назвою
«Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки
утворили
«Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а
«Народна торгівля» представляла міських торгівців. Організація, що об’єднувала
всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навчала службовців та забезпечу-
вала загальне керівництво, називалася
РУСК (Ревізійна Українська спілка коопе-
ративів). Авторитет спілок підносили їхні високопрофесійні та самовіддані керівники,
насамперед Остап Луцький та
Юліян Павловський.

У міжвоєнний час кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів
і торговельні організації і регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та
готові вироби. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів
досягли молочні коопе-
ративи «Маслосоюзу», що опанували західноукраїнський і навіть значну частину
польського ринку.

Про різке зростання кооперативів свідчить статистика. Якщо в 1921 р. у Східній
Галичині налічувалося близько 580 українських кооперативів, то у 1928 р. їх кіль-
кість підстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилася до 4000. Загальне число членів
5 кооперативів напередодні другої світової війни сягало понад 700 тис. чоловік; вони
забезпечували роботою понад 15 тис. українців. Майже 90 % кооперативів діяли у
Східній Галичині; на Волині ж, Поліссі та
Холмщині українців змушували вступати
до польських кооперативних асоціацій. І все ж на кожного українця припадало вдвічі
більше кооперативів, ніж у поляків, навіть при тому, що останні мали перевагу,
користуючись підтримкою уряду.

Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Зане-
покоєні зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати йо-
го дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито непра-
вильному складанні зведень, порушенні правил будівництва чи гігієни тощо. За
всієї своєї чисельності та високої організованості українські кооперативи, проте,
значно поступалися польським через брак капіталів, що обмежував їхній економічний
вплив. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілі-
зацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє праг-
нення опікуватися власними справами.

Освіта. Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно де-
лікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації. Опріч забезпечен-
ня дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і
культуру корінного населення. Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкіль-
ництва виховуватиме з
неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки
розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Во-
линь, Полісся та
Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених укра-
їнцями регіонах Польської держави впала до 28 % (хоч на Волині вона була значно
вищою). Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під
приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. З понад 2400 по-
чаткових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. зали-
шилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл ско-
ротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було та-
кож безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків,
але одна українська — аж на 230 тис. українців.

Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав
обіцянки заснувати для них університет і систематично чинив перешкоди українцям,
що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у
Львові «таємний» університет. Організований без дозволу властей, він являв собою
по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративн
е. У період свого розквіту
цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і
близько 1500
студентів. Після того як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студен-
тів виїжджали для продовження навчання за кордон, особливо до
Чехословаччини.
В результаті освічені українці ставали войовничими виразниками антипольських
настроїв і радикальних політичних поглядів.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило
товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та
про-

фесійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його
членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммі-
грантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у
царині діяльності «матері» всіх західноукраїнських організацій — шанованого всіма
товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утриму-
вало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дит-
садки, вело цілий ряд курсів.

Смак галичан до організаційної діяльності виявився також в інших сферах.
Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як «Сокіл» та «Луг»
(раніше «Січ
»), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. «Пласт»,
залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві.
Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. за-
боронив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало
посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національн
е свідомої,
культурно розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні
жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під
талановитим керівництвом депутата сейму
Мілени Рудницької він здійснював ши-
року благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені
контакти з міжнародними феміністськими організаціями.

Церкви. Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних ук-
раїнців лишалася, без сумніву,
греко-католицька церква. Але роль цієї установи в га-
лицькому суспільстві зазнала вражаючих змін. Порівняно з XIX ст., коли вона висту-
пала єдиною організацією українців Галичини, у міжвоєнний період ця церква була
тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і відтак не могла розраховувати на без-
умовну вірність їй усіх галицьких українців.

Наприкінці 30-х років греко-католицька церква налічувала 4 млн віруючих у
близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих то-
вариств ба навіть власну політичну партію — Українську католицьку національну
партію. Про її здатність мобілізувати молодь, особливо сільську, свідчив масовий
зліт «Молодь за
Христа», організований у 1933 р., що зібрав понад 50 тис. учасни-
ків. Ця церква сприяла прогресові також у царині шкільництва. У 1928 р. вона за-
снувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі — Теологічну академію
у Львові, ректором якої був Йосип Сліпий. Було також засновано три нових семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква, без сумніву,
завдячує митрополитові
Андрею Шептицькому. Сила волі, широта поглядів, гума-
нізм здобули йому загальну повагу й зробили найвпливовішою постаттю в за-
хідноукраїнському суспільстві. Переконаність
Шептицького в тому, що греко-
католицька церква — це суто українська установа, яка повинна берегти східні
церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу, сприяла
зростанню його популярності. Цей підхід призвів до конфлікту між ним і час-
тиною церковної ієрархії на чолі з єпископом
Хомишиним та Василіанським ор-
деном, які скоріше наголошували на своїх зв’язках з
римо-католицтвом, ніж на са-
мобутності їхньої церкви.

Митрополит справляв також значний вплив на політичне життя. У 30-х роках він
енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п’ять років підтримав по-
літику нормалізації. Маючи тісні взаємини з поміркованою частиною
УНДО, Шеп-
тицький
водночас засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів, постійно
обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.

На Волині, Поліссі та Холмщині православна церква налічувала близько 2 млн
українців. На відміну від
греко-католицької церкви вона не мала протекції Риму й
відтак була менше захищеною від репресивної політики Польщі. У 1924 р. за
наполя-

ганням уряду православна церква в Польщі розірвала свої зв’язки з Московською
патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на вищих рівнях церковної ієрархії
зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому рівні помітно зростали українські
впливи — в міру того як українська мова почала проникати в літургію, релігійні пуб-
лікації та у процес навчання в семінаріях. Занепокоєний таким поворотом подій,
польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови
й розпочав кампанію навернення православних до католицької віри, що супровод-
жувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонізація подекуди й
мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко хто з українців зрікався православ’я.

37.jpg (83677 bytes)

Митрополит Андрей Шептицький



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)