Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Революційний рух

Революційний рух


Новий націоналізм. У міжвоєнний період з’явився якісно новий різновид україн-
ського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним
чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднан-
ням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей
рух став
згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою
мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демокра-
тичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських

політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й
соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як
і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку нази-
вали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач
1917—1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по
суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відво-
ювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють
між-
партійній
ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності
чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за не-
залежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового
типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності.
Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро
Донцов — емігрант із Східної Ук-
раїни й колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського інтегрального
націоналізму.

Ідеологія. Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно об-
грунтовану систему ідей. Він скоріше грунтувався на ряді ключових понять, основ-
на мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Дон-
цов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобут-
тя незалежної держави. Оскільки політика — це по суті
дарвіністська боротьба на-
родів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета
виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж спогля-
дати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти
міфологізували ук-
раїнську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національ-
ного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у
писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага
на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індиві-
дом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути «сильними особистостями»,
які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зво-
дилася до того, щоб змусити народ діяти як об’єднане ціле, а не як різні партії, класи
чи регіональні групи. Звідси й
всеохоплююча природа цього руху, який особливого
значення надавав соборності (національній єдності), відкидав
регіоналізм і прагнув
контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закли-
кали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи,
товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину». Разом із прагненнями мо-
нополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що зна-
ють єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти
були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства,
яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати
про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основ-
ному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та при-
ватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі
однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кра-
щі люди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і
необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фа-
шизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі.
Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й
на країни Східної Європи. Але, як стверджує Іван
Лисяк-Рудницький, «західний фа-

шизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим роди
чем українського інтегрального націоналізму». Останній куди ближче стояв до та-
ких
праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна
гвардія» в Румунії.
«Усташі» в Хорватії. «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних
рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націона-
лізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспіль-
стві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською вла-
дою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними
демо-

кратіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кри-
зі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого
стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтеграль-
ного націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у
Чехословаччині виник-
ли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів
підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію
(УВО), що праг-
нула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром
було обрано полковника Євгена
Коновальця — галичанина, котрий очолював заго-
ни січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі
за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець
швидко стає
незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою
командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтер-
нованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а
та-

кож проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного ре-
жиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави
Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія
саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів,
мала зв’язки як із
східно-, так і з західноукраїнським еміграційними урядами
та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою закон-
ності польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних
українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її
випробуваних членів. Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій
проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легальн
е діючі партії, що відкидали
тероризм. Переслідування польської поліції змусили
Коновальця й велику частину
проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої пере-
орієнтації.
Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужозем-
них держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Гали-
чині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та уні-
верситетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація дово-
зила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Особливо важливим було те,
що УВО з метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків устано-
вила контакти з рядом таких студентських груп, як «Українська націоналістична
молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у
Подебрадах (Чехословаччи-
на)
та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після кіль-
кох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у
Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН)
. Більшу частину її
членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коно-
валець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО.
Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася вій-
ськових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила
кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. Проте
вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інте-
гральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації сво-
їх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїн-
ськими громадськими, політичними та економічними організаціями. Українці, які
чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою те-
рористських нападів.

Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою
підтримкою української молоді
, її схильність до революційних дій, радикальних
рішень, прагнення вивести нову породу
«надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій
польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками бать-
ків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику частину університетських студентів
та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в кожному університеті й у кожній
середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися українці, були осередки ОУН.
Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців,
Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став
Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли деякі з цих юна-
ків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів у
провінції.

Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господар-
ські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації,
студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й

брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Гали-
чини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих
молодих поетів, таких як Євген
Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та
Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних націоналістів слугував
празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних націоналістів по-
трапив ряд інших видань.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними під-
рахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Чис-
ло ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих,
енергійних,
ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН
найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного
періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою «війну» з польським режи-
мом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути
кошти д
ля своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо державної власності
та вбивства. Але ОУН (як і У
БО) не вважала насильство й терор за самоціль. Її чле-
ни були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну
боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації
«Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Піл-
судського.
Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати ук-
раїнців у можливості опору й тримати українське суспільство в стані «постійного
революційного бродіння». Ось як розвивалася концепція «перманентної револю-
ції» в одному виданні інтегральних націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального
терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю
визволення і залучимо їх у ряди революціонерів… Тіль
ки безперервно вдаючись до
нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти влас-
тей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звика-
ють до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві».
На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експро-
пріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.
Найважливішими їхніми жертвами стали:
Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий
польський прибічник польсько-українського компромісу;
Еміліан Чеховський
(1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у
Львові Олексій
Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на
Радянській Україні;
Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутріш-
ніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійс-
нено багато замахів на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Най-
більш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога
Івана Бабія.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. ко-
мандира її бойового загону
Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік
за вбивство урядника під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робіт-
ників Василя
Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р.
польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь
крайови
й провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебе-
дя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі,
ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув’язнення в концтаборі Береза
Карту
зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той
час.

Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в
організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала
проводити масові вербування. Ще більш
деморалізуючим фактором була кри-
тика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація

штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася
трагічно. Громадські, культурні та молодіжні організації засудили намагання ОУН
підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії звинувачували інтегральних націо-
налістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності
українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит
Шептицький. Взаємні
закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями — батьків у ле-
гальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за
кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну
добу, загартоване роками й досвідом старше покоління
Коновальця та його сорат-
ників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро
Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сці-
борський
та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих так-
тичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані конт-
ролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства,
Коновалець та його штаб, од-
нак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних
країн
; особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Ми-
кола
Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич,
навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки тро-
хи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече
хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного
типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших ко-
лег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того,
яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув’язнено у концтаборі Береза
Картузька,
у зв’язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зра-
ди деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстер-
ності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським
агентом у Роттердамі стало дошк
ульним ударом для руху інтегральних націона-
лістів. Відтак напередодні історичних
катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого
й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уник-
ла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свідченням відданості, дина-
мічності та дисципліни її рядових членів.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)