Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Рух Опору

Рух Опору


Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.
Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над вели-
чезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні ор-
ганізаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна
з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями
було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні
черво-
ноармійці,
українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі полі-
цаї,
утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди
виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непри-
датна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північ-
но-західній частині країни — в
лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українських
націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов’я-
зані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український
діяч Тарас
Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував
на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»
(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення сво-
го регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували роз-
пустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так
і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени
ОУН-Б та
ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, по-
клавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, зна-
добиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього
кроху спонукали
й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місце-
вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,
по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали про-
никати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної
армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до сво-
їх формувань підрозділи
Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Го-
ловнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, висо-
копоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону
«Нахтігаль»
Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА
швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопи-
ла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч бага-
то українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець

1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунто-
вані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно з іншими під-
пільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне,
оскільки
практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило
про дуже відч
утну масову підтримку з боку українців.

Швидке з остання УПА викликало необхідність розширення її політичної
бази. Хоч
проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція ін-
тегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника
укра-

Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка)

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Га-
личині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної
України (за винятком
ОУН-М) та представники східних українців і утворили Ук-
раїнську Головну Визвольну Раду
(УГВР). Характерно, що платформа нової органі-
зації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та
контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б ого-
лосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій… тому ОУН бореться
проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антина-
цистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих
доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої тер-
пимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову
та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні пи-
тання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того,
УГВР закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви. Однак
неза-

баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм
буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Украінсько-польська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і більшо-
виків, а й ув’язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних ук-
раїно-польських землях Волині, Полісся та
Холмщини. Безвідносно до того, як ма-
ла закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості
вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з тери-
торій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націона-
лістична армія — Армія Крайова
(АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль
над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього
стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські парти-
зани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх
рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне насе-
лення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944
р^. українці, й насампе-
ред загони
СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польських чоловіків, жі-
нок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася рані-
ше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно
польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед без-
боронної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як
українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала
кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління
до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціоне-
ри комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.
Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Крем-
ля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не
досягло великих ус-
піхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського
руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське пар-
тизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером
НКВС Тимофієм
Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізува-
лася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах
Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися
до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ве-
дення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії ра-
дянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій об-
межувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації
(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала поста-
чанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких від-
чувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу
ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбле-
ною тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далеко-
сяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих
недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у су-
тички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр
Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс-,
сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.
Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила
основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикар-
патті, а більша частина його з’єднання загинула. Але цей рейд справив значне
психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забез-
печити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні яв-
ляло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було не-
пропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили
тільки 46
% бійців п’яти найбільших з’єднань радянських партизанів на Україні
(й лише одну третину з’єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно ве-
лику частку —37 %. У деяких радянських працях стверджується, що кількість ра-
дянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис
., у той час як інші
називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються остан-
ньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського
руху як масової патріотично
ї боротьби українського народу проти німців не від-
повідає дійсності, як і аналог
ічне твердження націоналістів щодо масштабів діяль-
ності УПА. Під час війни велич
езна більшість населення України лишалася політич-
н
е нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац’ю опору, а про те, щоб якось ви-
жити.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)