Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія України (О. Субтельний) скачати онлайн-> Відбудова

Відбудова



Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз
постав перед
колосаяьним завданням відбудови господарства. Так, наприклад, на
Україні промислове виробництво у 1945 р. складало лише 26 % рівня 1940 р. Як і
слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із скла-
дання четвертого п’ятирічного плану (1946—1950). І знову цей план базувався на
характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися
ресур-

сами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги:
він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське госпо-
дарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п’ять
років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які
передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу
великих лісосмуг для боротьби з
посухами. Незважаючи на жертви та виснаження
від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вима-
гав підвищення продуктивності праці на 36
%.

Відбудова економіки. Як і в ЗО-ті роки, четверта п’ятирічка дала неоднозначні
результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули
85
°о капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове вироб-
ництво на Україні на 15 °о перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до
війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо
вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 °о. У 1950-х ро-
ках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона ви-
плавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина
та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобут-
ком вугілля майже
дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська про-
мисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у за-
гальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустрі-
альні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.

Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня.
Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання ді-
йшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було
проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня.
Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи»
1947 р., що девальвувала карбованець і «з’їла» особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському
господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час
війни більшу частину поголів’я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще
страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого
надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська полі-
тика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на
селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішу-
че відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р.
було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «при-
ватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Україні,
цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямо-
ваний на розв’язання аграрних проблем. Він передбачав об’єднання колгоспів у гі-
гантські
«агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використан-
ню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало за-
безпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також
передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу части-
ну продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого
контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних,
але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко:
пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися
від проекту
«агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення
лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно
досягло близько 60 °о рів-
ня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.

Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну
навдивовижу добре, хоч і на початку цього катаклізму вона перебувала в скрутній
ситуації. На партію лягла велика відповідальність за перші поразки, помилки і страш-
ні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок вій-
ськової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від
майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакую-
валися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під
час війни. Однак пізніший перелом у ході подій на користь СРСР означав також і
кращі часи для комуністів України.

Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом
війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідар-
ності. Великою мірою воно виростало з тих товариських стосунків, що процвітали у
рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно
згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ часто називали «парти-
занським кланом», багато учасників якого пізніше стали членами українських «ма-
фій», пов’язаних із Хрущовим та Брежнєвим.

Після війни, в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуніс-
ти, а також із вступом до партії нового поповнення її чисельність на Україні знову
зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порів-
няно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час
як середній показник по Союзу становив ЗО комуністів на тисячу населення. Важ-
ливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати часткою зви-
тяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь-
коли, прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українці складали лише
19
°о КПУ, то до 1958 р.— понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непро-
порційно великий відсоток на найвищих рівнях, але й тут стала відчуватися присут-
ність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, поля-
гала в
ЇЇ схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської
інтелектуальної еліти. Відтак у 50-х роках
щоп’ятий лікар і щотретій інженер були
членами партії, порівняно з кожним тридцять п’ятим робітником і сорок п’ятим кол-
госпником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вко-
ріненого «істеблішменту».

Українські комуністи могли бути задоволеними з того, як швидко відродилися
вони після війни, але Сталін сподівався від них більшого. Порівняно з іншими регіо-
нами Радянськ
ого Союзу відбудова промисловості на Україні відбувалася повільно,
становище в надзвичайно важливому сільськогосподарському секторі республіки
було катастрофічним, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще да-
леко не викоріненим. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав свого «аварійного
монтера»
Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Мало-
популярний
Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри
своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся
до Києва.

Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала .несподівана, хоч і
дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяган-
ням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн —
засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення
отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кож-
ній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зре-
агував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської
Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з ра-
дянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних орга-
нізацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна

ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія
звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні
стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції
українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні
та символічні». Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну аре-
ну, Ярослав
Білінський пише: «Міжнародне представництво Української РСР разом
з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, нале-
жить до категорії радянських конституційних прикрас… Коли б режиму вдалося по-
слабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні
пол
оження. Якби ж зробити цього він не зміг, такі барвисті прикраси, як міжнарод-
не. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах
.могли б послужити
поштовхом до дії».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія України (О. Субтельний)