Головна Головна -> Підручники -> Підручник Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945 р.р.) скачати онлайн-> Поглинення Західної України

Поглинення Західної України


З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, ук-
раїнці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили
поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами, як ми мог-
ли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей у політичних
системах і грунтувалися на значних історичних, культурних, соціально-економіч-
них і психологічних підвалинах. У результаті другої світової війни дихотомія
«Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні на політичному
рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто коротким, щоб зали-
шити тривалі сліди) радянський режим
усіляко намагався привести західних укра-
їнців у відповідність із радянською системою та їхніми східними співвітчизниками.
Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важ-
ливим аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в історії
України.

Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й
політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Захід-
ній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством:
греко-като-
лицька
церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджу-
валася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну
більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої
сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Ліквідація греко-католицькоі церкви. Одним із перших об’єктів атаки радянської
влади стала
греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між
західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна.
Сигналом до кампанії, спрямованої проти
греко-католицької церкви, послужила
смерть 1 листопада 1944 р. митрополита
Андрея Шептицького, що користувався ве-
личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з’являтися стат-
ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського
підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав
Га-
лан.
За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабри-
кованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архі-
пастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя-
щеника Гаврила
Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за роз-
рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив
НКВС, роз-
почавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала
си-

нод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз-
глянути питання про зв’язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рі-
шення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо-
сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз’єднання»
греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана-
логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа
Теодо-
ра
Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в
цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім’ї
змусили багатьох священиків перейти у православ’я. Тих, хто відмовлявся, усували
з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре-
жимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим де-
кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ’я, продовжували
таємно дотримуватися
греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра-
дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко
не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

Боротьба з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА про-
довжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти.
Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існу-
вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи
колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири
з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її
лавах, ніж слугувати радянським гарматним м’ясом на фронті. Таким чином, у той
час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чи-
сельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над
значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо полі-
тики УПА та її політичної надбудови —
УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати
розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними дер-
жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста-
новленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була
зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї
армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль.

Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг ор-
ганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945—
1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і
НКВС, оскільки в
регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати
проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та
передгір’їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське
населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорсто-
ких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА,
депор-
туючи
до Сибіру сім’ю кожного, хто був пов’язаний з опором, і навіть цілі села. За
підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західни
х україн-
ців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партиза
нів, загони
НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували,
ґвалтували та мордували україн-
ських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям
надава.ю, зі
свого боку, безжальне винищення
прорадянських елементів СБ — таємною полі-
цією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на гра-
ні голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про
безнадійністі
їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого
наступу радянських сил, розділивши великі з’єднання на малі рухливіші загони. У

1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться,
багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА
приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули,
потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкри-
тої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як
раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки
колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати пар-
тизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й
спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зо-
середилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колек-
тивізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вби-
вали офіцерів
НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з ра-
дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила
Костельника (що припи-
сується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за йо-
го роль у ліквідації
греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило
відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава
Галана. Але у бе-
резні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці
піді Львовом загинув
її командир Роман
Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі заго-
ни УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань
УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті
Шухевича.

Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону на те-
ренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася
сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому регіоні: завдяки ретель-
ним дослідженням УПА польськими воєнними істориками (які незрівнянно більш
інформативні, ніж пропагандистські трактати їхніх радянських колег) відомо, що
її сили включали близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле-
нів ОУН. Неодноразові намагання польського війська витіснити українських парти-
занів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один із загонів УПА
влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й заступника міністра
оборони
Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій
у цьому регіоні — й водночас поклала початок своїй загибелі.

Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську про-
блему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою
«Вісла», що мала
як військовий, так і цивільний виміри. Близько ЗО тис. польських солдатів, спираю-
чись на підтримку численних чеських і радянських сил, оточили українських парти-
занів і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про-
рватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли
Чехословаччиною
й досягли союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала
українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків (близько
150 тис.) без попередження
викорінили із землі їхніх предків і розселили по всій
Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. В такий спосіб поляки на-
решті позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть.

Колективізація. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подо-
лав опір УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повто-
рювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвіта-
ючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утри-
мувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські
агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати д
е
колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо

жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних
станціях
(МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла
пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній
Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої,
але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Най-
запекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти —
чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи гос-
подарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки,
щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним,
позаяк до 1955 р.
майже всі 1,5 млн селянських господарств Західної України вступили до колгоспів,
яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських терито-
ріях непорушн
е постала одна з основних підвалин радянської соціально-економіч-
ної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріа-
лізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, еконо-
мічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових про-
дуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію,
можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкла-
дення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як ви-
добуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи вироб-
ництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західно-
українські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням,
вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р.
промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня
1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш
ніж 3
% у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів про-
мисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і
кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричини-
лася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно
розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на
Західній Україні щороку навчалося 20—30 тис. нових робітників. У Львові число
промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З’явився та-
кож новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радян-
ської влади давно
запізніла соціально-економічна модернізація Західної України
прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення
освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра-
їнців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську по-
чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної
України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень.
Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р.
навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка-
зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо
сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. На-
віть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до
вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у
члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра
зросла до ЗІ тис
., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис.,
що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих чле-
нів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської
партій-

ної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі кому-
ністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну
владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського на-
селення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони жи-
вуть під чужоземним пануванням.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945 р.р.)